Главная | Обратная связь

Правова система Галицько-волинського князівства

Як і в усіх інших князівствах і землях Русі, в Галицько-Волинському князівстві продовжували діяти норми "Руської правди", які регулювали питання права власності на майно та земельні володіння, укладення договорів. Діяли також норми церковних статутів князів Володимира та Ярослава. Правотворення в Галицько-Волинській Русі мало особливості, які виявляли себе у двох основних напрямах: а) внесенні змін до чинних руських джерел (збірників) права; б) створенні нових законодавчих актів. Зміни в праві були зумовлені еволюцією соціально-економічних відносин та особливостями суспільно-політичного розвитку Галицько-Волинського князівства. Вони розвивались у напрямі посилення регулятивної ролі юридичних актів. Це здійснювалося загалом за рахунок збільшення кола об'єктів феодального господарства, які захищалися законом та посиленням санкцій (у Церковних уставах). Останні були встановлені на основі принципів феодального права - привілею.

Збереглося лише кілька пам'яток правотворчості князів Галицько-Волинської держави, які дають уявлення про особливості її правової системи. Найдавніша - 1134 р.- Грамота князя Івана Берладника. Як пам'ятка права, вона регламентувала правове становище окремих іноземних купців на землях князівства. Наприклад, установлювалися пільги для болгарських купців (звільнялися від сплати мита, коли привозили до Малого Галича товари "на ізклад"). "Рукописання" (заповіт) князя Володимира Васильковича (близько 1287 р.) свідчить про існування в період роздробленості права спадщини феодального володіння у Володимир-Волинському князівстві, а також про порядок передання князями права експлуатації феодально-залежного населення своїм спадкоємцям. Одночасно "Рукописання" дає матеріал для вивчення організації управління селами і містами князівства, вказує на купівлю землі як один із способів набуття феодальних землеволодінь. Грамота володимиро-волинського князя Мстислава Даниловича (1289 р.) дає уявлення про розміри й форми феодальних повинностей міського населення на користь державної влади. В останній період існування Галицько-Волинської держави тут з'явилися початки організації мського самоуправління, більш відомої як магдебурзьке право. Попервах воно стосувалося тільки німецького населення, а згодом поширювалося на всіх міщан. Магдебурзьке право прийшло на західноукраїнські землі разом із німецькими колоністами: князь Данило Галицький і Його наступники забезпечили їм привілей користуватися власним правом і мати власні судово-адміністративні інституції. Одним із перших міст, в якому німецьку людність було виведено з-під юрисдикції місцевої адміністрації, був Володимир-Волинський (бл. 1324 р.), а першим містом, що отримало повне магдебурзьке право, був Сянок (1339 р.). Грамота останнього галицько-волинського князя Юрія II Болеслава наділяла міщан цього міста привілеями, зокрема звільняла їх від податків на 15 років.Серед відомих документів юридичного характеру, складених у XIV ст. були грамоти, договори (зокрема міжнародні), доручення тощо. У переважній більшості ці документи містили відомості про деякі інститути права власності й права зобов'язань. Окремі відомості про правові норми цього періоду збереглись у літописах. У них можна знайти ті чи інші згадки про міжнародні договори, законодавчу діяльність князів та деякі нові моменти в галузі кримінального права. Зокрема, йшлося про самостійність такого виду злочину, як змова проти князівської влади; застосування таких суворих покарань, як смертна кара, тюремне ув'язнення, вигнання, конфіскація майна. У спеціальній літературі є припущення про існування збірника постанов галицько-волинських князів, а також збірника церковних "навчань" про правосуддя.

10.Утворення Великого Князівства Литовського

Перша згадка про Литву датується 1009 р. На той час вона не становила єдиної держави. Це були окремі язичницькі племена.
У XIII ст. перший об'єднувач литовських племен Міндовг (помер 1263 р.) створив єдину державу, до складу якої увійшли як литовські, так і слов'янські племена. Прискорила утворення Литовського князівства агресія хрестоносців у Прибалтиці. Формування держави відбулося дуже швидко: слов'янські землі завдяки вищому рівневі господарського, політичного і культурного розвитку стали для литовських князів опорою для об'єднання їхніх земель.
У першій половині XIV ст. за князів Вітеня (1293-1316 рр.) і Ґедиміна (1316-1341 pp.) Велике князівство Литовське оволоділо білоруськими землями і частиною українських. Ґедимін став засновником литовської династії. Він встановив династичні зв'язки з Польщею і Тверським князівством. На час його правління припали перші відомості про Вільно (Вільнюс), яке згодом стало столицею Великого князівства Литовського. Ґедимін прагнув заволодіти Києвом, що мало б «узаконити» претензії литовських князів на землі Русі, але утвердитися на Київщині він не зміг. Проте монгольське панування спонукало руських князів до об'єднання з Литвою.
Завдяки значним територіальним здобуткам Литва перетворилася на велику державу, причому значну частину земель було прилучено без застосування зброї. Приєднуючи нові терени, литовські князі залишали по суті недоторканими соціально-політичний лад білоруських та українських земель, кажучи: «Ми нового не вводимо і старого не рушимо».
Великий князь литовський Ольгерд (1345-1377 pp.) продовжив політику свого батька. Доручивши братові Кейстутові захищати Литву від нападів німецьких рицарів, Ольгерд розширював свої володіння за рахунок Русі. Він продовжував боротьбу за галицько-волинську спадщину, на сході вступив у боротьбу проти Москви, а на південному сході — проти татар.
Наприкінці 1361 — на початку 1362 р. його війська заволоділи Київщиною. У Києві Ольгерд посадив сина Володимира Ольгердовича. У 1362 р. він заволодів Чернігово-Сіверщиною і частиною Переяславщини. Важливою була його перемога 1362 р. над татарами на Синіх Водах. Це дало змогу Ольгердові встановити свій контроль над Поділлям.
Отож, у результаті походів Ольгерда до Великого князівства Литовського було приєднано більшість українських земель — Київщину з Переяславщиною, Волинь, Поділля, Чернігово-Сіверщину. Населення цих земель визволилося з-під монголо-татарського гніту.
Прагнення литовських князів об'єднати під своєю владою всі землі Русі наразилися на рішучий опір Москви, яка претендувала на роль «збирача руських земель». Литовсько-московська війна 1368-1372 pp. стала початком тривалої боротьби між Литвою (а згодом Річчю Посполитою) та Москвою за панування у Східній Європі.

Суспільний лад

Соціальнийсклад населення характеризувався наявністю двох основних класів: феодалів і феодально залежних селян. У правовому відношенні все населення поділялося на стани: шляхту, духовенство, міщан і простих людей. Усередині кожного стану було також поділ на певні групи. Клас феодалів, що становив невелику частину населення, займав панівне становище в економічній, політичній та ідеологічній життя суспільства. Всі феодали входили до складу привілейованого стану шляхти або духовенства. Але не всі шляхтичі були феодалами, так як багато хто з них не мали залежних від себе людей або навіть не мали земельних володінь і змушені були найматися на службу до великих феодалам.

Феодали. Феодали в економічному і правовому відношенні поділялися на ряд категорій в залежності від багатства, родовитості та займаної посади. У законодавчих актах того часу розрізнялися феодали вищої категорії («вищого стану») - князі, пани радним, пани хоруговние і нижчої категорії - земляни-шляхта, що мали власні маєтки.

Селяни. Основну масу населення становили феодально залежні селяни, правове положення яких визначалося нормами звичаєвого права, привілеями (грамотами) і статутами. Процес обезземелення і закріпачення селян найбільш повно був виражений в «Статуті на волоки» 1557 В силуцього закону значна частина землі відбиралася у селян і на цих землях утворювалися фільварки (державні або великокнязівські маєтки). До кожного фільварку приписувалися селяни, які зобов'язані були відбувати в ньому панщину і вносити оброк. Кількість приписаних селян залежав від розміру орної землі в фільварку. На одну волоку землі в фільварку доводилося не менше семи селянських господарств.

Міське населення. Розвиток ремесла і торгівлі в містах сприяло зміцненню економічних зв'язків як усередині країни, так і з сусідніми державами, що в свою чергу вело до збільшення міського населення, основна маса якого оформилася до XVI ст. в особливе стан - міщан. У містах проживали також феодали й духовенство.

Державний лад

Господар. На чолі держави стояв господар - великий князь. Йому належала військова, адміністративна, законодавча і судова влада. Проте всі найважливіші державні справи він вирішував не одноосібно, а разом з панами-радою і сеймом (сойму). У ст. 2 розділу II Статуту 1566 говорилося, що ні великий князь, ні пани-рада не мають права починати війну і встановлювати податки без згоди сейму, на якому повинні були присутні і представники шляхти.

Рада. До складу ради входили найбільш великі феодали і католицькі єпископи (до1569 4 єпископа, після Люблінської унії - 2). Крім того, господар міг запрошувати на її засідання та інших феодалів. Для вирішення особливо важливих державних питань рада збиралася в повному складі.

У відсутність господаря рада керувала всіма справами самостійно. До її компетенції входили законодавство, зовнішня політика, оборона держави, фінансові і найважливіші судові справи.

Великий вальний сейм. Сейм Великого князівства Литовського виріс із стародавніх вічових зборів, на які при феодалізмі стали допускатися тільки особи, що належать до класів шляхти і християнського духовенства. На сеймах основну роль грали великі феодали, шляхта ж змушена була підкорятися волі панів. У XV і на початку XVI ст. на сейми могли бути всі шляхтичі за бажанням.. До компетенції сейму ставилися справи про податки, про захист держави, про обрання великого князя, деякі судові справи та питання законодавства.

Недопущення на сейм представників міщан і селян, переважання в ньому впливу великих феодалів робили його представницьким органом лише класу феодалів і особливо його верхівки - князів і панів. Такий склад сейму зумовлював і характер її правових актів, які повністю відповідали вузькокласових інтересах феодалів.

Органи центрального управління. Повсякденне керівництво державними справами здійснювалося крім раді посадовими особами: канцлером, який відав державної канцелярією; підскарбієм земським, управляв фінансами. Гетьман найвищий командував військами під час походів і займався питаннями комплектування і постачання армії в мирний час. Маршалок земський був охоронцем порядку і етикету при дворі великого князя. Йому належала чільна роль на сеймах та інших зібраннях. Він судив учасників сейму і їх слуг за злочини, скоєні на сеймі.

Місцеві органи управління. Місцевий управління в різних частинах держави будувалося неоднаково. У результаті реформ, проведених у 1565 - 1566 рр., вся територія держави була розділена на 30 повітів (повітів), які входили до складу 13 воєводств. Правове становище воєводств і повітів у складі князівства було різним. Наприклад, воєводства Полоцьке і Вітебське користувалися особливим правовим режимом у складі князівства. Особливу управління було організовано у містах та в приватних володіннях великих феодалів, яким належали деякі князівства і повіти.

На чолі кожного воєводства стояв воєвода, який призначається великим князем і радою. У воєводства Полоцьке і Вітебське воєводи призначалися за згодою місцевих феодалів. Воєвода керував військовими силами, був головою виконавчих органів воєводства, здійснював контроль за управлінням державними маєтками й доходами, стежив за підтриманням порядку на території воєводства і здійснював правосуддя у міському (замковому) суді. Він входив до складу пани-раді за посадою.

Органи міського управління. Відмінною рисою управління в містах Великого князівства Литовського в порівнянні з Російською державою було надання містам деякого самоврядування.

На чолі міста стояв війт, який призначається господарем. Згодом ця посада стала виборною. Безпосередніми помічниками війта були бурмистри, райці та лавники, які призначалися війтом або обиралися з місцевих багатих міщан. Рада і бурмистри відали адміністративно-господарськими справами. Війт спільно з лавникам розглядав кримінальні справи. У своїй діяльності міські органи керувалися законами і нормами звичаєвого права, а в більш пізній час користувалися і нормами іноземного міського права, пристосованими до місцевих умов.

Судові органи. Вищим судовим органом у державі був суд великого князя (господарський суд), в якому судили господар і пани-рада. Різновидом господарського суду вважався суд панів раді, який розглядав справи без великого князя.

У 1581 р. було видано закон про освіту вищого апеляційного суду, що обирається шляхтою. Він став називатися Головним судом, або Головнимтрибуналом. Рішення та вироки суду Головного виносилися більшістю голосів і називалися декретами. Вони мали таку ж силу, як і рішення господарського суду, і оскарженню не підлягали.

Місцевими судами були: міські (замкові), земські, підг-морські, копи і війтівську-лавнічьі суди.