 |
|
І ще раз про права і обов’язки
Права і свободи людини і громадянина держава закріплює у правових, насамперед конституційних нормах. Без цього реалізація прав і свобод людини виявилася би проблематичною, а в деяких випадках неможливою. Права і свободи людини визначають її правовий статус (становище) у відносинах із державою в особі державних органів, службових та посадових осіб.
У статті 3 Конституції України наголошено: людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Це означає, що людина є цінністю не тільки сама для себе, а й для всього суспільства. Всі інші цінності мають бути підпорядковані цінності людини. Не існує жодної цінності в суспільстві, заради якої можна було б пожертвувати людиною. У цій статті зазначено також, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Із цього випливає, що держава не всевладна щодо людини у своїй діяльності, вона має бути обмежена її правами і свободами. Це означає також, що держава має створювати умови, за яких стає можливою реалізація прав громадян, тобто держава має забезпечити гарантії цих прав.
Саме тому в багатьох статтях Конституції України зафіксовано, що держава гарантує, забезпечує права і свободи людини, створює умови для їх реалізації.
У статті 22 проголошено, що перелік закріплених у Конституції України прав і свобод не є вичерпним. І це зрозуміло, адже людські потреби зростають і урізноманітнюються, що збільшує і розширює права і свободи людини. Такі права і свободи можуть закріплюватися у законах України, міжнародних правових актах.
Права людини поширюються на всіх осіб, які проживають в Україні, а права громадянина лише на тих осіб, які є громадянами цієї держави. Наприклад, право брати участь в управлінні державними справами, у всенародному та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (стаття 38) визнається лише за громадянами, а іноземні громадяни та особи без громадянства таких прав не мають.
Конституційні права і свободи поділяються на громадянські (особисті), політичні, соціально-економічні, культурні та інші (наприклад, екологічні).
До громадянських (особистих) прав і свобод людини належать: права людини на життя та його захист, на повагу до її гідності, на свободу та особисту недоторканість, на невтручання в особисте життя та таємницю листування, на недоторканість житла, на свободу думки і слова, світогляду і віросповідання, пересування.
До найголовніших політичних прав і свобод належать: право на участь в управлінні державними справами, на об’єднання, на мирні збори та демонстрації, на свободу друку та інформації, виборчі права та інші.
До головних соціально-економічних прав, насамперед варто віднести право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, право на підприємницьку діяльність, а також різноманітні соціальні права: на працю, на страйк, на відпочинок, на соціальний захист, на житло, на достатній життєвий рівень, на охорону здоров’я та інші.
До культурних прав належать: право на освіту, на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості та інші.
Держава покладає на себе відповідальність забезпечувати реалізацію прав і свобод людини і громадянина, охороняти і захищати права та свободи. Свої права і свободи громадяни також можуть захищати в суді.
Що таке конституційні обов’язки?
Права людини не є абсолютними та безмежними. Межею реалізації особою власних прав і свобод є права і свободи інших осіб. Ця межа схарактеризована в статті 68 Конституції України як обов’язок кожного не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Його дотримання запорука того, що люди зможуть здійснювати свої права, і таким чином задовольняти власні потреби та інтереси. Однак уявлення про те, де починаються права інших, у різних людей часто не збігаються, адже поряд із однаковими в усіх членів суспільства інтересами існують інтереси групові та індивідуальні, а розуміння того, як їх задовольнити, нерідко суттєво відрізняється.
Важливим елементом взаємодії держави, права і особи виступають конституційні обов’язки. В обов’язках виражено як особисті, так і загальнозначимі інтереси. Під конституційними обов’язками розуміють такий тип поведінки людини, здійснення якого забезпечує нормальне життя суспільства і держави. Їх небагато, але кожен обов’язок має величезне значення. Залежно від змісту деякі обов’язки є обов’язками кожної людини, яка живе в Україні, інші тільки громадянина України (наприклад, захист Вітчизни).
Відповідно до Конституції України важливими обов’язками громадянина України є захист Вітчизни, незалежності й територіальної цілісності України, шанування її державних символів (стаття 65). Конституція України також закріплює обов’язок кожного не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ними збитки (стаття 66). Крім того, кожний громадянин зобов’язаний сплачувати податки і митні збори (стаття 67). Важливим обов’язком громадянина, як і кожної людини, що проживає в Україні, є неухильне дотримання Конституції України та законів України, повага до прав і свобод, честі та гідності інших людей.
Які проблеми можуть виникати при реалізації наших прав?
Кожна людина має використовувати свої права таким чином, щоб це не порушувало прав інших людей. Можна сказати, що право однієї людини закінчується там, де починається право іншої. Але в житті тобі напевно доводилося опинятися в ситуації, коли здійснення тобою своїх прав порушувало права інших. Наприклад, ти бажаєш послухати музику після школи, реалізуючи своє право на дозвілля, а твій сусід у цей час зібрався поспати. Або кореспондент газети, використовуючи своє право на свободу слова, повідомляє у статті подробиці політичної події. Утім, ця подія пов’язана з проблемами особистого життя громадського діяча, котрий вважає, що його права на повагу до його честі та гідності порушено.
У таких випадках нерідко виникає конфлікт. Але, як правило, його можна розв’язати, виявляючи толерантність і бажання досягти компромісу. Якщо дійти згоди не вдається, розв’язання конфлікту доручають незалежному арбітру – суду.
У реальному житті поряд із конфліктом прав досить часто трапляється конфлікт прав і обов’язків. Наприклад, тобі хочеться затриматись на дискотеці ввечері, але ти знаєш, що мама хвилюватиметься, тож твоїм обов’язком є повернутися додому вчасно. У тебе є право на відпочинок, але ти маєш розпорядитися цим правом так, щоб виконати встановлений законом обов’язок здобути загальну середню освіту.
Ніхто не забутий, ніщо не забуте!
МІ'та. Поглибити янлиня учнів про героїчне минуле нашого народу, допомогти уснідомитн полич подвигу у Вітчизняній війні, виховувати в учнів типу і ІІошІгу до тих, хто ціною свого життя здобув перемогу.
Обладнання. Святково прибраний клас, виставка літератури про Вітчизняну війну, стенд «Куди б не йшов, не їхав ти, а при шляху спинись, могилі тихій, дорогій всім серцем поклонись»; вислови: «Вічна слава солдату-ге-рою і солдатові без нагород, хто загинув хоробро у бою, захищаючи рідний народ», «І хай як далеко від дому бійця не сховала зима, солдатів нема невідомих, батьків невідомих нема», «Немає висот безіменних, нема без імен Батьківщини», «Чиї б серця забуть могли тих, хто у тяжку годину у грізних битвах полягли за рідну Україну», «За цвіт життя зпндячуг народ полеглим і посивілим солдатам».
иплиожії ІидЛПИ ^д
Запрошені. Учасник Вітчизняної війни Осадців Василь Іванович, зв'язкова УПА Осадців Анастасія Семенівна, син загиблого учасника війни, сестра вбитого воїна УПА, батьки учнів, вчителі.
Епіграф. Тільки той, хто пам'ятає минуле, вартий майбутнього. Вступне слово вчителя.
Незабаром завітає на нашу землю весна і своїм цвітом оновить її. Все оживе, пробудиться, набереться краси і молодості. Здається, що навесні ми по-особливому, ніжно й трепетно, любимо рідну землю. Бо саме з весною приходить до нас велике свято Перемоги у Вітчизняній війні. Ти прийшла, Перемого, слідами війни, З-під заліза і попелу - цвітом весни, Тим навічним вогнем, що горить - не згоря, Обеліском, який увінчала зоря.
Минають роки, відлітають у вічність... Більше півстоліття минуло з тієї тривожної ночі, коли замовкли останні постріли, прийшов мир, за який заплачено ціною життя мільйонів людей. Все далі відходять ті грізні роки, але не згасає пам'ять про тих, хто віддав заради Перемоги своє життя. Бесіда з учнями.
Учениця. Не спиться ще вдовам, бо туга лишилась,
Для них і сьогодні війна не скінчилась. Серця в них назавжди тривогою скуті: Ніхто не забутий і ніщо не забуте!
Вчитель. Ніхто не забутий і ніщо не забуте! Саме на таку тему ми і проведемо сьогоднішнє свято-зустріч. Бо тільки той, хто пам'ятає минуле, вартий майбутнього.
Не одна мати так і не дочекалася синів з війни, не одна вдова ще й сьогодні виглядає чоловіка, а діти ждуть батьків, хоч давно вже самі стали батьками. Ось послухайте, який сон приснився одній з матерів, яка одержала звістку, що її лин пропав безвісти.
Учениця. Сниться мені, - розповідає Марія Семенівна, - що вийшла я у широкий степ, стала посеред нього та й питаю:
— Скажи, сивочолий, де мені синочка шукати? Забарився з війни, не можу дочекатися його, може знаєш, де могила його?
А степ мовив високими полинами: «Що тобі сказати, сива мати, багато славних лицарів лежить у моїй землі. Вічним сном сплять старі й молоді, що склали тут буйні голови давно колись. Та найбільше полягло в останню страшну війну. Був тут запеклий бій, крові пролилося чимало. Й зараз тяжко мені від неї. Ти йди далі, там стоїть курган, а на ньому орел гніздиться, може він знає, де твій син».
Прийшла я до кургану, а на ньому й справді орел сидить. Я й питаю його: «Скажи, сизий орле, чи не бачив ти мого синочка, Михайла?» ^ Розпростер орол широкі криля, підняв гордо голову, подивився у
Н ("І п І 'ПІ іі кяжо: «Іди. мати, ті кріиі ("їси v, 'І їм 11 очшннип мої її 11 ІгВчитель. Тихими вечорами переглядають вдови, діти листи-трикутники своїх чоловіків, батьків з війни, стараються воскресити їх у своїй пам'яті. Про що ж писали вони і якими були ті листи? (Показує лист-трикутник, зачитує.) Учень. Його убито. А листи йому все йдуть...
Дружина пише, що тільки ним горить і дише... А він - у царстві темноти... І йдуть, і йдуть, і йдуть листи...
Холодне срібло з висоти з-за хмари лине на могилу... А в ній — солдатське біле тіло, На ній під місяцем цвіти. І йдуть, і йдуть, і йдуть листи...
Шумить, хвилюється трава, мов загляда у смертне ложе... А в небі зорі, як слова листів, що він читать не може... Не б'ється серце молоде... але приходить ось година, І на могилу ту кладе листи печальні Україна...
Вчитель. Кожному з них хотілося вижити, хотілось повернутися додому. Серед тих, хто йшов дорогами війни, були і ваші односельчани. Чи знаєте ви про них, хто вони? Учні називають прізвища односельчан:
Варган Василь Михайлович, Варган Дмитро Іванович, Мотуз Іван Дмитрович, Дем'янів Василь Федорович, Дякун Юрко Федорович, Заруба Іван Васильович, Кульчак Дмитро Михайлович, Савчин Дмитро Дмитрович, Дем'янів Ілля Іванович, Дем'янів Микола Петрович та багато інших. Більше ЗО ваших односельчан брали участь у Вітчизняній війні. 16 з них загинули, не повернулися.
Учениця. Скільки вас із доріг не вернулось до отчого дому, Хоч затихла весною у світі вогненна гроза, А синів матері виглядають у горі німому -Крає серце пекуча ще й досі сльоза.
Сплять солдати в степах під волошковим небом Європи, А розквітлому щастю, здається, немає кінця, Біля Волги й Дніпра заросли пшеницями окопи, Тільки в храмах солдатських зосталися наші серця.-А тих, хто повернувся, з кожним днем стає все менше і менше. Сьогодні на їхніх скронях сивина. Мине час, і вони відійдуть у вічність. Та чомусь ми все рідше стали згадувати про них. А всіх їх можна назвати одним словом - ветерани!
І нехай в його честь не стоїть обеліск, І
І нехай він не помер від ран. >
Низько йому ти завжди поклонись, •
Він - великої війни ветеран! ;
На сьогоднішню зустріч ми запросили учасника війни, жителя нашого села Осадціва Василя Івановича, який поділиться своїми спогадами. (Розповідь ветерана.)
Учениця. Тихі мемуари про війну рядові розказують солдати, Як окопи поміж полину залишали навіки, як дати. Тільки жаль, не кожен розповість правнуку, онукові і сину, І про те, як у бою загинув, і про Перемоги ждану вість. Піснею зітхнуть товариші, що з вогню прийшли живими, Про солдатські спогади душі, що навіки стали грозовими. Шо розкаже мармур-мемуар, обеліск воєнної години, Що навіки мовчки біля хмар все тримає небо для людини. Вчитель. Сьогодні по-різному оцінюють події Вітчизняної війни. Але ми з вами повинні знати, що була така жахлива сторінка в історії нашого народу, і це сторінка не одного, а п'яти років. Для українського народу ця війна була вдвічі важчою, бо прийшлося оборонятися не тільки від німецького фашизму, а й від московського більшовизму. І воїни УПА свято боронили свою землю.
Учень. Серед них і наші односельчани Дем'янів Іван Дмитрович, Козачи-шин Іван Олексійович, Козачишин Іван Юркович, Дякун Василь Юр-кович і багато інших. Про ці події розкаже нам колишня зв'язкова УПА Осадців Анастасія Семенівна. (Розповідь.)
Пройшли роки, але й сьогодні згадують про героїв односельчани, рідні. Тяжкий біль залишився в родинах Дутчина Івана та Козачиши-на Василя, яких по-звірячому було вбито. А люди оспівали їх у пісні, яку ви почуєте з уст сестри вбитого Дутчина Івана. (Пісня.)
Ще молодими, не жаліючи ні сил, ні здоров'я, ні своєї молодості, славні патріоти віддавали життя за волю України. Ми повинні гордитися їхніми подвигами і готуватися в будь-який час захистити неньку-Україну від тих, хто зазіхатиме на її землю і красу. (Пісня «За Україну».)
Пам'ять... Вона нетлінна і вічна. Вона дивиться на нас із старих фронтових фотографій, з тих речей, які зберігають колишні фронтовики, і не дає померкнути жодній героїчній сторінці історії перемоги над фашизмом. А ми, молоде покоління, про їхні бойові подвиги, їхнє воєнне життя можемо сьогодні дізнатися тільки з їхніх розповідей, кінофільмів, творів художньої літератури. Багато, як українських, так і митців слова всього світу присвятили свої твори темі війни. Це Андрій Малишко, Олександр Довженко, Володимир Сосюра, Павло Тичина, Олесь Гончар, Ліна Костенко та багато інших. У кожному селі та місті споруджено пам'ятники, обеліски в пам'ять про тих, кому не судилося повернутися. На гранітних плитах золотом викарбувані їх імена.
А скільки могил Невідомому солдату. Напевне, немає у всій Європі містечка, де б не було безіменної могили. Ім'я солдата загубилося на шляхах ВітчизняноїУчень. Далеко чи близько на тихім узбіччі,
У селах веселих, в містах безугавних Стоять обеліски, землі вартівничі, Як пісня, як пам'ять про битви вже давні, Стоять обеліски в честь воїнів славних. Схиляємось ми шанобливо в задумі, Тужливо шумлять осокори з боків, І чується голос в зеленому шумі: Бережіть і шануйте могили батьків. Учениця. Там сплять навічно воїни-солдати,
Чиїсь батьки, чиїсь брати й сини, їм не судилось весен зустрічати, Тих, що стрічаєш ти після війни. Там сплять твої ровесники-орлята, Тепер уже були б із них орли! Схилися над могилами солдатів,
Що у боях за тебе полягли. І
Учень. Стоїть обеліск, і на нім імена,
Які вкарбувала священна війна. Стоїть обеліск над печаллю могил, Бійців з Подніпров'я і з галицьких сіл. Стоїть обеліск, в нім скорбота німа, Що в селах Вкраїни синів тих нема.
Вони тут не сіють, вони тут не жнуть, ',
Лиш вогники-квіти їм люди кладуть, ;
Лиш сльози вмивають синів імена, |
Що їх із собою забрала війна, Р
Що їхні серця уже довгі літа
Земля українська в собі пригорта. '
У хвилюючі хвилини життя приходять люди до обелісків. Печалиться у довічному горі біля могили чоловіка сива від горя дружина, схиляється над меморіальними плитами молоде подружжя з квітами , в руках, пильно вдивляється у викарбувані імена посивілий солдат, згадуючи своїх однополчан. Пливе сьогодні над землею сумний передзвін Хатині на білоруській землі. У звуках кожного з 26 дзвонів вчуваються голоси, які застерігають: «Дивіться, люди! Дивіться і запам'ятовуйте назавжди. Цього забувати не можна».
Діти, ніколи не проходьте байдуже повз могили, пам'ятники, обеліски. Завжди вклоніться пам'яті тих, хто боровся за нас, за наше життя і пам'ятайте про героїв, які живуть разом з нами. Учень. Куди б не йшов, не їхав ти,
А при шляху спинись, Могилі тихій, дорогій Всім серцем поклонись! То ж підемо поклонитися пам'яті славних героїв.
(Усі з квітами йдуть до обеліска. Син загиблого бійця разом з дітьми підходить до обеліска, а в цей час один з учнів читає.)
Я знову прийшов до тебе, тату... Стою в глибокій скорботі біля найдорожчої для мене святині, на якій викарбуване твоє ім'я. Кожно-I го року в переможний день злітає воно над землею, над цілим світом. Здригається серце й на мить завмирає. Твоє ім'я відлунюється в ньому невимовним болем.
Я вже набагато пережив тебе, тату. А ти не старієш. Сивина у волоссі твого сина, повиростали і внуки, а ти залишаєшся молодим. Я знаю, як не хотів ти залишати свою щойно народжену дитину: ти мав піти на фронт у той день, коли я з'явився на світ. Немовби відчував, що ніколи не побачиш свого сина. Спасибі тобі, батьку, за те, що ти випросив у військкоматі два тижні. Два тижні для мене. Два тижні для того, щоб бути зі своїм сином, надивитися на нього. Спасибі тобі за любов. Вона освітила мені все життя. Хоч воно, моє життя, наскрізь пройняте болем втрати. Вона особливо відчувалася тоді, коли розповідали, яким був батько. Війна забрала з життя не просто близьку мені людину. Я знаю, як ти любив життя, землю, на якій жив. Ти її орав, засівав, плекав. Скільки хліба виростили твої мозолясті руки. А скільки ще б виростили, якби ти жив.
Якби ти жив... Матері чекають з фронтових доріг синів усе життя. Вони не вірять нікому і нічому. Вони вірять тільки своєму серцю, яке хоче одного, щоб був живим син. А ти думаєш, тату, що діти вірять у смерть батьків?
Я чекаю тебе вже більше як п'ять десятків літ, чекаю щоднини, щогодини. Й чекатиму завжди. Похоронка прийшла помилково, хтось * помилково написав: «Пропав безвісти...» Ти живий, тату, здрастуй! Я прийшов до тебе!
Підсумок.
Вчитель. Наш обов'язок не тільки в свята згадувати, а кожен день пам'ятати про усіх, хто кував перемогу й загинув.
За тебе, за мене, за всю Батьківщину,
Хто фронтом звитяги йшов поруч з тобою,
І Боровся з фашизмом і гинув у бою.
Хто месником смілим тоді партизанив І ворога нищив героєм незнаним. Згадай їх усіх, замордованих, вбитих, І гідно живи їх життям недожитим!
Будьмо толерантними!
Бути людиною – це дуже просто,
Бути людиною – геройство в наші дні.
Устати й крикнути з трибуни,
Із помосту:
О люди, залишайтеся людьми!
Не одне покоління людей замислювалось над питаннями: хто така людина: для чого вона живе на Землі; що значить бути справжньою Людиною… Звичайно, що ці та інші питання не можуть не хвилювати мене. Часто я замислююсь над моїм призначенням на Землі. Адже кожна людина живе лише один раз, і іншого разу не буде.
Один мудрець сказав, що людина – це її вчинки. Я погоджуюсь з ним.
Усе своє життя люди, де б вони не жили, пізнають, що таке добро і зло, правда і кривда…
У такому складному і суперечливому світі, в якому ми живемо, важко бути толерантним. Бо толерантність – це терпимість до інших думок, поглядів, переконань, традицій тощо. Толерантним бути важко, але дуже необхідно кожному жителю нашої планети виховувати у собі цю рису характеру. Планета Земля – наш спільний дім. Де б кожен з нас не жив, як би не думав, але всім нам потрібно бути справжніми Людьми. Ввічливе, уважне і доброзичливе ставлення до інших людей може виявлятися не тільки у вчинках, у словах, а й у тоні розмови з ними. Думаю, що не достатньо бути добрим, а треба навчитись виявляти свою доброту, співпереживання, терпимість до інших так, щоб тебе розуміли.
Чи толерантна я на сто процентів? Думаю, що ні. Мені потрібно ще багато працювати над самовдосконаленням. Цей шлях важкий і тернистий, але я переконана, що при великому бажанні можна досягти всього в житті. Такі людські почуття як любов, доброта, прощення не можна купити ні на базарі, ні в магазині, їх ні в кого не позичити, але можна навчити себе бути добрим, людяним і милосердним.
Життя кожної людини прекрасне і неповторне, тому потрібно бути толерантним, поспішати творити добро на землі.
Соборність україни
Поняття “соборність” з’явилось у нашому науковому й політичному лексиконі порівняно недавно. Насамперед, слід підкреслити, що соборність не є явищем лише суто українським. Це загальна, органічна ознака будь-якої нації, – неодмінна умова її розвитку й процвітання. Вона означає, по-перше, об’єднання в одне державне ціле всіх земель, які заселяє конкретна нація на суцільній території. Це – один з найзаповітніших ідеалів багатьох народів світу. По-друге, соборність не обмежується лише ідеєю збирання етнічних земель у рамках національної держави, а передбачає також духовну консолідацію всього населення країни, єдність усіх її громадян, незалежно від їхньої національності. Нарешті, соборність невіддільна від досягнення реальної державності, забезпечення справжнього суверенітету і незалежності народу, побудови процвітаючої демократичної національної держави.
Для українського народу, віками позбавленого своєї власної державності та розірваного на частини між сусідніми країнами, дана проблема завжди була особливо болючою і неймовірно складною. Соборність для України – це єдність багатоманітності, об’єднання навколо спільного стрижня, яким є українська державність, українська ідентичність.
Ідея єдності українських земель – соборності України – сягає у глибину віків та бере свій початок від об’єднання давньоруських земель навколо князівського престолу в Києві, а її філософське коріння сягає часів Візантії. Протягом віків практичним втіленням ідеї соборності займались українські гетьмани Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Петро Дорошенко, Пилип Орлик. У ХVIIІ - початку ХХ ст., коли українські землі були поділені між сусідніми державами: Польщею, Росією, Румунією, Австро-Угорщиною, ця ідея знайшла своє відображення у працях кращих вітчизняних мислителів, оскільки для боротьби за свої національні інтереси Україні була вкрай важливою територіальна єдність.
В результаті ухвалення ІІІ Універсалу Української Центральної Ради 7 листопада 1917 р. була проголошена Українська Народна Республіка, до складу якої увійшло 9 українських губерній. Восени 1918 року після перемоги буржуазно-демократичної революції в Австро-Угорщині, на уламках монархії утворилися незалежні буржуазні держави: Австрія, Угорщина, Польща, Чехословаччина, Югославія, а також (як наслідок збройного повстання 1 листопада 1918 року у Львові та інших містах цього краю) Західноукраїнська Народна Республіка. Під впливом цих подій в жовтні 1918 р. у Львові представники західноукраїнських політичних партій створили Українську Національну Раду, а 1 листопада того ж року було проголошено утворення Західноукраїнської Народної Республіки. Відтоді між урядами УНР і ЗУНР велися переговори про втілення ідеї соборності. 1 грудня 1918 р. у Фастові був підписаний “Передвступний договір” про об’єднання УНР і ЗУНР, у якому було заявлено про непохитний намір в найкоротший строк створити єдину державу. 3 січня 1919 року Національна Рада УНР у місті Станіславі (Івано-Франківськ) схвалила закон про об’єднання Західноукраїнської Народної Республіки з Наддніпрянською Українською Народною Республікою в Народну Республіку.
Проголошення злуки було призначено на 12:00 годину 22 січня 1919 року, тобто першу річницю проголошення четвертого універсалу про повну незалежність України.
22 січня було проголошено всенародним і державним святом. Київ був прикрашений національними синьо-жовтими прапорами, гербами. О 9:00 годині ранку в усіх церквах відправляли богослужіння.
Акт Злуки був глибоко детермінований історично і спирався на споконвічну мрію українського народу про незалежну, соборну національну державу. Він став могутнім виявом волі українців до етнічної й територіальної консолідації, свідченням їх самоідентифікації, становлення політичної нації. Вперше за 600 років він став реальним кроком до об’єднання українських земель, що вплинув на подальші національно-політичні процеси в Україні.
Об’єднавча акція 1919 року залишила глибинний слід в історичній пам’яті українського народу та сформувала підґрунтя для відродження незалежної соборної демократичної України, утвердження її національної ідеї.
Свято Дня Соборності встановлено в Україні “…враховуючи велике політичне та історичне значення об’єднання Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки для утворення єдиної (соборної) української держави…” згідно з Указом Президента України “Про День соборності України” від 21 січня 1999 року № 42/99.
День Соборності – це нагадування про те, що сила нашої держави – в єдності українських земель.
Сьогодні за запитанням щодо соборності України стоїть проблема того, наскільки в нашій країні створено передумови для національного єднання, насамперед – в контексті єднання регіонів, самовідчуття українських громадян як єдиної нації. Зараз, на дев’ятнадцятому році незалежності, можна говорити про те, що передумови для “націєтворення” створено, і передусім, тому, що подолано суперечності, які існували на зорі створення української держави, коли питання державності, питання становлення нації постійно підміняли питанням етнічним. Головне досягнення цього періоду у тому, що загрози зведення питання єдності нації до питання етнічної єдності були подолані. Зараз під нацією розуміють соціальну єдність, політичну єдність, єдність традицій і проекцій розвитку, економічну та соціальну гомогенність суспільства.
Ми віримо, що територіальна цілісність України, скріплена кров’ю мільйонів незламних борців, навіки залишатиметься непорушною. Ми свідомі того, що лише в єдності дій та соборності душ можемо досягти величної мети – розбудови економічно й духовно багатої, вільної й демократичної України, забезпечення добробуту нинішніх і наступних поколінь українців. Ми переконані, що відзначення Дня Соборності, вшанування творців Акту Злуки – це не тільки суспільна потреба, а й моральний імператив берегти світлу пам’ять незліченних жертв, протягом віків принесених українським народом на вівтар незалежності, соборності, державності.
“Битва під Крутами”
Вступ
1. Бій під Крутами очима очевидця
2. Трагічність і символічність Крут
Висновок
Використана література
Вступ
Історія українського народу містить в собі багато славних подій. До
них належить і остання наша Визвольна боротьба 1917-1921 рр. Державні й
ідейні здобутки її досить добре і ясно були зафіксовані у відповідних
державних актах - чотирьох Універсалах Української Центральної Ради,
відозвах, хронологічних збірках матеріалів з цієї доби, розвідках і
мемуарах.
Не так добре стоїть справа з зафіксованням чинної збройної боротьби, що
ту українську ідеологію державну та ідеї армія наша скропила кров'ю
своєю, як найбільш переконуючим аргументом права українського народу на
свою Волю і Державу. Ліпше були зафіксовані події 1919-1920 рр. (хоч на
сьогодні після останньої світової війни майже все то було знищено),
початки ж творення української мілітарної сили рр. 1917-1918, а тим
більш перебіг боїв, перемог і поразок наших в більшості лишаються й досі
українському загалові (спеціально в Україні) незнаними або малознаними.
Однією з подій цієї першої доби українських збройних сил, події, що
варта уваги й яка, щодалі, то все більше стає шанованою, але, на жаль,
не точно, мало записана й з боку фактичного устійнена є - КРУТИ чи
Крутянський бій.
За цих 75 років Крути знайшли собі досить значний літературний відгук.
Про події під Крутами не мало писалося: були це поетичні присвяти,
мемуари й критичні, політичні, історичні, воєнні й публіцистичні
оцінки[...]
1. Бій під Крутами очима очевидця
Найавторитетнішим джерелом опису бою під Крутами є звіт командуючого
військовою частиною, яка вела бій під Крутами - тоді сотника А.
Гончаренка.
В часі виголошення IV Універсалу Українською Центральною Радою,
командував українським військом полковник Капкан. Він ще в грудні 1917
році вислав на оборону надзвичайно важливого вузла залізничного, на
станції Бахмач, старший курс Першої ім. гетьмана Б. Хмельницького
Юнацької військової школи під командою Ген. Штабу сотника Носенка.
Ця школа (старший курс), у складі 4-х сотень (по 150 юнаків у сотні), 20
старшин та 18 кулеметів виїхала 8 грудня 1917 року з Києва на станцію
Бахмач. Бахмач адміністраційно належав до міста Чернігова й тут
виконував функції військово-адміністраційні сотник Ф. Тимченко. Цей
останній не мав при собі жодного війська і йому було приділено на
допомогу зі складу Юнацької школи сотника М. Богаєвського.
Зразу ж по приїзді школи між двома сотниками - Носенком і Тимченком -
виникли непорозуміння на тлі підлеглості і влади. Кожен хотів бути
старшим. Командуючий військами полковник Капкан мусив був навести тут
порядок, і він його навів. Сотника Д. Носенка було усунено від керування
школою і фронтом, а на його місце вислано було сотника А. Гончаренка,
який разом з молодшим курсом, рештою Юнацької школи, 23 грудня 1917 року
поїхали на станцію Бахмач.