Главная | Обратная связь

Управління безпекою персоналу

Охорона праці– це система забезпечення безпеки життя і здоров'я працівників у процесі трудової діяльності, що включає правові, соціально-економічні, організаційно-технічні, санітарно-гігієнічні, лікувально-профілактичні, реабілітаційні та інші заходи. Умови праці— це сукупність чинників виробничого середовища, що впливають на здоров'я і працездатність людини в процесі праці.

На формування і зміну умов праці впливають три групи чинників: 1. Соціально-економічні: 1.1. Нормативне і законодавче регулювання соціально-економічних і виробничих умов праці (тривалість робочого часу, режими праці і відпочинку, санітарні норми і вимоги, система контролю за дотриманням діючих законів, вимог і правил в області умов праці). 1.2. Соціально-психологічні чинники, що характеризують відношення працівника до праці і її умов, психологічний клімат у виробничих колективах, ефективність пільг і компенсацій за роботу, пов'язану з несприятливими впливами. 2. Організаційно-технічні: 2.1. Засоби праці (виробничі будинки і спорудження, санітарно-побутові пристрої, технологічне устаткування, інструменти, пристосування); 2.2. Предмети і продукти праці (сировина, матеріали, заготівлі, напівфабрикати, готові вироби); 2.3. Технологічні процеси (фізичні, механічні, хімічні і біологічні впливи на оброблювані предмети праці, способи їхнього транспортування і збереження і т.д.); 2.4. Організаційні форми виробництва, праці і управління (рівень спеціалізації виробництва, його масштаби і масовість, змінність роботи підприємства, перерви, безперервність виробництва, форми розподілу і кооперації праці, її прийоми, режими праці і відпочинку протягом робочої зміни, тижня, року, організація обслуговування робочого місця, структура підприємства і його підрозділів, співвідношення функціонального і лінійного управління виробництвом та ін.). 3. Природні чинники. Вони мають особливе значення при формуванні умов праці в сільськогосподарському виробництві, на транспорті, у будівництві і т.д. Види нормативних правових актів з охорони праці:1. Стандарти системи стандартів безпеки праці. 2. Санітарні правила і норми, гігієнічні нормативи. 3. Правила з охорони праці (міжгалузеві і галузеві). 4. Правила безпечної експлуатації. 5. Правила безпеки (пожежної, по вибухах, електричної, ядерної, радіаційної, лазерної, біологічної, технічної). 6. Правила захисту (наприклад, від статичної електрики). 7. Будівельні норми і правила. 8. Інструкції з охорони праці, у тому числі типова галузева. 9. Організаційно-методичні документи (міжгалузеві і галузеві): положення, вказівки, рекомендації. Ґрунтуючись на нормативах, що наводяться у цих документах, працівники служби управління персоналом підприємства повинні здійснювати роботу щодо: • визначення рівня безпеки праці на кожному робочому місці; • прийняття рішень щодо підвищення рівня безпеки праці до нормативного; • ліквідації робочих місць з несприятливими умовами праці. Якщо відсутня можливість довести рівень безпеки до прийнятного в силу специфіки виробництва, варто вирішити питання про компенсацію за роботу у таких умовах і навчити працівників методам захисту здоров'я на даних робочих місцях. Небезпечні за умовами праці робочі місця повинні знаходитися під постійним контролем служби управління персоналом.

1. Соціальне партнерство як засіб узгодження інтересів роботодавця і працівників

Важливим елементом у діяльності служб управління персоналом є забезпечення соціального захисту працівників підприємства, реалізація ідей соціальної справедливості у межах підприємства, задоволення більш широкого кола потреб, ніж просто матеріальне забезпечення. Незважаючи на наявні розходження в інтересах, основу взаємин підприємства і персоналу складає партнерство у досягненні спільних цілей, співробітництво і взаєморозуміння.

Соціальне партнерство– така система відносин між найманими працівниками і власниками засобів виробництва, при якій визнаються розбіжності економічних інтересів різних соціальних груп і право кожної з них відстоювати свої інтереси через пошук компромісів, шляхів взаєморозуміння і співробітництва в умовах злагоди. Соціальне партнерство у підприємстві– це система заходів, що забезпечує співробітництво найманих працівників з роботодавцями. Таке співробітництво здійснюється постійно на двосторонній основі, переважно в формі колективних переговорів, колективних договорів і угод, які регулюють соціально-трудові відносини. Специфічною формою партнерства у підприємстві є трипаратизм (включає три складові), тобто залучення до переговорів представників виконавчої влади. Така співпраця може бути постійною або нерегулярною (тільки у випадках загострення ситуації). Ідеологічною і теоретичною основою соціального партнерства є визнання об'єктивності розходжень і конфлікту їхніх інтересів, боротьби між соціальними групами; можливості ввести цю боротьбу в цивілізовані рамки і домогтися її конструктивного результату у виді взаємоприйнятого і суспільного розвитку, що відповідає перспективним задачам, компромісу. У підприємствах здійснення соціального партнерства відбувається на основі колективного договору. Колективний договір – основа соціального партнерства – правовий акт, що регулює трудові, соціально-економічні та професійні відносини між роботодавцями і працівниками. Згідно із Законом України "Про соціальне партнерство" визначаються такі форми співробітництва: • консультації, переговори, укладання колективних договорів і угод, спільне розв'язання колективних трудових суперечок; • організація примирних та арбітражних процедур; • участь у роботі органів соціального партнерства; • розглядання та вирішення претензій і розбіжностей; • контроль за виконанням спільних домовленостей. Соціальне партнерство виконує три функції: • захисну – вирівнювання шансів працівників, недопущення зміни умов праці не на користь працівника; • організаційну – гласність і чітко визначений порядок укладання угод, їх стандартизація тощо; • миротворчу – на період дії угоди не допускаються трудові конфлікти, не висуваються нові вимоги. Соціальне партнерство спрямоване на: • залучення працівників до участі в управлінні підприємством (виробнича демократія); • фінансову участь працівників, тобто участь у власності і доходах (економічна демократія); • укладання угод і колективних договорів; • регулювання соціально-трудових відносин; • проведення переговорів на національному, регіональному та місцевому рівнях. Головними завданнями системи соціального партнерства в Україні слід вважати: • залучення всіх суб'єктів суспільних відносин до управління і подолання на цій основі монополії в розподілі створеного продукту; • посилення мотивації до праці для забезпечення високих результатів роботи як необхідної умови підвищення якості життя; • усунення непорозумінь та суперечностей щодо намірів, які представляють законні інтереси кожної із сторін; • досягнення взаємного прагнення до виконання намічених програм, що сприятимуть утвердженню в суспільстві соціального миру і злагоди.

Соціальне партнерствослід сприймати як форму існування різних суб'єктів суспільних відносин, які стають партнерами в процесі виробництва. Ставши зацікавленими учасниками єдиного процесу, сторонами партнерства на принципі співпраці та пошуку компромісів, узгодження дії в реалізації своїх інтересів, вони домовляються на демократичних засадах про оптимальні параметри соціально-економічного розвитку, визначають умови створення та розподілу виробленого продукту і зобов'язуються їх виконувати. По суті, соціальне партнерство—це нова система суспільних відносин, яка повинна забезпечити принципово відмінний тип розподілу продукції на демократичних принципах, а саме – на основі домовленості про частку створеного валового продукту кожного суб'єкту.