Главная | Обратная связь

Поняття та основні ознаки сільськогосподарських кооперативів

Міжнародний кооперативний альянс (МКА) у своєму Статуті 1966 року закріпив визначення кооперативу. Згідно з ним будь-яка асоціація осіб або товариств буде визнана кооперативом за умови, якщо вона ставить за мету покращання економічного й соціального становища своїх членів шляхом використання підприємства, заснованого на взаємодопомозі.
У сучасній вітчизняній юридичній літературі поняття «кооператив» визначається як самостійне, самоврядівне об'єднання громадян, які на основі добровільності, відкритості членства і взаємодопомоги з додержанням кооперативних принципів об'єднуються для спільної господарської чи іншої статутної діяльності з метою поліпшення свого економічного і соціального стану (для споживчих та обслуговуючих кооперативів) або отримання прибутку (для виробничих кооперативів), об'єднуючи для цього частку свого майна (майновий пай) чи землі (земельний пай). Аналіз ознак сільськогосподарського кооперативу дає підстави погодитися з визначенням такого поняття.
Переважна більшість дослідників, говорячи про основні ознаки сільськогосподарського підприємства, кооперативу, називають передусім використання землі як основного засобу виробництва, ведення сільськогосподарської діяльності, його розташування в сільській місцевості, а також задоволення потреб переважно сільського населення, наявність внутрішньогосподарських відносин, участь у кооперативній діяльності без нанесення збитку власному господарству. Таким чином, ознакою сільськогосподарського кооперативу є ведення сільськогосподарської діяльності.
Під сільськогосподарською діяльністю звичайно розуміють діяльність, пов'язану із сільським господарством, виробництвом сільськогосподарської продукції та сировини. Але зараз поняття «сільськогосподарська діяльність» стало ширшим; вона включає як виробництво, переробку, так і збут продукції.
Отже, до сільськогосподарського кооперативу можна віднести кооператив, який займається виробництвом, переробкою, реалізацією (збутом) сільськогосподарської продукції та (або) обслуговуванням сільськогосподарського виробництва.
Наведені міркування дозволяють зробити висновок, що сільськогосподарський кооператив — це добровільне об'єднання осіб на підставі членства для спільного ведення сільськогосподарської діяльності, засноване на принципах рівноправності членів, обов'язкової їх участі в діяльності такого об'єднання, використання майна, що створене, як правило, за рахунок внесків членів і належить об'єднанню на праві власності для задоволення матеріальних та інших потреб його членів.
Законодавчого визначення сільськогосподарського кооперативу не існувало в Україні до 1997 року - до прийняття Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію».
Однак, хоч як це парадоксально, незважаючи на вдосконалення правового регулювання сільськогосподарської кооперації в Україні з прийняттям названого Закону, зміст визначення сільськогосподарського кооперативу викликав серед правників хвилю дискусій, оскільки вона не була беззаперечною. Через це законодавче поняття сільськогосподарського кооперативу було викладено в 2000 році в новій редакції. Але й воно не відбиває всіх сутнісних ознак кооперативної організації (наприклад, не вказана мета об'єднання осіб у сільськогосподарський кооператив, не закріплено принципи рівноправності членів, демократичності управління й обов'язкової участі членів у його діяльності).

§ 2. Види кооперативів. Принципи їх діяльності. Кооперативні підприємства та об'єднання
Сільськогосподарські кооперативи слід класифікувати й систематизувати за окремими ознаками. В основі такої класифікації кооперативів лежить їх розподілення на дві великі групи (типи) - виробничі і споживчі.
До виробничих кооперативів належать усі види кооперативів незалежно від сфери діяльності, основна мета яких - отримання доходу (прибутку). У цих кооперативах об'єднується труд і майно їх членів, а всі види виробничо-господарської діяльності виконуються спільно, колективно. На відміну від них споживчі кооперативи створюються для задоволення споживчих інтересів своїх членів. Поряд з цими основними типами кооперативів (виробничими та споживчими) існують і кооперативи змішаного типу, їх називають по-різному — змішані, проміжні, універсальні, інтегральні, багатопрофільні тощо.
В умовах відродження кооперативного руху в Україні набувають актуальності підстави поділу кооперативів на види за такими ознаками: рід діяльності; предмет діяльності; спосіб утворення; рівень усуспільнення майна; правовий режим земель; функціональна спрямованість; територія діяльності; ступінь включення в господарський обіг; участь у різних фазах суспільного виробництва; підстави об'єднання; підгалузева ознака; конкретно-родова ознака; соціальний склад; сфера діяльності; мета діяльності й об'єкти власності; вид продукції, що виробляється; місце в організаційно-господарській структурі; рівень спеціалізації; джерела забезпечення матеріальними ресурсами тощо.
Поділ кооперативів, які здійснюють діяльність у сфері сільського господарства, на види закріплений і в Законі України «Про сільськогосподарську кооперацію». Відповідно до цілей, завдань та характеру діяльності вони поділяються на два види - виробничі й обслуговуючі. У згадуваному Законі закріплено, що сільськогосподарський виробничий кооператив - це «юридична особа, утворена шляхом об'єднання фізичних осіб, які є сільськогосподарськими товаровиробниками, для спільного виробництва продукції сільського, рибного і лісового господарства на засадах обов'язкової трудової участі у процесі виробництва». Таким чином, серед ознак сільськогосподарського виробничого кооперативу можна назвати специфічний вид діяльності — виробництво сільськогосподарської продукції, обов'язкову трудову участь членів у його діяльності, а звідси — й участь у ньому лише фізичних осіб.
У нормах Закону міститься положення про те, що виробничі кооперативи здійснюють господарську діяльність на засадах підприємництва з метою отримання доходу. Як відомо, поняття та принципи підприємництва закріплені в Законі України «Про підприємництво». Саме отримання прибутку, а не доходу є однією з конститутивних ознак підприємницької діяльності. Та й сама по собі господарська діяльність є ширшою за підприємницьку, бо включає ще й низку організаційно-управлінських моментів.
Що стосується сільськогосподарського обслуговуючого кооперативу, то це «кооператив, створений для надання послуг переважно членам кооперативу та іншим особам з метою провадження їх сільськогосподарської діяльності». Саме так і говориться у ст. 1 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію». Оскільки діяльність таких кооперативів спрямована на обслуговування сільськогосподарського та іншого виробництва учасників кооперації, на надання комплексу послуг, пов'язаних із виробництвом, переробкою та збутом продукції рослинництва, тваринництва, лісівництва й рибальства, то й їх членами передусім повинні бути виробники сільськогосподарської продукції. Серед ознак такого кооперативу можна назвати: особливий вид діяльності (обслуговування сільськогосподарського виробництва, переважно його членів); безпосередня участь товаровиробників сільськогосподарської продукції (як юридичних, так і фізичних осіб); обов'язкова участь у господарській діяльності.
Залежно від виду діяльності обслуговуючі кооперативи поділяються на переробні, заготівельно-збутові, постачальницькі, сервісні та інші, тобто цей приблизний перелік не є вичерпним: можливе існування й інших видів таких кооперативів. Основні напрямки діяльності цих підвидів обслуговуючих кооперативів закріплено в Законі «Про сільськогосподарську кооперацію».
Що стосується принципів кооперативної діяльності, то вони закріплені в ст. З Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» , відповідно до якої до них належать: добровільність членства фізичних і юридичних осіб в кооперативі і безперешкодний вихід з нього; обов'язкова трудова участь членів у діяльності виробничого кооперативу; обов'язкова участь членів у господарській діяльності обслуговуючого кооперативу; відкритість і доступність членів для тих, хто визнає статут кооперативу, бажає користуватися послугами цього кооперативу та в разі потреби погоджується брати участь у фінансуванні його на умовах, встановлених статутом кооперативу; демократичний характер управління, рівні права у прийнятті рішень за правилом «один член кооперативу — один голос»; розподіл доходу між членами кооперативу відповідно до їх участі в діяльності кооперативу; контроль членів кооперативу за його роботою в порядку, передбаченому статутом кооперативу. Слід зазначити, що наведені принципи діяльності кооперативів відповідають загальновизнаним кооперативним принципам, встановленим Міжнародним кооперативним альянсом.
Відповідно до положень чинного законодавства України кооперативи можуть створювати кооперативні об'єднання та підприємства. Об'єднання кооперативів створюються на добровільних засадах для здійснення будь-якої не забороненої законодавством діяльності за галузевою або територіальною ознакою. Об'єднання мають статус юридичної особи, створюються на тих самих умовах, що й кооперативи. Об'єднання не мають права втручатися в господарську діяльність засновників, не відповідають за зобов'язання членів об'єднання, а члени об'єднання не відповідають за зобов'язання об'єднання, якщо інше не передбачено статутом. Реєстрація об'єднань здійснюється в тому ж порядку, що і реєстрація кооперативів.
Можуть створюватися такі види об'єднань: об'єднання, що створюються кооперативами на підставі договорів; об'єднання, що створюються на засадах членства з делегуванням їм кооперативами Централізованих функцій з питань господарської діяльності, управління і контролю; об'єднання, що створюються на засадах членства, з делегованими функціями господарської діяльності і управління; змішані об'єднання, що здійснюють господарські й управлінські функції частково на засадах членства і делегованих повноважень, а частково на договірних засадах; кооперативи кооперативів.
Кооперативи, що увійшли до об'єднання, зберігають статус юридичної особи та повну господарську самостійність і можуть добровільно вийти з них за рішенням загальних зборів членів кооперативу. Формування органів управління об'єднань, утворення і поповнення майнових фондів здійснюється в порядку, передбаченому установчими документами.
Для виконання статутних завдань кооперативи і їх об'єднання можуть створювати підприємства різних видів та організаційно-правових форм. Такі підприємства функціонують відповідно до їх статутів, затверджених кооперативами (об'єднаннями)-засновниками. Принципи діяльності таких підприємств встановлено ст. 27 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» та Законом України «Про підприємства в Україні».

§ 3. Право власності сільськогосподарських кооперативів. Неподільний та пайовий фонд
Згідно зі ст. 20 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» майно належить сільськогосподарському кооперативові на праві власності. Право власності сільськогосподарського кооперативу — це сукупність правових норм, покликаних регулювати відносини щодо володіння, користування й розпорядження власним майном на свій розсуд.
Відповідно до ст. 20 Закону України «Про власність» сільськогосподарський кооператив є суб'єктом права колективної власності. Існування цієї форми власності в Україні, яке закріплено в нормах Закону України «Про власність», викликало активну дискусію серед науковців. Не вдаючись до детального аналізу існуючих точок зору з цієї проблеми, можна дійти висновку, що треба вести мову про право власності сільськогосподарського кооперативу як про право власності юридичної особи, яке, у свою чергу, є різновидом права приватної власності.
Як уже зазначалося, у ст. 20 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» встановлено, шо єдиним власником майна є сільськогосподарський кооператив. Що стосується прав засновників (членів) на це майно, то більшість дослідників стверджують, що між самим кооперативом і його засновниками (членами) виникають певні зобов'язальні відносини. Цю позицію найбільш послідовно обґрунтував В. І. Семчик, який вважає, що в засновників (членів) сільськогосподарського кооперативу виникає право на пай (майновий або земельний). Але це не право власності як один із видів речевих прав, а право вимоги як один із видів зобов'язального права. Право вимоги означає, що особа (фізична чи юридична), якій як частка у власності юридичної особи виражається паєм, має право отримати його в натурі або компенсацію за нього в разі виходу зі складу юридичної особи чи при її ліквідації. Пай не має речевих ознак. Він вимірюється лише у вартісному вираженні, а тому не може бути об'єктом права власності.
Але, на нашу думку, зміст права на пай не вичерпується лише правом вимоги. Як і інші види зобов'язальних прав, зміст права на пай становить певний комплекс прав та обов'язків, що їх мають сільськогосподарський кооператив та його члени. Так, член сільськогосподарського кооперативу у зв'язку із внесенням майна має право брати участь в управлінні майновими об'єктами кооперативу, вимагати розподілу частини доходу кооперативу на паї, вимагати повернення паю (майна, яке припадає на пай) в разі виходу з кооперативу. На члена кооперативу покладено обов'язок, який ґрунтується на інституті членства щодо майнового внеску. Що стосується самого сільськогосподарського кооперативу, то він має аналогічні обов'язки стосовно члена кооперативу.
Право на пай пов'язане з правом членства в сільськогосподарському кооперативі. Моментом виникнення права на пай є момент прийняття особи до сільськогосподарського кооперативу як його члена (тобто виникнення членства), а точніше, передачі майна (внеску) кооперативу. Доки існують членські відносини, існує й право на пай. Припиняється воно разом з припиненням членства (вибуттям члена зі складу кооперативу) — з моменту отримання особою свого майна. Право на пай припиняється також у разі ліквідації самого сільськогосподарського кооперативу.
Розгляд суб'єктного складу майнових відносин у сільськогосподарському кооперативі дає можливість перейти до визначення кола об'єктів, які можуть належати на праві власності такому кооперативові. У статті 20 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» міститься перелік майна, що може належати йому на праві власності: будівлі, споруди, гроші, майнові внески його членів, виготовлена ним продукція, доходи, одержані від її реалізації та іншої діяльності, передбаченої статутом кооперативу, а також інше майно, придбане на підставах, не заборонених Законом. Як бачимо, цей перелік не є вичерпним, Але такий поділ майна не має класифікуючих ознак.
У сучасних умовах все більшого значення набуває поділ майна на рухоме і нерухоме.
Розглядаючи більш детально окремі об'єкти права власності сільськогосподарського кооперативу, необхідно зауважити, що серед них можна виокремити такі групи:
а) земля (земельні ділянки);
б) інша нерухомість - будівлі, споруди, обладнання;
в) виготовлена продукція, обігові кошти;
г) доходи в грошовому виразі, отримані від статутної та іншої діяльності;
ґ) інше майно, придбане на підставах, не заборонених законом.
В основу його покладено ступінь зв'язку того чи іншого майнового об'єкта з землею. До нерухомого майнового об'єкта належать земельні ділянки, ділянки надр, відокремлені водні об'єкти і все, що міцно пов'язано із землею, у тому числі ліси, багаторічні насадження, будови й споруди, які при відокремленні від землі фактично знецінюються. Речі, які не належать до нерухомості, включаючи гроші й цінні папери, вважаються рухомим майном. Характерною рисою нерухомого майна є зв'язок його правового режиму з правом на земельну ділянку, на якій споруджено майнові об'єкти. Правовий режим такого майна розглядається разом із земельною ділянкою.
Серед об'єктів права власності сільськогосподарського кооперативу особливе місце належить землі (земельним ділянкам). Вона є особливим природним об'єктом (природним тілом), посідає домінуюче місце в складі єдиного природного комплексу. Сучасна теорія земельного права розглядає землю як особливий вид нерухомості.
Одним із вихідних принципів створення й діяльності будь-якого кооперативу є заснування спеціальних майнових фондів — неподільного й пайового, кожний з яких має специфічний правовий режим.
Із позицій економічних відносин майно сільськогосподарського кооперативу поділяється на основні фонди й обігові засоби, виробничі запаси й незавершене виробництво, сировину, матеріали у виробництві, готову продукцію, гроші; щодо спрямування коштів підприємства — на фонд накопичення і фонд споживання; з урахуванням цільового призначення фондів — на статутний фонд, резервний фонд, резерв сумнівних боргів тощо. Це не виключає можливості існування спеціальних натуральних фондів — фонду оплати праці, насіннєвих, фуражних та ін. Розмежування ж майна сільськогосподарського кооперативу на пайовий і неподільний фонди відбиває специфіку майнових відносин, що існують між самим кооперативом та його членами, і має самостійне юридичне значення.
У статті 26 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» закріплено правило, згідно з яким формування в цих організаціях як пайового, так і неподільного фонду є обов'язковим. Неподільний фонд утворюється за рахунок вступних внесків і майна кооперативу (за винятком землі). Пайові внески його членів до нього не включаються. Вступними внесками формування неподільного фонду лише започатковується. Надалі він поповнюється вартістю майна, накопичуваного кооперативом у процесі його діяльності.
Кооперативний принцип створення неподільного резерву засновано на тому, що метою кооперативної діяльності є не накопичення капіталу для наступного розподілу між окремими членами кооперативу, а, скоріше, створення спільного капіталу, що використовується на загальне благо всіх членів кооперативу. При виході з кооперативу члени отримують тільки ту суму, яку вони внесли при вступі.
Якщо раніше серед характерних рис неподільного фонду майна називали неподільність, незменшуваність, постійне зростання та цільове використання, то тепер називають особливі джерела його утворення (вступні внески та майно кооперативу), неподільність (члени кооперативу не мають права претендувати на його частку) та цільове використання (цей фонд повинен використовуватися на загальнокооперативні цілі). З урахуванням цього можна зробити висновок, що неподільний фонд — це частина майна сільськогосподарського кооперативу у вартісному вираженні, до якої включається вартість вступних внесків та іншого майна кооперативу, що характеризується неподільністю та цільовим призначенням.
Що стосується пайового фонду майна, то вищезгаданий закон не містить майже ніяких правових норм, які визначали б його правовий режим. Виходячи з того, що пайові внески членів кооперативу не включаються до неподільного фонду, можна зробити висновок, що саме вони й утворюють пайовий фонд. Пайовим внеском можуть виступати гроші або майно. Майно повинно бути оцінено органами управління сільськогосподарського кооперативу. Після передачі майна кооперативу в його члена виникає право на пай — частку в майні кооперативу у вартісному вираженні.
«Пайовий внесок» і «пай» — це не одне і те ж поняття, їх слід чітко розмежовувати. До паю, основу якого становить пайовий внесок, включаються також додаткові внески (якщо такі є) і частка майна кооперативу, яка була розподілена на паї членів (кооперативні виплати).
Розмір паю, як і розмір пайового фонду сільськогосподарського кооперативу, не є непорушною величиною, а може змінюватися. Облік паїв членів кооперативу здійснюється в пайових книжках, пайових посвідченнях, картках пайовиків, інших документах, які засвідчують рух паїв, а також у реєстрах аналітичного та синтетичного обліку. Така різноманітність форм обліку не є виправданою, бо на практиці це призводить не лише до ускладнень і плутанини, а й до грубих помилок і порушень майнових прав членів кооперативу.
За сучасних умов правовий режим пайового фонду майна сільськогосподарського кооперативу характеризується такими ознаками, як специфічне джерело його утворення (обов'язкові та додаткові пайові внески), його подільність і зворотність внесків (у разі вибуття члена кооператив повертає його пай), а також нарахування в установлених розмірах відсотків (кооперативних виплат) із доходу кооперативу. До пайового фонду входить не майно чи майнові фонди, а лише його вартість. З урахуванням цього пайовим фондом можна вважати частину майна сільськогосподарського кооперативу у вартісному вираженні, до якої включається вартість пайових внесків членів кооперативу, що характеризується подільністю, зворотністю внесків та нарахуванням в установлених розмірах відсотків із доходу кооперативу.
Згідно зі ст. 25 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» в разі виходу з кооперативу його члени мають право на отримання майнового паю натурою, грішми або, за бажанням, цінними паперами відповідно до його вартості на момент виходу, а земельної ділянки - в натурі (на місцевості). Для забезпечення інтересів членів кооперативу, які залишаються, було б доцільним повертати пай у грошовій формі і тільки як виняток — у натурі. Проте це не стосується земельної ділянки, оскільки вона характеризується особливими ознаками і має бути повернена членові в натурі (на місцевості). Як правило, членові повертається не та сама земельна ділянка, бо кооператив, будучи власником земельної ділянки, переданої як пайовий внесок, може нею розпорядитися на свій розсуд: побудувати на ній будівлі, споруди, використати її в інших господарських цілях. І навіть якщо буде повернена та сама земельна ділянка, її біологічні властивості можуть бути вже іншими. У цих випадках кооператив повинен компенсувати членові різницю між вартістю переданої земельної ділянки і тієї, що повертається, у грошовій чи майновій формі (за вибором члена кооперативу).
Слід також зауважити, що, на відміну від інших фондів сільськогосподарського кооперативу, пайовий і неподільний фонди існують протягом усього часу функціонування цього підприємства.

§ 4. Реорганізація і ліквідація сільськогосподарських кооперативів
Припинення діяльності сільськогосподарських кооперативів здійснюється у формі його реорганізації або ліквідації. Питанням реорганізації і ліквідації сільськогосподарських кооперативів та їх об'єднань присвячені норми розділу XI Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію».
Кооператив може реорганізуватися (шляхом злиття, приєднання, виділення, розподілу, перетворення) в підприємства інших форм господарювання за рішенням загальних зборів (засновників) у порядку, визначеному статутом. З моменту реорганізації кооператив (об'єднання) припиняє свою діяльність. Всі його права та обов'язки переходять до правонаступника чи правонаступників.
Що стосується ліквідації, то кооператив (об'єднання) ліквідується за рішенням:
кооператив - загальних зборів членів кооперативу; об'єднання - зборів уповноважених представників кооперативів;
суду або господарського суду.
Ліквідація кооперативу (об'єднання) здійснюється ліквідаційною комісією, призначеною органом, що прийняв рішення про ліквідацію.
З дня призначення ліквідаційної комісії до неї переходять повноваження з управління кооперативом (об'єднанням). Ліквідаційна комісія проводить належну підготовку та організаційну роботу, складає ліквідаційний баланс та подає його органу, що прийняв рішення про ліквідацію кооперативу (об'єднання). Повнота і достовірність ліквідаційного балансу повинні бути підтверджені аудиторами.
Майно кооперативу, що залишилося після розрахунків з бюджетом, банками та іншими кредиторами, розподіляється між членами кооперативу пропорційно вартості їх паю; майно об'єднання - між членами об'єднання в розмірах і в порядку, передбачених статутом об'єднання.
Ліквідація вважається завершеною, а кооператив (об'єднання) таким, що припинив свою діяльність, з моменту внесення до державного реєстру запису про його ліквідацію.

Розділ XIV. Правове становище селянського (фермерського) господарства

§ 1. Поняття та основні ознаки селянського (фермерського) господарства
Селянське (фермерське) господарство слід розглядати як організаційно-правову форму ведення сільськогосподарського виробництва громадянами, суб'єктами аграрних правовідносин.
Селянське (фермерське) господарство з прийняттям 22 червня 1993 року Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» в новій редакції (з подальшими змінами та доповненнями) стало визначатись як форма підприємництва громадян України, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатись її переробкою та реалізацією (ст. 2).
Селянське (фермерське) господарство має такі ознаки:
- це форма аграрного підприємництва, яка здійснюється за самостійною ініціативою, на власний ризик і систематично;
- ця форма ведення сільськогосподарського виробництва виникає виключно на добровільних засадах, за суб'єктивним особистим волевиявленням громадян;
- ця діяльність здійснюється тільки громадянами України;
- це, в основному, сімейно-трудове об'єднання, до складу якого входять подружжя, батьки, діти, що досягли 16-річного віку, пов'язане з особистою працею, внаслідок якої виробляється певна товарна маса продуктів харчування, сировини для промисловості, що дає можливість одержувати доходи;
- трудові відносини в селянських (фермерських) господарствах виникають на основі членства в них, а також на засадах трудового Договору (контракту);
— для членів селянського (фермерського) господарства їх індивідуальна праця повинна бути головною для них суспільно корисною формою праці;
- діяльність членів цих господарств за своїм головним змістом є процесом використання земель як основного засобу виробництва;
— майно селянського (фермерського) господарства належить його членам за правом спільної сумісної власності, якщо інше не передбачено угодою між членами господарства;
— селянське (фермерське) господарство має статус юридичної особи.
Все це дозволяє селянське (фермерське) господарство розглядати як добровільно створений, самостійний суб'єкт господарювання з правами юридичної особи, представлений окремим громадянином, сім'єю або групою осіб, які використовують землі сільськогосподарського призначення на приватній основі для вирощування, переробки й реалізації аграрної продукції, що є спільною сумісною власністю осіб, які ведуть це господарство.
При створенні селянського (фермерського) господарства його члени мають на меті брати активну участь у формуванні продовольчого фонду держави шляхом реалізації продукції споживачам, забезпечення добробуту сім'ї фермера на основі їх трудової участі у виробничій і підприємницькій діяльності. Будучи економічно самостійним, селянське (фермерське) господарство визначає напрямки своєї діяльності, спеціалізацію, обсяг виробництва, організовує виробництво сільськогосподарської продукції та її реалізацію.
До основних завдань селянського (фермерського) господарства треба віднести:
— забезпечення більш повної зайнятості сільського населення суспільно необхідною діяльністю, використання трудових ресурсів;
— виробництво, переробку і збут сільськогосподарської продукції;
- участь у розвитку інфраструктури місцевості, де розташоване фермерське господарство;
- раціональне використання переданої йому земельної ділянки у власність або наданої в користування.
Оскільки селянське (фермерське) господарство в системі народногосподарського комплексу є рівноправною формою ведення господарства поряд з державними, кооперативними, орендними та іншими підприємствами і організаціями, господарськими товариствами, то виробничо-економічні відносини цього господарства з зазначеними організаціями, окремими громадянами будуються на основі договорів.
Держава гарантує дотримання і захист майнових та інших прав і законних інтересів селянського (фермерського) господарства, створює пільгові умови для кредитування, оподаткування, страхування, матеріально-технічного постачання на період його трирічного становлення.
Втручання в господарську або іншу діяльність фермерського господарства з боку державних, інших органів, посадових осіб не допускається. Збитки, заподіяні такому господарству неправомірним втручанням у його діяльність, підлягають відшкодуванню за рахунок винних. Спори про відшкодування збитків вирішуються судом, господарським судом, третейським судом, а в деяких випадках судом загальної юрисдикції. Але це не виключає права державних органів щодо здійснення контролю за діяльністю селянських (фермерських) господарств.

§ 2. Порядок створення селянського (фермерського) господарства і його державна реєстрація
Право на створення селянського (фермерського) господарства має кожний громадянин України. Іноземні громадяни такого безпосереднього права не мають, хоча вони можуть брати участь у діяльності селянського (фермерського) господарства.
Закон України «Про селянське (фермерське) господарство» (статті 2-5) встановлює простий явочний спосіб створення такого господарства, тобто громадянин самостійно приймає рішення про створення фермерського господарства і йому не треба на це одержувати дозвіл.
Право на створення селянського (фермерського) господарства здійснюється за таких правових умов:
— досягнення 18-річного віку, тобто повної дієздатності;
- виявлення власного бажання створити фермерське господарство;
- наявності документів, що підтверджують здатність громадянина займатися сільським господарством (це можуть бути документи про відповідну освіту, витяги із трудової книжки та ін );
— проходження конкурсної комісії, склад якої формує районна державна адміністрація (виконавчий орган місцевого самоврядування) і затверджує голова відповідної ради .
Закон закріпив положення, відповідно до якого першочергове право на створення селянського (фермерського) господарства надається громадянам, які проживають у сільській місцевості і мають необхідну кваліфікацію або досвід роботи в сільському господарстві (ст. 4).
Для створення селянського (фермерського) господарства треба мати землі сільськогосподарського призначення. Земельні ділянки для ведення фермерського господарства передаються у приватну власність і надаються в користування, в тому числі на умовах оренди із земель державної або комунальної власності, а також земель, вилучених (викуплених) у встановленому порядку.
Безоплатно у приватну власність передаються земельні ділянки в межах норм, визначених Земельним кодексом України. Така передача здійснюється один раз по кожному виду використання (ст. 116 Земельного кодексу). За плату передаються у приватну власність громадян для фермерського господарства земельні ділянки в розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, де знаходиться фермерське господарство (ст. 121 Земельного кодексу).
У постійне користування для ведення фермерського господарства надаються землі, що перебувають у державній або комунальній власності, а в тимчасове - на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.
Ерозовані, переволожені, з підвищеною кислотністю або засоленістю земельні ділянки підлягають консервації, як і інші дегра-довані та малопродуктивні землі. Консервація здійснюється за рішенням органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування на підставі договорів з власниками земельних ділянок на певний термін та в разі залуження або заліснення.
Земельні ділянки виділяються, як правило, єдиним масивом з розташованими на ньому водними джерелами та лісовими угіддями, по можливості наближеними до існуючих доріг, електро- і радіотелефонних мереж, газо- і водопостачальних систем та інших видів інженерної інфраструктури.
Землі лісового і водного фондів, що входять до угідь селянських (фермерських) господарств, не можуть передаватись у приватну власність, за винятком невеликих (до 5 га) ділянок лісів і невеликих (до 3 га) ділянок водойм і боліт.
Селянське (фермерське) господарство підлягає у 30-денний термін державній реєстрації в районних державних адміністраціях.
Для реєстрації фермерського господарства до зазначеного органу подається заява, в окремих випадках статут, список осіб, які виявили бажання створити селянське (фермерське) господарство, із зазначенням прізвища, імені та по батькові його голови, документ про внесення плати за реєстрацію, розмір якої встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Після відведення земельної ділянки в натурі та одержання Державного акта на право приватної власності на землю або на право постійного користування нею чи договору оренди та державної реєстрації селянське (фермерське) господарство набуває статусу юридичної особи.

§ 3. Склад селянського (фермерського) господарства, права та обов'язки його членів
Селянське (фермерське) господарство - це сімейно-трудове господарство, до складу якого входять у першу чергу особи, що перебувають між собою в сімейно-родинних відносинах, а саме: подружжя, їхні батьки, діти, що досягли 16-річного віку, інші родичі, які об'єдналися для роботи в цьому господарстві.
Склад фермерського господарства може збільшуватись або зменшуватись у зв'язку з народженням дітей чи вибуттям окремих його членів. Нові родичі можуть вступати до господарства за згодою всіх його членів. Кожен член господарства самостійно вирішує питання про вихід із нього, для цього не потрібен дозвіл інших членів.
Закон «Про селянське (фермерське) господарство» закріпив положення (ст. 23), відповідно до якого фермерське господарство разі виробничої потреби має право залучати до роботи в ньому Інших громадян за трудовим договором (контрактом, угодою), ними можуть бути як сторонні особи, так і родичі членів фермерського господарства. Особи, які працюють в господарстві за трудовим договором (утому числі й родичі), не є його членами, їх правові відносини з господарством базуються не на засадах членства, а на засадах трудового договору. Тому трудові відносини регулюються законодавством про працю.
Трудові спори в селянському (фермерському) господарстві вирішуються судом загальної юрисдикції.
З особами, залученими до роботи в селянському (фермерському) господарстві, укладається трудовий договір (контракт, угода) у письмовій формі, в якому визначається термін договору, умови праці (тривалість робочого дня, вихідні дні, щорічна оплачувана відпустка, форми оплати праці, її розміри та ін.). Трудовий договір (контракт, угода) підлягає реєстрації в місцевій раді, що передала земельну ділянку у власність або надала в користування, якщо селянське (фермерське) господарство є основним місцем роботи цих осіб.
Усі члени фермерського господарства, починаючи з 16-річно-го віку, і особи, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом, угодою), підлягають державному соціальному страхуванню і пенсійному забезпеченню нарівні з працівниками сільського господарства відповідно до чинного законодавства (ст. 28). Селянське (фермерське) господарство відповідно до чинного законодавства несе матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну його членам і особам, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом, угодою), каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням ними своїх трудових обов'язків.

§ 4. Правовий режим майна селянського (фермерського) господарства
Під правовим режимом майна розуміють встановлені правовими нормами структуру цього майна, порядок його формування (придбання), використання і вибуття, а також звернення на нього стягнення кредиторів.
У власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, можуть бути земля, житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, птиця, бджолосім'ї, насадження, посіви, посадки сільськогосподарських культур, засоби виробництва, вироблена продукція і доходи від її реалізації, транспортні засоби, кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно для ведення фермерського господарства тощо.
Майно цих осіб належить на праві спільної сумісної власності, якщо інше не передбачено угодою між ними. Майно селянського (фермерського) господарства перебуває під захистом держави нарівні з іншими формами власності.
Володіння, користування і розпорядження майном здійснюється членами селянського (фермерського) господарства за взаємною домовленістю. Селянське (фермерське) господарство має право при-дбавати, брати в тимчасове користування майно у підприємств, установ, організацій та в інших фермерських господарств і громадян.
Майнові відносини селянського (фермерського) господарства регулюються цивільним законодавством. Майнові спори між членами селянського (фермерського) господарства вирішуються судом.

§ 5. Господарська діяльність селянського (фермерського) господарства
Селянське (фермерське) господарство займається господарською діяльністю самостійно. Виходячи із економічної доцільності воно визначає напрямки своєї діяльності, спеціалізацію, самостійно організує виробництво продукції, її переробку та реалізацію з метою одержання прибутку і розширення виробництва; на власний розсуд підбирає партнерів з економічних зв'язків, в тому числі іноземних; з метою забезпечення своєї господарської та іншої діяльності має право вступати в договірні відносини з будь-якими підприємствами, установами та організаціями, з окремими громадянами. Спори, що виникають під час виконання договорів, вирішуються судом або господарським судом.
Селянське (фермерське) господарство має право самостійно розпоряджатися виробленою ним продукцією, на добровільних засадах укладати з підприємствами, установами і організаціями, що здійснюють заготівлю і переробку аграрної продукції, договори на продаж своєї продукції, реалізувати її на власний розсуд будь-яким іншим споживачам.
Селянське (фермерське) господарство зобов'язане дотримуватись діючих нормативів щодо якості продукції, санітарних, екологічних та інших вимог.
Селянське (фермерське) господарство діє на умовах самоокупності, де всі витрати покриває за рахунок власних доходів. Доходи селянського (фермерського) господарства формуються за рахунок виручки від реалізації продукції, виконання робіт, наданих послуг і використовуються членами господарства на власний розсуд.
Оподаткування доходів селянських (фермерських) господарств провадиться в порядку, встановленому для сільськогосподарських підприємств. Необхідно звернути увагу на те, що відповідно до Закону України «Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001—2004 років» (ст. 6) селянське (фермерське) господарство на період до 1 січня 2004 року сплачує фіксований сільськогосподарський податок згідно з Законом України «Про фіксований сільськогосподарський податок». Новостворені селянські (фермерські) господарства звільняються від оподаткування на 3 роки, а в тих селах, де не вистачає робочих рук, — на 5 років. Члени господарства звільняються від сплати прибуткового податку з доходів, одержаних ними від роботи в цих господарствах.
Верховна Рада Республіки Крим, обласні, Київська і Севастопольська міські ради за клопотанням районних і міських рад можуть установлювати пільги щодо плати за землю і часткове звільнення на певний термін, відстрочення сплати, зниження ставки земельного податку.
Для більш ефективного здійснення господарської та іншої діяльності селянське (фермерське) господарство може бути засновником або членом різного роду об'єднань, кооперативів, асоціацій, консорціумів, корпорацій, акціонерних товариств, спільних підприємств із виробництва, переробки та реалізації сільськогосподарської продукції; засновувати несільськогосподарські підприємства та організації, в тому числі за участю іноземних партнерів; брати участь у створенні або бути членом комерційних банків (за умови, що це сприятиме належній господарській діяльності).

§ 6. Умови та порядок припинення діяльності селянського (фермерського) господарства
Діяльність селянського (фермерського) господарства припиняється в разі:
- рішення членів селянського (фермерського) господарства про припинення його діяльності. При цьому враховується як намір голови господарства добровільно відмовитися від земельної ділянки, що перебуває у приватній власності, так і бажання всіх членів господарства припинити подальше його функціонування;
— припинення права власності на землю, права користування земельною ділянкою у випадках, передбачених ст. 140 Земельного кодексу України (добровільна відмова власника від права на земельну ділянку; відчуження земельної ділянки за рішенням власника; звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора; відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; конфіскація за рішенням суду), а також ст. 141 Земельного кодексу України (при добровільній відмові від права користування земельною ділянкою;
- вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим кодексом; при використанні земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; при використанні земельної ділянки не за цільовим призначенням;
- систематичної несплати земельного податку або орендної плати;
— визнанні селянського (фермерського) господарства банкрутом, тобто його неспроможності задовільнити претензії кредиторів і виконати свої зобов'язання перед бюджетом (державою);
- коли не залишається жодного члена селянського (фермерського) господарства або спадкоємця, який хоче продовжувати діяльність господарства.
Припинення діяльності селянського (фермерського) господарства здійснюється за рішенням районної або міської ради, а в разі його банкрутства — господарським судом.
Спори про припинення діяльності селянського (фермерського) господарства вирішуються судом.
Майно селянського (фермерського) господарства, що припинило свою діяльність, використовується в першу чергу для розрахунків по оплаті праці найманих працівників, а також для виконання зобов'язань перед бюджетом, банком та іншими кредиторами. Решта майна залишається в колишніх членів господарства на праві спільної сумісної власності або ж розподіляється між ними, якщо є на це 'їх згода. Якщо така згода відсутня, то спір вирішується судом.