Здавалка
Главная | Обратная связь

Класифікація речовин за ступенем небезпечності (ДГСТ 12.1.007—76)



Показник токсичності (встановлений експеримен­тально або затверджений директивним органом) Норма класу небезпечності речовин  
Надзвичайно небезпечні Високо небезпечні Виважено небезпечні Мало небезпечні­
ГДК робочої зони, мг/м3 <0,1 0,1—1,0 1,1—10,0 >10,0
Середня смертельна доза, введення в шлунок, мг/кг <15 15—150 151—50000 >5000
Середня смертельна доза, нашкірна, мг/кг <100 100—500 501—2500 >2500
Середня смертельна кон­центрація, інгаляція, мг/м3 <500 501—50000 5001-50000 >50000
Коефіцієнт можливого отруєння <300 300—30 29—3 <3
Зона гострої дії <6,0 6—18 18,1—54 >54
Зона хронічної дії >10 10—5 4,9—2,5 <2,5

 

Основні забрудники і їх класифікація.

 

Схарактеризуємо найпоширеніші забруднювальні речовини.

Оксид карбону (II) СО, або чадний газ, — не має кольору та запаху і є одним з найпоширеніших забрудників повітря. Він утворюється при не­повному згорянні палива за реакцією: 2С+02 → 2СО. За концентрації в повітрі більш як 1 % він негативно впливає на рослини, тварин і людину, понад 4 % —спричинює смерть. Токсичність чадного газу полягає в тому, що, потрапляючи в кров, він позбавляє еритроцити (червоні кров'яні тіль­ця) здатності транспортувати кисень, настає кисневе голодування, заду­ха, запаморочення і навіть смерть. Він спричинює розлад серцево-судин­ної системи, а також сприяє розвитку атеросклерозу.

Оксиди нітрогену NOx (N2O, NO, N2O3, NO2, N2O5) для людини значно небезпечніші, ніж оксид карбону (II). Вони утворюються внаслідок недосконалої технології спалювання палива та в процесі виплавлення мета­лів. Тому їх багато в районах ТЕС, котелень, металургійних і хімічних заводів. У повітря викидаються переважно підприємствами, що виробля­ють нітратну кислоту, целулоїд, анілінові фарби та віскозний шовк. Спо­лучаючись з водою в дихальних шляхах, вони утворюють нітратну й нітритну кислоти, які спричинюють сильні подразнення слизових оболо­нок і тяжкі захворювання. Вони поглинаються листям рослин, які втрача­ють після цього кормові якості і хворіють.

Токсичні вуглеводні (парафіни, нафтени, ароматичні вуглеводні, бензпірен та ін.) — пара неповного згоряння палива, що викидається з двигунів внутрішнього згоряння. Надзвичайно шкідливими є ненасичені (олефінові) вуглеводні, що становлять 35 % загальної кількості вуглеводневих викидів. Нині вчені встановили наявність у вихлопних автомобільних га­зах понад 200 сполук, найшкідливішими серед яких є бензпірен, оксиди ні­трогену, альдегіди, сполуки плюмбуму й меркурію. Вуглеводневі сполуки спричинюють утворення смогу — фотохімічного туману у великих містах (Лондон, Токіо, Мехіко, Мілан, Нью-Йорк та ін.). Це явище загрожує і на­шим індустріальним містам з великими обсягами автотранспорту (Київ, Дніпропетровськ, Донецьк, Харків, Одеса, Сімферополь, Запоріжжя та ін.). Сприятливими умовами виникнення смогу є літні сонячні безвітряні дні.

Сірчаний ангідрид SO3 утворюється внаслідок окиснення сірчистого ан­гідриду в атмосфері під час фотохімічних і каталітичних реакцій і є аеро­золем або розчином сульфатної кислоти в дощовій воді. Сульфатна кислота підкиснює ґрунти, посилює корозію металів, руйнування гуми, мармуру, вапняків, доломітів. Вона загострює захворювання легеневої системи та дихальних шляхів людини й тварин. Сірчаний ангідрид поширений у райо­нах хімічної, нафтохімічної та металургійної промисловості, ТЕС, котелень, коксохімічних і цементних заводів. Сірчаний ангідрид дуже шкідливий і для рослин, оскільки легко ними засвоюється і порушує їх життєдіяльність.

Сірчистий ангідрид SO2 або сірчаний газ, виділяється під час згоряння палива з домішками сірки (вугілля, нафти, природного газу), переробки сірчаних руд, горіння териконів, виплавлення кольорових металів. За ви­соких його концентрацій у рослинах швидко зникає хлорофіл, клітини розриваються і спостерігається некроз тканин, які набувають коричнево­го кольору. Найчутливіші види рослин, такі як люцерна, соя та ячмінь, виявляють симптоми пошкодження вже за концентрацій сірчистого ангі­дриду порядку 0,3—0,5млн -1 при тривалості дії не менш як 2—3 год. У разі інтенсивнішого впливу сірчаного газу може спостерігатися майже повний некроз молодих голок хвойних дерев, їх повне обпадання. Оксид сульфуру (IV) та інші його сполуки подразнюють слизову оболонку очей і ди­хальних шляхів. Тривала дія малих концентрацій цього газу призводить до виникнення хронічного гастриту, гепатонатії, бронхіту, ларингіту та інших хвороб. Є відомості про зв'язок між вмістом сірчаного газу в пові­трі та рівнем смертності від раку легенів.

Гідрогенсульфід Н2S і карбондисульфід СS2 викидаються в повітря окре­мо або разом з іншими сульфуровмісними сполуками підприємствами, що виготовляють штучне волокно, цукор, а також нафтопереробними й кок­сохімічними заводами. Характерною ознакою цих забрудників є різкий, неприємний, подразливий запах і висока токсичність (вони в 100 разів токсичніші за сірчаний газ). В атмосфері гідрогенсульфід повільно окиснюється до сірчаного ангідриду:

Н2S + 2O2 = SO3 + H2O.

Гідрогенсульфід утворюється в природі в результаті діяльності вулканів та сульфатредукуючих бактерій. Дія останніх спостерігається в місцях з нестачею кисню — донні відклади річок, боліт, озер і морів, у портах і райо­нах стоку забруднених вод із суші, в каналізаційних мережах міст. Сульфатредукуючі бактерії відщеплюють кисень від молекул сульфатної кислоти та її сполук, що містяться в стоках та застійних водах, і виділяють гідрогенсульфід. Якщо останній утворює чорні сульфідні сполуки, то він не шкідливий. Вільний гідрогенсульфід дуже небезпечний. Він має різкий запах тухлих яєць і густину 1,19 г/дм3, добре розчиняється у воді. Цей газ легко поглинається слизовими оболонками очей, носа, дихальних шляхів. У значних кількостях він дуже подразнює ці органи, роз'їдає їх, призводить до запалення трахеї, бронхів, легенів і навіть до смерті. Внаслідок тривалої дії незначних концен­трацій гідрогенсульфіду виникають подразнення шкіри, сип, фурункули. Одне-два вдихання газу високих концентрацій викликає параліч органів дихання та смерть. Карбон дисульфід впливає на нервову систему, виклика­ючи явище гострої інтоксикації, а також розвиток атеросклерозу.

Сполуки хлору поширюються в повітрі навколо хімічних заводів, що виробляють хлоридну кислоту, пестициди, цемент, суперфосфат, оцет, гідролізний спирт, хлорне вапно, соду тощо. У великих кількостях вони дуже шкідливі для рослин, тварин і людини. В атмосфері ці сполуки пере­бувають у вигляді молекулярного хлору та хлориду гідрогену; 84 % сумар­ної кількості сполук хлору в атмосфері сконцентровано в районах, де силь­но розвинена промисловість. Вільний хлор та його сполуки діють на орга­ни нюху, світлову чутливість очей, порушують ритм дихання.

Сполуки флуору характерні для районів, де діють підприємства, що виробляють алюміній, емаль, скло, кераміку, фарфор, сталь, фосфорні добрива. В повітрі вони містяться у вигляді газоподібних HF або пилува­тих часточок флюориту. Сполуки флуору надзвичайно токсичні. До ньо­го дуже чутливі комахи. Надлишки фтору (накопичуються в рослинах, а через рослинний корм — в організмі тварин) призволять до швидкого псу­вання зубів, кісток, зниження діяльності молочних залоз, некрозу нирок, ушкодження кишок. Сполуки флуору викликають різке подразнення шкі­ри і слизових оболонок. Тривала їх дія може призвести до носових крово­теч, нежиті, кашлю, пневмосклеротичних змін у легенях.

Великої шкоди навколишньому природному середовищу завдають важкі метали — мідь, нікель, свинець, кадмій, ртуть та ін. Свинець може міститися в ґрунтах, воді й повітрі. У великих містах у дощових водах і снігу вміст свинцю сягає 250— 350 мкг/л. Головним джерелом його надхо­дження в природне середовище є автотранспорт. Свинець у вигляді аеро­зольних часточок викидається з вихлопними газами, які утворюються в двигунах внутрішнього згоряння при використанні етильованого бензи­ну. В складі останнього як антидетонатор використовують тетраетилсвинець. Сполуки плюмбуму, які дуже шкодять здоров'ю людини, містяться також у свинцевих фарбах, свинцевих покриттях водогінних труб, різних прокладках, ізоляціях електрокабелів тощо.

Наявність незначної кількості свинцю в організмі призводить до тяж­ких захворювань, зниження інтелектуального розвитку, перезбудження, розвитку агресивності, неуважності, глухоти, безпліддя, затримки росту, порушень вестибулярного апарату тощо. Навіть незначні домішки свин­цю в повітрі, воді чи їжі шкодять нервовій та кровоносній системам дітей. У промислово розвинених країнах (Японії, США, Англії, Франції, Шве­ції та Німеччині) було прийнято рішення і припинено виробництво ети­льованого бензину та свинцевих фарб. Таке саме рішення прийняла неза­лежна Україна.

У середньому в організмі людини міститься 120 мкг свинцю, розподі­леного у всіх органах, тканинах і кістках. З м'яких тканин свинець посту­пово виводиться, а з кісток скелета — дуже повільно (десятки років). Ор­ганічні сполуки плюмбуму надходять в організм людини через шкіру, сли­зові оболонки, з водою та їжею, а неорганічні — переважно через дихаль­ні шляхи. Нині мешканець великого міста щодня вдихає з повітрям та поглинає з їжею до 45 мкг свинцю, з яких в його організмі затримується до 16 мкг. Цей свинець проникає в кров і розподіляється в кістках (90 %), печінці та нирках, іноді загальна його кількість в організмі досягає 0,5 г і більше, що значно перевищує ГДК в крові (50—100 мкг/100 мл).

Людина є однією з останніх ланок ланцюга живлення. А в межах цьо­го ланцюга концентрація свинцю від ланки до ланки зростає: у донних водоростях, які поглинають свинець із забруднених вод, його концентра­ція підвищується в 700 разів, у фітопланктоні — в 4000, у зоопланктоні — в 3000, у молюсках — у 4000 разів.

Кадмій є досить отруйною речовиною, незначні концентрації якої призводять до серйозних захворювань нервової системи, кісткових тканин, а тривала дія — навіть до смерті. Його ГДК становить 0,001 мг/л. Тяжке кісткове захворювання, відоме в Японії як «ітай-ітай», спричинене хроніч­ним отруєнням кадмієм, що містився в рисі. Рис накопичував цю речови­ну внаслідок забруднення відходами гірничодобувної промисловості, роз­міщеної поблизу полів. У цих районах щодня в організм потрапляло до 600 мкг кадмію. В США нині в організм дорослої людини потрапляє за добу 50—60 мкг кадмію, в Швеції — 15—20, у Японії— до 80 мкг. Основ­на маса кадмію виводиться з організму досить швидко, адсорбується лише близько 2 мкг за добу.

Виявлено, що в природне середовище кадмій надходить переважно в результаті антропогенної діяльності — під час видобутку та переробки деяких металоносних корисних копалин, згоряння деяких видів палива, спалювання побутових відходів на звалищах, а також з промисловими стічними водами. Потрапляючи в ріки, кадмій далі виноситься в морс, де накопичується в морських рослинах, планктоні, кістках риб. До речі, мор­ські фосфорити, як і добрива, які з них виготовляють, містять підвищену кількість кадмію, а це призводить до його накопичення в ґрунтах.

Ртуть — дуже отруйна речовина. Особливо токсичними є органічні сполуки меркурію: метилмеркурій, етилмеркурій тощо. Потрапляючи в організм, вона циркулює з кров'ю і, з'єднуючись з білками, частково від­кладається в печінці, селезінці та тканинах мозку. Особливо небезпечні сполуки меркурію для немовлят. Характерні ознаки ртутного отруєння — поява на краях ясен синьо-чорної смуги, зниження працездатності, поганий сон, послаблення нюху, головний біль, тремтіння пальців. Ртуть, що потрапила в організм внаслідок разового отруєння, виводиться сечогінними засобами дуже повільно — впродовж трьох-чотирьох місяців.

Вплив пилу, що викидається в атмосферу, на організм людини пов'яза­ний з його дисперсністю. Дрібні часточки проникають у дихальні шляхи і подразнюють слизові оболонки. Тривала дія дуже дрібного пилу може призвести до закупорювання пор і зниження потовиділення. У людей, які постійно мешкають в умовах запиленої місцевості, спостерігаються фіб­розні зміни в легенях. Пил, що містить отруйні речовини (арсен, ртуть, свинець), призводить до отруєння. Азбестовий пил здатний спричинюва­ти фіброз легенів. Крім того, він посилює шкідливу дію оксиду сульфуру (IV). Деякі метали віднесено до речовин, що зумовлюють ракові захво­рювання, зокрема арсен і хром. Отруєння селеном зазвичай закінчується смертю.

Вуглеводні подразнюють дихальні шляхи, з'являється нудота, запамо­рочення, сонливість, розлад дихання й кровообігу. Деякі вуглеводні є кан­церогенами.

Дуже небезпечними для здоров'я людини є радіонукліди. Постійна дія радіоактивних речовин навіть у малих дозах порушує нервову діяльність, функції статевих залоз, травного каналу, органів дихання, викликає роз­лад у роботі надниркових залоз, гіпофіза й щитоподібної залози, змінює склад крові і порушує діяльність серцево-судинної системи, а в деяких випадках виникає І канцерогенний ефект.

 

Нормування і методи визначення властивостей забруднення

 

Ефективним методом зменшення негативного впливу на навколишнє природне середовище та забезпечення екологічної безпеки біосфери є застосування в господарській діяльності безвідходних технологій з повним використанням усіх компонентів сировини. Однак нинішній рівень роз­витку техніки не дає змоги розробити подібні технології, а тому поки що основним напрямом охорони довкілля є нормування кількості викидів, стоків та відходів і контроль за ними. В основі нормування лежить установлення гранично допустимих концентрацій (ГДК) шкідливих речовин (полютантів) в атмосферному повітрі, воді й ґрунті та харчових продук­тах. При встановленні ГДК приймають найнижчий рівень забруднення, який ґрунтується на санітарно-гігієнічних нормах. ГДК полютанта — це такий його максимальний вміст у природному середовищі (воді, повітрі, ґрунті) або продукті, який не знижує працездатності та самопочуття лю­дини, не шкодить її здоров'ю в разі постійного контакту, а також не ви­кликає небажаних (негативних) наслідків у нащадків.

Для визначення ГДК використовують високочутливі тести, пов'язані зі зміною світлової чутливості ока, потенціалів мозку тощо. Вони дають змогу виявити мінімальні впливи токсичних речовин на організм людини навіть у разі короткочасної їх дії. Для виявлення тривалого впливу токсич­них речовин проводять лабораторні дослідження на тваринах у спеціаль­но обладнаних камерах із застосуванням різних тестів. Під час визначен­ня ГДК враховують дію забрудників не лише на здоров'я людини, а й на диких і свійських тварин, рослини, гриби, мікроорганізми та біоценози загалом. Використовують також матеріали епідеміологічних досліджень. До визначеного порогу впливу додають коефіцієнти запасу. ГДК виражають у міліграмах на метр кубічний (мг/м3) — у повітрі, на дециметр кубічний (мг/дм3) — у воді та в міліграмах на кілограм (мг/кг) — у ґрунті та продуктах харчування.

Дтя кожного середовища визначено різні види ГДК. Для повітряного середовища: ГДКр.з - робочої зони, за яку вважають простір заввишки до 2 м над підлогою, де знаходяться робітники (рівень вдихання); ГДКм.р — максимальна разова, при вдиханні впродовж 20 хв. не повинна спричинювати негативних наслідків в організмі людини; ГДКс.д — середньодобова, не повинна негативно впливати в разі необмежено тривалого (впродовж років) вдихання. Для водного середовища: ГДКв — у воді господарсько-питного й культурно-побутового призначення; ГДКв.р — у водоймах ри­богосподарського водокористування. Для ґрунту: ГДКгр — в орному шарі ґрунту, не повинна негативно впливати не тільки на здоров'я людини, а й на самоочисну здатність ґрунту. Для продуктів харчування — ГДКпр, або інакше допустима залишкова кількість (ДЗК) речовини, що не чинить шкідливого впливу на здоров'я людини.

У разі наявності в повітрі чи воді кількох домішок враховують їх су­марну шкідливу дію за формулою

С1/ГДК1+ С2/ГДК2 +...+Сп/ГДКn≤ 1,

де С12 ...Сn – концентрації забрудників, мг/м3; ГДК1,ГДК2 ,...,ГДКn – ГДК забрудників, мг/м3.

Дуже шкідливою є дія таких полютантів, як сірчистий газ, оксид нітрогену (IV), сульфатна кислота, фторид гідрогену, фенол та аерозолі. Тому в разі їх спільної наявності визначають сумарний вплив цих забрудників.

Встановлено національний стандарт (ГДК) для найпоширеніших забрудників. Значення ГДК одних і тих самих полютантів для різних середо­вищ різняться. Неоднакові також максимальні разові й середньодобові ГДК одних і тих самих полютантів. Так, ГДКм.р сірчистого газу стано­вить — 0,5 мг/м3, а ГДКс.д — 0,05; ГДК пари фториду гідрогену — відпо­відно 0,02 і 0,005, аміаку — 0,2 і 0,004 мг/м3.

Для нормування різних викидів в атмосферу і скидів у водойму забруднювальних речовин запропоновано ще один норматив —граничнодопус­тимий викид в атмосферу (ГДВ) або гранично допустимий скид у водой­му (ГДС). Гранична допустимі викиди — це кількість шкідливих речовин, яка не повинна перевищуватися під час викиду в повітря за одиницю часу, щоб концентрація забрудників повітря на межі санітарної зони не була вищою від ГДК. Встановлюють ГДВ на основі розрахунку розсіювання домішок в атмосфері.

Санітарно-захисні зони (СЗЗ) — це ділянки землі навколо підприємств, що відокремлюють їх від житлових масивів з метою зменшення шкідливо­го впливу цих підприємств на здоров'я людини. Їх розташовують з підвіт­ряного боку підприємств і засаджують пилостійкими деревами та чагарни­ками, що мають бактерицидні властивості (береза, біла акація, грецький горіх, дуб, канадська тополя, сосна, смерека, бузина, смородина та ін.).

Згідно із санітарними нормами проектування промислових підприємств, виділяють 5 класів промислових об'єктів із СЗЗ завширшки від 50 м до 3000 м з урахуванням ступеня забруднення повітря поблизу виробництва. Перший клас поділяють на підкласи 1А з СЗЗ завширшки 3000 м та 1Б — 1000 м. До першого класу А з СЗЗ завширшки 3000 м відносять особливо небезпечні об'єкти (АЕС та ін.). До першого класу Б з СЗЗ завширшки 1000 м належать хімічні, нафтопереробні, паперово-целюлозні та металур­гійні заводи й підприємства, що займаються випалюванням коксу, вто­ринною переробкою кольорових металів, видобутком нафти, природно­го газу та кам'яного вугілля. До другого класу із СЗЗ завширшки 500 м належать цементні, гіпсові, вапнякові та азбестові заводи і підприємства, що виробляють свинцеві акумулятори, пластичні маси, видобувають го­рючі сланці, кам'яне, буре та інше вугілля. До третього класу із СЗЗ зав­ширшки 300 м належать підприємства з виробництва скловати, керамзи­ту, толю й руберойду, вугільних виробів для електропромисловості, різ­них лаків та оліфи, ТЕЦ, заводи залізобетонних виробів, асфальтобетон­ні, кабельні заводи тощо. До четвертого класу СЗЗ завширшки 100 м відносять підприємства металообробної промисловості, машинобудівні заводи, електропромисловість з невеликими ливарними цехами, вироб­ництва неізольованого кабелю, котлів, цегли, металевих електродів, бу­дівельних матеріалів з відходів ТЕС. До п'ятого класу із СЗЗ завширшки 50 м включено підприємства легкої промисловості, металообробної про­мисловості з термічною обробкою без ливарних цехів, виробництва луж­них акумуляторів, приладів для електротехнічної промисловості без за­стосування ртуті й лиття, друкарні, виробництва харчової промисловос­ті, пункти очищення й промивання цистерн, виробництво стиснутих і зрід­жених продуктів розділення повітря.

 

Екологічний моніторинг і якість природного середовища

 

Для керування процесом охорони природи, раціонального природо­користування та забезпечення екологічної безпеки навколишнього при­родного середовища потрібна організація обліку антропогенних змін та їх проявів як в окремих регіонах, так і в глобальних масштабах (державні, континенті, біосферні). Такий облік потрібно здійснювати з метою за­побігання будь-яким негативним наслідкам у повсякденному господарю­ванні та погіршенню якості природного середовища, а також для прогно­зування змін у середовищі та їх наслідків. Ці завдання вирішують за до­помогою екологічного моніторингу. Екологічний моніторинг — це ком­плексна науково-інформаційна система спостережень, оцінки й прогнозування змін стану навколишнього середовища та живих організмів під впливом антропогенних факторів.

Розрізняють моніторинг фоновий, біологічний (біосферний) та госпо­дарський. За фонового моніторингу здійснюють систематичні стаціонарні заміри, які проводять за єдиною програмою стану атмосфери, ґрунту, при­родних вод та особливостей земної поверхні. За біологічного моніторингу здійснюють систематичну оцінку стану видів рослин і тварин. Господар­ський моніторинг проводять з метою оцінки діяльності окремих сільсько­господарських або промислових об'єктів. Проведення глобального моні­торингу розпочато на основі рішення Міжнародної наради, що відбулася в 1974 р.

 
 

Для керування раціональним природокористуванням, що не допускає небажаних відхилень якості середовища або своєчасно запобігає їм, по­ряд з отриманням відповідної інформації потрібно визначити нормативи оптимального середовища для нормальних умов життя людини. Для цьо­го необхідно установити гранично допустимі екологічні навантаження (ГДЕН) на навколишнє середовище, перевищення яких може призвести до його погіршення, а отже, до збитків і погіршення здоров'я самої людини. Якість середовища можна виражати в абсолютних або умовних оди­ницях (балах), що характеризують кожен з критеріїв або параметрів. Су­марне значення балів і характеризує стан середовища в певному регіоні. Так, США з 1969 р. характеризують стан середовища індексом якості природного середовища (ІЯПС). Його визначають за результатом бальних оцінок стану повітря, ґрунтів, природних ресурсів тощо. Максимальне значення ІЯПС становить 700 балів. У США цей індекс знизився з 406 балів у 1969 р. до 343 у 1977 р.

Бальна оцінка дає змогу щороку аналізувати, за рахунок яких факто­рів погіршується якість природного середовища. При цьому необхідне також ретельне спостереження за якістю середовища з отриманням відповід­ної оцінкової інформації, яке здійснюється за допомогою моніторингу. Основні елементи моніторингу такі: 1) стеження, тобто спостереження за факторами впливу і станом навколишнього природного середовища; 2) прогнозування майбутнього стану середовища; 3) оцінка фактичного й прогнозованого стану природного середовища:

Розрізняють три рівні стеження за станом навколишнього середовища: 1) глобальні космічні спостереження з супутників або пілотованих кораблів за станом біосфери; 2) регіональні аероспостереження за окре­мими великими регіонами, здійснювані з літаків; 3) наземні спостережен­ня окремих районів. Для останніх використовують нерухомі (стаціонар­ні) і рухомі пости. Наприклад, у місті з населенням до 500 тис. чоловік має бути не менш як 3-5 стаціонарних постів, призначених для аналізу атмо­сферного повітря, води у водоймах і ґрунтів.

З добутої інформації на першому етапі виконують аналіз ефектів впливу різних факторів на навколишнє природне середовище, у тому числі визна­чення видів заподіяної шкоди та виявлення критичних факторів. На другому етапі визначають екологічні навантаження на природні екосистеми і на тре­тьому—розраховують гранично допустимі екологічні навантаження (ГДЕН) на цю екосистему з урахуванням економічних і соціальних факторів.

Залежно від масштабу та об'єктів спостереження розрізняють медико-біологічний моніторинг — моніторинг факторів, пов'язаних із здоров'ям людини, кліматичний — зі станом клімату, екологічний — зі станом еко­системи та ін. Ю.А. Ізраїль визначив критерії високої якості навколиш­нього природного середовища:

1) таке середовище дає можливість для сталого існування і розвитку екосистеми в певному місці, яка історично виникла, створена або пере­творена людиною;

2) 2) у таких умовах відсутні нині й не загрожують у майбутньому не­сприятливі наслідки для будь-якої популяції, що перебуває в цьому місці історично або тимчасово.

Для постійного підтримання високої якості навколишнього середови­ща потрібно мати систему керування його станом, яка б впливала на еко­логічне нормування, тобто на систему норм забруднювальних речовин і допустиму інтенсивність їх надходження в природне середовище. При ньо­му особливу увагу слід приділяти стійким полютантам (хлорорганічні пестициди — ДДТ, альдрин та ін., поліхлорбефеніл (ПХБ), ртуть, радіонукліди).

Екологічну значущість різних факторів оцінюють за допомогою гранично допустимих концентрацій (ГДК), гранично допустимих викидів (ГДВ), гранично допустимих скидів (ГДС) для джерел забруднення і гранично допустимих екологічних навантажень (ГДЕН). На основі аналізу цих факторів роблять висновок про допустимі впливи на екосистему. Під допустимими розуміють впливи, що не призводять до перевищення допу­стимого навантаження на екосистему:







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.