 |
|
Земельний кодекс як документ, що регулює відносини власності на землю
Розділ 3 Земельного кодексу визначає три форми права на землю – право власності, право користування та земельні сервітути. Кодекс поклав край суперечкам щодо можливості регулювання цих питань підзаконними нормативно-правовими актами, зокрема, Указами Президента України. За Кодексом, право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, Земельного Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.
Закон України "Про власність" у першій редакції від 7 лютого 1991 року проголошував в УРСР існування державної, колективної, індивідуальної (потім – згідно з Законом "Про форму власності на землю" – приватної) форм власності. Вони були відтворені і деталізовані в Земельному кодексі в редакції від 13 березня 1992 року. Відповідно до нового кодексу, земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності (п.3 ст. 78).
У ст. 14 Конституції зазначено, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою, а ст. 142 Основного Закону надає таке ж право і територіальним громадам сіл, селищ, міст та районів у містах (комунальна власність). Таким чином, в Україні конституційно встановлено дві форми земельної власності: суспільна, що охоплює державну і комунальну, та приватна, тобто власність фізичних осіб і недержавних юридичних осіб.
Отже, як Конституція, так і Кодекс не визнають колективної форми власності на землю, яка свого часу забезпечила приватизацію земель сільськогосподарського призначення селянами – виробниками, а нині втратила своє значення. Згідно з Указом Президента України від 3 грудня 1999 р. ''Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки", органи виконавчої влади зобов'язані вжити заходів щодо реформування протягом грудня 1999 – квітня 2000 року колективних сільськогосподарських підприємств на засадах приватної власності на землю та майно, а також щодо видачі протягом 2000 – 2002 років державних актів на право приватної власності на землю усім бажаючим власникам сертифікатів на право на земельну частку (пай).
Подальшу долю земельних часток (паїв), отриманих селянами у процесі паювання земель, які були передані сільськогосподарським підприємствам у колективну власність, визначено у "Прикінцевих положеннях" Земельного Кодексу. Так, сільськогосподарські підприємства, які до введення в дію цього Кодексу уклали з власниками земельних часток (паїв) договори оренди, можуть за бажанням власників цих часток (паїв) замовити землевпорядній організації виконання робіт, необхідних для виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості), видати їх власникам Державні акти на право власності на землю та оплатити виконання таких робіт. Сільськогосподарське підприємство має переважне право на оренду земельних ділянок у таких громадян на строк, що був обумовлений у договорі оренди земельної частки (паю), або, за погодженням сторін, на інший строк.
У Британській енциклопедії зазначається, що форма власності на землю не має суттєвого впливу на ефективність сільського господарства. Вирішальними чинниками тут виступають доступність ресурсів (у тому числі кредитів), низька банківська ставка, прийнятний рівень податків, рівень освіти сільгоспвиробників, наявність розвиненої системи збуту продукції. Втім, вітчизняні реформатори роблять ставку саме на введення дієвого механізму приватної власності на землю.