Главная | Обратная связь

Поняття та строки позовної давності

 

Якщо відновлення порушеного права не досягнуто в добровільному порядку, особа може звернутись за захистом своїх порушених прав і законних інтересів до суду. Можливість захисту права у примусовому порядку обмежена встановленими законом строками позовної давності.

Позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сучасне цивільне законодавство передбачає два види строків позовної давності: загальний та спеціальний.

Загальний строк позовної давності встановлений тривалістю у три роки незалежно від того, хто подає позов: фізична особа, юридична особа чи держава.

Спеціальна позовна давність встановлена законодавчими актами для окремих видів вимог. Вона може бути скороченою або більш тривалою порівняно із загальною позовною давністю.

Відповідно до ст. 258 ЦК України позовна давність тривалістю в один рік застосовується до вимог:

· про стягнення неустойки (штрафу або пені);

· про спростування недостовірної інформації, поміщеної в засобах масової інформації;

· про переведення на співвласника прав та обов’язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності;

· у зв’язку з недоліками проданого товару;

· про розірвання договору дарування;

· у зв’язку з перевезенням вантажу, пошти;

· про оскарження дій виконавця заповіту;

Позовна давність у п’ять років застосовується до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману.

Позовна давність у десять років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного право чину.

Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін, про що укладається письмовий договір, однак не може бути скорочена.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права.

Особа, яка виконала зобов’язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності.

Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності.

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Якщо суд визнає поважними причини пропуску позовної давності, він може його відновити або продовжити.

Позовна давність не поширюється:

· на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом;

· на вимогу вкладника до банку про видачу вкладу;

· на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю;

· на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право;

· на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування).

· на вимогу центрального органу виконавчої влади, що здійснює управління державним резервом, стосовно виконання зобов’язань, що випливають із Закону України „Про державний матеріальний резерв”.

 

Право власності

Право власності – це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб, на свій розсуд, з додержанням вимог закону та моральних засад суспільства.

Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Право володіння – це право фактичного, фізичного та господарського панування особи над річчю. Тобто володіти означає фактично мати річ. Є володіння законне і незаконне, добросовісне і недобросовісне.

Законне – це таке володіння, яке виникає внаслідок правовідносин, що мають правові підстави. Незаконне володіння таких підстав не має.

Добросовісне володіння – це володіння майном, коли набувачі його не знали і не могли знати про незаконність такого володіння. Недобросовісні набувачі знали або повинні були знати про таку обставину, але попри це володіють річчю.

Право користування – право на вилучення з речі її корисних властивостей, привласнення плодів і доходів, які можна отримати від речі.

Право розпорядження – це право власника визначати юридичну і фактичну долю речі.

Власник може здійснювати зі своїм майном будь-які дії, що не суперечать закону. Проте вони при використанні не можуть завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Суб’єктами права власності є Український народ, фізичні та юридичні особи, держава, інші держави, їх юридичні особи, міжнародні організації, територіальні громади. Форми права власності в чинному законодавстві є однаковими для всіх її носіїв. Законом надана всім власникам рівна можливість щодо здійснення своїх прав і недопущення обмежень або надання пріоритетів тим чи іншим власникам. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Підставами набуття права власності вважаються первісні й похідні способи набуття права власності. Первісними вважаються такі, при яких право власності на річ виникає вперше або незалежно від волі попереднього власника. До них відносять виробництво або переробку речей, змішування та приєднання речей, відділення плодів, заволодіння, конфіскацію, реквізицію, знахідку (якщо власник не знайшовся), скарб. До похідних належать такі підстави, за яких набуття права власності даної особи засновується на праві попереднього власника. При переході права власності має місце правонаступництво, тому що права на придбану річ є такими ж, як вони були у попереднього власника.

Підставами припинення права власності є:

· відчуження власником свого майна (купівля продаж, дарування тощо);

· відмова власника від права власності. Особа може відмовитись від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності;

· припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі. Якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа набула права власності на майно, яке за законом, який був прийнятий пізніше, не може їй належати, це майно має бути відчужене власником протягом строку, встановленого законом;

· знищення майна. У разі знищення майна, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на це майно припиняється з моменту внесення за заявою власника змін до державного реєстру;

· викуп пам’яток історії та культури. Якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам’ятки історії та культури їй загрожує пошкодження або знищення, державний орган з питань охорони пам’яток історії та культури робить власнику пам’ятки відповідне попередження. Якщо ж власник не вживе заходів щодо збереження пам’ятки, зокрема у зв’язку з неможливістю створення необхідних для цього умов, суд за позовом державного органу з питань охорони пам’яток історії та культури може постановити рішення про її викуп. Викуплена пам’ятка переходить у власність держави;

· викуп земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю. Такі дії здійснюються за згодою власника або за рішенням суду. Рішення про викуп приймається в межах своєї компетенції органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування. Орган, який прийняв рішення про викуп земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю, зобов’язаний письмово повідомити власника земельної ділянки про це не пізніше як за рік до викупу. До викупної ціни включаються ринкова вартість ділянки і нерухомого майна, що на ній розміщене, та збитки, завдані власникові у зв’язку з викупом земельної ділянки (у тому числі упущена вигода), у повному обсязі. За домовленістю з власником йому може бути надана інша земельна ділянка, вартість якої враховується при визначенні викупної ціни;

· викуп нерухомого майна у зв’язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене. Право власності на житловий будинок, інші будівлі, споруди, насадження у зв’язку з викупом земельної ділянки, на якій вони розміщені, може бути припинене за рішенням суду шляхом їх викупу і з обов’язковим попереднім відшкодуванням збитків у повному обсязі. Особа, право власності якої припинилося, має право вимагати надання їй іншої, рівноцінної за якістю, земельної ділянки в межах даного населеного пункту;

· звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника. Відбувається на підставі рішення суду, яке набрало законної сили, та виконавчого листа у разі, якщо власник не виконав взяті на себе зобов’язання, в тому числі і забезпечені цим майном;

· реквізиція. У разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин, з метою суспільної необхідності, майно може бути примусово відчужене у власника на підставі та в порядку, встановлених законом, за умови попереднього і повного відшкодування його вартості. В умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуванням його вартості. Реквізоване майно переходить у власність держави або знищується. Якщо після припинення надзвичайної ситуації реквізоване майно збереглося, особа, якій воно належало, має право вимагати його повернення, якщо це можливо;

· конфіскація. До особи може бути застосовано позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкція за вчинення правопорушення у випадках, встановлених законом. Конфісковане майно переходить у власність держави безоплатно;

· припинення юридичної особи чи смерті власника.

 

Конституцією України, Законом України „Про власність” ти Цивільним Кодексом України передбачені такі форми власності в Україні:

· державна;

· приватна;

· колективна.

Право колективної власності як власність юридичних осіб не знайшло своєї підтримки у новому Цивільному Кодексі України. Законодавець виходить з того, що колектив не є єдиним цілим, що виступає у суспільних відносинах, його складає сукупність окремих осіб, він не є цілісністю, а права окремих осіб не є правомочностями власника. Право власності колективу – це право власності певним чином організованих осіб, а саме організованих у вигляді юридичної особи. Тільки маючи статус юридичної особи, будь-яке колективне утворення може виступати у цивільному обігу і брати в ньому участь: здійснювати присвоєння і виконувати правомочності власника – володіння, користування і розпорядження. Тому право колективної власності слід називати правом власності юридичних осіб.

Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу.

Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України. Кожен громадянин має право користуватись природними об’єктами права власності Українського народу відповідно до закону.

Суб’єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими.

У державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законодавством, може здійснюватись іншими суб’єктами.

У комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу.

Спільна власність має місце тоді, коли з тих чи інших підстав у кількох осіб виникає право власності на одне й те ж саме майно. Відносини спільної власності можуть виникати за участю різноманітних суб’єктів права власності – фізичних, юридичних осіб, держави, громад тощо. Правовий режим права спільної власності передбачає єдність правомочностей її учасників у володінні, користуванні й розпорядженні спільним майном і вирішенні спільно всіх питань щодо здійснення цих правомочностей стосовно об’єкта права. Право спільної власності може бути двох видів – спільна часткова власність, коли частки співвласників визначені, і спільна сумісна власність, коли частки не визначені.