 |
|
СУЧАСНА ЕКОЛОГІЧНА СИТУАЦІЯ ТА ГОЛОВНІ ЕКОГЕОГРАФІЧНІ ПРОБЛЕМИ В УКРАЇНІ
ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Імені. В.Н.КАРАЗІНА
ФІЗИКО-ЕНЕРГЕТИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ
Кафедра безпеки життєдіяльності
ЗАТВЕРДЖУЮ
ЗАВІДУЮЧИЙ КАФЕДРИ
_________________________________
“_____”____________________________20___р.
_________д.т.н., доцент Адаменко М.І.____________
(науковий ступінь, наукове звання, прізвище та ініціали автора)
Лекція №1
ЗАГАЛЬНІ ПИТАННЯ ЕКОЛОГІЇ
(повне найменування теми лекції)
З навчальної дисципліни __ Основи екології_________________________
Обговорено на засіданні кафедри
“______”________________20__р.
Протокол №__________________
ЗМІСТ
ВСТУП
ОСНОВНА ЧАСТИНА
1. СУЧАСНА ЕКОЛОГІЧНА СИТУАЦІЯ ТА ГОЛОВНІ ЕКОГЕОГРАФІЧНІ ПРОБЛЕМИ В УКРАЇНІ
Загальна характеристика сучасної екологічної ситуації в Україні
ЗАКЛЮЧЕННЯ
ЛІТЕРАТУРА
1. Абрамов И.Б. «Овосология» : Науч. Издание. Харьков, 2010 – 195 с.
2. Білявський Г.О., Фурдій Р.С., Костіков І.Ю. «Основи екології»: Підручник. К: «Либідь» 2006.– 408 с.
3. Биченок М.М. Основи інформатизації управління регіональною безпекою: Наук. видання К: 2005.– 194 с.
4. Гончарук В.Є., Качан С.І., Орел С.М., Пуцило В.І., «Оцінка обстановки у надзвичайних ситуаціях». Навчальний посібник, Видавництво НУ «Львівська політехніка». Львів, 2004р.,-136с.
5. Джигирей В.С. «Екологія та охорона навколишнього середовища» Навчальний посібник, К: «Знання» 2007.– 422 с.
6. Потіш А.Ф., Медвідь В.Г., Гвоздецький О.Г., Козак З.Я. Екологія: основи теорії і практикум. Навчальний посібник, - Львів: «Магнолія плюс»: 2003.– 295 с.
7. Солошенко О.В., Фесенко А.М., Кочетова С.І. та ін.. Основи екології: Підручник / О.В. Солошенко, А.М. Фесенко, С.І. Кочетова, Н.Ю. Гаврилович, Л.С. Осипова, В.І. Солошенко – Х.: Парус, 2008. – 371 с.
ВСТУП
Одна з найголовніших проблем сучасності — це виживання людства в умовах дефіциту природних ресурсів і продовольства та погіршення стану навколишнього природного середовища. Збільшується рівень деградації природних систем життєзабезпечення людини, руйнуються біосфери загалом. Актуальними є екологічні й екогеографічні питання не тільки в регіонах, де традиційно розвиваються високими темпами промисловість і містобудівництво, а й у курортно-рекреаційних регіонах, тобто по всій планеті.
У зв'язку з розвитком цивілізації, вибухоподібним зростанням чисельності населення Землі, збільшенням обсягів відходів виробництва тощо проблеми взаємозв'язків між природою та суспільством ще більше загострюються. Реальністю стали отруєні річки та моря, шкідливе повітря, винищені ліси, сотні зниклих видів тварин і рослин, кліматичні аномалії, виснаження ґрунтів та ін.
Нині сучасний стан навколишнього природного середовища України оцінюється як кризовий, оскільки його самовідновлення і самовідтворення вже неможливі. Тому ліквідація глобальної екологічної кризи та її наслідків є найважливішим завданням людства. Для цього, насамперед, потрібно змінити екологічну стратегію і тактику, організувати всебічну екологічну освіту, виховувати екологічну свідомість всього населення.
Кожен майбутній спеціаліст у будь-якій галузі, кожна свідома людина обов'язково повинні мати загальне уявлення про особливості сучасного екологічного стану, а також про основні напрями державної політики в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки. Екологізація економіки та свідомості суспільства не нова проблема. Практичне відображення екологічності тісно пов'язане, передусім, із державним регулюванням процесів природокористування. Новим аспектом у цьому питанні є еквівалентність обміну між державою, природою й людиною, що ґрунтується на законодавчих та організаційно-технічних рішеннях.
Особливості геоекологічних проблем України полягають у вияві складних природно-техногенних процесів, серед яких найголовнішими є:
— радіаційне забруднення великих територій, пов'язане з Чорнобильською катастрофою 1986 p.;
— забруднення токсичними, побутовими та іншими відходами значних територій унаслідок їх техногенного перевантаження та нераціональної структури виробництва і природокористування;
— забруднення стічними водами великих і малих річок як результат невиваженості й недалекоглядності в господарюванні;
— підтоплення територій у зв'язку з нераціональним гідротехнічним будівництвом і меліорацією;
— регіональні повені, пов'язані зі змінами клімату, різними видами порушень у землекористуванні;
— розвиток небажаних екзогенних фізико-географічних процесів (вітрова й водна ерозії, зсуви, усідання поверхні та ін.);
— деградація ґрунтів, погіршення їх родючості внаслідок зниження культури землеробства, надмірної хімізації, мінералізації тощо;
— недостатньо розвинутий рівень екологічної свідомості, освіченості й культури населення.
Із урахуванням викладеного вище актуалізуються такі стратегічні цілі на перші 10—15 років XXI ст.:
— забезпечення екологічної безпеки всіх сфер життєдіяльності суспільства;
— екологічне оздоровлення і відтворення порушених екосистем, насамперед басейнових;
— створення екологічних передумов для переходу до сталого розвитку, передусім на екологічно депресивних територіях;
— збереження й розширення біологічного та ландшафтного різноманіття;
— дотримання екологічних вимог у секторальній політиці, системи забезпечення життєдіяльності суспільства;
— упровадження міжнародних стандартів, регламентів системного екологічного управління й аудиту, розвиток корпоративних систем екологічного управління;
— демократизація процесу прийняття рішень і підсилення відповідальності за їх виконання.
Уряд нашої країни має реагувати на ці проблеми, підтримувати прогресивні світові ініціативи та рішення, вступати у міжнародні союзи, підписувати відповідні угоди (наприклад, у 1992 р. Україна підписала у Ріо-де-Жанейро "Порядок денний на
XXI століття" та Конвенцію про охорону біологічного і ландшафтного різноманіття). Це свідчить про те, що Україна намагається стати надійним партнером щодо вирішення глобальних і регіональних питань в європейському і світовому співтовариствах. За допомогою багатого природно-ресурсного потенціалу, високоосвіченого населення, розвинутих індустрії та інфраструктури створюються всі необхідні передумови для впровадження в Україні вимог Конвенції про охорону біологічного і ландшафтного різноманіття.
Незважаючи на різні проблеми, реалізація принципів збалансованого розвитку в Україні розпочалася майже одночасно з проголошенням незалежності. Вже з 1991 р. екологічні реформи в нашій державі були спрямовані на досягнення спочатку компромісу між виробничим і природним потенціалами, а потім — на перехід до їх гармонійного співіснування в інтересах людей. В основу формування нової політики покладено базовий принцип, згідно з яким екологічна безпека держави є важливим елементом і складовою національної та глобальної безпеки. З огляду на це в Україні розроблено документ "Основні напрями державної екологічної політики". За ним визначаються не лише мета та пріоритетні завдання охорони навколишнього середовища, а й механізми їх реалізації, напрями гармонізації й інтеграції екологічної політики України в рамках процесу "Довкілля для Європи" та світового екологічного процесу. Саме на підставі цього документа, в якому поєднуються стратегічні цілі з конкретними завданнями, розробляються програми уряду в галузі охорони довкілля та екологічної безпеки. Після утворення цільового Міністерства охорони навколишнього природного середовища в Україні розпочалося формування цілісної системи регулювання й управління природокористуванням та охороною природи, екологічною безпекою, яка, за оцінками міжнародних експертів, відповідає сучасним потребам.
ОСНОВНА ЧАСТИНА
СУЧАСНА ЕКОЛОГІЧНА СИТУАЦІЯ ТА ГОЛОВНІ ЕКОГЕОГРАФІЧНІ ПРОБЛЕМИ В УКРАЇНІ
Як відомо, значення геоекологічних проблем на Землі із середини XX ст. безперервно зростає. Збільшується потреба у вивченні та аналізі процесів техногенезу та їх взаємодії з навколишнім середовищем. У зв'язку з цим здійснюються цілеспрямовані дослідження екологічного характеру та пошук термінів для нової галузі знань про взаємодію геосфер Землі й антропогенний вплив на середовище проживання людини. У середині XX ст. у зв'язку з детальним вивченням середовища проживання людини й органічного світу виникли наукові екологічні напрями, тісно пов'язані з географічними та геологічними науками. Мета напрямів — вивчення не власне організмів, а лише їх реакції на зміни умов середовища, стеження за зворотним впливом людської діяльності на це середовище. Такі дослідження були об'єднані в межах геоекології та екогеографії.
Оскільки дослідження екологічної спрямованості протягом останніх десятиріч почали широко проводитися в різних галузях природничих наук, з'явилося багато нових термінів і понять, таких як: "екологія географічної оболонки", "ландшафтна екологія", "геоекологія" та ін. Нині на використання терміна "екогеографія", або "геоекологія", претендують не лише географи різних спеціалізацій, а й біологи та геологи. Тому варто проаналізувати тлумачення цих термінів, а також визначити їх взаємозв'язок з уже традиційними науками про Землю.
Наука екологічна географія, або геоекологія, якщо дотримуватися географічного підходу до її тлумачення, виникла тоді, коли з'явилася потреба вивчати не власне організми, а лише їх реакцію на зміни умов середовища та простежити зворотний вплив діяльності людського суспільства й біосфери на середовище проживання.
Термін геоекологія запровадив німецький географ Карл Тролль у 1939 р. Цим він ознаменував виникнення нового наукового напряму в природничих науках. К. Тролль ужив термін стосовно ландшафтів, окресливши геоекологічний науковий напрям на межі географії та екології. На сьогодні є багато різних визначень геоекології. Наприклад, дослідник І.Є. Тимашев трактує її як галузь знань, в якій вивчаються закономірні зв'язки між живими організмами, у тому числі людиною, техногенними спорудами та геологічним середовищем*1. Інші вчені під поняттям геоекології розуміють міждисциплінарну науку про екологічні проблеми зовнішніх геосфер Землі*2. Дехто вважає, що об'єктом дослідження геоекології є не геосфери, а екосистеми. На думку В.Б. Сочави, об'єкт дослідження геоекології — це сукупність наземних і підземних геосистем. Таким чином, терміни й поняття в галузі вивчення екологічних проблем зовнішніх геосфер Землі, включаючи літосферу, перетворилися в об'єкти гострої дискусії. Розглянемо різні підходи.
1. Географічний підхід. Геоекологія (екологічна географія) розглядається як особливий напрям (дисципліна) у географічній науці, що вивчає географічне середовище, його екосистеми з екологічного погляду і з метою розв'язання проблем, пов'язаних із життєдіяльністю людини як елемента живої природи, та отримання необхідних ресурсів для розвитку людства. Для географічного підходу для геоекології характерні міждисциплінарні вертикальні й горизонтальні зв'язки, насамперед, із біологією, соціологією, економікою й усім комплексом наук про Землю.
2. Біологічний підхід. Геоекологія — це самостійний розділ екології, в якому вивчаються екосистеми високого рівня організації.
3. Геологічний підхід. У цьому разі геоекологію розглядають як науковий напрям у геології, за допомогою якого досліджуються екологічні проблеми геологічного середовища (літосфери), а також закономірності взаємодії літосфери і біології. На початку 90-х років XX ст. цей підхід сформувався у самостійний міждисциплінарний розділ — екологічну геологію, що вивчав екологічні функції літосфери, крім приземного шару атмосфери, поверхневих вод, ґрунтових горизонтів. Останні є об'єктом дослідження так званого екологічного ґрунтознавства, агроекології тощо.
4. Географо-геологічний підхід. Із позицій цього підходу, геоекологія це наука про екологічні перетворення геосфери під впливом техногенних процесів, оскільки не можна окремо вивчати, наприклад, підземні (об'єкт екологічної геології) та поверхневі води (об'єкт екологічної географії). Те саме стосується ґрунтів і ландшафтів.
5. Розширені міждисциплінарні підходи. Геоекологія розглядається як напрям, що синтезує закони екології з досягненнями всіх наук про Землю: географії (екологічна географія, екологічне ландшафтознавство, екологічна метеорологія, екологічна кліматологія, екологічна палеогеографія та ін.); геології (екологічна геологія, екологічна геодинаміка, екологічна геохімія, екологічна геофізика, екологічна мінералогія тощо); ґрунтознавства (екологічне ґрунтознавство, агроекологія, екологічне землезнавство). Тобто до кожного вже сформованого фундаментального напряму в системі наук про Землю можна додати прикметник екологічний, аби отримати іменник геоекологія, що семантично відповідає науці про комфортність навколишнього природного середовища та дає відповідь на запитання: наскільки сприятливі (а якщо ні, то чому) умови проживання та виробничої діяльності людини на конкретній території. Безумовно, з розвитком геоекології понятійна база (тезаурус) цієї науки збільшуватиметься.
Однією з найактуальніших методологічних проблем геоекології є визначення її місця в системі традиційних наук про Землю, а також вирізнення об'єкта і предмета досліджень*5. Друга половина XX і початок XXI ст. — час становлення та затвердження геоекологічної парадигми, що супроводжується появою великої кількості досліджень екологічної й геоекологічної спрямованості. При цьому виникнення значної частини нових наук сприймається як об'єктивна реальність. Усі вони мають чітко визначений предмет досліджень, теоретичну або практичну значущість. Інша справа з геоекологією. Претендують на право "власності" цієї науки майже десять традиційних наук. Наскільки широким є коло "претендентів", настільки широкі та різноманітні уявлення про її об'єкт, предмет, цілі й завдання.