Український національний костюм

Вивчення історії розвитку українського костюму сприяє професійній освіті істориків, етнографів, мистецтвознавців – узагалі естетичному вихованню молоді, прищеплення йому любові до рідної культури. Велике історичне значення українського костюма – частки народної душі. Цей відголосок минулого несе в собі відбиток емоційної насиченості, естетичного уподобання, самої психології українського народу.

Костюм – явище конкретно історичне, продукт розвитку даного етносу, нації, етнографічної або локальної групи. Він відбиває цей розвиток специфікою своїх функцій, матеріалу, крою, способів застосування, самобутністю колориту, орнаментики, різних доповнень, неповторністю загального силуету. Залежно від схожості природно – географічних умов, характеру виробничої діяльності, шляхів соціально-економічного та історичного розвитку, від етнічної та антропологічної спорідненості та етнокультурних взаємозв’язків спостерігається і ступінь близькості, а часом спільності в костюмі різних народів.

Український народний костюм Сіверщини дуже цікавий як своєю самобутністю й оригінальністю художнього вирішення, так і тим, що в ньому багато рис спільних з російським і білоруським одягом, які склались у глибоку давнину, мають спільність походження, продовжують зберігатись і взаємодоповнюватись протягом багатьох століть. Схожі за кроєм сорочки з лляного та конопляного полотна, різні види незшитого або частково зшитого одягу – це, наприклад, поньова у росіян, запашка в українців. Про деякі елементи одягу періоду Київської Русі, на основі яких згодом виникли ті або інші російські, українські та білоруські убори XIX – початку XX століття, дізнаємося вже з найдавніших письмових джерел. Так, в Іпатіївському літописі йдеться про кожух, а в «Слові о полку Ігоровім» - про кожух і опанчу, в інших письмових джерелах згадується сорочка – довгий спідній або верхній одяг, кошуля – коротка сорочка, що приходить на зміну довгій у чоловічому вбранні; портки, гачі, ногавиці – чоловічі штани; свита, кожух тощо. Археологічні матеріали свідчать також про те, що в цей період шили шкіряне взуття – постоли або чоботи. На фресках величних соборів Київської Русі, на мініатюрах рукописних книг можна побачити зображення росів у пишному вбранні.

Велике значення традиційного українського костюма підкреслювалося багатьма дослідниками, але до вбрання спершу підходили переважно як до явища культури, що розвивалося за своїми законами, обмежуючись констатацією самого зразка одягу, характеристикою його крою тощо. Погляд на традиційний костюм як на предмет етнографічного вивчення у свою чергу викликав історико-культурну спрямованість методики. Костюм став сприйматися як явище, котре має певні якісно розпізнавальні ознаки народного чи національного духу. Проте лише деякі дослідники переконливо доводили, що традиційний костюм є важливим продуктом що проливає світло на питання генезису даного етносу, його історичного розвитку, наочно розкриває етнокультурні взаємозв’язки і взаємовпливи. Так, у середині 50-х років Т. Маслова, узагальнивши величезний матеріал стосовно одягу східнослов’янських народів наголошує, що ці дані зі застосуванням здобутків лінгвістики, археології, історії, антропології відкривають можливість глибше опанувати складні питання етногенезу. Слідом за її ґрунтовною працею з’являється ціла низка монографій та статей, присвячених дослідженню етнокультурних зв’язків слов’янських народів і саме на матеріалах одягу.

У наступні роки традиційне вбрання розглядалося дослідниками у багатьох аспектах, зокрема як:

• важливе історичне джерело, що відбиває походження і різні етапи розвитку етносу;

• явище культури, в якому зберігаються сліди взаємовідносин між різними етносами на конкретних історичних етапах;

• одна з важливих ознак національної належності, етнічної самосвідомості;

• художньо-культурне явище, котре узагальнює практичний досвід народу у різних напрямах мистецької творчості;

• нашарування традицій національної культури, найкращі риси яких використовуються та вдосконалюються кожним наступним поколінням.

Важливі ознаки традиційного одягу – характер поєднання його складових частин у локальні комплекси та способи їх носіння. Основними складниками комплексів вбрання були натільний, поясний, нагрудний і верхній одяг. Особливу роль відігравали головні убори, пояси, з’ємні прикраси, взуття. Кожний елемент традиційного одягу являє собою сплетену, зв’язану або зшиту з того чи іншого матеріалу форму, утворену кроєм і зшиванням, а також різними способами пов’язування чи носіння. Як елементи, так і різноманітні доповнення й атрибути одягу виготовлялися та об’єднувалися у комплекси відповідно до конкретних природно-кліматичних, історичних, економічних умов, були розраховані на певний антропологічний тип населення з його психологічними, естетичними та етичними уявленнями і нормами, соціальною та національною належністю й самосвідомістю, що відповідало рівневі розвитку культури даного етносу. Саме порівняльний аналіз етнографічних ознак елементів чи доповнень комплексів вбрання дає важливу інформацію щодо етнічної історії народу.

Суттєвою етнографічною ознакою традиційного вбрання є технологічні прийоми пошиття одягу – техніка виконання швів, обробка різних деталей. Деталі костюма варіювалися залежно від побутових ситуацій, обрядів, звичаїв, сезону. В урочистих випадках (наприклад на весіллі) одягався весь комплекс, який підкреслював сімейний і майновий стан людини, її вік, національну приналежність, регіональні ознаки. Кожна деталь традиційного одягу має свою назву, яка не завжди збігається з назвами аналогічних за матеріалом, формою, кольором, оздобленням елементів інших комплексів, котрі побутують в іншому етнографічному середовищі. Зіставлення реалій з термінами, врахування ареалів їхнього побутування є також важливими етнокультурними характеристиками історичного розвитку окремих регіонів. В цілому традиційний костюм українців можна назвати цілою скарбницею духовною культури народу що притаманними їй специфічними способами відбиває його національний характер.

Соціально-диференціація в українському костюмі XV – XVII століття була чітко виявлена, вона позначалася не тільки на якості матеріалів, кількості уборів і прикрас, а й на типах одягу. Литовські, польські та угорські магнати, що входили до складу правлячої верхівки одягалися у свої національні костюми, дуже помітно вирізняючись із загальної маси українського населення. Українське дворянство, яке наслідувало іноземні зразки носило костюми, в яких самобутні українські елементи поєднувалися з польсько – литовськими та угорськими, або цілком запозичені костюми. Так, з’явилися польського типу чоловічі жупани, кунтуші, плащі, шуби, жіночі плаття з відрізними, прилягаючими до того ж часто декольтованими ліфами й шнурівками, спідниці, відкладні комірці на сорочках та ін. Помітна приталеність чоловічого та жіночого одягу в українському костюмі, яка суттєво відрізняла його від давньоруського костюма, імовірно, потрапила через Польщу й Угорщину із Західної Європи, де вже з XIV століття був відомий прилягаючий, приталений тип одягу. Приталеність, особливо в чоловічому одязі, могла бути наслідком певної «воєнізації» костюма, пов’язаної з похідним життям українських козаків: на туго затягнутий пояс прикріплювали шаблю, підвішували необхідні предмети спорядження, за нього засовували кинджали (а пізніше й пістолі). Серед козацтва поширився типовий для багатьох східних народів звичай сидіти на підлозі, схрестивши ноги «по-турецькому», до цього був пристосований і крій широких шароварів. Широкі козацькі шаровари були витіснені сучасними брюками аж на початку XX століття. Міський люд – торгівці, ремісники, дрібні землевласники – вніс свої особливості в український костюм. Основна маса сільського населення – покріпачені селяни – мала самобутній народний костюм, найбільш тісно пов'язаний з давньоруськими прототипами. Внаслідок цього у XV – XVII столітті побутувала значна кількість різноманітних костюмів.

Суто українським одягом, що виник у цей період, були саме народні форми: широкі шаровари, кептарі, бурки, смушеві шапки – у чоловіків, сорочки з суцільними рукавами, плахти, запаски, лейбики – у жінок. Панівна верхівка тогочасного українського суспільства, крім одягу основних народних форм, носила верхній специфічний російський одяг (ферязі, охабні, шуби, літники, тілогрії, опашниці) та іноземний (кунтуші, плащі-накидки, делії тощо).

Основним матеріалом для пошиття українських народних костюмів було домоткане полотно з льону і конопель здебільшого білого кольору, оскільки його ретельно вибілювали. З цього полотна шили чоловічі і жіночі сорочки, штани різних типів, фартушки, деяке інше жіноче вбрання, яким обгортали тіло, а іноді – літній верхній одяг. [5, 167-170] Крій українських сорочок відзначається особливою раціональністю використання полотна: геометричні деталі прямокутної форми на плечах і коло шиї, а також на рукавах стягувалися в складки, збори. Причому ніколи не приховувалися деталі крою, навпаки його лінії були засобом художньої виразності виробу, тому вони часто прикрашалися вишивкою на місцях швів. Існували спеціальні способи з’єднувальних швів. Крій сорочок часто зумовлювався можливостями домотканого полотна, яке було нешироким. Сорочки з вишитими уставками були відомі слов’янам ще з давніх–давен. Плечові уставки найбільш характерні для України. Сорочки з кокетками з’явилися пізніше, як данина моді міста.

Виняткового поширення набули також шерстяні тканини як місцевого домашнього виробництва, так і привізні. Із сукна шилі верхній одяг усіх типів для різних верств населення, а домоткані шерстяні тканини йшли на виготовлення плахт, запасок та іншого поясного жіночого одягу. Тільки вищі верстви тогочасного українського суспільства використовували імпортні кольорові сукна, у народі переважно побутували цупкі тканини, втому числі ворсисті. Шовкові тканини побутували в досить широкому асортименті серед панівної верхівки. З них виготовляли чоловічий і жіночий одяг, іноді – парадно-святкове вбрання запорозьких козаків. Найбільш поширеними були привізні узорчаті шовкові тканини з тканим узором (парча, бархат із золотими або срібними нитками). Серед одноколірних гладеньких шовків траплялися атлас і камка. З узорчатих шовкових тканин шили переважно верхній чоловічий і жіночий одяг (жупани, кунтуші, накидки тощо). Значно менше застосування в ті часи (XVII століття) мали бавовняні тканини: лише щільний одноколірний перкань і вибивну китайку часом використовували для пошиття шароварів та деякого жіночого вбрання. Хутро в українських костюмах використовували досить широко. І в народі, і в багатих верствах населення найчастіше застосовували овече хутро. Найулюбленішим був сірий смушок (для комірів, облямувань чоловічих шапок). Траплялося також хутро куниці, видри і лисиці.

Найстарішими формами поясного одягу українських жінок були запаски, обгортки, плахти. Плахта була переважно святковим одягом. Кольори часто вказували на вік жінки: дівчата та молоді жінки носили яскраві червоні плахти, літні жінки стримані сині кольори. Плахти відомі також у Білорусі і рідше в Росії – у тих районах, що межують з Україною. Невід’ємною деталлю жіночого одягу був фартух (хвартух, попередниця тощо) його носили поверх спідниці, плахти, запаски. Фартухи були полотняні, вовняні, щедро прикрашені вишивкою або тканим узором. В українському національному одязі відображено його магічну сутність, адже він є укриттям людини від впливів зовнішнього середовища: не тільки холоду, вологи, вітру, а й від злих духів, зурочення тощо. Одяг своєрідна ізоляція. Наприклад, в народі і досі існує повір’я, що фартух захищає живіт жінки, особливо його рекомендували носити вагітним жінкам, щоб запобігти зуроченню майбутньої дитини. Таку ж роль оберегу відігравала вишивка. Вважалося, що вишивка на грудях захищає душу людини від руйнування, занепаду, а отже, умирання. Це давня українська традиція протистояти злу красу. Ось що спонукало довгими зимовими вечорами вишивати, гаптувати одяг собі і дорогим своїм рідним, коханим, вкладаючи у вишиті узори найщиріші, найпотаємніші мрії і почуття. Таке магічне значення речей перетворювалося на естетичне.

Колірне вирішення українських костюмів XV – XVII століття було дуже різноманітним. У народних костюмах переважав загалом світлий колір основного полотняного одягу. Білими були не тільки сорочки й штани, а не рідко й шерстяний верхній одяг – свити, гулі, гуні. Майже білого кольору (точніше, світло-кремового) було часто й некрите овчинне вбрання, вироблене «набіло» (кожухи, кептарі). Ця білизна, особливо у святкових і народних костюмах, підкреслювала яскраві колірні плями плахт, запасок, поясів, головних уборів, а також вишивок і аплікацій. Найбільш поширеними кольорами українського народного одягу були коричневий і сірий різних відтінків (від темних до світлих, піщано-бежевих). Чорний колір також дуже типовий для верхнього одягу, поширений яскраво-червоний колір. Червона гама переважала в жіночих плахтах і в поясах обох статей. Популярний колір в українських костюмах – синій (темний і голубий). Відносно меншу роль відігравали зелений, жовтий, фіолетовий кольори. Вони рідко траплялися в одязі дворянства, козацької старшини та заможного міщанства, який шили з імпортних шерстяних і шовкових тканин найрізноманітніших кольорів. Та все ж мальовнича барвистість українських костюмів ніколи не переходила в багатоколірну строкатість. Розмаїтість кольорів не порушувала принципу колоритної єдності, двоколірності і навіть монохромності у колірному вирішенні костюмів. Вишивки у XV – XVII столітті теж не були строкатими, до того ж поряд із чорними, червоними й синіми побутували й білі вишивки.

У XVII – XVIII столітті на Сумщині розвивалися майже всі ремесла, які існували тоді на Україні. Особливо поширеним було ткацтво. В усіх селянських господарствах жінки пряли лляне, конопляне і вовняне прядиво, з якого виготовляли тканину для нижнього і верхнього одягу, килими, рядна і мішковину. Відомі в Україні були охтирські плахти, кролевецькі рушники, хустки, жіночі очіпки.

У 70 – 80 рр. XIX століття значного розвитку в Сумському повіті набуло ткацтво - у слободі Ворожба, де у великій кількості виготовлялися полотно, рядно і сукно. Центром ткацького виробництва вважався Кролевецький повіт, де, за даними 1897 р., було зайнято 3 тис. чоловік. Їхні вироби 1913 р. неодноразове представлялися на всеросійських виставках дрібних кустарів. Цей промисел зберігся до нашого часу.

Посилання:

1. Кара–Васильєва Т., Ніколаєва Т. Традиції і сучасність. // Радянська жінка № 15, - 1982.

2. Ніколаєва Т. Історія українського костюма. - Київ //Либідь. 1996. - С.5-13.

3. Матейко К. І. Головні убори українських селян до початку XX століття. // Там же 1973 № 3.

4. Лазко Т. Українське народознавство. - Київ //Зодіак – ЕКО, 1995. - С.334-336.

5. Стамеров К. Нариси з історії костюмів. - Київ //Мистецтво, 2007. - С.168-170.

6. Сумщина в історії України - Суми //Мак Ден, 2005. - С.184-185, С.260-261.