Главная | Обратная связь

Отличительные черты и основные источники индусского права.

Традиційно першим джерелом релігії і права індусів були веди, які були священними книгами, що містять божественні розпорядження. Ці книги є збірками релігійних пісень, молитов, текстів, гімнів, що з'явилися в період, починаючи з XIV по VI ст. до н.е. Незважаючи на те, що в них навряд чи можна знайти пра­вові конструкції, вони стали філософським і ідейним підґрунтям індуського права. Веди як священні книги визначали духовне життя індусів і виступали джерелом індуїзму і ісламського права.

Наступним джерелом індуського права є смріті, складені в IV—III ст. до н.е. У них містилися деякі правила, що регулювали поведінку членів індуської общини, які відбивалися, як вже наго­лошувалося, у найдавніших творах індуської літератури, що були коментарями до вед. По суті, смріті конкретизували положення вед і не могли їм суперечити.

Дхармашастри є наступним джерелом класичного індуського права і є збірниками розпоряджень релігійно-етичного і правового характеру. На думку деяких дослідників, формування індуського права починається саме з появи дхармашастр. Вони складалися із сукупності правил, що регулювали поведінку не тільки людей — представників різних каст, але й влади і навіть богів. Вони також містили норми поведінки членів різних каст щодо богів, царя, жерців, родичів, сусідів і навіть тварин.

Пізніше з'явилося наступне джерело класичного індуського права — коментарі до дхармашастрам — нібандхази, що є збір­ками висловів індуських філософів і знавців індуської релігії, що роз'яснюють складні і деколи суперечливі положення, які міс­тяться в дхармашастрах. Вони з'явилися в XI ст. і формувалися до кінця XVII ст.

Згідно з класичним індуським правом, законодавство не є джерелом права, оскільки «закони і накази — заходи, викликані тимчасовою необхідністю»¹. Навіть при застосуванні закону правозастосовувачу надана можливість розширювального його тлума­чення з тим, щоб сприяти ухваленню рішення на засадах спра­ведливості.

Судова практика в індуському праві не вважається джерелом індуського права. Дія судового прецеденту обмежується роз­глядом конкретної справи, оскільки судові рішення диктуються обставинами конкретної справи.

Доктрина по праву може вважатися важливим джерелом ін­дуського права, наприклад смрити, коментарі до них і юридичні збірники, хоча в дхармі як доктринальному творі важко провести межу між нормами права і релігією, оскільки вони переплітаються один з одним.

Незважаючи на те, що сфера дії звичаєвого права поступово обмежується, старовинні місцеві звичаї як і раніше є джере­лами класичного індуського права. Ця обставина пояснюється особливостями розвитку середньовічного суспільства Індії. Звичай є віддзеркаленням тих подій, які мали місце в розвитку Індії впродовж усієї її історії.

Статус звичаїв як джерело індуського права закріплено дхар-машастрами, в яких містяться відсилання до звичаїв при регулю­ванні певних відносин. Головна вимога до них — повна відповід­ність філософським і соціальним засадам індуського права.

Індуське право приділяє велику увагу регулюванню сімейно-правових відносин. Згідно з традиційним індуським правом, шлюб — це нерозривний сімейний союз подружжя. Питання про розірвання шлюбу не розглядалося, хоча така можливість серед нижчих каст передбачалася. Також не були встановлені вікові обмеження для вступу у шлюб. Шлюб зазвичай укладався за домовленістю батьків.

Сфера спадково-правових відносин регулюється комплексом складних, неоднозначних і деколи суперечливих норм. Харак­терною рисою цих норм є те, що дана сфера жорстко регулюва­лася залежно від кастової системи. При цьому, як правило, ущем­лялися спадкові права жінок. Лише у першій половині XX ст. відбулися серйозні зміни в регулюванні спадково-правових від­носин. Було зроблено зусилля з модернізації норм класичного індуського права, що регулюють дану сферу. Було прийнято закон про усунення обмежень до спадкоємства індусів 1928 p., закон про право спадкоємства індусів 1929 p., закон про право влас­ності індуських жінок 1937 р.

Індуське право всесторонньо регулює і земельно-правові від­носини. Формування державної власності на землю пов'язане зі зміцненням державної влади і розширенням державної території. Земля безпосередньо переходила в царські володіння. Частина державних земель передавалася особам управлінського апарату у вигляді службової тимчасової платні. Управлінці набували права збору податків із общин, цілих областей, сіл, одного або декількох домогосподарств.

Своєрідним інститутом індуського права власності є «священна власність», тобто власність богів, а також релігійних, добродійних, приватних і публічних храмів, релігійних шкіл, на користь яких заохочувалися пожертвування. Власність, присвячена божеству, є вічною: вона, як і добродійно-релігійна, утворюється в результаті заповіту та дарування рухомого і нерухомого майна.

До традиційних інститутів індійського права належала і влас­ність «бінамі», що має схожість із довірчою власністю, під якими розуміються операції, де одна особа купує або передає майно від імені іншої особи, тобто є довіреною особою власника. В основі бінамі лежать речові відносини, коли певна ос»ба, як правило, перебуває або в споріднених відносинах із власником майна, або залежна від нього, приймає на себе права власника на користь засновника бінамі.

Нарешті, необхідно відзначити особливості інституту договору позики, відсотки по якому не можуть перевищувати подвоєної суми боргу. Це пояснюється тим, що індуське договірне право не знало обмежень строків стягнення боргу. Крім того, як указу­валося, нащадки по чоловічій лінії були зобов'язані виплачувати борги своїх батьків; усе це могло призвести до непосильного зростання суми боргу по відсотках.