Главная | Обратная связь

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЖАНРІВ

Закономірності творчого процесу в журналістиці, про які зазначалося вище, реалізуються у різних більш-менш усталених формах літературної продукції. У межах різних потоків журналістської інформації існують ви­роблені практикою, історично сформовані жанри. Словом "жанр" широко користуються літературознавство, мистецтвознавство, а також дослідники преси, телебачення й радіомовлення. Розмова, яка стане предметом наступних розділів, та розповідь про природу журналістської творчості виявилась би неповною без загальної характеристики жанрової палітри сучасних мас-медіа. Мова насамперед про наукові засади поділу жур­налістських виступів на жанри, а головне - про тенденції розвитку жанрів у сучасних ЗМІ у тісному зв'язку із вдосконаленням професіоналізму сучасних репортерів, аналітиків, зміни жанрового обличчя сучасної преси, радіо й особливо телебачення.

Перші судження про жанр знаходимо у "Поетиці" Арістотеля, хоч сам термін починають вживати значно пізніше. Саме слово "жанр" (від фр. genrе - рід, вид) не однозначне. Широко поширене у східнослов'янських мовах, воно не вживається, скажімо, у польській. Під словом "вид" (gatunek) тут прийнято розуміти як рід, так і вид літературного твору. Визначальними ознаками літературного виду прийнято вважати "різні структурні елементи літературного твору", зокрема і предмет відображення, тип мовної організації твору, тип будови, композиції¹.

У популярному "Словаре русского языка" С. І. Ожегова подано три тлумачення жанру: "1. Вид творів у галузі якогось мистецтва, які характе­ризуються тими або іншими сюжетними і стилістичними ознаками... 2. Живопис на побутові сюжети... 3. Манера, стиль..."² У "Літерату­рознавчому словнику-довіднику" літературний жанр трактується як "один з головних елементів систематизації літературного матеріалу", що "класифікує літературні твори за типами їх поетичної структури", розрізняючи при цьому літературний рід (загальне), літературний вид (особливе), різновид (жанр)". Навіть відкинувши суто мистецьке трактування жанру як картини на побутові сюжети (так званий жанровий

 

живопис), трояке значення терміна зберігається. В одному випадку жанром називають відповідний рід (лірика, драма), у другому - вид (роман, поема), у третьому - різновид (детективний, історичний, науково-фантастичний, соціально-побутовий роман). Трапляються ще складніші ситуації, коли поняття "жанр" має або надто широке, або вузьке значення. У літературній практиці про публіцистику, скажімо, говорять і пишуть як про жанр. Водночас ми знаємо, що для публіцистики характерна жанрова бага­томанітність. Бо ж публіцистика - це не тільки стаття, а й нарис, есе, відкритий лист, фейлетон, памфлет тощо.

Отже, що ж таке жанр? Зрозуміло, що це більш-менш стійка форма піз­нання і відображення, а у мистецтві - творення дійсності. У журналістиці під жанром прийнято розуміти "усталений тип твору, який склався історично і відзначається особливим способом освоєння життєвого матеріалу, характеризується чіткими ознаками структури". На­голошується, зазвичай, на тому, що кожен жанр відзначається конкретною роллю в системі ЗМІ і характеризується певною композиційною організацією матеріалу.

Жанр, безумовно, - один з елементів форми журналістського, як і літе­ратурного твору взагалі. Він завжди визначається задумом, змістом, роллю, яку виконує певний твір на газетній полосі, у програмі теле- чи радіо­передачі. Хоча у журналістській практиці можливий зворотний процес, коли авторові замовляється стаття чи репортаж, звіт чи інтерв'ю.

У добре продуманій концепції видання чи телевізійної програми, а від­так у редакційному замовленні враховуються всі моменти змісту і форми. Про один і той же предмет, явище, подію можна написати різні за жанрами твори. Практика свідчить, що навіть досвідчений журналіст не завжди може виконати замовлення у запрограмованому жанрі. Це особливо стосується таких складних форм, як нарис, памфлет, фейлетон. Бувають випадки, коли, як зазначалось, детально продумана в редакції концепція виступу розбивається об твердь реальності, і журналіст, якщо він чесний і правдивий, замість хвалебної статті пише фейлетон, а замість критичного матеріалу - позитивний нарис.

Однак мова не про одіозні випадки, а про загальні закономірності. Нам важливо зрозуміти, що ті чи інші жанри в процесі історичного розвитку жур­налістики сформувалися об'єктивно і причиною їх виникнення є потреба різнобічного відтворення дійсності. Вони не є ні вічними, ні застиглими, раз назавжди даними. ЗМІ у постійному русі і пошуку. Вони, як саме життя, змінюються, розвиваються.

Які ж критерії поділу творів журналістики на жанри? У науці про жур­налістику давно утвердилась думка, що об'єктивно існує не один, а декілька

 

Michal Glowinski, Tereza Kostkiewiczowa, Aleksandra Okopien-Slawinska, Janusz Slawinski.

Podreczny slownik terminow literackich. - Warszawa, 1995. - S.78-79, 212-213. ~ Ожегов С. Словарь русского языка. - М.. 1985. - С.163.

Літературознавчий словник-довідник. - К., 1997. - С.417.

Григораш Д. Журналістика у термінах і виразах. - Львів. 1974. - С.76.

таких критеріїв. І першим з них с об'єкт відображення,тобто конкретний життєвий матеріал, який лягає в основу журналістського твору. Звичайно, про одну і ту ж подію чи явище можна розповісти у замітці, романі, репортажі, статті. Наприклад, про відомого свого часу на Полтавщині розбійника Василя Гнидку Панас Мирний вперше розповів у нарисі "Подоріжжя од Полтави до Гадячого". Згодом ця постать стала прообразом головного героя роману "Хіба ревуть воли, як ясла повні?". У сучасній журналістській практиці безліч випадків, коли про одну і ту ж подію повідомляє радіо, газети ширше її коментують, аналізують, ставлячи у контекст інших подій і явищ. Цілком закономірний і зворотний процес, коли про серйозну публікацію у тому чи іншому виданні стисло повідомляють інформаційні агентства, радіо і телебачення.

І все ж певний аспект явища може бути найліпше відображений саме у відповідному жанрі. Тут ми не беремо до уваги такий універсальний жанр, як замітка, бо коротко повідомити можна про все на світі: про наукове відкриття, про важливе засідання, про спектакль, про вихід книги, смерть відомої людини, першу народжену у певному столітті чи тисячолітті дитину тощо. Але чи пробував хтось написати репортаж про письменника, який сидить за столом і пише роман? Не піддається репортерському описові, скажімо, балет. Вийде хіба що пародія типу: "Вона піднімає ногу. Він підхоплює її за тонкий стан і жбурляє вглиб сцени..." Так само не можна написати рецензії про роботу пожежної команди під час гасіння по­жежі. Потрібна інша форма відображення події.

Інакше кажучи, нерідко сам об'єкт проситься у відповідний жанр і по­чуває себе там найліпше. Про трагічне не можна писати жартома. Але й не личить журналістові бути надміру серйозним і драматичним, коли об'єкт сміється.

Ведучи мову про залежність твору журналістики від об'єкта відобра­ження, слід мати на увазі ще один аспект проблеми. Річ у тому, що всю су­купність творів журналістики можна поділити на дві нерівнозначні жанрові групи: твори, які безпосередньо відображають дійсність (замітка, ко­респонденція, лист, репортаж, нарис, фейлетон) і твори, які характери­зуються опосередкованим об'єктом пізнання, є вторинними щодо реальнос­ті (рецензія, огляд преси, звіт, частково інтерв'ю тощо). У вторинних творах журналіст має справу з уже відображеною кимось дійсністю. Автор зіставляє відображене із життям, із власною позицією, а іноді просто інформує про те, що хто сказав, написав, задекларував.

Другим і чи не найважливішим критерієм поділу творів журналістики на жанри є призначення виступу.Дуже багато залежить від того, яку мету перед собою ставить редакція і конкретний автор. Якщо журналіст хоче просто повідомити про той чи інший факт, подію (а це найперше приз­начення мас-медіа), то маємо справу із заміткою, хронікою, тобто тим, що

переважно об'єднується поняттям "новини". Коли ж необхідно детальніше відтворити подію, автор вдається до звіту, репортажу. Позиція людини. її погляд на те чи інше явище. її думки і висновки потребують діалогічної форми відтворення реальності. І тут у права вступає такий жанр, як інтерв'ю у його різноманітних модифікаціях - від фіксації висловлювання людини до аналітичного діалогу між журналістом і його співрозмовником.

Необхідність не просто повідомити про щось, а проаналізувати явище, сукупність фактів, суспільні процеси, порушити ту чи іншу підказану жит­тям проблему оживила такі жанри, як коментар, стаття, огляд, синтетичні аналітико-публіцистичні програми телебачення і радіо, наприклад, "Под­робиці тижня", "Табу", "Сім днів" тощо.

Ще складніші завдання ставить перед собою нарисовець чи публіцист-сатирик, есеїст. Нарис дає можливість розкрити ті чи інші тенденції, явища, процеси через зображення людини, соціальні групи людей. Це один з най­більш людинознавчих жанрів, який зближує журналістику з художньою лі­тературою. Політичний портрет, який сьогодні майже витіснив, з огляду на певні причини, традиційний портретний нарис, відображає за допомогою пев­них соціолого-публіцистичних засобів відповідні політичні постаті, що діють на політичній арені. Сатиричні замітки, фейлетон, особливо памфлет, дають змогу висміяти, засудити негативні явища життя, відступи від норм моралі.

Тісно пов'язаний із призначенням твору третій критерій — масштаб охоплення дійсності, масштаб узагальнення.Цей критерій дає змогу не тільки вирізняти матеріали інформаційно-описові й аналітичні, а й дифе­ренціювати літературні різновиди у групі аналітичних жанрів. Це особливо впадає у вічі під час порівняння таких усталених форм публіцистики, як коментар, стаття, огляд. Вони, крім інших ознак, різняться саме широтою охоплення життя, масштабністю узагальнень. У коментарі аналізується окремий факт, подія, явище, тобто налагоджуються зв'язки певного факту чи явища з іншими подібними, як, наприклад, у коментарі "Львів у снігу", надрукованому у "Поступі"¹. Йдеться про нагромадження у місті ве­личезної кількості снігу, який може впасти на голови мешканців Львова з огляду на повільне очищення вулиць від щедрих снігопадів. У цьому ж номері часопису невеликий огляд "Планету засипало снігом", у якому по­дається панорамна інформаційна картина майже всієї Землі, засипаної снігом. У цих матеріалах широта охоплення дійсності й масштаби бачення різні.

Телебачення чи радіо щоденно повідомляє і коментує новини. А під кі­нець тижня в оглядових передачах знову звертається до уже повідомлених фактів, намагаючись ширше поглянути на світ, ввести окремі події у "плин часу". До речі, така рубрика щотижня з'являлася у львівській газеті "Поступ".

Див.: Поступ. - 2000. - 27 січ.

 

Нарешті, четвертим критерієм поділу творів журналістики на жанри є особливості літературно-стилістичних засобів вираження задуму.Одні мовностилістичні прийоми використовуються у подієвій інформації, інші -в есе чи фейлетоні. Те. що виглядає цілком природним у діловій ко­респонденції (цифрові викладки, практичні поради, описи технологічних процесів), не годиться для нарису чи заміток публіциста, у яких має бути наявним образне відтворення дійсності, і зовсім не підходить для нарису інструктивний стиль мислення. Надмірна суб'єктивність бачення, метафоричність викладу, природна у жанрах художньо-публіцистичних, може бути не тільки зайвою, але й протипоказаною в офіційному по­відомленні. Особливих мовностилістичних засобів вираження думки, публіцистичної ідеї потребують есеїстичні, сатирико-публіцистичні жанри, зокрема фейлетон, памфлет, для яких автор мусить знайти не тільки комічну ситуацію, не тільки сатиричний образ, а й відповідний тон розповіді, мовні засоби комізму, тобто вміння опрацювати факт сатирично. Нерідко фейлетон, сатиричний огляд від початку й до кінця тримаються са­ме на мовностилістичних прийомах іронії і сарказму.

Певне значення для жанрового визначення матеріалу має такий зовнішній чинник, як його обсяг, який, проте, не може бути вирішальним критерієм поділу на жанри. Він відіграє допоміжну роль. У журналістській практиці трапляються публікації, великі за обсягом, які за суттю, призначенням не виходять за межі повідомлення, оповіщення. Наприклад, лише обсяг допомагає розрізнити інформаційну кореспонденцію чи анотацію-переказ певного документа, публічного виступу від замітки, бо все інше - мета повідомлення, опис факту, інформаційно-описові стиліс­тичні прийоми в них майже цілком збігаються. Основою такої розширеної інформації може бути незвична пригода. Іноді вона виявляється настільки цікавою, що газета виносить таку розповідь на першу полосу, як це любить робити газета "Експрес". Наприклад, 4-й номер газети за 2000 рік відкривається кольоровим фото жінки з собакою та великим заголовком "Умка повернулася! Сімсот кілометрів подолала за п'ятсот сорок сім днів собака, щоб повернутись до своїх господарів"¹. Далі йде інтригуючий лід, а на 5-й полосі сама інформація, яку супроводжує коментар ученого.

І, навпаки, невеликий за обсягом матеріал може бути чистої води публі­цистикою. "Жанри публіцистики, - як справедливо зазначав свого часу М. С. Черепахов, - визначаються не на підставі якої-небудь однієї з названих ознак, а на підставі всіх ознак у їх сукупності. Нема таких жанрів публіцистики, яких не можна було б розрізнити за сукупністю ознак. Якщо нарис і репортаж подібні з погляду їхнього стильового звучання, то вже незаперечною є специфічність робочого призначення кожної з цих

літературних форм, неоднаковість масштабу охоплення матеріалу. Якщо кореспонденція і стаття подібні за характером об'єкта, стилістичних засобів, то вони цілком відмінні з погляду масштабності висновків"".

Різні жанри журналістики прийнято групувати відповідно в інформа­ційні, аналітичні та художньо-публіцистичні. Існує спокуса, за аналогією з літературою, назвати їх відповідно літературними родами. Та це було б великою натяжкою, оскільки в арістотелівському поділі літератури на роди лежать зовсім інші принципи: позиція автора стосовно зображеного, тобто розповідь про певні події, які уже відбулися, в епосі; відтворення дійства. яке відбувається на наших очах, у драмі; саморозкриття, своєрідна сповідь, яку маємо у ліриці. Жанри журналістики групуються на інших засадах: домінування повідомлення - в інформаційних жанрах; аналітичного начала -в публіцистиці; а ще складнішого поєднання аналізу й образно-художнього осягнення реальності - у художньо-публіцистичних творах.

Традиційно до інформаційних жанрів зачисляють замітку в усіх її різно­видах, звіт, інтерв'ю, репортаж, інформаційну кореспонденцію, тобто мате­ріали, головне завдання яких повідомити, відтворити, описати факт, подію, явище, а також передати думки людей з актуальних питань життя. До аналітичної групи жанрів відносять коментар, аналітичну кореспонденцію, всі різновиди статті, рецензію, лист, огляд, огляд преси. Це якраз твори, головне призначення яких аналізувати, осмислювати події, факти, явища, зокрема і готові тексти - виступи політиків, учених, наукові та художні твори, публікації преси. Саме у цих жанрах може домінувати критичний підхід, а також полеміка. У специфічний спосіб аналітико-критичну та полемічну функцію виконують і твори художньо-публіцистичної групи, тобто різні види нарису, есе, памфлет, фейлетон, інші модифікації так званої художньої публіцистики й документалістики".

Поділ журналістських творів на жанри і жанрові групи досить умовний (див. схему). Життя, жива журналістська практика завжди багатші, ніж наукові уявлення про них. Живу творчість важко вкласти у прокрустове ложе схем і класифікацій. Взяти хоча б репортаж. Ми говоримо про нього як про оперативний звіт про подію, тобто відносимо до інформаційної групи жанрів. Таким переважно і є оперативний репортаж на радіо, телебаченні та й у газеті. Але ж ми знаємо аналітичні, художньо-публіцистичні репортажі відомих письменників і журналістів. Достатньо назвати хоча б трагічний за характером "Репортаж, писаний під шибеницею" Юліуса Фучіка.

Не менш яскраво проілюструвати внутрішню суперечність жанрової структури журналістики можна на прикладі інтерв'ю. Знову ж таки, у по-

 

^! Експрес. - 2000. - 29 січ.- 6 лют.

Черепахов М. Проблемы теории публицистики. - М. 1973. - С.229.

Детальніше лив.: Здоровега В. Збагнути день сущий. - К.. 1988. - С. 15-129.

точній періодиці й особливо на радіо і телебаченні маємо зливу оператив­них виступів, побудованих на інформації, яка йде від тієї чи іншої особи, коли журналіст запитує, а співрозмовник відповідає, інформуючи аудито­рію про ті чи інші факти, події. Однак сьогодні ми є свідками того, коли ін­формаційний за своєю основою жанр набуває аналітичного характеру. Можна навіть без перебільшення сказати, що інтерв'ю, діалог журналіста з відомою, мислячою людиною стає найпомітнішою формою проблемного, компетентного мислення, мислення повчального і цікавого. І хоч ми ще не маємо майстрів інтерв'ю рівня Ларрі Кінга, якість аналітичного інтерв'ю у ЗМІ постійно зростає.

Які головні тенденції розвитку жанрів у сучасній журналістиці? Як пов'язані такі поняття, як жанр і майстерність, фаховий професіоналізм? Одразу зазначимо, що жанр - найбільш консервативний елемент форми літературного твору. Він стабільний за основою, структурою. Той чи інший твір несе у собі генетично закладену жанрову пам'ять. Зберігаючи певні визначальні жанрові риси, жанри не можуть не зазнавати певних модифікацій. Ці зміни залежать від багатьох причин. Найсуттєвіших, на нашу думку, три.

Перша причина суб'єктивна, можна сказати, авторська. Чим талановиті­ший, самобутніший автор, тим оригінальніший його твір не тільки за змістом, але й за формою, зокрема, жанротворчістю. Кажуть, що кожен видатний ху­дожник творить свій жанр, скажімо, роману, поеми чи трагедії. І річ не тільки у тім, що є значна відмінність між першими романами Ф. Рабле, М. Серван-теса та романами XX століття - скажімо, А. Камю, Ф. Кафки - а у тім, що існує суттєва відмінність між жанровими особливостями романів Л. Толстого і Ф. Достоєвського, П. Мирного та І. Нечуя-Левицького, О. Гончара та В. Земляка, Р. Іваничука та Р. Федоріва, які були чи є сучасниками. Аналогічно величезна дистанція між трагедіями Есхіла та Шекспіра.

У журналістиці, в усякому разі в елементарних інформаційних її жан­рах, авторське начало не так помітне, не настільки індивідуальне. Однак во­но стає дедалі відчутніше з ускладненням жанрових форм публіцистики. Спробуймо, наприклад, зіставити жанрові модифікації статті публіцистів "Зеркала недели" чи "Дня" із статтями авторів, скажімо, "України молодої", відповідно статті "України молодої" і газети "Назависимость". Йдеться не про відмінність політичних підходів, а про поетику, внутрішню структуру, композицію, спосіб аргументації.

Ще більшу відмінність у жанротворенні ми виявляємо, порівнюючи та­ких самобутніх і неповторних у манері письма публіцистів, як П. Куліш, М. Драгоманов, С. Єфремов, М. Хвильовий, Д. Донцов, І. Багряний. Аналіз структури, підходів до теми, способу прогнозування майбутнього, будови фрази, тону розповіді, елементів гумору й сатири, лексики і фразеології цих та багатьох інших авторів свідчить про те, що, дотримуючись загального

принципу розвитку думки, кожен з них формує "свій" жанр статті. І цим автори цікаві для аудиторії, бо у вдумливого читача свій улюблений журналіст, який пропонус не тільки своє розуміння і бачення проблем, але й свою технологію розвитку думки.

Що вже говорити про художньо-публіцистичні жанри, скажімо, той же фейлетон. Знаменитий і популярний свого часу Остап Вишня створив свій жанр оперативного газетного сатирико-гумористичного виступу. Він називав його не фейлетоном (цього слова письменник недолюблював), воліючи іменувати свої численні твори гуморесками. Вони суттєво відрізнялися від фейлетонів його сучасників К. Котка. В. Чечв'янського, Ю. Вухналя, О. Ковіньки. Остап Вишня мав велику армію епігонів на загальноукраїнському та навіть районному рівні. Це було причиною певно­го тупцювання українського гумору на місці. Є. Дудар, О. Чорногуз, гу­мористи, які проживали і творили в діаспорі (С. Фодчук, Міра Гармаш, Остап Зірчастий (Д. Нитченко)), створили й культивували інший тип фей­летону, у чомусь злішого, дотепнішого, інтелектуальнішого. Однак жанр фейлетону, памфлету, гуморески, незважаючи на найсприятливіші, здавалось би, соціально-політичні умови, розвиваються в сучасній українській літературі та журналістиці доволі мляво.

Друга причина об'єктивна. Вона дуже суттєва і пов'язана з тими епо­хальними суспільними змінами кінця XX століття, яке ознаменувалося роз­валом тоталітарної системи, утворенням на території колишньої імперії нових постсоціалістичних держав, інтенсивних культурних зв'язків із Захо­дом, впливом традицій європейської та американської журналістики, особливо у сфері телебачення.

Умовно можна виділити три періоди суттєвих змін у колишній радян­ській журналістиці, які не могли так чи інакше не торкнутися її жанрової палітри. Перший почався у період так званої хрущовської відлиги. Збері­гаючи повний контроль і повну монополію над засобами масової пропаган­ди, партійна верхівка під тиском самого життя змушена була піти на певні зовнішні зміни, які стосувалися розширення тематики і суто формального обличчя преси. У газетах, у яких за сталінських часів, окрім директивних передовиць, кореспонденцій про трудові подвиги, зрідка фейлетону чи портретного нарису про героїв-правофлангових п'ятирічки, спеціально підібраних і дистильованих повідомлень про події міжнародного життя, добірок про боротьбу за мир. почали з'являтися живі репортажі (появу репортажу і репортера, які до того вважались буржуазними забаганками, сприймали як журналістський подвиг), добірки неорганізованих спеціальних листів, полемічні виступи тощо. Газети, як і радіопередачі, стали різноманітнішими за формою, версткою. Суттєво оновлюються старі, як, наприклад, "Известия", з'являються нові періодичні видання, наприклад, "Робітнича газета", журнал "Всесвіт".

Другий період пов'язаний із серйозними соціально-політичними зміна­ми, які прийнято називати перебудовою. Вона збігається із духовним і на­ціональним відродженням суспільства. На цей час припадає уже згадуване, небачене навіть у міжнародних масштабах піднесення періодики, своєрідний бум ЗМІ. величезне зростання їхнього авторитету і відповідно тиражів, популярності. Не влада, не книга, не наука, не армія, навіть не всесильне КДБ, а саме преса разом із телебаченням на якийсь час стали диктувати спосіб мислення, правила поведінки.

Для ЗМІ характерним стає вільнодумство, небажання піддаватись будь-якому контролю, дискусійний, мітинговий стиль, категоричність і без­компромісність суджень. На газетні шпальти, на екрани телевізорів живцем увірвалася сама дійсність з її суперечностями, політичним, бунтарським пафосом, бурхливими емоціями. У жанровому плані хотілось би звернути увагу на одну деталь. Один з найнудніших свого часу жанрів - звіт - стає чи не найпопулярнішим у газеті й особливо на телебаченні. Багатополосні звіти із мітингів, зборів, засідань оновлених рад, їх прямі трансляції читалися і дивилися як найзахоплюючіші романи, невигадані спектаклі, драми і трагедії. Все було незвичним, небуденним. Гострими і без­компромісними стають дискусії і дискурси загалом. Аудиторія із здиву­ванням буквально поглинає раніше невідомі історичні документи, статті на теми далекого і недалекого минулого.

Така мас-медійна ейфорія не може тривати вічно. Настає пора протве­резіння, спаду популярності і навіть серйозних кризових явищ. Настає тре­тій період змін, який триває донині. Однак у змістовний і навіть жанровий код сучасної журналістики не може не вписатись все те, що було у так спрощено і схематично відтвореному минулому. Як не може не вписатись туди вплив західних мас-медіа, досвід яких стає щораз доступнішим, зокрема завдяки Інтернету. Доступною стає для практичного і навіть наукового осмислення діаспорна українська преса, частина видань якої перевезена в Україну. Для активної праці в легальній журналістиці за­лучається така потужна інтелектуальна сила, як дисидентство. Не зазна­чаємо вже про те, що десь з кінця 80-х років населення України, зокрема журналісти, безперешкодно сприймають українськомовні, як і іномовні, передачі "Свободи", "Голосу Америки", Бі-Бі-Сі, "Німецької хвилі". Актив­ніше використовується і творчий досвід заборонених колись національно-патріотичних видань.

Усе це, звичайно, не могло не вплинути на жанрово-стилістичну струк­туру сучасної журналістики з усіма її позитивними і негативними тен­денціями. На перший план висуваються такі безумовно позитивні загальні тенденції сучасної журналістики, як зміцнення інформаційної основи ЗМІ та посилення діалогічності.

 

Кожна з них потребує окремого уважного розгляду, детальної характе­ристики жанрів. Історичні умови складалися так, що українська преса була скоріше засобом боротьби за права нації, ніж засобом інформування і розваги. В ній домінувала навіть не газета, а журнал, у якому інформація йшла, як звичайно, на підверстку. Часи тоталітаризму - це майже усе XX століття - не змогли збагатити її інформаційно. Тому практично в останнє десятиліття вона почала нарощувати інформаційні м'язи, інформаційну культуру. І успіхи тут безсумнівні.

Інформаційні програми українського радіо, телебачення йдуть майже цілодобово із залученням усіх форм оперативного інформування. Та було б передчасним стверджувати про бездоганну інформаційну службу. Вразли­вий сам процес здобування інформації. Аж ніяк не пропорційним є спів­відношення тих, хто здобуває, і тих, хто користується переказом уже зібраної й обробленої інформації. З огляду на це інформація тематично вузька й одноманітна, не завжди достовірна і точна. Не до кінця задоволь­няє форма передачі новин тощо. За загальним визнанням, у цій сфері ЗМІ досі бракує професіоналізму.

Ті ж історичні умови і функціонування імперської авторитарної систе­ми, успадкованої більшовицьким тоталітаризмом, призвели до того, що всі питання повинна була вирішувати держава. Соціальні конфлікти долались або знищенням опонентів, або замовчуванням, запереченням самого існу­вання конфліктів. Це спричинило домінування у політиці, а відтак і в жур­налістиці наказу, монологу, відсутність розвинутого діалогу, демократичної культури диспуту, про що зазначалось вище.

Зміни у соціально-політичному мисленні зумовили надання переваги діалогічним формам журналістики перед монологічними, що характерне для жанрової структури популярних сьогодні друкованих та електронних ЗМІ. Мова йде не тільки про домінування інтерв'ю як жанру, але й про пряме переростання інтерв'ю у розгорнений діалог, а також про діалогізацію самого процесу спілкування з аудиторію, чому сприяє і редакційна пошта, і ширша організаторська робота, скажімо, дискусії у редакції з відомими в Україні людьми, проведення конкурсів читачів, що з похвальною наполегливістю та помітним успіхом робить редакція газети "День", з легкої руки редакції газети "Молодь України" популярними ста­ли так звані "прямі лінії".

Помітним стало посилення аналітичного пафосу газет, особливо популяр­них нині тижневиків. На жаль, це не є ще нормою. Найпершою пере­думовою цього процесу є поглиблення компетентності, залучення до розмо­ви авторитетних людей, фахівців, унаслідок чого у пресі, особливо у тиж­невиках, а також на радіо і телебаченні з'являються цікаві та повчальні діа­логи, в основі яких певна колізія, зіткнення думок, елементи драматичної дії.

За наявності тенденції до лаконізму, якої нам ше так бракує, у кращих газетах час від часу з "являються великі за обсягом дослідження тієї чи іншої проблеми. Якщо у таких матеріалах пульсує справді оригінальна дум­ка, вміло розкривається життєва суперечність, вдумливий читач не помічає розміру самого виступу, бо стає ніби співучасником пошуку відповіді на питання, яке його хвилює. Зрештою, це справа смаків, внутрішніх потреб реципієнта.

Не можна не помітити і своєрідного мораторію на певні популярні колись жанри або їх трансформацію. Маємо на увазі насамперед огляд пре­си, нарис, а також фейлетон. Огляд преси існує сьогодні переважно на радіо у вигляді дуже стислих повідомлень найважливіших виступів провідних українських чи закордонних видань із обов'язковим цитуванням найважливіших, найоригінальніших місць окремих публікацій. Це дуже ха­рактерний спосіб інформування, властивий для "Свободи", Бі-Бі-Сі. Наші обласні радіопрограми іноді вводять в інформаційні випуски повідомлення про вихід тієї чи іншої газети із назвами окремих матеріалів.

Із зрозумілих причин майже зник критичний, "начальницький" огляд газет за ранжиром, коли вища за рівнем газета вчила розуму редакцію часо­пису нижчого за рангом. Це вважалось колись однією з важливих форм партійного керівництва пресою.

Та життя на місці не стоїть. І ось львівська газета "Поступ" запровад­жує на своїх сторінках, а точніше щотижня відводить сторінку під "Львівські обсервації"", які веде талановитий журналіст, що виступає під псевдонімом Юзьо Обсерватор. У поле його критичного, зазвичай, злого погляду потрапляють як певні комічні, а то й трагічні явища, але насампе­ред публікації колег з інших львівських та й загальноукраїнських газет. Ви­користовуючи і творчо розвиваючи досвід галицької преси, вдаючись до діалектних слівець і виразів, автор боляче картає журналістів і дописувачів за помилки, прорахунки, а то й просто певні думки, які оглядач вважає хибними. Все це робиться дотепно, з гумором, хоч надміру суб'єктивно і не завжди справедливо. Особливо дістається окремим постійним об'єктам його оглядацької уваги. Аналіз свідчить, що критичні огляди додають газеті популярності.

Ведучи мову про огляд преси у сучасних ЗМІ, не можна обминути тако­го помітного журналістського явища, як сторінка "Телебачення: програми телеканалів, рецензії, огляди, анонси програм і фільмів тижня" у газеті "День". Щотижня тут з'являлися огляди Наталії Лігачової, а нині Катерини Дядюн - кваліфікована, фахова розмова про передачі майже всіх доступних каналів українського телебачення, а у зв'язку з цим через призму різних програм і про явища сучасного життя. Щотижневі телевізійні огляди дають можливість газеті порушувати актуальні проблеми політики і тактики ЗМІ, їх взаємовідносин із капіталом і владними структурами, а самим авторам

 

професійно аналізувати тенденції розвитку найпопулярнішого засобу суспільного масового зв'язку в контексті сучасних політичних та естетичних явищ.

Кожен огляд - самостійний, завершений публіцистичний твір із досить чіткою постановкою проблеми, тонким розумінням художньої вартості тієї чи іншої пропрами. строгою аргументацією, а головне - постійним намаганням вловити підспудні. глибинні соціально-політичні тенденції розвитку масової культури. Майстерно зроблені з літературного погляду, вони полемічні, значною мірою суб'єктивні. З авторкою хочеться спе­речатися, і така суперечка справді у багатьох випадках потрібна, але вис­тупи стимулюють як роботу самого телебачення, так і творчу думку глядацької аудиторії.

У сучасних українських, як і, до речі, закордонних мас-медіа, майже зник традиційний портретний нарис. Це й зрозуміло, оскільки такий нарис нерідко нагадував "житія святих", що йшло від традицій ще візантійської повчальної літератури. Натомість щоразу популярнішим стає політичний портрет. Непогані зразки цього жанру можна знайти у газеті "Дзеркало тижня", журналі "ПІК", у кращих регіональних виданнях.

Сумна доля у сучасній журналістиці такого веселого жанру, як фейле­тон. Можливо, це пояснюється тим, що фейлетоністи, сатирики у період відомих заборон широко вдавалися до езопівської мови. Можливість го­ворити відкритим текстом привела до зміни акцентів, до прямої, не опо­середкованої вигадкою критики. Зате замість фейлетона певні права гро­мадянства набув у пресі такий жанр, як анекдот.

Досить помітними у сучасних ЗМІ є есеїстичні тенденції. Зрозуміло, що тон тут задають такі майстри цієї невимушеної, асоціативної розмови із глибоким філософським підтекстом, як Є. Сверстюк, М. Маринович, О. Забужко, М. Рябчук, Ю. Андрухович, Ю. Покальчук, В. Яворівський. Помітні успіхи завдяки Ю. Винничуку та М. Мишкалові мала газета "Пос­туп", яка щотижня вміщувала на одній сторінці під загальною рубрикою "Ревю" два огляди: один під загальною назвою "Плин часу" на внутрішню тему, другий - присвячений міжнародним проблемам. Аналіз внутрішньої структури цих творів дає підстави стверджувати про тяжіння їх авторів саме до жанру есе, а самі публікації, виконані на доброму професійному рівні, безсумнівно сприяють амбітному прагненню часопису постійно бути цікавим, неподібним до інших видань.

Нарешті, серйозних жанрових змін зазнає журналістика під впливом бурхливого розвитку електронних, а останнім часом ще й комп'ютерних систем масового інформування. Телебачення, скажімо, щораз ширше використовує можливості зображення, експлуатуючи давно відомий принцип, принцип досить сумнівний, але безмежно привабливий: краще раз побачити, ніж кілька разів почути. За легкістю і приємністю сприймання

воно домінує. Телебачення стало практично монопольним у багатьох видах репортажу, зокрема футбольного. Газетний звіт про футбольний матч фак­тично перестав бути у часовому та й у змістовному вимірі звітом у первіс­ному значенні слова. Він дедалі більше потребує аналізу, вміння побачити і зрозуміти те. чого не бачить пересічний глядач, компетентного судження, пошуків причин, а не констатації того, що глядач уже побачив на екрані.

Так само газетярі, яким важко конкурувати з радіо і телебаченням в оперативності передачі новин, сьогодні змушені думати про способи професійного виживання у цих непростих умовах. Варіантів виходу декілька. Як свідчить досвід кращих газет, редакція повинна вміти знайти і подати оперативну інформацію, якої не повідомили інші. З огляду на природу друкованого слова, вона повинна бути точнішою, детальнішою, достовірнішою, документованішою. Друкована інформація мас і може міс­тити значно більший елемент аналізу, зіставлення, стислого і дотепного коментування. Чи не у цьому одна з привабливих рис оперативних комен­тарів, інтерв'ю, діалогів, публіцистичних заміток політичних оглядачів газети "Високий Замок" Наталі Балюк і Тетяни Вергелес. До того ж кожна з них пише компетентно, легко, дотепно, використовуючи різноманітні джерела інформації.

Постійне розширення і збільшення потоків інформації вимагає стислос­ті, лаконізму, оперативності. Йдеться насамперед про активізацію інфор­маційних жанрів, про вміння швидко, коротко й яскраво розповісти про найважливіші проблеми дня. Значний досвід у цій справі набутий ТСН, кращими комерційними радіо- і телестанціями. Досить назвати радіо "Люкс", колишню практику телестудії "Міст" та багато інших.

Загальна характеристика системи жанрів журналістики буде неповною, коли не звернути уваги на зображувальні засоби журналістики. Природа і своєрідність зображувальної журналістики - тема окремої, спеціальної розмови, якій присвячена низка досліджень¹. У цьому ж випадку необхідно звернути увагу на поєднання слова і зображення у періодичній пресі, на різновиди і жанрові модифікації зображувальної інформації.

У науці є спроба кваліфікувати фотографію, взявши за основу жанрову структуру вербальної журналістики, що не зовсім відповідає природі зоб­раження, або зводити фотожурналістику до фотоінформації, фоторепор­тажу, фотонарису, що з позиції сучасної практики є її збідненням. Справді, найпоширенішим видом зображення як у пресі, так і на телебаченні, є фотоінформація, фоторепортаж, телерепортаж. Фотонарис трапляється надто рідко.

Див.: Шаповал Ю. Изображение и слово в журналистике. - Львов. 1985: Його ж. Изобразите-льная журналистика. - Львов. 1988.

 

Але. по-перше, будучи дуже важливим засобом відтворення поточної реальності, зображувальна журналістика не вичерпується фотографією. Зображувально-виражальна журналістика - це графіка, особливо комп'ю­терна, а також карикатура, шарж, мультиплікація та ін.

По-друге, крім поширеної в газеті фотоінформації та фоторепортажу, який дає статичне чи динамічно-кадрове зображення реальної дійсності, схоплюючи характерний момент чи низку моментів життя, у пресі, особли­во в ілюстрованих тижневиках, журналах, з'являється великий масив ху­дожньо дуже промовистих світлин. Такою, наприклад, була сторінка "Дзер­кала тижня", одна з полос "Голосу України" — зупинена мить, своєрідне дзеркало найхарактерніших подій тижня. Подібним шляхом йдуть інші часописи. Такі промовисті світлини можуть супроводжувати словесні публікації. Сьогодні нерідко такі публікації виносяться (як, наприклад, у газеті "Експрес") на першу полосу, є своєрідним образним заспівом номера. Жоден номер "Високого Замку" не виходить без кольорової фотографії чи колонки на першій сторінці. Зазвичай, це найважливіша тема дня. Буває і навпаки: текст коментує зображення. Він повинен бути таким же образним, промовистим, лаконічним, як світлина. Художньо виразні фотографії, як і телевізійні кадри, нерідко безадресні, можуть опосередковано поглиблю­вати текст, загострювати порушену в ньому проблему.

По-третє, значно більшу роль відіграє сьогодні художня фотографія, фотопортрет чи цикл такого типу світлини, які завдяки таланту митця мо­жуть розповісти про людину чи певну ситуацію більше, ніж багатослівний нарис чи коментар. Таким майстром художнього бачення світу через об'єктив апарата є Василь Пилип'юк та інші фотомитці.

По-четверте, фотографія, незважаючи на телебачення з його потужним відеорядом, є основою спеціальних періодичних видань, які користуються популярністю у всьому світі. До них можна віднести журнали різного типу від загальнополітичного тижневика "Політика і культура" ("ПІК"), спеціалізованих "Світло й Тінь", "Друкарство", наукових "Світ науки" до рекламно-розважальних на зразок "Натали" чи еротичних - "Лель" тощо.

Пишучи текст, готуючи передачу, журналіст далеко не завжди думає про їхню жанрову приналежність. Вона десь у підсвідомості. Тим паче, що жанрові перегородки досить хиткі. Класифікацією творів займаються дос­лідники, щоб з'ясувати певні внутрішні закономірності формотворчості.

Кожен журналіст, яким би талановитим він не був від природи, прохо­дить відповідний період навчання, не завжди у фаховому вищому навчаль­ному закладі, але обов'язково у редакції. Необхідним елементом цього навчання є орієнтація на певні зразки, своєрідне наслідування. Народження майстра - обов'язково відкриття певної теми, нового підходу до життєвих явищ, пошуки нового змісту і водночас нових, зокрема і жанрових, засобів вираження. Тому не може бути абсолютно подібних творів двох майстрів,

навіть якщо вони написані в одному жанровому ключі, жанрові пошуки в журналістиці безперервні, як безперервні в ній пошуки нових підходів до традиційних явищ і проблем.

Досвідчені журналісти ставлять сьогодні питання про створення ринку журналістського пера. Задумуючи нові видання чи доводячи до відповід­ного рівня старі, треба обов'язково продумувати багато речей - звідки брати кошти, яку техніку придбати, як розповсюджувати видання і яку рекламу подавати тощо. Однак без зважування найголовнішого - хто газету, журнал, телепрограму робитиме, без імен, з якими редактор "зби­рається стукати в читацькі душі"¹ і відповідних форм цього звертання -нічого не вийде.

Питання для обговорення

1. Загальне поняття про жанр як про більш-менш стійку літературну
форму твору.

2. Залежність жанру від об'єкта відображення, призначення твору,
масштабу охоплення дійсності та літературно-стилістичних засобів втілен­
ня задуму.

3. Поділ жанрів на інформаційні, аналітичні, художньо-публіцистичні.
Умовність поділу.

4. Журналістська практика як основа формування жанрів. Вторинність
жанру стосовно задуму і мети твору.

5. Жанр і майстерність. Національні традиції у жанровій класифікації
творів журналістики.

6. Сучасні тенденції розвитку жанрів української журналістики.

Список літератури

Основы творческой деятельности журналиста. - СПб., 2000. - С. 125-167. Теорія і практика радянської журналістики: Навч. посіб. - Львів, 1989. -С.114-127.

Черепахов М. Проблеми теории публицистики. - М., 1973. - С.221- 253.

¹ Іванииький І. Псевдожурналістика в країні відморожених "чайників" // Українське слово. 2000. -27 січ.