Главная | Обратная связь

Об’єкт, сутність і предмет курсу.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ФАКУЛЬТЕТ ЕКОНОМІКИ ТА УПРАВЛІННЯ ВИРОБНИЦТВОМ

Кафедра економіки підприємства

КОНСПЕКТ

ЛЕКЦІЙ З КУРСУ:

«ПЛАНУВАННЯ І КОНТРОЛЮ

НА ПІДПРИЄМСТВІ»

Укладали:

В.о. доцента Нікіфоренко А.Т.

К.е.н., доцент Літвінов О.С.

Викладач Літвінова В.О.

Одеса ОДЕУ 2011

Зміст

1. Тексти лекцій
Тема 1. Теоретико-методологічні основи планування діяльності підприємства
Тема 2. Контроль як функція управління підприємством
Тема 3. Планування збуту продукції підприємства
Тема 4. Планування виробничої програми підприємства.
Тема 5. Планування виробничої потужності промислового підприємства.
Тема 6. Планування матеріально-технічного забезпечення
Тема 7. Планування праці, персоналу та заробітної плати
Тема 8. Планування витрат підприємства
Тема 9. Фінансове планування і контроль на підприємстві
Тема 10. Планування технічного та організаційного розвитку підприємства
Тема 11. Оперативно-календарне планування та контроль на підприємстві
Тема 12. Планування прибутку підприємства
2. Типові задачі
3. Індивідуальні завдання
4. Список рекомендованої літератури

Тема 1. Теоретико-методологічні основи планування діяльності підприємства

Об’єкт, сутність і предмет курсу.

2. Види планів підприємства.

3. Принципи планування діяльності підприємства.

4. Методи планування діяльності підприємства.

5. Зміст виробничого плану підприємства.

6. Нормативна база планування.

 

1.Планування – це свідома вольова діяльність для визначення цілей підприємства, ресурсів для досягнення цих цілей і передбачення результатів.

Планування допомагає відповісти на чотири важливих питання:

- Де організація знаходиться в даний час, які підсумки й умови її діяльності?

- Якою хоче бачити себе організація в майбутньому?

- Куди і як вона збирається рухатися?

- Як і за допомогою яких ресурсів можуть бути досягнуті цілі організації?

Відповідь на перше питання дає аналіз стану підприємства і його конкурентного становища.

Відповідь на друге питання – це, по суті, розробка місії підприємства, а на третє – його майбутньої стратегії. Щоб відповісти в цілому на три питання, необхідно розробити стратегічний план підприємства (стратегічне планування є об’єктом вивчення окремого навчального курсу).

Відповідь на четверте питання і складає зміст техніко-економічного (тактичного) планування, основне завдання якого – забезпечити виконання цілей і завдань стратегічного плану на майбутній рік.

Завдання планування реалізується за допомогою виконання його функцій:

- планування виступає основним методом здійснення економічної політики на підприємстві;

- забезпечення збалансованого розвитку підрозділів підприємства;

- забезпечення планомірного, поступового розвитку підприємства;

- створює основу забезпечення керованості всіма підрозділами підприємства;

- створення умов для забезпечення оптимальної результативності (ефективності) діяльності підприємства.

Об’єкт курсу – вивчення характеру і змісту планової і контролюючої діяльності існуючих у країні господарюючих суб’єктів (підприємств, фірм, корпорацій та інших юридичних осіб), суб’єктивною метою яких є одержання прибутку.

Сутність планування складається в обґрунтуванні цілей і способів їх досягнення на основі виявлення комплексу завдань, робіт, а також визначення ефективних методів і способів використання ресурсів, усіх видів, необхідних для виконання цих завдань. При цьому планування нерозривно пов’язане з процесом контролю досягнення цілей, завдань, аналізом методів і способів використання ресурсів з метою отримання найкращих результатів діяльності.

Методологія, методика й технологія розробки і здійснення планування і контролю складають предмет курсу.

Методологія охоплює сукупність теоретичних висновків, загальних закономірностей, наукових принципів розробки планів і здійснення контролю, що відповідають сучасним вимогам ринку і перевірені передовою практикою.

Методика характеризує склад застосовуваних на тому чи іншому підприємстві методів, способів і прийомів обґрунтування та контролю досягнення конкретних планових показників, а також зміст, форму, структуру і порядок розробки планів.

Технологія планування і контролю – регламентація строків, необхідного змісту, вимог до послідовності процедур складання та контролю досягнення різних розділів плану, а також регулювання механізму взаємодії виробничих підрозділів, функціональних органів і планових служб в процесі планування і контролю діяльності підприємства.

 

2.В залежності від часових періодів планування розрізняють наступні види планів:

- перспективні (довгострокові та середньострокові);

- поточні або річні;

- оперативні або оперативно-календарні.

Довгострокові плани складаються на 10-15 років. В них визначаються направлення, темпи, пропорції розвитку підприємства.

Середньострокові плани складаються на 3-5 років. В них визначаються рівень показників, які характеризують обсяг виробництва продукції, необхідність матеріально-технічних, трудових, фінансових ресурсах.

Поточні або річні плани визначають завдання для підрозділів підприємства щодо обсягів реалізації і виробництва продукції, забезпечення виробництва необхідними обсягами всіх видів ресурсів, визначають рівень витрат, прибутку і, в цілому, економічної ефективності діяльності підприємства.

Оперативні плани складаються на періоди у межах року (квартал, місяці, декада). В них конкретизуються показники річного техніко-економічного плану в розрізі календарних періодів і окремих підрозділів.

В залежності від об’єкта планування виділяють наступні види планів:

- виробничі;

- стратегічні;

- бізнес-плани;

- програми.

Виробничі плани визначають обсяги реалізації і виробництва продукції, забезпечення виробництва необхідними обсягами всіх видів ресурсів, завдання щодо удосконалення організації виробництва і праці, підвищення технічного рівня виробництва тощо.

Стратегічні плани – комплексні плани, які включають в себе визначення та обґрунтування цілей діяльності підприємства, а також перелік рішень та дій необхідних для досягнення цих цілей.

Бізнес-плани розробляються в разі створення, розширення, технічного вдосконалення підприємства або його підрозділів. В бізнес-плані проводиться аналіз ефективності та ризиків реалізації проекту.

Програми розробляються для вирішення проблем які не є об’єктами виробничих, стратегічних та бізнес-планів. Розрізняють кілька видів програм: комплексні цільові міжгалузеві програми; регіональні програми; проблемні програми – вирішення окремої проблеми галузі, економіки; науково-технічні програми. Програми розробляються на період, який є необхідним для вирішення поставленої проблеми (2-15 років).

 

3. Планування як процес має здійснюватися згідно з певними принципами. У загальних рисах ці принципи були сформульовані ще А.Файолем, а згодом доповнені й конкретизовані вченими-економістами, передусім Р.Акофом. До них належать принципи:

- ієрархічності (системності, єдності),

- наукової обґрунтованості,

- участі (партисипативності),

- оптимальності,

- безпе­рервності,

- гнучкості,

- стабільності.

Принцип ієрархічності (системності, єдності), який ще називають принципом єдно­сті, або холізма, вимагає розглядати об'єкт планування як сис­тему, що складається зі структурних елементів з певними взає­мозв'язками і єдиним напрямком розвитку. Цей принцип вимагає, щоб планування охоплювало всі сфери діяльності підприємства, тенденції, зміни й зворотні зв’язки в його системі. Тобто всі елементи системи повинні бути орієнтовані на загальну мету. Цей принцип передбачає координацію та інтеграцію процесів планування.

Вимога координації означає, що планування діяльності підро­зділів одного ієрархічного рівня (наприклад цехів, дільниць у межах цеху тощо) має бути тісно пов'язаним. Отже, планувати їх роботу слід одночасно, враховуючи існуючі взаємозв'язки. Це ж стосується і змін у планах. Будь-які зміни в плані одного підроз­ділу необхідно враховувати в планах тих підрозділів, що мають коопераційні зв'язки з першим.

Інтеграція процесів планування полягає у взаємозв'язку пла­нових заходів і показників по вертикалі. План кожного підрозді­лу є логічною частиною плану підрозділу вищого рівня. У зв'язку з цим при розробленні планів підрозділів нижчого рівня орієнтуються на завдання підрозділів вищого рівня, що за­безпечує відображення в планах загальної мети і стратегії під­приємства. Таким чином, додержання принципу системності при розробленні планів складних виробничих структур дає змогу створити взаємопов'язану їх систему по горизонталі і вертикалі.

Принцип наукової обґрунтованості полягає в тому, що плани повинні розроблятись на основі об’єктивних економічних законів та з врахуванням досягнень економічної науки. План повинен також бути всебічно обґрунтованим з допомогою відповідних розрахунків та аналізу.

Принцип участі (партисипативності) полягає в тому, що в процес планування залучаються працівники, які згодом реалізу­ють плани. Та чи інша участь спеціалістів різних структур у роз­робленні планів має певні позитивні наслідки, що підтверджує світовий досвід. Так, при цьому поглиблюється розуміння пра­цівниками організації підприємства, його внутрішніх зв'язків, ін­формаційних потоків, перспективних і поточних проблем. Участь у плануванні роботи підприємства чи його підрозділу має важли­вий психологічний ефект. Плани, розроблені таким чином для певної структури, сприймаються працівниками як особисті про­грами, що підвищує стимули до їх виконання. Важливо і те, що застосування принципу участі сприяє кваліфікаційному зростан­ню працівників, розвиває їх здатність виявляти резерви ефектив­ності.

Принцип оптимальності означає, що весь комплекс рішень, передбачених у плані, має бути найкращим з точки зору крите­рію, який відображає ступінь досягнення мети підприємства. Та­ким основним критерієм на рівні підприємства і підрозділів – центрів прибутку є прибуток, стосовно інших виробничих підроз­ділів – витрати (собівартість продукції). Згідно з принципом оп­тимальності підприємство повинно досягати поставленої мети з мінімальними витратами (принцип мінімізації) або за наявних ресурсів і витрат домагатись максимального результату (прин­цип максимізації). В обох випадках ідеться про оптимальне ви­користання сировини, матеріалів, трудових ресурсів і засобів ви­робництва. Для розроблення оптимальних планів використову­ються різні методи, у тому числі економіко-математичне моде­лювання для складання оптимальної виробничої програми, роз­поділу її між підрозділами, оптимізації послідовності запуску продукції у виробництво та ін.

Принцип безперервності в плануванні передбачає такі вимоги до його організації: підтримка безперервної планової перспекти­ви; ув’язка планів різних часових горизонтів (перспектив­них, річних, квартальних, місячних); своєчасне розроблення пла­нів і доведення їх до виконавців у термін, що дає можливість підготуватися до нормальної роботи в плановому періоді. Підтримка безперервної планової перспективи означає, що процес планування здійснюється постійно, а не циклічно. Це дає змогу мати орієнтири діяльності на зростаючі планові горизонти. При цьому планові показники постійно уточнюються і коригуються відповідно до нових умов.

Принцип гнучкості тісно пов'язаний з попереднім принци­пом і полягає в тому, щоб процес планування і самі плани могли оперативно реагувати на зовнішні впливи, за необхідності зміню­вати свою спрямованість. Плани, які розробляються згідно з принципом гнучкості, мають певні резерви (запас безпеки). Це стосується передусім ресурсного забезпечення плану (виробничої потужності, пропускної спроможності устаткування, запасів ма­теріалів, фінансових засобів). Надання планам гнучкості за допо­могою додаткових ресурсів має економічні обмеження. Тому ступінь її потребує обґрунтування.

Принцип стабільності доповнює принцип гнучкості і означає, що планові показники, які встановлені на відповідний період є чітким завданням для відповідних підрозділів підприємства і не можуть бути зміненими лише за бажанням цього підрозділу.

 

4.Методи планування є третім, заключним елементом методологічної бази планування після обрання цілей та принципів планування. Бу­дучи безпосереднім інструментом планування, його методи сут­тєво впливають на обґрунтованість планів на всіх рівнях їх роз­роблення.

Серед методів планування насамперед слід виділити методи синхронного та послідовного розроблення планів. Синхронне планування полягає в одночасному розроблен­ні та координації всіх етапів і розділів плану, чим забезпечується його оптимальність і досягнення максимального ефекту. Річ у тім, що планові рішення мають складні взаємозв'язки, тому доці­льно опрацьовувати їх паралельно. Синхронне планування досить трудомістке, бо потребує низки ітеративних розрахунків, і на практиці застосовується не часто.

Більш поширене послідовне планування. Сутність його полягає в тому, що оптимізується не весь план, а часткове, але першочергове завдання. Інші аспекти і розділи плану розроб­ляються послідовно, крок за кроком, для забезпечення розв'язання основного завдання. Наприклад, щоб утриматися на ринку, для підприємства першочерговою проблемою є обсяг про­дажу (збуту) продукції. Наступний крок (розділ) — план вироб­ництва, далі — ресурсне забезпечення, план витрат (прибутку) тощо. Таке планування здійснюється логічно крок за кроком, тобто послідовно, без урахування зворотного впливу наступних рішень на попередні.

Методи послідовного і синхронного планування проявляються в трьох аспектах координації розроблення окремих часткових планів чи їх розділів: часовій, функціональній та ієрархічній ко­ординації.

Послідовне планування в часі маємо тоді, коли на часткові планові періоди плани розробляються окремо і послідовно, при­чому планові результати (показники) попередніх періодів обо­в'язково враховуються при складанні планів на наступні періо­ди. При синхронному плануванні в часі план розробляється одночасно на весь плановий період з розподілом його результатів по часткових періодах. Це саме стосується розроблення річного плану для підрозділів підприємства з поквартальним його роз­поділом.

Функціональне планування полягає в охопленні плануванням ряду підрозділів і відділів у межах одного комплексного плану. Функціонально-послідовний метод координації розроблення пла­ну передбачає поступову ув'язку планів підрозділів, що здійсню­ється, як правило, ітеративно, тобто за декілька координаційних повторень для вибору кращого варіанта. Часто таке планування починається з складального цеху за умов технологічної спеціаліза­ції виробничих підрозділів або з підрозділу, що є обмежуючим за виробничою потужністю (вузьким місцем).

Функціонально-синхронне планування охоплює відразу всі підрозділи в межах загального плану з урахуванням їх взає­мозв'язків. Це здійснюється централізовано одним відділом пла­нування на основі формалізованої моделі з рядом технічних та економічних змінних, обмежень і критерію оптимальності. Як уже зазначалося, таке планування є досить складним, потребує широкої інформаційної бази та й моделі його опрацьовані недо­статньо.

Ієрархічне планування здійснюється трьома методами: “зверху-вниз” (top-doun), “знизу-вверх” (bottom-up) і комбіновано (top-doun -- bottom-up). Ці три методи передбачають послідов­не погодження загального плану підприємства і планів його підрозділів різного ієрархічного рівня управління. За методу “зверху-вниз” розроблення планів підрозділів нижчого рівня здійснюється виходячи із планів підрозділів вищого рівня. Тут основою для планів підрозділів є загальний план підприємства. Метод “знизу-вверх” послідовно інтегрує плани підрозділів нижчого рівня в плани підрозділів вищого рівня й остаточно – у загальний план підприємства. Комбінований метод, який ще називають зустрічним плануванням, передбачає передання звер­ху вниз планових орієнтирів (рамочний план) виходячи із стра­тегічних завдань підприємства на плановий період, на осно­ві яких розробляються плани підрозділів у зворотному поряд­ку. На завершальному етапі складається загальний план підпри­ємства.

Серед методів планування важливе місце займають методи обчислення планових показників. Можна виділити три такі мето­ди: нормативний, факторний і динамічно-статистичний.

Згідно з нормативним методом планові показники обчислю­ються на основі норм використання ресурсів у плановому періо­ді. Цей метод дає змогу ув'язати і збалансувати належним чи­ном усі показники плану. Застосування нормативного методу планування потребує відповідної нормативної бази на всіх рівнях управління.

Факторний метод обчислення величини планових показників передбачає коригування фактичного їх рівня в базовому періоді внаслідок впливу чинників формування показників у плановому періоді. Факторний метод дає змогу виявити роль окремих чинників у зміні показників, ув'яза­ти їх планові величини з планом технічного й організаційного розвитку підприємства. Факторний метод більшою мірою засто­совується на рівні підприємств або відносно самостійних їх під­розділів у середньо- і довгостроковому плануванні.

Динамічно-статистичний метод полягає в тому, що величина планових показників визначається на основі їх динаміки, що склалася у попередні періоди. Фактично досягнута величина по­казника у базовому (звітному) періоді коригується у цьому випадку на середній процент її зміни за минулий період. Цей метод досить простий, але неточний, бо не враховує реальних умов, що складаються у плановому періоді. При його використанні вважа­ється, що досягнуті раніше темпи і пропозиції залишаться не­змінними.

Планове узгодження потреб і ресурсів досягається за допомо­гою балансового методу. Його сутність виявляється в тому, що розробляються спеціальні таблиці-баланси, у яких зіставляються потреби у ресурсах і джерела їх задоволення. На підприємстві розробляються різні баланси: майнові, фінансові, енергетичні, трудові та ін. Розвитком балансового методу є матричне моделю­вання взаємозв'язків між виробничими підрозділами й окремими показниками.

При розробленні планів важливе значення має опрацювання кількох його варіантів і вибору найкращого з них, що найбіль­шою мірою відповідає поставленим завданням за умов, які скла­даються у плановому періоді. Вищим ступенем розвитку багатоваріантності обчислень є економіко-математична оптимізація плану. Застосовуючи економіко-математичні методи, у тому чис­лі лінійне програмування, можна оптимізувати план виготовлен­ня продукції й ефективно вирішувати інші проблеми розвитку підприємства.

Згідно з розглянутими принципами і методами розробляються плани підрозділів підприємства. При цьому враховуються особ­ливості цих підрозділів, зміст та умови їх діяльності. Докладніше порядок розроблення окремих розділів планів розглядається в на­ступних розділах.

 

5.При розробці виробничого плану підприємства необхідно розробити ряд розділів – складових частин. Кожен розділ виробничого плану підприємства відповідає за обґрунтування плану діяльності за окремою складовою господарсько-фінансової діяльності підприємства. До типових розділів плану розвитку підприємства відносяться:

- План реалізації (збуту) продукції;

- План виробництва продукції (виробнича програма);

- План матеріально-технічного забезпечення;

- План забезпечення трудовими ресурсами;

- План забезпечення фінансовими ресурсами;

- План організаційно-технічного розвитку підприємства;

- План прибутку й собівартості продукції.

Крім цих типових розділів, план розвитку підприємства може включати й інші розділи в залежності від специфіки підприємства: план капітального будівництва, план підвищення економічної ефективності виробництва, план соціального розвитку підприємства, план охорони навколишнього середовища, план зовнішньоекономічної діяльності тощо.

В процесі вивчення даної дисципліни ми більш детально ознайомимося з основними розділами плану розвитку підприємства.

Найважливішою особливістю плану розвитку підприємства є те, що, в незалежності від складу розділів, між ними існують взаємозв’язки і взаємозалежності. Ці взаємозв’язки будуються за універсальним принципом: «вхід – вихід», тобто в межах загальної системи розділів плану можна виділити підсистеми, які базуються на більш часткових, конкретних взаємозв’язках. Кожен з розділів може бути залежним від одного чи кількох розділів, які для нього будуть «входом» і навпаки. Наприклад, план реалізації продукції є «входом», початковою базою для всіх інших розділів і так далі.

 

6.Планування діяльності підприємства і його підрозділів ґрунтується на системі техніко-економічних норм і нормативів вико­ристання всіх матеріально-технічних, трудових і грошових ре­сурсів. У практиці планової роботи терміни “норма” і “норма­тив” чітко не розмежовуються, відмінності між ними є, по суті, умовними. Проте у більшості випадків зміст їх можна визначити так: норми – це максимально допустимі величини абсолютних витрат певних ресурсів на одиницю продукції (роботи); нормати­ви характеризують режими використання ресурсів.

Уся сукупність норм і нормативів підприємства створює його нормативну базу – надзвичайно важливу частину інформаційної системи управління. Норми і нормативи визначають ступінь ви­користання ресурсів підприємства, а отже, від їх якості істотно залежить наукова обґрунтованість розроблюваних планів. Із при­скоренням науково-технічного процесу ускладнюється норму­вання й одночасно зростає його роль в обґрунтованості та зба­лансованості планів. Це пов'язано із зростаючою динамічністю виробництва під впливом науково-технічного прогресу, що про­являється у швидкій зміні виробляємої продукції, прискорен­ні поновлення засобів виробництва, появі нових матеріалів і тех­нологічних процесів. Підвищення динамічності виробництва відповідно впливає на динамічність усієї нормативної інформації, ускладнює її організацію.

Раціональна організація нормативної бази підприємства буду­ється на таких основних принципах:

1. комплексне охоплення нормуванням усіх сфер діяльності підприємства і відповідно всіх розділів стратегічного і поточного планів;

2. методична єдність формування норм і нормативів за рів­нями управління (дільниця, цех, завод), за періодами (місяць, рік) і відповідно забезпечення їх агрегування і дезагрегування;

3. забезпечення обґрунтованості норм і нормативів на основі застосування належних методів їх обчислення, своєчасного по­новлення і коригування;

4. організація ефективної системи формування і використан­ня норм і нормативів: оформлення, зберігання, пошук, оновлення тощо.

Норми і нормативи класифікують за певними ознаками, що дає змогу внести певну систему в їх розмаїтість. До таких ознак передусім належать вид нормованих ресурсів, термін дії норм, ступінь їх агрегування і метод розроблення.

Норми витрат у натуральному виразі легко перетворюються у вартісні норми витрат множенням перших на грошові оцін­ки одиниці ресурсів або одиниці часу використання цих ре­сурсів.

За терміном дії норми і нормативи поділяють на стабільні та змінні. Стабільні норми і нормативи залишаються незмінними протягом тривалого періоду (кількох років). До них належать передусім норми і нормативи, що встановлюються державою і стосуються формування і розподілу прибутку. Це – ставки оподаткування, обов'язкових відрахувань (наприклад на соці­альні заходи), норми амортизації тощо. Стабільний характер цих нормативів, величина яких не залежить від підприємства, дає змогу правильно прогнозувати роботу і приймати перспек­тивні рішення.

До змінних належать ті норми й нормативи, які коригуються підприємством або замінюються новими при зміні умов унас­лідок удосконалення техніки, технології, організації виробницт­ва та праці. До них практично належать усі норми затрат ре­сурсів.

За ступенем агрегування нормованих ресурсів розрізняють норми специфіковані та зведені (загальні). Специфіковані норми встановлюються з максимальною деталізацією нормованого ре­сурсу. Наприклад, норма витрат матеріалу певного профілю, роз­міру та марки; норма затрат праці робітників певної професії та кваліфікації тощо. Такі норми потрібні передусім для оператив­ного планування та організації виробництва в підрозділах під­приємства. Зведені норми обчислюються за групами однорідних ресурсів, без конкретизації їх параметрів (затрати листової сталі, робочого часу без зазначення професії і кваліфікації та ін.). Вони широко застосовуються при розробленні річних та перспектив­них планів підприємства.

За ступенем агрегування об'єктів нормування норми поді­ляють на норми на операцію (поопераційні), деталь, вузол чи комплект (складальну одиницю), готовий виріб. Такий їх поділ потрібний для планування на різних ієрархіч­них рівнях.

Норми й нормативи мають бути прогресивни­ми, відповідати сучасному рівню техніки, технології, організації виробництва та праці. Обґрунтованість норм залежить від мето­дів їх розроблення та своєчасної зміни згідно зі зміною умов ді­яльності. Конкретна методика обчислення норм і нормативів за­лежить від виду нормованих ресурсів. Але, незважаючи на специфіку нормування окремих видів ресурсів, можна виокре­мити три основні методи розроблення норм і нормативів: розра­хунково-аналітичний, дослідно-аналітичний і досвідно-статис­тичний.

Розрахунково-аналітичний метод полягає в тому, що норми і нормативи встановлюються на основі аналізу можливостей най­кращого використання ресурсів з одночасними інженерними об­численнями на підставі технічної документації. Цей метод най­більш обґрунтований, але досить трудомісткий і потребує квалі­фікованих нормувальників, тому не може застосовуватись усіма підприємствами самостійно. Розширенню сфери його застосу­вання, особливо в серійному та одиничному виробництві, сприяє централізоване розроблення нормативів на типові елементи ро­біт, які виконуються на різних підприємствах однієї чи ряду га­лузей промисловості. Збірники таких галузевих і міжгалузевих нормативів повинні розроблятися відповідними дослідними цен­трами (організаціями), що істотно полегшує підприємствам уста­новлювати розрахунково-аналітичні норми в конкретних умовах виробництва.

Дослідно-аналітичний метод передбачає встановлення норм і нормативів на основі вивчення дослідного виконання нормовано­го процесу у виробничих або лабораторних умовах. Наприклад, визначення норм затрат енергії чи допоміжних матеріалів на одиницю часу роботи машини відповідними замірами їх витра­чання за встановлених режимів навантаження, установлення норм часу шляхом хронометражних спостережень тощо. Цей ме­тод вважається науково обґрунтованим і доповнює розрахунково-аналітичний метод.

Згідно з досвідно-статистичним методом норми і норма­тиви встановлюються на підставі досвіду виконання аналогіч­них робіт у попередніх періодах (статистично опрацьовані дані звітів). Недолік цього методу полягає в тому, що він орієнтує­ться на минулий, іноді застарілий, досвід і не враховує прогре­сивних змін у техніці та організації виробництва. Цей метод придатний для орієнтовних, прогнозних обчислень, коли не­можливо або недоцільно встановлювати норми іншими спосо­бами.

Поточні специфіковані (первинні) норми і нормативи обчи­слюються і коригуються відповідними функціональними слу­жбами (відділами) підприємства. Але запис норм і нормати­вів на певних носіях інформації, їх систематизація, зберіган­ня, внесення змін, обчислення зведених норм централізовані в межах усього підприємства. На середніх і великих підприєм­ствах ця робота доручається спеціальному органу — бюро нор­мативного господарства (БНГ). Цей орган може здійснюва­ти також методичне керівництво розробленням окремих груп норм.