Здавалка
Главная | Обратная связь

Специфіка латиноамериканського права



 

У визначенні місця латиноамериканського права на правовій карті світу в сучасній компаративістиці немає єдиної думки. Якщо одні компаративісти відносять правові системи держав Латинської Америки до романо-германської правової сім'ї, то інші виділяють їх у самостійну групу серед інших правових сімей су­часного світу. Латиноамериканське право, запозичивши багато правових положень у романо-германського і загального права, точніше американського права, виступає як самостійна правова сім'я змішаного типу.

Таким чином, найважливіша специфіка латиноамериканського права полягає в його змішаному характері, який виражається в тому, що правові системи держав Латинської Америки багато в чому побудовані на основі романо-германських моделей (це особ­ливо виявляється у сфері приватного права), а також моделей правового будівництва в рамках загального права (це очевидно у сфері публічного права).

Латиноамериканське право, як і романо-германське право, - це кодифіковане право, причому кодекси побудовано за єв­ропейським зразком з урахуванням національних особливостей. Кодифікація закріпила політичну незалежність і сприяла станов­ленню розвиненого національного законодавства. Запозичення ко­дифікації романо-германського права вело до побудови аналогічної структури права і системи джерел, що виявилося в абстрактному характері викладення норм права і сприйнятті юридичної техніки в континентального права. То стосується сфери публічного права, особливо конституцій­ного права, то його побудовано за зразком правової системи США. Це виявляється в тому, що конституції цих держав запозичували американську форму правління, тобто президентську республіку, та інші державні інститути. Головна причина цього запозичення полягає в тому, що на момент проголошення незалежності в ряді провідних країн Латинської Америки, зокрема Чилі, Бра­зилії, Аргентині, Конституція США була єдиною писаною чинною конституцією республікансько-президентської форми правління [5, C. 63].

Латиноамериканський федералізм, один із найстаріших у світі, вплинув на формування і функціонування правових систем цих держав. З XIX ст. після завоювання незалежності 15 держав Центральної і Південної Америки випробували на своєму досвіді федеральну форму державного устрою, але до теперішнього часу залишилися тільки чотири федеральні держави: Аргентина, Бра­зилія, Венесуела і Мексика. Причому федеральна форма утвер­дилась у цих державах як наслідок перемоги федералістів над унітаристами.

Однією з причин створення федерацій у Латинській Америці став, як наголошувалося раніше, є вплив Конституції США на латиноамериканський конституціоналізм. Цьому процесу сприяла внутрішньополітична ситуація у створюваних незалежних дер­жавах. Необхідно відзначити, що на перших етапах формування цих федерацій центральний уряд вимушений був іти на значну децентралізацію державного управління з метою створення і збе­реження єдності і цілісності цих держав. На подальших етапах розвитку федерального устрою в державах Латинської Америки ситуація змінюється у бік централізації державного управління, що зумовлювало звуження повноважень суб'єктів федерацій. Наприклад, бюджет суб'єкта федерації прямо контролюється цен­тральним урядом у прибутковій і витратній частинах, а межі такого контролю можуть бути досить обширними [5, C. 72].

Принципи побудови і функціонування судової системи держав Латинської Америки також запозичені з правової системи США, що особливо виявляється в діяльності і структурі верховних судів цих держав. Проте судовий прецедент у системі джерел права в правових системах цих держав не виступає як основне джерело, аналогічно американському праву.

У латиноамериканських державах функціонує інститут судо­вого контролю конституційності законодавства, запозичений у романо-германського права, відрізняючись від американської мо­делі судового конституційного контролю.

Правові системи держав Латинської Америки традиційно пе­ребувають під впливом католицької церкви. Це знаходить свій прояв на конституційному рівні. Зокрема в Конституції Аргентини визнається пріоритет конкордатів1 над національним законом2. Це пояснюється, перш за все, тим, що абсолютна більшість на­селення цих держав (понад 90%) сповідує католицизм. Відсутня єдина система взаємин церкви і держави. Вони будуються по-різному: якщо в одних державах проголошується нейтралітет у відношенні між ними, то в інших існує офіційний союз церкви з публічною владою; по-третє, державу обмежує діяльність церкви за допомогою спеціальних законів, аж до її підконтрольності спе­ціальному законодавству [13, C. 59-61].

Розглядаючи правові системи держав Латинської Америки, не­обхідно звернути увагу на особливе місце і роль армії як інституту держави. Армія в цих державах уважається повноправним учас­ником у регулюванні політичних питань життя суспільства. Більше того, вирішальна участь армії у розв'язанні політичних проблем у латиноамериканських державах є загальновизнаним фактом. У державах Латинської Америки традиційно армія розгляда­лася як єдиний гарант стабільності державно-правового життя і ефективного засобу вирішення соціально-економічних конф­ліктів суспільства, особливо в період гострих політичних криз. Політична нестабільність ставила армію у виняткове становище, робила її часто арбітром у політичних конфліктах. Армія не вва­жала себе зв'язаною конституцією.

Особливістю сучасного етапу розвитку латиноамериканських держав є спроби координації їх діяльності в політичній, економіч­ній, культурній, соціальній сферах суспільного життя. Для досягнення цих цілей проводиться правова політика, спрямована на гармонізацію законодавства й уніфікацію правових норм як засобів зближення їхніх правових систем.

Розглядаючи тенденції розвитку латиноамериканського права, необхідно відзначити, що Латинська Америка сьогодні звіль­няється від пасивного наслідування іноземних політико-правових моделей. Набирає силу тенденція заснування і розвитку де­ржавно-правових і суспільно-політичних інститутів національного походження. Тексти конституцій стали конкретніші і враховують соціально-економічні умови, а також політичну обстановку у світі взагалі і в Латинській Америці зокрема [9, C. 104].

Таким чином, сучасні правові системи латиноамериканських держав характеризуються двома тенденціями:

— посиленням інтеграції в рамках латиноамериканського кон­тиненту, тобто вироблення загальних підходів у вирішенні різних проблем;

— включенням держав цього регіону у формування єдиного політичного, економічного, торгового і правового простору в мас­штабах усього американського континенту, яке раніше охоплю­вало тільки США, Канаду і Мексику.

Багато хто із західних юристів безумовно відносять право Мексики, як і інших латиноамериканських країн, до романо-германської групи континентальної системи права. Такою, зокрема, є позиція відомих західних компаративістів Дж. Вігмора, Т. Нольде і Г. Вольфа. На противагу їм латиноамериканські дослідники, зокрема Е. Пас, виокремлюють право країн Латинської Америки у самостійну групу, що займає особливе місце в класифікації правових систем світу [8, C. 91].

Р. Давід у своїй праці "Основні правові системи сучасності" висловлює думку, що хоча за своєю структурою та загальними ознаками латиноамериканське право і належить до романо-германської правової сім'ї, однак може бути виокремлено у межах цієї сім'ї в самостійну групу, оскільки має деякі особливі риси, не характерні для права інших країн романо-германської сім'ї [14, C. 89]. Ця позиція є компромісною і найпридатнішою. Саме римське правове підґрунтя з правовою термінологією та однаковим уявленням про структуру права уможливило широке запозичення в Мексиці та інших країнах Латинської Америки багатьох елементів континентальної правової системи, яка зазнала сильного впливу римського права. Романські традиції в Мексиці знайшли своє відображення і в перших кодексах та багатьох законах, які були прийняті в XIX ст. Водночас іспанське право застосовувалося в колоніях із частковим збереженням індіанського "аборигенного" нормативно-правового матеріалу. Зіткнувшись із соціальними і нормативними структурами індіанських народів, з усталеністю спільного землекористування, колонізатори змушені були їх визнати, санкціонувати їх існування, використовувати у власних інтересах. У спеціальному королівському акті 1555 р. приписувалося дотримуватися законів і добрих звичаїв, які з давніх часів індіанці використовували для власного доброго управління, але з обов'язковою умовою, що вони не суперечать священній релігії і законам [14, C. 112].

Як показує вивчення праць мексиканських авторів, поступово юридичні норми, що діяли в колоніальній Мексиці, — іспанське та новоіспанське законодавство ("індіанське право") відносно Нової Іспанії (Мексики), право індіанців — склали єдиний правовий корпус. З іншого боку, очевидні і відмінності мексиканського права і романо-германської системи, причому вони помітніші у галузі публічного права. Якщо після проголошення незалежності зразком для приватного права Мексики стало право Європи, то зразком для публічного права стала Конституція СІЛА. І така обставина має своє історичне пояснення: Конституція СІЛА протягом тривалого часу була єдиною діючою писаною республіканською конституцією. Сприйняття американського конституційного зразка дає підстави стверджувати про дуалізм латиноамериканського права, про поєднання в ньому європейської та американської моделей.

Сучасна правова система Мексики сприйняла структуру джерел права, що склалася ще за часів колоніального права, але поєднала її із ідеями школи "природного права" та французькими доктринами джерел права.

Найважливішим джерелом права в Мексиці є закон, який з моменту проголошення незалежності став основною формою права та інструментом створення нової національної правової системи. Саме із законом і новим законодавством частина патріотично налаштованих правлячих кіл країни повязувала перегляд колишньої правової системи (тобто колоніального права) і створення нового правового порядку. З розвитком нової самостійної держави і під час формування нової нації закон, який тлумачився передусім з раціоналістичних позицій, дедалі більше набував ознак національного символу та став основним засобом внесення в нову правову систему національного колориту [6, C. 45-52].







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.