Главная | Обратная связь

Історичні етапи розвитку правового нігілізму в Україні

Термін «нігілізм» у перекладі з латинської означає негативне ставлення суб'єкта, групи, класу до певних норм, цінностей, ідеалів, поглядів, а подекуди – і до всіх сторін людського буття. Як напрям суспільного життя нігілізм зародився давно, проте найбільшого поширення набув у минулому столітті переважно у Західній Європі й Росії. Нігілізм є досить розмаїтим явищем. Він може бути правовим, політичним, ідеологічним тощо залежно від того, які цінності не визнаються, про яку галузь знань ідеться. Кожний з різновидів нігілізму має свою власну історію. Не є винятком й історія правового нігілізму в Україні, який має глибоке історичне коріння.

Основними історичними етапами розвитку правового нігілізму в Україні, є:

1) період перебування України в складі Російської імперії;

2) період перебування України в складі СРСР;

3) пострадянський (сучасний) період розвитку України.

Практика репресивного правління російського самодержавства, багатовікове кріпосництво, класова нерівність перед судом, несправедливе багато в чому законодавство не могли сформувати в широких верствах населення повагу до права, котре на Заході традиційно розглядається як природне доповнення моралі, одна з основ суспільства.

Правосвідомість народу, ставлення людей до закону і суду дуже точно відображає, зокрема, тогочасний «російський фольклор». Приміром, у XVII ст. у народному середовищі виникає «Повість про Шемякіна суд» [25, с. 247-250]. Повість була написана з тонким народним гумором та іронією стосовно розгляду судових справ та хабарництва суддів. Також у народному середовищі виникають і численні «юридичні прислів’я», але жодне з них не виражає повагу до закону і суду: «Закон – дишло, куди повернув, туди й вийшло», «Закон, що стовп: не перескочити, але обійти можна», «Закон, що павутина: джміль пролетить, а муха залишиться», «Що нам закони, коли судді знайомі», «Суддя, що тесляр: що забажає, те й вирубне», «Коли гроші говорять, правда мовчить» тощо [13, с. 197-199].

Прогресивні реформи 60-х pp. XIX ст. у Росії за історично короткий проміжок часу (до 1917 р.) не змогли привести до подолання масового правового нігілізму. Цьому не сприяла й практика наступних років. Ідеологічна доктрина більшовиків стверджувала: право і держава в майбутньому відімруть, їхня роль – тимчасова, незначна; диктатура пролетаріату – це влада, не обмежена законами. Один із правознавців-науковців того часу (А. Гойхбарг) навіть написав (1924 p.), що будь-який свідомий пролетаріат знає: релігія – опіум для народу, але рідко хто усвідомлює, що право є ще більшим отруйним опіумом для того ж народу [8, с. 6]. Надалі в умовах тоталітаризму було проголошено принцип законності, він одержав навіть конституційне закріплення, але так і залишився переважно декларацією: говорили одне – робили інше. При цьому відкидалася ідея правової держави, ніяк не сумісна з репресивною практикою тоталітаризму (розкуркулювання, масові чистки в партії (1937-1938 pp., 1949-1950 pp.), виселення народів, боротьба з інакомисленням тощо).

З огляду на дію принципу законності в колишньому СРСР класичним прикладом прояву правового нігілізму може бути вирішення гучної у 60-і роки «справи Рокотова». Рокотов та низка інших осіб займались валютними махінаціями, що було злочином, який передбачав таку міру покарання, як позбавлення волі на достатньо великий термін. Суд прийняв відповідне рішення, але воно не влаштувало М. Хрущова (главу держави і Генерального секретаря Комуністичної партії СРСР), який наказав підготувати Указ Президії Верховної Ради СРСР, що передбачав за незаконні валютні операції вже таку міру покарання, як смертна кара. Указу надали зворотну силу, хоча це суперечило принципу чинного кримінального права (законодавства): більш суворий закон зворотної дії не має. Вирок суду відносно Рокотова та інших скасували. Справа слухалась повторно і судді вже постановили новий вирок: застосувати смертну кару до відповідних осіб. Вирок був виконаний [9, с. 27].

Усе зазначене формувало адекватний дійсності юридичний світогляд самих широких верств населення. По суті, як тоді, так і сьогодні з огляду на правовий нігілізм як елемент правової психології населення правовий нігілізм являє собою віру в право сили і невір’я в силу права. Інакше кажучи, правовий нігілізм психологічно репрезентує відповідний стійкий інтелектуально-емоційний стан людської особистості (сформований життєвим досвідом), концентрованим виразом якого є віра в право сили і невір’я в силу права. Віра в право сили – це віра, наприклад, у силу влади (владних повноважень, займаної посади), віра в силу грошей, зв’язків, рідні («спорідненості й кумівства»), корпоративної солідарності тощо.

Після розпаду СРСР факти масового прояву правового нігілізму почали стрімко накопичуватись як в Україні, так і в інших республіках колишнього СРСР.

З огляду на ці факти юристи-науковці зазначали, що «невиконання законів стало нині способом життя значного числа громадян і організацій. ставлення багатьох. громадян до законослухняного способу життя явно негативне» [12, с. 3]. Відповідна соціальна проблема почала ускладнюватись ще й тим, що часто-густо законодавець сам став не поважати прийняті ним же закони, що фактично позбавляє його, як зазначають науковці, можливості вимагати цього від інших, тим більше очікувати їх добровільного виконання [12, с. 8], хоча в державно організованому суспільстві закони повинні виконуватися, «інакше руйнується сам феномен держави, організованого суспільства», – наголошує відомий правознавець С. Алексеев [1, с. 5].

Погоджуючись з вище наведеною думкою С. Алексеева, відмітимо, що у сучасній Україні зазначена аксіома життєдіяльності усе ще так і не стала характерним істотним елементом змісту позитивної правосвідомості ні пересічних громадян, ні навіть їх представників у парламенті України, хоча вже у Стародавньому Римі юристами була однозначно сформульована сентенція Legalitas regnorum fundamentum, тобто «Законність – основа держави».

Тому не випадково предметом розгляду Конституційного Суду України стала «справа про запити народних депутатів України» (фактично – це справа про численні випадки незаконного втручання народних депутатів України у здійснення правосуддя). Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 19 травня 1999 р. № 4-рп/99 (справа про запити народних депутатів України), звернення народного депутата України з вимогою чи пропозицією до судів, голів судів або безпосередньо до суддів саме з питань здійснення правосуддя в тих чи інших конкретних справах є неприпустимим (абз. 5 п. 3 мотивувальної частини) [19].

В умовах сьогодення, сентенція Legalitas regnorum fundamentum – пустий звук не тільки для багатьох пересічних осіб, а й для більшості високо-посадовців. Зокрема, прикладом, який демонструє свідоме порушення вимог законів одним із вищих органів державної влади є прийняття у 2005 р. постанови Кабінету Міністрів України «Про оплату праці та щомісячне грошове утримання суддів», котра стали предметом уваги всього суддівського загалу України як незаконна і дискримінаційна за своїм змістом, оскільки ця постанова відверто суперечила чинному на той час Закону України «Про статус суддів», в ст. 11 якого було передбачено, що гарантії незалежності суддів, включаючи заходи їх правового захисту, матеріального і соціального забезпечення не можуть бути скасовані чи знижені іншими нормативними актами України.

Підсумовуючи, вище наведене, можна зазначити, що явище правого нігілізму в Україні, мало місце, ще за часів Російської імперії. Вчені, посадові особи та окремі пересічні громадяни намагаються його подолати протягом багатьох століть, але на жаль прояви викривленої (деформованої) правосвідомості, яка визнає право, проте розуміє його зміст і призначення всупереч і на шкоду інтересам суспільства або окремих громадян, мають місце і в сучасній Україні.