Главная | Обратная связь

Платники земельного податку

Платниками податку ст.269 ПКУ називає(1) власників земельних ділянок, (2) власників земельних часток (паїв) та (3) землекористувачів. Останню позицію слід розглядати звужено, з урахуванням наведеного у пп.14.1.72 ст.14 ПКУ визначення земельного податку, згідно з яким податок повинні сплачувати лише постійні землекористувачі.

Проблема. У законі відсутня належна чіткість у питанні, чи виступають суб’єктами плати за землю також фактичні землекористувачі, що не мають титулу на користування земельною ділянкою. Найбільш очевидний і поширений приклад – використання на певному титулі будівель або споруд, яке неможливе без використання земельної ділянки.

З одного боку, п.287.1 ст.287 ПКУ передбачає, що земельний податок сплачується «з дня виникнення права власності або права користування земельною ділянкою». Звідси логічно випливає, що якщо право власності або користування земельної ділянкою відсутнє (не виникло), то податок сплачуватися не повинен. З іншого боку, у п.286.1 ст.286 ПКУ передбачає нарахування земельного податку суб’єктам права спільної власності на будівлю пропорційно їх часткам, абстрагуючись, таким чином, від питання про наявність права на земельну ділянку. Застосування цього підходу призводить до висновку, що якщо, напр., будівля перебуває у чиїйсь власності – власник має сплачувати всю суму податку з відповідної ділянки.

Цей висновок підтверджується положеннями п.287.8 ПКУ, який врегульовує окремий випадок фактичного використання земельної ділянки під будівлею або спорудою (нежиле приміщення в багатоквартирному жилому будинку). У цьому випадку фактичне користування є підставою для нарахування земельного податку.

Постає питання: яку з норм ПКУ (п.287.1 чи п.286.1) слід застосовувати, і чи вірною слід вважати практику стягнення земельного податку за фактичне використання земельних ділянок власниками будівель і споруд (окремих приміщень у них)? На наш погляд, слід виходити із принципу платності використання земель, відображеного, зокр., у ч.1 ст.206 ЗКУ, і надати перевагу п.286.1 ПКУ.

Проблема. Досить часто договори оренди землі передбачають внесення земельного податку орендарями приватних земельних ділянок. Слід враховувати, що у такому випадку мова може йти лише про відшкодування орендарем орендодавцеві витрат останнього по сплаті земельного податку, оскільки суб’єктом сплати земельного податку законом визначений орендодавець – власник земельної ділянки, а ПКУ виходить із принципу т.зв. персональної податкової відповідальності, забороняючи уступку податкового зобов’язання або податкового боргу третім особам (п.87.7 ст.87 ПКУ).

Правила обчислення

Ставки земельного податку визначаються ст.ст.272-280 ПКУ. Ставки встановлюються диференційовано щодо різних категорій земель, причому диференціація не повною мірою співпадає із передбаченим чинним ЗКУ (ст.19) поділом земель за категоріями. Зокр., встановлюються окремі ставки для оподаткування земель у межах населених пунктів (див. ст.ст.275, 276 ПКУ).

У переважній більшості випадків земельний податок встановлюється у певному процентному відношенні до нормативної грошової оцінки земельних ділянок (ст.201 ЗКУ), що оподатковуються,або оцінки одиниці площі ріллі по області. Опис правового регулювання нормативної грошової оцінки земельних ділянок див. у темі «Управління у галузі земельних відносин».

Проблема. У правозастосовчій практиці виникають питання щодо того, як повинні застосовуватися положення Закону у випадках, коли встановлення зниженої чи підвищеної ставки пов’язується із певним об’єктом (будівлею, спорудою тощо), розміщеним на земельній ділянці (див., напр., п.276.1 ст.276 ПКУ); чи повинна знижена чи підвищена ставка застосовуватися виключно щодо частини земельної ділянки під плямою забудови, чи вона повинна застосовуватися щодо земельної ділянки в цілому? На наш погляд, знижена ставка повинна застосовуватися щодо усієї земельної ділянки, якщо ця земельна ділянка призначена саме для розміщення відповідного об’єкту. Такою є і позиція органів державної податкової служби (див., зокр., лист ДПА від 28.03.2003 №3194/6/15-4416[1]).

NB. У спеціальній літературі слушно відзначається, що оподаткування багатьох різновидів земель, особливо земель промисловості, (ст.278 ПКУ) у відсотках від грошової оцінки площі ріллі по області поряд з позитивними, на перший погляд, рисами (стабільність, простота обчислення) має й негативні (на наш погляд, вони істотно переважають): однаковий податок для всіх земель в межах області не створює передумов для розвитку периферійних районів без розвиненої інфраструктури. Висловлюється слушна пропозиція перейти на оподаткування таких земель також у відсотках від їх грошової оцінки[2].