Здавалка
Главная | Обратная связь

Поняття та особливості військового будівництва, як галузі державної діяльності.



З проголошенням 24 серпня 1991 р. Акта про незалежність України розпочався процес формування атрибутів державності на основі законів, які приймалися Верховною Радою України. Серед них одне з найважли­віших місць належало правовим актам з питань військового будівництва та національної безпеки, що заклали нормативно-правову основу створен­ня національних збройних сил. Україна стала першою серед країн колиш­нього СРСР, яка створила власні збройні сили. Цей процес мав унікаль­ний характер

Військове будівництво в Україні поділяється на гри основних етапи:

1) з 1991 р. по 1996 р. — формування основ Збройних Сил України;

2) з 1997 р. по 2000 р. — подальше будівництво Збройних Сил України

3) з 2001 р. по 2005 р. — реформування та розвиток Збройних Сил України.

Кожний етап має своє певне нормативно-правове забезпечення.

Верховна Рада України 24 серпня 1991 р. прийняла Постанову Про військові формування в Україні», за якою: всі військові формування дислоковані на території України, підпорядковуються Верховній Раді України; утворюється Міністерство оборони України; Уряд України приступає до створення Збройних Сил України та Республіканської гвардії. Фактично цією Постановою було започатковано будівництво Збройних Сил України як одного з важливих інститутів держави.

Восени — взимку 1991 р. підготовлено важливі документи, що стали нормативно-правовою базою формування Збройних Сил України, Верховна Рада України 11 жовтня 1991 р. затвердила Концепцію оборони і будівництва Збройних Сил України , яка відбивала концентровані погляди керівництва країни на воєнне будівництво і передбачала на перехідний період наявність на території республіки військ двох рівнів: Збройних Сил України та військ колективної стратегічної оборони Співдружності Незалежних Держав (СНД).

Концепцією визначено, що Збройні Сили України складаються з трьох видів — Сухопутних військ (Військ наземної оборони), Військово-Повітряних Сил і Сил Протиповітряної оборони (Військ повітряної обо­рони), Військово-Морські Сили — та будуються за принципом розумної достатності. Чисельність усіх військ визначалася на рівні 0,8-0,9 % чи­сельності населення країни, тобто 400-420 тис. осіб.

Концепція вирішувала і питання стосовно органів військового управління. Було визначено, що законодавче регулювання в галузі обо­рони, національної безпеки та військового будівництва здійснює Вер­ховна Рада України, а Президент України (до обрання Президента України — Голова Верховної Ради України) є Головнокомандувачем Збройних Сил України. Згідно з Концепцією вищим державним орга­ном керівництва обороною і безпекою держави, який розробляє основні напрями воєнної політики та військового будівництва, повинна бути Рада оборони України.

Також було визначено місце в органах військового управління Міні­стра оборони України і Головного штабу Збройних Сил. Зазначалося, що Міністр оборони України: керує Збройними Силами України; про­водить у державі єдину воєнно-технічну політику; відповідає за розроб­ку і подає Президенту (Верховній Раді) України проекти планів засто­сування Збройних Сил і комплексні плани їх розвитку; несе відпові­дальність за стан і розвиток Збройних Сил, їх бойову та мобілізаційну готовність, своєчасне розгортання і захист територіальної цілісності держави.

Головний штаб (у подальшому — Генеральний) Збройних Сил Украї­ни визначався як основний орган безпосереднього управління військами (силами) у мирний і воєнний час. Начальник Головного штабу Зброй­них Сил України є першим заступником Міністра оборони України.

У той же день (11 жовтня 1991 р.) Верховна Рада України постано­вила створити Раду оборони України, затвердила склад посадових осіб, які входять до неї, а також Положення про Раду оборони України.

Верховна Рада України 6 грудня 1991 р. прийняла надзвичайно важ­ливі для військового будівництва Закони — «Про оборону України» і «Про Збройні Сили України». Того ж дня було затверджено текст Вій­ськової присяги .Саме в цей день — 6 грудня, згідно з Постановою Верховної Ради України від 19 жовтня 1993 р., в Україні відзначається День Збройних Сил України.

У грудні 1991 р. було прийнято Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Президент України Л. М. Кравчук Указом від 12 грудня 1991 р. № 3 взяв на себе обов'язки Головнокомандувача Збройних Сил України.

Верховною Радою України 19 жовтня 1993 р. була затверджена Во­єнна доктрина України. Як складова частина загальної концепції націо­нальної безпеки, Воєнна доктрина України містить концептуальні поло­ження і принципи організації та забезпечення безпеки людини, суспіль­ства і держави на основі політичних, економічних і військових заходів. Відмінною ознакою Воєнної доктрини України став її оборонний харак­тер. Структурно і змістовно Воєнна доктрина України включала три ос­новних аспекти: воєнно-політичний, воєнно-технічний і воєнно-еконо­мічний.

Прийнята 28 червня 1996 р. Верховною Радою України Конституція України законодавчо закріпила суспільно-політичний і державний уст­рій, права, свободи та обов'язки громадян України. На вищому правово­му рівні було визначено призначення Збройних Сил України. На них Конституція України покладала оборону країни, захист її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності.

Верховна Рада України 16 січня 1997 р. затвердила Концепцію (ос­нови державної політики) національної безпеки України. У ній визнача­лися основні можливі загрози у найбільш важливих сферах життєдіяль­ності країни. У воєнній сфері такими можливими загрозами визначали­ся: посягання на державний суверенітет України та її територіальність; нарощування поблизу кордонів України угруповань військ та озброєнь, які порушують співвідношення сил, що склалося; воєнно-полі­тична нестабільність та конфлікти в сусідніх країнах; можливість засто­сування ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення проти України; зниження рівня боєздатності Воєнної організації держави; політизація силових структур держави; створення та функціонування не­законних збройних формувань. Концепція національної безпеки України визначила основні напрями державної політики щодо національної без­пеки України в політичній, економічній, соціальній, воєнній, екологіч­ній, науково-технологічній та інформаційній сферах.

У Концепції вперше в Україні було визначено склад та призначення Воєнної організації держави. Станом на січень 1997 р. Воєнна організа­ція України включала в себе Збройні Сили України, Службу безпеки України, Національну гвардію України (згідно з Указом Президента України від 17 грудня 1999 р. Національна гвардія була розформована, а її підрозділи передані до складу інших військових формувань), внут­рішні війська, органи і підрозділи Міністерства внутрішніх справ Украї­ни, Прикордонні війська України, військові підрозділи Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населен­ня від наслідків Чорнобильської катастрофи, інші військові формуван­ня, утворені відповідно до Конституції України. Згідно з Концепцією Воєнна організація держави забезпечує оборону України, захист її суве­ренітету, територіальної цілісності та недоторканності її кордонів; про­тидіє зовнішнім і внутрішнім загрозам воєнного характеру; бореться з організованою злочинністю; забезпечує захист населення в разі катаст­роф, стихійних лих, небезпечних соціальних конфліктів, епідемій тощо.

Аналіз нормативно-правових документів за 1991-1996 рр., що мають безпосереднє відношення до воєнної сфери, свідчить, що в них знайшли своє втілення теоретичні й практичні основи воєнної політики України.

Цілеспрямована політика держави у військовій сфері дала змогу ви­рішити основні завдання першого, найбільш складного етапу військово­го будівництва. Його характерними рисами були: одночасне формуван­ня правової основи діяльності Збройних Сил, реорганізація їхніх струк­тур, створення відповідних систем управління, забезпечення та інших елементів, необхідних для функціонування.

Незважаючи на труднощі того періоду, були закладені підвалини на­ціонального війська незалежної держави. Основним гальмом у будівниц­тві Збройних Сил України стало постійне зниження в державному бю­джеті України як загальної частини видатків на національну оборону взагалі, так і витрат на утримання Збройних Сил, закупівлю озброєння, й військової техніки, проведення науково-дослідних та дослідно-конст­рукторських робіт. Ці та інші чинники зумовлювали необхідність роз­робки Державної програми будівництва та розвитку Збройних Сил України, яка б не лише визначила напрями та пріоритети будівництва національних збройних сил, а й збалансувала їхні завдання, структуру, чисельність із потенційними воєнними загрозами національній безпеці України і сучасними економічними можливостями держави.

Державна програма будівництва та розвитку Збройних Сил України до 2005 року, затверджена Указом Президента України від 20 січня 1997 р., визначила принципи, напрями та вимоги до будівництва укра­їнського війська відповідно до воєнно-політичної обстановки на Євро­пейському континенті. Вона надала процесу будівництва більш ціле­спрямованого характеру, чітко окреслила його пріоритетні напрями та завдання, а головне — пов'язала в єдиний комплекс будівництво Зброй­них Сил із загальним процесом державотворення]. Указом Президента України «Про затвердження Положень про Міністерство оборони України та про Генеральний штаб Збройних Сил України» від 21 серпня 1997 р. здійснено розмежування функцій та повноважень цих двох органів управління Збройними Силами.

Верховна Рада України 24 березня 1999 р. прийняла закони про затвер­дження військових статутів Збройних Сил України. Це був ще один крок щодо удосконалення правового поля діяльності українського війська.

Після виконання перших двох етапів Програми в липні 2000 р. Ука­зом Президента України затверджена уточнена Державна програма ре­формування та розвитку Збройних Сил України до 2005 року, що стало­ важливим кроком подальшого формування нормативно-правових за­сад у військовій галузі і державній безпеці. Програма чіткіше визначає функції, роль та місце видів Збройних Сил, оперативних командувань, родів військ і спеціальних військ, передбачає суттєві зміни в структурі, системі управління військами. Визначено пріоритети розвитку озброєн­ня і військової техніки, передбачений поступовий перехід до професій­ної армії та ін. Реалізація положень Програми має забезпечити надійний захист національних інтересів України.

Головною метою Державної програмиє створення за принципом оборонної достат­ності сучасної моделі Збройних Сил України — оптимальних за чисельністю, мобільних, добре озброєних, всебічно забезпечених і навчених військ (сил), які спро­можні були б виконати покладені на них завдання в будь-яких умовах обстановки і в той же час не були занадто обтяжливі для держави.

Державна програма реформування та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 року започатковує третій етапрозвитку Збройних Сил України. Характерною йо­го ознакою є удосконалення вже раніше створених елементів військового організму за рахунок поліпшення їх якісних параметрів.

Програмою передбачені заходи, які закладуть фундамент наступних широкомасштабних перетворень: створення функціональних структур Збройних Сил, подальшої оптимізації їх чисельності, структури, удосконалення системи комплекту­вання тощо. Вона синтезує в собі усі найбільш раціональні сучасні підходи до розв'язання законодавчих, оборонних, соціально-економічних, науково-техно­логічних, екологічних та інших проблем стосовно реформування й розвитку
Збройних Сил України.

Державна програма включає в себе комплекс документів: концепцію реформуван­ня й розвитку Збройних Сил України, їх організаційну структуру, план основних за­ходів, які передбачається запровадити в період до 2005 року, фінансово-економічне обґрунтування зазначених заходів, довідкові матеріали. У них міститься інформація про цілі, завдання, послідовність та терміни виконання запланованих заходів, ме­ханізми їх реалізації, необхідні дані про обсяги й порядок розподілу відповідних ре­сурсів.

Однією з особливостей Державної програми є чітке визначення механізму уп­равління її виконанням.Так, загальне керівництво реформуванням і розвитком Збройних Сил України здійснюватиметься Президентом України як Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України. Координація та контроль діяльності органів виконавчої влади щодо виконання відповідних заходів покладається на Ра­ду національної безпеки і оборони України. Забезпечення фінансовими й ма­теріально-технічними ресурсами, озброєнням, військовою технікою, майном, про­довольством та іншими засобами здійснює Кабінет Міністрів України. Безпосе­реднє керівництво реалізацією Державної програми покладається на Міністра обо­рони України.

Крім того, Державна програма на відміну від попередньої програми, містить уточ­нений прогноз воєнно-політичної та воєнно-стратегічної обстановки в світі та побли­зу кордонів України. На підставі цього прогнозу зроблено висновок, що в найближчій перспективі можливість широкомасштабного застосування воєнної сили проти Ук­раїни є малоймовірною. Проте за певних обставин зберігається імовірність розв'язання на окремих ділянках (напрямках) її кордонів локального конфлікту або втягування нашої держави у регіональні воєнні конфлікти. Саме тому вперше у Державній про­грамі викладено рішення стосовно відмови від організації "рівномірної кругової обо­рони" території держави і зосередження зусиль на відбитті можливої агресії лише на декількох оперативних напрямках, на яких, за певних обставин, виникненням воєнної загрози не можна нехтувати.

У зв'язку з цим, найближчим часом, адекватно до зазначених воєнних загроз Верховною Радою України буде законодавче оновлені функції Збройних Сил України, які полягатимуть у наступному: забезпечення стримування збройної агресії проти України та відсіч їй, охорона сухопутного і повітряного простору дер­жави та територіального моря України.

5 жовтня 2000 р. набрали чинності Закони України «Про оборону України» та «Про Збройні Сили України» у новій редакції. Вони прин­ципово відрізняються від відповідних Законів України від 6 грудня 1991 р. Закони в редакції від 5 жовтня 2000 р. чітко визначають функції та завдання всіх органів влади, а також органів військового управління, розмежовують (на законодавчому рівні) функції Міністерства оборони та Генерального штабу Збройних Сил України, вирішують питання щодо можливості залучення Збройних Сил до виконання деяких внутрішніх завдань.

Таким чином, за роки незалежності були створені нормативно-правові засади будівництва національної армії, що дозволило сформувати надійну основу сучасних Збройних Сил України.

Будівництво Збройних Сил - специфічна галузь діяльності держави. У широкому його розумінні військове будівництво являє собою сукупність економічних, політичних, моральних і власне військових заходів держави, спрямованих на забезпечення його збройного захисту.

Розглянемо зміст основних областей військового будівництва.

Область формування Збройних Сил включає:

· установлення системи пристрою збройних сил;

· установлення системи і функцій органів військового керування;

· визначення ступеня і форм участі населення в будівництві збройних сил, способів і принципів комплектування військ, видів і термінів служби, порядку її проходження в кадрах і запасі;

· організацію матеріально-технічного постачання військ і постачання військовослужбовців;

· підготовку мобілізаційного розгортання озброєннях сил на випадок війни.

Виходячи з єдності державного і військового будівництва, варто розглядати й особливості військового будівництва як об'єкта правового регулювання.

1). Будівництво ЗС України тісніше, ніж яка-небудь інша галузь, зв'язано з політикою, цілком і безпосередньо визначається нею. Основні напрямки будівництва збройних сил, мети їхнього використання визначаються державою. Усі найважливіші питання військового будівництва зважуються політичним керівництвом країни.

2). Будівництво ЗС України є такою галуззю державної діяльності, у якій безпосередньо утілюється функція оборони нашої держави. У здійсненні цієї функції беруть участь усі державні органи у відповідних їхній компетенції сферах тривалості - господарської, культурної» виховної, судової. Військове будівництво має загальнодержавний характер, а обов'язок участі в ньому (у тій чи іншій формі) покладається на всі державні організації, на всіх громадян.

3).Будівництво Збройних Сил - найбільш централізована галузь державної діяльності. Це порозумівається характером війни, що вимагає, щоб армія і флот виступали як єдине ціле і підкорялися єдиній волі. Звідси вимога найсуворішої військової дисципліни, беззастережної покори наказам, послідовне здійснення в керуванні військами принципу єдиноначальності. Специфічною державно-правовою формою прояву централізму військового будівництва є інститут Верховного Головнокомандування всіма Збройними Силами. Верховне керівництво Збройними Силами відноситься до виняткової компетенції вищих органів державної влади.

4). Будівництво Збройних Сил спирається на всі галузі народного господарства, науки і культури, і в такий спосіб воно нерозривно зв'язано з всіма іншими галузями державної діяльності, розвивається по погодженим з ними планам. Базою розвитку Збройних Сил є військове виробництво, а воно забезпечується і промисловістю, і сільським господарством, і транспортом, і зв'язком, і т.д.

Органи державного керування, що займаються задоволенням потреб військового будівництва, виконують, як правило, що випливають функції:

враховують можливі економічні ресурси країни і ймовірні потреби на війну;

розробляють плани економічної підготовки країни і забезпечення збройних сил усім необхідним на випадок війни;

погоджують поточні народногосподарські плани з потребами військового будівництва;

усувають диспропорції в економіці у випадку їхнього виникнення;

підготовляють і проводять мобілізацію промисловості, транспорту і зв'язку;

розподіляють матеріальні і трудові ресурси між фронтом і тилом і т.д.

Ці обов'язки державних органів закріплені в чинному законодавстві України.

5). Головна мета збройних сил нашої держави - забезпечення безпеки країни від будь-якої агресії ззовні.

Отже - важлива функція правових норм в області військового будівництва полягає в тому, що вони юридично закріплюють принципи військового будівництва, регулюють суспільні відносини в армії відповідно до них, охороняють від усяких зазіхань установлень військовий правопорядок, боєздатність Збройних Сил України.

 

Військове будівництво процес багатобічний. Тому принципи цього будівництва не можуть бути поставлені в один ряд. У військово-теоретичній літературі їх прийнято поділяти на наступні групи:

1) принципи соціально-політичні,

2) принципи організаційні,

3) принципи навчання і виховання.

До основних соціально-політичних принципів військового будівництва відноситься принцип участі населення держави у військовому будівництві. Участь населення у військовому будівництві закріплено в конституційному обов'язку громадян України захищати держава і нести військову службу в рядах Збройних Сил України.

Під організаційними принципами військового будівництва розуміються керівні положення, відповідно до яких визначаються організаційна структура Збройних Сил, форми і методи організації внутрішніх відносин в армії, форми і методу керування військами.

До числа основних організаційних принципів військового будівництва відносяться:

1) принцип кадрової організації Збройних Сил;

2) принцип удосконалювання організаційної структури, погодженого розвитку видів Збройних Сил і пологів військ, забезпечення відповідності форм організації Збройних Сил їхньому призначенню і способам бойового застосування;

3) послідовний централізм у керівництві військовим будівництвом;

4) єдиноначальність;

5) підбор і розміщення командних кадрів по їхніх ділових якостях;

6) підтримка найсуворішої військової дисципліни.

Принцип кадрової організації Збройних Сил означає, що вони будуються по системі постійної кадрової армії, що складає їхніх двох частин: постійно готових до бойових дій регулярних кадрових військ і запасу, тобто резерву військово-навченого особового складу. З погляду забезпечення безпеки країни від раптового військового нападу система постійної кадрової армії має безсумнівні переваги перед міліційною системою.

Принцип удосконалювання організаційної структури, розмірного і погодженого розвитку усіх видів збройних сил і пологів військ. Організаційно-структурні питання військового будівництва зважуються на основі всебічного обліку міжнародної обстановки і внутрішнього становища країни, розвитку сучасних засобів і способів збройної боротьби, вимог військового мистецтва. Принцип постійного удосконалювання організаційної структури військ сприяє нарощуванню бойової моці Збройних Сил, забезпеченню повної відповідності організаційних форм військ можливостям найбільш ефективного використання сучасних систем озброєння і бойової техніки.

Принцип послідовного централізму означає, будівництво усіх видів Збройних Сил як єдиної військової організації, що розвивається і діє за єдиним планом і який має строго централізоване керування.

Принцип єдиноначальності,тобто зосередження всієї повноти прав по керівництву військами в руках командирів-єдиноначальників, забезпечує об'єктивно необхідна єдність волі і дій великих мас людей, тверду дисципліну й організованість, що є найважливішими передумовами успішного виконання збройними силами їхніх бойових задач.

Принцип підбора і розміщення кадрів по їхніх ділових якостях є принципом роботи з кадрами в державі і його Збройних Силах. Він знаходить конкретне вираження в законодавстві про комплектування Збройних Сил і військовій службі.

У зв'язку з розглядом принципів військового. будівництва виникає, природно, питання про роль правових норм у розвитку і практичному здійсненні цих принципів.

Принципи військового будівництва не можуть втілитися в життя інакше, як у визначеній системі відносин між ' людьми, у системі норм до правил поведінки особи , що служить в рядах Збройних Сил. Задача регулювання цих відносин - задача формулювання правил поведінки і є задача правова. Військове законодавство закріплює принципи військового будівництва і розвиваєїх у систему загальнообов'язкових норм поводження і діяльності усіх військовослужбовців , військових посадових осіб і органів військового керування.

Формою будівництва ЗСУ ми визначаємо як зовнішній прояв предмета чи явища , тому такими проявами є: одночасне формуван­ня правової основи діяльності Збройних Сил, реорганізація їхніх структур; створення відповідних систем управління, забезпечення та інших елементів, необхідних для функціонування; створення функціональних структур Збройних Сил; подальша оптимізація їх чисельності, структури, удосконалення системи комплекту­вання тощо.

Отже - важлива функція правових норм в області військового будівництва полягає в тому, що вони юридично закріплюють принципи військового будівництва, регулюють суспільні відносини в армії відповідно до них, охороняють від усяких зазіхань установлений військовий правопорядок, боєздатність Збройних Сил України.

Висновки лекції:







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.