 |
|
ІСТОРИЧНА СВІДОМІСТЬ ЯК МЕТА ІСТОРИЧНОЇ ОСВІТИ
Гуманітарна освіта в сучасному світі не користується великою пошаною. Молоді фахівці-гуманітарії відчувають певні труднощі в працевлаштуванні, заробітна плата у "ліриків" менша, ніж у "фізиків", суспільний голос гуманітарія тихіший, ніж у природознавця. Водночас визнається зростання ролі суспільних та гуманітарних наук у вирішенні соціальних проблем, підвищується інтерес до вивчення Людини та Суспільства, Культури, Духовного змісту індивідуального і громадського життя, поширюється процес гуманізації та гуманітаризації освіти. Таке суперечливе положення гуманітарної культури в наш час цілком природне. Ринкова економіка, яка зорієнтована на матеріальне виробництво, створює попит насамперед на ті сфери духовного виробництва, які безпосередньо його обслуговують, а саме на математику, природничі науки, технічні науки, кібернетику тощо. Цілі виробництва діктує ринок, можливості - наука і технологія. Сенс виробництва перебуває за межами не лише виробництва, а й сучасної культури в цілому, оскільки сказати, що сенс виробництва полягає у задоволенні потреб людини і суспільства - буде примітивно і не зовсім вірно, оскільки виробляється багато зайвого, а реклама це зайве докучливо навязує. Зміна ж структури споживання у сучасних розвинених країнах визнається як один з головних напрямків вирішення екологічної проблеми. Сформулювати, обгрунтувати, визначити сенс виробництва, а отже і споживання і в решті решт Сенс Людського Буття може лише гуманітарна культура. І хоча гуманітарна культура не має вузько утилітарної цінності, вона покликана вирішувати суто прагматичні задачі, які стоять перед суспільством в цілому, сприяє його виживанню, визначає якість людського життя.
На думку видатного французського філософа та етнографа Леві-Строса, "ХХІ століття буде століттям гуманітарних наук або його не буде". Такий висновок представника європейської цивілізації свідчить про те, що відбувається радикальна переоцінка місця та ролі гуманітарного знання в системі культури. Проблеми, що постали перед європейською цивілізацією, потребують від неї рефлексії.
Чільне місце в системі соціально-гуманітарних наук посідає історична наука. Значною мірою вона відіграє інтегруючу функцію у процесі осягнення феномену Людини і Культури. Слова К.Маркса та Ф.Енгельса про те, що "ми знаємо лише одну єдину науку - науку історію" - не можна вважати за перебільшення. Розуміння соціальної значимості історичної науки викликає інтерес до історії як навчального предмету, потребує розробки концепції історичної освіти.
Можливо, з нами не погодяться, але ми вважаємо, що існує лише три науки - Факт, Математика, Філософія. Не вдаючись до глибокого аналізу, якому тут не місце, зробимо лише деякі пояснення. Під наукою Факту ми розуміємо відомості про будь-які феномени. Така інформація надзвичайно важлива, але вона набуває справжньої цінності - світоглядної та еврістичної, лише тоді, коли буде піддана інтелектуальній обробці: класифікації, систематизації, вимірюванню, або як кажуть, "навантажуванню теорією". Під Математикою ми розуміємо побудову будь-яких концептуальних схем, які спираються на чітко окреслені аксіоми, принципи і дедуктивно виводяться з них. Тобто сюди підпадає не лише власне математика (до якої ми звикли), а й логіка, гносеологія і методологія (тобто традиційно складова частина філософії). За допомогою математичної обробки факту ми й можемо побачити закономірності, можемо з хаосу фактів побудувати гармонічний кристал духовного і фізичного космосу. Під філософією ми розуміємо здобуття смислу. Мало побачити факт, встановити чи відшукати закономірність. Треба збагнути смисл того, що бачимо та упорядковуємо. Ми бачимо факти, події, явища. Ми бачимо зв"язок між ними і закономірності, яким вони підкоряються. А в чому їх смисл. В чому смисл життя, історії, космосу? З явищ та подій, функцій та законів смисл не випливає.
В свою чергу Факт буває Фактом Культури та Фактом Природи. Будь-яким фактом культури саме і займається історія як наука, оскільки чіткої межі між сучасністю та давниною не існує. Завдання історичної науки полягає в тім, щоб побачити історичний факт, експлікувати його, а потім зіставивши між собою історичні факти розкрити дух часу та відшукати закономірності розвитку суспільства.
Аналіз функцій історичної освіти є окремою задачею, яка лежить поза межами історичної науки, як і науки взагалі. Функції історичної освіти визначаються цінностями культури і потребами суспільства. Першою функцією історичної освіти, на нашу думку, є функція формування історичної свідомості, яка сприяє консолідації суспільства. Історична свідомість є "клей суспільства", який обєднує окремих людей в народ, згуртовує їх на основі спільних цінностей, норм, традицій які вивірені і освячені історією, жертвами пращурів. Історична свідомість стає особливо актуальною у перехідні епохи, коли відбуваються значні історичні зрушення, які ведуть до розхитування суспільства, "розмивають" його, позбавляють людину просторової (соціальної) та часової орієнтації. Це не означає, що слід хоча й подумки повернути людину у минулі часи, повернути їй "несвіжі", вчорашні цінності та норми поведінки. Це згубний шлях, який веде до "шароварщини", лубочності, створює культуру ряджених. Це означає, що суспільство, спираючись на історичний досвід, повинно виробити нові цінності, нові норми, адекватні новим історичним умовам, а історична освіта (та й гуманітарна взагалі) повинна донести їх до кожної людини у прийнятній, зрозумілій формі. Таким чином, розуміння, осмислення історії лягає у фундамент ідеології, а остання засобами історичної освіти формує історичну свідомість народу. А саме історична свідомість відрізняє Людину від інших тварин. Як немає людини без маніпуляцій енергією (вогонь використовує тільки людина), так немає людини і без усвідомлення часу і причетності до історії свого народу, а в майбутньому, мабуть, і до історії всього людства.
Наступною функцією історичної освіти є виховання патріотизму. Власне кажучи, це конкретизація попередньої функції. Наявність історичної свідомості перетворює людину на члена соціуму, а любов до історії свого народу, знання його історичної долі перетворюють людину у патріота, укорінює її в культурі, тобто здійснює переплавку маргінала і космополіта у свідомого прихильника і захисника конкретної культури, який готовий принести себе в жертву заради збереження свого народу, його цінностей і традицій.
В умовах глобалізації життя на нашій планеті, коли виникають загально планетарні проблеми і потребують спільних зусиль всіх народів для їх розвязання, виникає потреба у діалозі культур, напрацюванні і засвоєнні спільних, і в цьому розумінні загальнолюдських Цінностей. Загальнолюдське не означає абстрактне. Воно існує у конкретних національних та етнічних формах і діалектика їх взаємного впливу та розвитку досить складний історичний, політичний та психологічний, або одним словом, культурний, процес. Динамізм сучасного життя, небезпека з боку глобальних проблем не дозволяють кидати цей процес напризволяще. Потрібна цілеспрямована і обережна політика по вихованню загальнолюдського у національному та етнічному, щоб повага до "свого" не перетворювалася у заперечення "чужого". Поганих народів та етносів не існує. Вони не вижили і вже зникли, або перебувають у цій стадії, стадії зникання. Завдання тих, хто залишився - не наслідувати їх приклад, враховувати уроки історії ("Historia est magistra vitaе"). Для виживання потрібні МОРАЛЬНІСТЬ (самообмеження), ПРАЦЕЛЮБНІСТЬ, ЖЕРТВЕННІСТЬ, які мають бути влиті у конкретні національні та етнічні форми, тобто повинні ритуалізуватися, стати традицією, основою генетичного соціокоду етносу чи нації. Повага до традицій, до минулого - є повага до історії і виховуватися вона повинна саме її засобами.
Третьою функцією історичної науки та історичної освіти є осягнення історії. Якщо виховання патріотизму звернене до Серця людини, то спроба зрозуміти сутність феноменів історії звертається головним чином до Розуму людини. В цій іпостасі історична наука і освіта значною мірою втрачають свій гуманітарний і соціальний вимір і наближаються до соціальної фізики, хоча ми не повинні забувати, що головним діячем історії завжди залишається Людина, наділена Волею, Розумом, Свідомістю, Моральна і Відповідальна, яка навіть і віч-на-віч з історією вільно робить свій ВИБІР, бодай і в супереч обєктивному історичному процесу. Це невідчужуване право Людини. Але розглядаючи історичний процес навіть не з висоти пташиного польоту, а, так би мовити, з космосу, ми бачимо лише макропараметри соціальної системи, знеличені, а статистична взаємодія людських Воль, Прагнень, Виборів - "обєктивізує" ці "мікропроцеси", "дегуманізує" їх. Крім того не слід забувати, що є ще один чинник історії, надлюдський і надсоціальний - ПРИРОДА. Взаємодія з нею є однією з найважливіших, найсуттєвіших сторін природно-соціального історичного процесу. Інколи ця взаємодія стає вирішальною для соціуму, наприклад, як зараз. Тоді ми говоримо про екологічний імператив. В такі моменти екологічна культура та виховання стають чинниками виживання етносу, нації, а сьогодні - навіть усього людства. Звернення до історії природокористування за таких обставин є не лише повчальним, а навіть рятівним.
Повертаючись до думки про закономірності історичного розвитку відзначимо цінність осягнення історії. Евристичний потенціал історичної науки дає змогу свідомо проводити політику: економічну, правову, екологічну, освітню тощо. Як знання законів фізики не звільняє від їх дотримання, знання кримінальних законів не звільняє від їх дотримання, так і знання історичних закономірностей не дає можливості уникнути соціальних негараздів та історичних зрушень, але дає можливість помякшити перехід до нових історичних умов, зменшити соціальну напруженість на зламі історичних епох. Актуальність цієї думки не потребує аргументації.
Перелічені вище функції історичної освіти визначають і її рівні, а відповідно до рівнів - зміст і форми.
Ми пропонуємо п"ять рівнів історичної освіти:
n міфологічно-героїчний (легенди, казки, історичні оповідання), розрахований на дітей віком до 12 років;
n раціонально-інформаційний рівень для оглядового ознайомлення з національною та всесвітньою історією, розрахований на учнів середньої школи віком 12,13 - 18 років;
n раціонально-інформаційний рівень для поглибленого вивчення історії студентами-негуманітаріями 17 - 22 років
n поглиблене вивчення історії з урахуванням фахової специфіки студентами-гуманітаріями, але не істориками (17-22 років);
n історія для істориків (17-...).
Перший рівень повинен бути звернений до емоційної сфери свідомості дитини, повинен бути "пропущений крізь серце". Саме на цьому рівні повинні бути закладені підвалини історичної свідомості, національне світосприйняття та почуття патріотизму. Відповідно до цього мають бути використані певні форми і засоби навчання. Історія на цьому етапі повинна вивчатися не мовою фактів, імен, цифр, дат, тобто суто інформаційно, а мовою художніх образів, поданих у яскравій формі. Враховуючи специфіку сучасного світосприйняття крізь екран телевізора тут стане у нагоді шкільне телебачення та відеофільми на історичну тематику.
Другий рівень історичної освіти також є обовязковим для всіх. На цьому рівні продовжується знайомство дитини з національною та всесвітньою історією, але історія вже повинна сприйматися і Розумом і Серцем, рівною мірою раціонально і емоційно. Відповідно розширюється коло художніх творів на історичну тематику (історія крізь художній образ), які не лише вивчаються, а може й інсценуються, засвоюються учнями в ігровій формі. Одночасно починається систематичне вивчення історії. На цьому етапі потрібне міжпредметне взаємопроникнення історії, літератури, можливо географії та окремих тем природничих наук (наприклад, хімічна технологія та розвиток хімічної промисловості). Головним завданням вивчення історії на цьому рівні є поєднання свідомого та емоційного сприйняття історії.
Третій рівень вивчення історії розрахований на негуманітаріїв, або, як кажуть, на "технарів". Він покликаний дати свідоме сприйняття історичного розвитку людства, зокрема рідного народу, покликаний вивести на свідомий рівень глибоке розуміння цінностей культури, тим самим викладання історії на цьому рівні повинно сприяти поглибленню гуманізації та гуманітаризації технічної та науково-природничої освіти. Крім того підкреслимо, що викладання історії не повинно замикатися лише на "громадянській" історії. Мова йде про історичне вивчення Культури, для чого стануть у нагоді і спецкурси, які розглядають історію крізь призму фахової підготовки. Наприклад, "Історія металургії", "Історія будівельної техніки", "Культура і технології", "Історія фізики" тощо.
Четвертий рівень вивчення історії повинен допомогти гуманітаріям та суспільствознавцям крізь призму історії, її детальне вивчення, зрозуміти проблеми сьогодення: філологам, мистецтвознавцям - глибше проникнути у духовний світ людини, її психологію, ціннісні орієнтації та показати, зрозуміти їх "матеріалізацію" у різних типах культур, а отже і глибше зрозуміти власну культуру; правознавцям, політологам, економістам - дати розуміння сучасної фази розвитку суспільства, а отже і оптимізувати управління.
П"ятий рівень викладання історії розрахований на "касту істориків", яка включає як викладачів, так і дослідників. Мабуть, буде краще, коли самі історики скажуть, що та як їм вчити, але незаперечним є факт, що історик потребує і глибокої, і широкої гуманітарної підготовки (мови, лінгвістика, філософія тощо). Сучасний історик - не пасивний літописець. Данилевський, Шпенглер, Тойнбі - яскравий тому приклад. За крилатим висловом історик - це пророк, звернений до минулого. Ми зараз усвідомлюємо, що історичне знання має не меншу, а то й більшу цінність за "фізичне", і без сумнівів можна сказати, що помилка історика "коштує" дорожче, ніж помилка будь-якого представника точних і природничих наук, та й гуманітарних також. Сучасний історик може і повинен заперечити фізика недалекого минулого і перефразуючи його вислів сказати: "Історики - це ті, хто насправді розуміють світ".
Знов і знов, з віку в вік люди і народи задають собі питання: "Звідки ми? Хто ми? Куди йдемо?". Чим скрутніші часи, чим скрутніші віражі індивідуальної та колективної долі - тим гучніше звучать ці питання. Наче молитва, наче заклинання, яке покликане чарівною силою вирішити всі колізії історичної долі, прояснити майбутнє, освятити минуле, наповнити змістом і надією сучасне. І вирішальне слово у відповіді на ці запитання належить історичній освіті.
Використана література
1. Бергсон А. Два источника морали и религии. - М.: Канон, 1994.
2. Бердяев Н.А. Смысл и постижение истории. - М.: Мысль, 1991.
3. Блок М. Апология истории. - М.: Наука, 1986.
4. Гулыга А.В. Уроки классики и современность. - М.: Худ. лит., 1990.
5. Гумилев Л.Н. География этноса в исторический период. - М.: Наука, ЛО, 1990.
6. Данилевский Н.Я. Россия и Европа. - М.: Мысль, 1989.
7. Леви-Строс К. Структурная антропология. - М.: Наука, 1983.
8. Марксистско-ленинская теория исторического процесса. - М.: Политиздат, 1981.
9. Ницше Ф. О смысле и значении истории для жизни // Ницше Ф. Избранные произведения в 2-х томах. - Т.1.
10. Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги. - ТТ.1-2. - К.: Основи, 1994.
11. Сорокин П.А. Человек. Цивилизация. Общество. - М.: Политиздат, 1992.
12. Тойнби А.Дж. Постижение истории. - М.: Прогресс, 1991.
13. Шпенглер О. Закат Европы. - ТТ. 1-2. - Мн.: ООО "Попурри", 1999.
14. Ясперс К. Смысл и назначение истории. - М.: Политиздат, 1991.
У статті запропонована концепція історичної освіти. Виходячи з аналізу специфіки та функцій гуманітарного знання сформульовані принципи історичної освіти, її мета, рівні та зміст.
Журнал "Історія в школах України",
Љ 4, 1997 р. (Киев)и журнал "Нива знань", Љ4, 2001 (Днепропетровск)