 |
|
Середзем'я у Прадавні Часи
Джон Роналд Руел Толкін
Сказання про дітей Гуріна
Джон Роналд Руел Толкін
«Діти Гуріна»
Передмова
http://vk.com/with_books
Годі заперечити, що для більшості читачів «Володаря Перстенів» легенди Прадавніх Часів (у різних формах попередньо опубліковані в «Сильмариліоні», «Незавершених оповідях» й «Історії Середзем'я») або не відомі цілком, або ж відомі лише за чутками про них як про дивовижні та недоступні за способом і стилем викладу. Тому мені завжди здавалося, що найдоцільніше буде видати повну батькову версію легенди про дітей Гуріна як самостійний твір, окремою книгою, з мінімумом редакторської присутності, а понад усе – у формі неперервної оповіді, без білих плям і прогалин, якщо цього вдасться досягти (з огляду на незавершений вигляд, у якому батько залишив деякі частини), не перекручуючи тексту й нічого не домислюючи.
Я подумав, що саме в такому вигляді історія про долю Туріна та Ніенор – дітей Гуріна та Морвен – проллє світло на місце дії та сюжет, що розгортається на тлі незнаного Середзем'я. Адже все це – хоч задумане як легенда, що дійшла до нас із віддалених епох – сповнене життєвої безпосередності: і затоплені землі на заході по той бік Синіх Гір, де в юності гуляв Деревобородий, і життя Туріна Турамбара в Дорломіні, Доріаті, Нарґотронді та Бретілському Лісі.
Тож книгу цю адресовано найперше тим читачам, котрі, ймовірно, пригадують сказане про надзвичайно тверду шкуру Шелоби, що її «не міг би пробити навіть найсильніший чоловік, хоч би й ельфи чи гноми викували сталь, а тримала цю зброю рука Берена чи Туріна», – або те, як Елронд, розмовляючи з Фродо в Рівендолі, згадував про Туріна та називав його «давнім могутнім другом ельфів», – проте нічого іншого про цього героя ще не знають.
Задовго до появи бодай найменшого натяку на оповіді, які пізніше ввійдуть до «Гобіта» чи «Володаря Перстенів», допіру ще юнаком у часи Першої світової війни, батько взявся писати збірку оповідань під назвою «Книга втрачених оповідей». То був його перший, доволі розлогий, фантазійний літературний витвір, адже навіть у незавершеному вигляді він містив чотирнадцять готових оповідей. Саме у «Книзі втрачених оповідей» уперше розповідається про богів, або валарів; про ельфів і людей, котрі виступають у ролі Дітей Ілуватара (Творця); про Мелкора‑Морґота – великого Ворога; про балроґів і орків, а також про землі, де відбуваються зображені в «Оповідях» події: Валінор – «землю богів» по той бік західного океану та «Великі Землі» (пізніше названі «Середзем'ям», поміж морями Сходу та Заходу).
Три з‑поміж «Втрачених оповідей» вирізнялися великим обсягом і особливою повнотою, й усі три розповідають і про людей, і про ельфів: «Сказання про Тінувіель» (у скороченій формі з'являється на сторінках «Володаря Перстенів» як Араґорнова історія про Берена та Лутіен, яку розповіли гобітам на горі Грозовій; його мій батько написав у 1917 році); «Турамбар і Фоалоке» (про Туріна Турамбара та Дракона, написано 1919 року, якщо не раніше); «Загибель Ґондоліна» (1916–1917 рр.). У часто цитованому фрагменті з довгого листа, датованого 1951 роком (тобто за три роки до публікації «Братства Персня»), описуючи власну творчу працю, мій батько розповідає і про свої ранні амбіції: «Колись давно (відтоді я потроху опустився на землю) мені заманулося створити основну частину більш‑менш цілісної легенди, яка від опису космогонії поволі переходила б у романтичну казкову історію, де більше ґрунтувалося би на меншому, дотичному до землі, а менше збагачувалося би з широкого тла… Деякі з великих оповідей я б описав детально, та більшість накидав би тільки у вигляді схем, загальними рисами».
З цього спомину видно, що віддавна частиною батькової концепції твору, який пізніше отримав назву «Сильмариліон», було значно детальніше розгорнути деякі «Оповіді». І справді, в уже цитованому листі від 1951 року він навмисно означує три згадані тут історії як найдовші у «Книзі втрачених оповідей». Там же він називає сказання про Берена і Лутіен «найважливішим серед оповідань, які ввійшли до „Сильмариліона“», а ще каже, що «ця героїчно‑казково‑романтична розповідь (на мою думку, прекрасна та вражаюча) цілком сприйнятна сама собою, бо вимагає тільки загального несистематизованого знання передісторії. Проте вона є також фундаментальною ланкою в циклі й тому поза певним місцем у ньому втрачає повноту багатозначності». «Є також інші оповідання, однаково детальні в потрактуванні, – продовжує він, – й однаково незалежні, хоч і прив'язані до загальної історії». Тут ідеться про «Дітей Гуріна» та «Загибель Ґондоліна».
Отож, якби мій батько, за його власними словами, спромігся надати розповідям того кінцевого та завершеного вигляду, якого він прагнув, то залишив би три «Великі оповіді» Прадавніх Часів (про Берена та Лутіен, про дітей Гуріна та про загибель Ґондоліна) цілком самодостатніми творами, що не потребують знання основної частини легенди, відомої як «Сильмариліон». З іншого боку, зазначає батько в тому самому місці, «Сказання про дітей Гуріна» невід'ємне від історії ельфів і людей Прадавніх Часів, тож там обов'язково знайдеться досить багато посилань на події та обставини, про які йдеться у більшій оповіді.
Обтяжувати читача надлишком зауваг про осіб і про події, не вельми суттєві для самої розповіді, означало би повністю суперечити духові цієї книги. Проте подекуди такі підказки можуть і справді стати у пригоді, тож у «Вступі» я подав дуже короткий нарис історії Белеріанду та народів, які його населяли, незадовго до кінця Прадавніх Часів, коли народилися Турін і Ніенор. Окрім карти Белеріанду та Північних земель, я подав також перелік усіх власних назв, які трапляються в тексті, зі стислим поясненням кожної, та спрощену генеалогію.
У кінці книги вміщено «Додаток», що складається з двох частин. Перша стосується намагань батька надати трьом оповідям остаточної форми, а друга – композиції тексту, адже вона в цій книзі, з багатьох поглядів, відрізняється від тієї, що була в «Незавершених оповідях».
Я щиро вдячний моєму синові Адамові Толкіну за безцінну допомогу в організації та поданні матеріалів у «Вступі» й «Додатку» та за полегшення (для мене) складного процесу перетворення книги в електронний варіант.
Вступ
Середзем'я у Прадавні Часи
Для мого батька характер Туріна був надзвичайно важливим, тож завдяки відвертим і безпосереднім діалогам батько досяг портретної гостроти в описі його дитинства, суттєвого для цілої оповіді (суворість і сумовитість Туріна, його почуття справедливості й жалю), в зображенні Гуріна (моторного, веселого, оптимістичного) і Морвен, Турінової матері (стриманої, хороброї, гордої), та в описах родинного життя в холодній країні Дор‑ломін упродовж сповнених страху років – після того як Морґот, іще до народження Туріна, здолав Облогу Анґбанда.
Усе це діялось у Прадавні Часи, в Першу Епоху світу, в неймовірно далеку пору. Про давнину описаних тут подій чудово сказано в поданому нижче фрагменті з «Володаря Перстенів». На великій Раді в Рівендолі Елронд розповідає про Останній Союз між ельфами та людьми і про поразку Саурона наприкінці Другої Епохи – понад три тисячі років тому:
Тут Елронд на мить примовкнув і зітхнув.
– Я добре пам'ятаю розкіш їхніх знамен, – промовив він. – Там зібралося стільки вельмож і капітанів, що це нагадало мені славу Прадавніх Часів і воїнства Белеріанду. І все ж не були вони ні такі чисельні, ні такі прекрасні, як тоді, коли було зруйновано Танґородрім. Тоді ельфи вважали, що зло знищено назавжди. Але вони помилялися.
– Ти пам'ятаєш? – перепитав Фродо, від здивування висловивши думку вголос. – Але ж я думав… – він затнувся, бо Елронд обернувся до нього, – я думав, що Ґіл‑ґалад загинув давним‑давно.
– Це справді так, – сумовито відповів Елронд. – Але пам'ять моя сягає навіть Прадавніх Часів. Еаренділ, мій батько, народився в Ґондоліні ще до його загибелі; а матір'ю моєю була Елвінґ, донька Діора, онука Лутіен із Доріату. Я бачив три епохи на Заході світу, багато поразок і багато безплідних перемог.
Приблизно за шість із половиною тисяч літ до того, як Елронд скликав у Рівендолі Раду, «взимку того року», згідно із записами в «Анналах Белеріанду», «коли з'явилися знамення печалі», в Дор‑ломіні народився Турін.
Одначе трагедії його життя аж ніяк не можна осягнути лише за портретною характеристикою, позаяк Турінові судилось опинитись у тенетах велетенської містичної сили та жити під прокляттям ненависті, яке Морґот наклав на Гуріна, Морвен і їхніх дітей за те, що Гурін не скорився йому та зневажив його волю. Адже Морґот, або, як його ще називали – Чорний Ворог, – сам оголосив полоненому Гурінові, що за походженням він «Мелкор, перший і наймогутніший серед валарів, котрий був іще перед світом». Тепер же, втілившись у незмінну подобу гігантського та величного, проте жахливого Короля Північно‑Західного Середзем'я, він був фізично присутній у велетенській фортеці Анґбанд – Залізному Пеклі: здалеку було видно чорні випари, які, здіймаючись із вершин Танґородріму – гір, які Морґот нагромадив понад Анґбандом, – заплямовували північне небо. В «Анналах Белеріанду» сказано, що «брами Морґота були на відстані ста п'ятдесяти ліг од мосту Менеґрота; далеко, та все ж – надто близько». Ідеться про міст, що вів до помешкань ельфійського короля Тінґола, який усиновив Туріна. Помешкання ті звалися Менеґрот – Тисяча Печер – і були на південному сході від Дор‑ломіну.
Проте після втілення Морґота почав діймати страх. Батько пише про нього: «Озлоблюючись і помножуючи довкола себе лихо, чинячи підступи та плодячи небезпечних створінь, він передавав їм свою силу, а через те слабшав і ставав дедалі прив'язанішим до землі, не бажаючи покидати темних укріплень». Отож, коли Фінґолфін, Верховний Король нолдорських ельфів, сам‑один примчав до Анґбанда викликати Морґота на двобій, то крикнув при брамі: «Виходь‑но, боягузливий королю, битися зі мною власноруч! Мешканцю лігва, володарю рабів, брехачу та підступнику, вороже богів і ельфів, виходь! Дай мені глянути у твоє малодушне обличчя». Тоді, розповідають, «Морґот вийшов. Адже не міг проігнорувати такий виклик, кинутий у присутності всіх його капітанів». І бився він величезним молотом, що звався Ґронд, і при кожному ударі вибивав у землі вирву. І загнав Фінґолфіна в землю, а той, помираючи, пришпилив чималу ступню Морґота до землі так, що «чорна кров шугнула з рани і позаливала вирви, які вибив Ґронд. Відтоді Морґот ходив накульгуючи». Щось подібне було й тоді, коли Берен і Лутіен у подобах вовка та кажана пробралися до найдальшої зали Анґбанда, де сидів Морґот. Лутіен наклала на нього закляття – і «раптом він зсунувся, мовби пагорб, що сповзає під натиском лавини, і гримнув зі свого трону, і простягнувся на пекельних помостах. Залізна корона злетіла йому з голови і лунко покотилася долі».
Прокляття того, хто може стверджувати, що «тінь моїх задумів нависла над Ардою [Землею], а все, що є на ній, повільно, але невідворотно схиляється перед моєю волею», – цілком відмінне від проклять чи заклять істот, наділених меншою владою. Морґот не «накликає» лиха чи згуби на Гуріна та його дітей, він не «закликає» вищу силу бути посередницею, бо «Повелитель доль Арди», як він називає себе перед Гуріном, має намір допровадити своїх ворогів до загибелі самою лишень гігантською силою волі. Тобто він замислює майбутнє для тих, кого ненавидить, і, звертаючись до Гуріна, каже: «Над усіма, кого ти любиш, тяжітиме моя думка – мов хмара Судьби, – і зведе їх у темряву та відчай».
Мука, яку він вигадав для Гуріна, полягала в тому, що володар Дор‑ломіну «бачитиме очима Морґота». Батько пояснює значення цього так: присилуваний поглянути Морґотові в очі, Гурін «бачитиме» (або його свідомість сприйматиме зі свідомості Темного Володаря) напрочуд правдоподібну картину подій, спотворену бездонною злобою Морґота. Можливо, хтось би і спромігся не піддатися владі Ворога, та Гурін не встояв перед нею. Почасти тому, стверджує батько, що з любові до свого роду та нестерпної тривоги за нього Гурін прагнув будь‑що дізнатися якомога більше про роковану йому долю; почасти ж через погорду, яка змусила Гуріна повірити, ніби, перемігши Морґота в суперечці, він зможе «передивитися» його чи принаймні зберегти здоровий глузд, аби відрізняти правду від поріддя зла.
Ось якою – дедалі сумнішою від часу від'їзду Туріна з Дор‑ломіну й упродовж цілого життя його сестри Ніенор, яка ніколи не бачила батька, – була доля Гуріна, приреченого нерухомо сидіти на височині Танґородріму, вигадана його мучителем.
У сказанні про Туріна, який називав себе Турамбаром, Владарем Судьби, прокляття Морґота показано як шалену спрямовану на лихе силу, що постійно вишукує жертв; отож, сам скинутий валар боїться, що Турін «здобуде таку владу, яка дозволить йому перебороти жахливе прокляття й уникнути визначеного фатуму». Згодом, у Нарґотронді, Турін приховував своє справжнє ім'я, тому, коли Ґвіндор викриває його, Турін лютує: «Ти зле вчинив зі мною, друже, виказавши моє правдиве ім'я та накликавши на мене мою судьбу, від якої я би зумів схоронитися». Саме Ґвіндор, відбувши ув'язнення в Анґбанді, розповів Турінові поширену там чутку, ніби Морґот прокляв Гуріна й увесь його рід. І ось на гнів Туріна він відповідає такими словами: «Судьба криється в тобі самому, а не у твоєму імені».
Цій складній концепції відведено таку важливу роль в оповіді, що мій батько навіть запропонував для останньої альтернативну назву: «Нарн е·'Рах Морґот» – «Сказання про прокляття Морґота». Власне ж бачення її він висловив от як: «Так завершилося сказання про Туріна Злощасного – найбільше лихо, яке Морґот заподіяв людям у стародавньому світі».
Коли Деревобородий, несучи Мері та Піпіна під пахвами, крокував лісом Фанґорн, він співав їм про місця, де бував у далекі часи, і про дерева, які росли там:
Луками Тасарінана між верб я гуляв навесні,
Ах! буяння і пахіт весни в Нан‑тасаріоні!
І я визнав це добрим.
Лісами я влітку блукав берестовими Оссіріанду.
Ах! сяйво і музика літа над Семиріччям Оссіра!
Це я визнав найкращим.
Восени я до буків прийшов Нелдорета.
Ах! осінній багрянець і золото крон шелестливих у Таур‑на‑Нелдорі!
Кращого годі бажати.
Підіймався я взимку до сосон на гори Дортоніона.
Ах! вітер, і білість, і чорне галуззя зими на Ород‑на‑Тоні!
Пісня злітала моя в небеса.
А нині усі ті терени лежать під водою,
І броджу Амбароною, Тауреморною та Альдаломе –
Землею своєю, країною Фанґорн,
Де коріння довжезне
І нашарувалися роки щільніше, ніж листя
У Тауреморналоме.
Пам'ять Деревобородого, «землерожденного ента, старого, як гори», і справді була глибока. Він пригадував стародавні ліси славетної країни Белеріанд, знищеної у вирі Великої Битви наприкінці Прадавніх Часів. Велике Море розлилось і затопило землі Еред‑Луіну й Еред‑Ліндону на захід од Синіх Гір, тому територію на мапі в «Сильмариліоні» обмежено гірським ланцюгом на сході, тоді як на мапі, вміщеній у «Володарі Перстенів», – тим самим пасмом на заході; прибережні землі по той бік гір, позначені на тій карті як Форліндон і Гарліндон (Північний Ліндон і Південний Ліндон), – це все, що у Третю Епоху залишилося від країни, званої Оссіріанд – Земля Семиріччя, або Ліндон, – де гуляв колись у берестових гаях Деревобородий.
Походжав він також серед величезних соснових дерев у гірській місцевості Дортоніону («Землі Сосен»), який пізніше, після того як Морґот перетворив цей край на «місцину жаху, темних чарів, марення та відчаю», почали називати Таур‑ну‑Фуіном – «Піднічним Лісом»; бував він і в Нелдореті – північному лісі Доріату, володінні Тінґола.
Жахлива доля Туріна вершилася саме на теренах Белеріанду та північних земель. Загалом, і Дортоніон, і Доріат, де проходив Деревобородий, відіграли визначальну роль у житті героя. Турін з'явився на світ у воєнний час, і вирішальна та найвеличніша з‑поміж битв Белеріанду відбулася, коли він був іще дитиною. Дати відповіді на важливі питання, а також пояснити деякі посилання під час розповіді покликаний поданий нижче короткий опис подій, про які йдеться у книзі.
На півночі кордоном Белеріанду, ймовірно, був Еред‑Ветрін – Гори Тіні, по той бік яких розташовувалася країна Гуріна – Дор‑ломін, що була частиною Гітлуму. На сході ж територія Белеріанду сягала аж до підніжжя Синіх Гір. Ще далі на схід простягалися землі, рідко згадувані в історії Прадавніх Часів, однак народи, які творили історію того періоду, прийшли саме зі сходу через перевали у Синіх Горах.
Ельфи з'явилися на землі дуже далеко на холодному сході, поблизу озера, яке називалося Куівіенен, Вода Пробудження; звідти вони мали рушити на поклик валарів: покинути Середзем'я та, переправившись через Велике Море, дістатися до «Благословенного Краю» Аман на заході світу, землі богів. Валар Ороме, Мисливець, величним строєм повів просторами Середзем'я тих, котрі відгукнулися на поклик. І звали їх елдарами, ельфами Великої Мандрівки, Високими ельфами, на відміну від «нижчих ельфів», званих аварами, непоступливими, котрі вирішили пов'язати своє життя зі Середзем'ям і не прислухалися до поклику.
Та не всі елдари, опинившись поза Синіми Горами, відбули за море. Тих, які залишились у Белеріанді, звали синдарами, Сірими ельфами. їхнім верховним королем був Тінґол (це ім'я означає «Сірий Плащ»), який правив із Менеґрота, Тисячі Печер, у Доріаті. Але й не всі елдари, котрі перетнули Велике Море, зосталися на землі валарів. Один із їхніх великих родів, нолдори («хранителі премудрості»), повернувся до Середзем'я й отримав назву «вигнанці». Головним підбурювачем у їхньому повстанні проти валарів виступав Феанор, Дух Вогню: він був найстаршим сином Фінве, який очолював воїнство нолдорів під час походу з Куівіенена, але на ту пору вже помер. Ось як у «Додатку А» до «Володаря Перстенів» батько зображає цю важливу в історії ельфів подію:
У здібностях і знанні, як і в гордині та сваволі, поміж елдарів Феанор не мав рівних. Він виготовив Три Коштовності, Сильмарили, і наповнив їх сяйвом Двох Дерев, Телперіона та Лауреліна, які освітлювали землю валарів. Тими Коштовностями жадав заволодіти Ворог Морґот, який викрав їх і, знищивши Дерева, забрав ці скарби в Середзем'я, до своєї потужної фортеці в Танґородрімі [гори над Анґбандом]. Зневаживши волю валарів, Феанор покинув Благословенний Край і пішов у вигнання до Середзем'я, повівши за собою більшість народу. Адже, осліплений гординею, він замислив силою відібрати Коштовності у Морґота. Відтоді розпочалася безнадійна війна елдарів і едайнів проти Танґородріму, війна, в якій вони зазнали нищівної поразки.
Феанор загинув у битві невдовзі після повернення нолдорів до Середзем'я, і семеро його синів заволоділи розлогими землями на сході Белеріанду, між Дор‑тоніоном (Таур‑ну‑Фуіном) і Синіми Горами; однак їхню владу було скинуто в жахливій Битві Незліченних Сліз, описаній у «Дітях Гуріна», після якої «Сини Феанора поневірялися, наче листя на вітрі».
Другим сином Фінве був Фінґолфін (зведений брат Феанора), верховний володар усіх нолдорів. Він разом із власним сином Фінґоном керував Гітлумом, що лежав на північному заході од великого гірського ланцюга Еред‑Ветрін, Гір Тіні. Фінґолфін мешкав у Мітрімі біля великого однойменного озера, а Фінґон правив Дор‑ломіном на півдні Гітлуму. їхньою головною фортецею був Барад‑Ейтель (Вежа Джерела) біля Ейтель‑Сіріону (Джерела Сіріону), де на східному боці Гір Тіні брала початок ріка Сіріон. Садор, старий покалічений слуга Гуріна та Морвен, багато років служив тут солдатом, про що розповідав Турінові. По смерті Фінґолфіна, яка спіткала його у двобої з Морґотом, Верховним Королем нолдорів став Фінґон. Одного разу Турінові випало побачити, як він, «у блиску срібно‑білих шат, проїхав Дор‑ломіном у супроводі багатьох володарів і переправився мостом через Нен‑Лалаіт».
Другим сином Фінґолфіна був Турґон. Одразу після повернення нолдорів до Середзем'я він оселився у Віньямарі, що поблизу моря в Неврасті на захід од Дор‑ломіну. Та крадькома від усіх він будував на пагорбі посеред рівнини Тумладен, зусібіч прихованої Окружними Горами, на схід од ріки Сіріон, його потаємне місто Ґондолін. Коли нарешті, після багатьох років праці, Ґондолін таки збудували, Турґон із його нолдорсько‑синдарським народом перебрався туди з Віньямара, і цей ельфійський редут незрівнянної краси впродовж століть берегли у щонайсуворішій таємниці. Єдиний вхід у місто, який годі було відшукати, посилено охороняли, тому чужинці там не з'являлися. Навіть Морґотові не вдавалося дізнатися, де стоїть Ґондолін. До Битви Незліченних Сліз – а це понад триста п'ятдесят років після виселення з Віньямара – Турґон із його могутньою армією не залишав Ґондоліна.
Третім сином Фінве, братом Фінґолфіна та зведеним братом Феанора, був Фінарфін. Сам він не повернувся до Середзем'я, але його сини і донька пристали до війська Фінґолфіна та його синів. Найстаршим сином Фінарфіна був Фінрод, який, натхненний величчю та красою Менеґрота в Доріаті, заснував підземне місто‑фортецю Нарґотронд, за що його нарекли Фелаґундом, тобто «Володарем Печер», або «Прорубувачем Печер» – мовою гномів. Ходи Нарґотронда виводили до ріки Нароґ у Західному Белеріанді, де вона перетинала високі пагорби під назвою Таур‑ен‑Фарот, або Високий Фарот; але Фінродове царство сягало значно далі: на сході – до ріки Сіріон, а на заході – до ріки Неннінґ, яка впадала в море при гавані Еґларест. Фінрода вбили у підземних темницях Саурона, першого слуги Морґота, і тоді Ородрет, другий син Фінарфіна, надягнув корону володаря Нарґотронда. Відбулося це через рік після народження Туріна в Дор‑ломіні.
Ще двоє синів Фінарфіна, Анґрод і Аеґнор, були васалами їхнього брата Фінрода і мешкали в Дортоніоні, – із півночі на них дивилися рівнинні простори Ард‑ґалену. Ґаладріель, сестра Фінрода, жила в Доріаті з Королевою Меліан. Меліан – це мая, дух, наділений великою владою, який прибрав людську подобу й оселився в лісах Белеріанду з Королем Тінґолом. Вона була матір'ю Лутіен і праматір'ю Елронда. Незадовго до повернення нолдорів із Аману, коли величезні армії Анґбанда посунули на південь, у напрямку Белеріанду, Меліан (цитую сказане в «Сильмариліоні») «зібралася на силі й оточила довкруж усі володіння [ліси Нелдорету й Околиці] невидимою стіною тіні та сум'яття, створивши Пояс Меліан, який відтоді без дозволу її або ж Короля Тінґола не міг перетнути ніхто, хіба що був би наділений більшою владою, ніж сама мая Меліан». З того часу ту місцину почали називати Доріат – «Обперезана Земля».
Шістдесятого року після повернення нолдорів незліченне військо орків спустилося з Анґбанда, поклавши кінець миру, та хранителі премудрості завдали йому нищівної поразки. Цей бій назвали Даґор‑Аґларебом – Славетною Битвою; ельфійські володарі зважили на отриману пересторогу та розпочали Облогу Анґбанда, яка тривала майже чотириста років.
Сказано, що люди (їх ельфи називали атани – «другі» або ґілдори – «послідовники») з'явилися на сході Середзем'я наприкінці Прадавніх Часів. Однак люди, котрі вступили до Белеріанду в дні Тривалого Миру, коли Анґбанд тримали в облозі, а його брами було замкнено, ніколи не розповідали власної первісної історії. Провідника тих перших людей, котрі перетнули Сині Гори, звали Беор Старий. Фінродові Фелаґунду, Королеві Нарґотронда, коли той уперше зустрівся з ними, Беор заявив: «Темрява стелиться позаду нас, але ми відвернулись од неї та не бажаємо повертатися туди навіть подумки. Серця покликали нас на Захід, і ми віримо, що знайдемо там Світло». Щось подібне малолітньому Турінові розповідав Садор, старий слуга Гуріна. Але далі сказано, що, дізнавшись про появу людей, Морґот рушив на Схід, востаннє покинувши Анґбанд, і що перші люди, котрі вступили до Белеріанду, «розкаялись і повстали проти Темної Сили, тому їх вистежували та жорстоко гнобили її прихильники і прислужники».
Ці люди належали до трьох Домів, знаних як Дім Беора, Дім Гадора та Дім Галет. Гурінів батько, Ґалдор Високий, походив із Дому Гадора і був, насправді, його сином; мати – з Дому Галет, а дружина Морвец – із Дому Беора, і була вона родичкою Берена.
Люди цих Трьох Домів називались едайни (синдарський відповідник атани), і їх вважали друзями ельфів. Гадор мешкав у Гітлумі та володарював у Дор‑ломіні – дарі Короля Фінґолфіна; народ Беора оселився в Дортоніоні; а народ Галет на той час мешкав у Бретілському Лісі. По завершенні Облоги Анґбанда з‑за гір почали надходити люди різного штибу, котрих загалом називали східнянами, і декотрі з них відіграли не останню роль в історії про Туріна.
Облога Анґбанда закінчилася несподівано та жахливо (втім, несподіванку цю було ретельно підготовано) однієї ночі посеред зими, через 395 років після початку Облоги. Морґот звільнив огненні ріки, і вони покотилися з Танґородріму, перетворивши велику буйнотраву рівнину Ард‑ґален, що лежала на північ від нагір'я Дортоніона, на висохлу безплідну пустку, відому відтоді під іншою назвою – Анфауґліт , Задушлива Курява.
Цей катастрофічний напад отримав назву Даґор‑Браґоллах, Битва Раптового Полум'я. Тоді вперше з Анґбанда постав у найбільшій силі Ґлаурунґ, Батько Драконів; незліченні армії орків затопили південь; ельфійські володарі Дортоніона зі значною частиною воїнів Беора загинули. Король Фінґолфін і його син Фінґон разом із воїнами Гітлуму відступили до фортеці Ейтель‑Сіріон на східному боці Тінистих Гір, а Гадор Златоглавий поліг, захищаючи її. Потому Ґалдор, батько Гуріна, став володарем Дор‑ломіну, бо вогняні потоки спинилися, розбившись об схили Тінистих Гір, тож Гітлум і Дор‑ломін зосталися незавойованими.
Допіру через рік після Браґоллаху Фінґолфін, ошалівши з відчаю, приїхав до Анґбанда та викликав Морґота на двобій. Через два роки Гурін і Гуор потрапили в Ґондолін. А ще за чотири роки, відбиваючи новий напад на Гітлум, у фортеці Ейтель‑Сіріон загинув Ґалдор. Садор був там, як розповідав він Турінові, і бачив, як Гурін (тоді двадцятиоднорічний юнак) «перебрав на себе керівництво та владу».
Усе це жило в пам'яті дор‑ломінців, коли, через дев'ять років після Битви Раптового Полум'я, народився Турін.