Главная | Обратная связь

Гурін серед розбійників

 

Тепер сказання знову вертає до Туріна. Він, гадаючи, що Король оголосив його поза законом і переслідуватиме, не повернувся на узграниччя до Белеґа, а пішов далі в західному напрямку і, таємно покинувши Заповідне Королівство, дістався лісистої місцевості на південь від Тейґліну. Там, до Нірнаета, в розкиданих садибах мешкало чимало людей. Вони належали головно до народу Галет, проте не мали володаря і жили як із полювання, так і з сільського господарства, тримали свиней на плодокормі та обробляли лісові проруби, відгороджені від нетрів. Але на ту пору більшість із них або загинула, або ж утекла до Бретілу, і цілим тим краєм заволодів страх перед орками та розбійниками. Адже в час занепаду невідь‑де блукали бездомні відчайдухи – вцілілі після битви та поразки, після спустошення земель; люди, котрих вигнали у глушину за недобрі вчинки. Вони полювали та здобували собі їжу, яку могли; проте чимало з них, спонукуваних голодом чи іншими потребами, вдавалися до грабунків і звіріли. Узимку вони, як ті вовки, були найнебезпечніші. Тому ті, хто все ще захищав власні оселі, прозвали їх ґаурваїтами – вовколюдьми. Близько шістдесяти таких людей збилось у єдину зграю, і нишпорили в лісах по той бік західного узграниччя Доріату. їх ненавиділи чи не більше за орків, бо траплялися серед них безсердечні вигнанці, озлоблені на решту людського роду.

Найжорстокіший із‑поміж них звався Андроґ, – його за вбивство жінки прогнали з Дор‑ломіну; інші теж походили з тієї землі: старий Алґунд, найстарший у товаристві, який утік із Нірнаета, і Форвеґ, як він називав себе, світловолосий чолов'яга з неспокійними блискучими очима, здоровань і сміливець, котрий збився зі шляху едайнів, що належали до народу Гадора. Та подекуди він умів бути мудрим і щедрим, отож стояв на чолі ватаги. На ту пору смерті через нестатки або в сутичках скоротили число розбійників до якихось п'ятдесяти людей, і тепер вони зробились обережними, висилали розвідників і виставляли довкола сторожу, хай ішли вони чи спочивали. Таким робом, ґаурваїти хутко дізналися про наближення Туріна, коли той забрів на їхні терени. Вони вистежили його та обступили кільцем, отож несподівано, вийшовши на галявину біля струмка, він опинився в колі людей із опущеними луками й оголеними мечами.

Тоді Турін спинився, та не показав ляку.

– Хто ви? – запитав. – Я думав, лише орки підстерігають людей; але бачу, що помилився.

– Ти пожалкуєш про свою помилку, – сказав Форвеґ, – бо це наше пристановище, і мої люди не дозволяють іншим ошиватися тут. За це інші платять своїми життями або ж викуповують їх.

Турін похмуро засміявся:

– За мене, вигнанця та беззаконника, ти викупу не одержиш. А обшукати зможеш хіба по смерті, однак дорогою ж ціною тобі доведеться переконатись у правдивості моїх слів. Спершу багато ваших накладе головою.

А проте смерть його здавалася близькою, адже чимало стріл, накладених на тятиви, тільки й чекало знаку ватажка, і хоча під сірою тунікою та плащем у Туріна була ельфійська кольчуга, деякі з них могли знайти смертоносну ціль. Жоден із ворогів не стояв так, аби до нього можна було доскочити з оголеним мечем. Зненацька Турін схилився, бо помітив кілька камінців на березі струмка, якраз біля його ніг. Тієї ж миті розбійник, розлючений гордими словами, випустив стрілу, цілячи йому в обличчя. Стріла пролетіла над Туріном, а він випростався знову, мовби відпущена тятива, і кинув камінь у лучника, сильно та влучно, і стрілець упав на землю з проламаною головою.

– Я ліпше прислужуся вам живим, зайнявши місце того нещасливця, – сказав Турін.

І додав, повернувшись до Форвеґа:

– Якщо тут ватажок ти, то повинен заборонити твоїм людям стріляти без команди.

– Я й заборонив, – відказав Форвеґ, – а він он як швидко поплатився за непослух. Я візьму тебе на його місце, якщо будеш більше зважати на мої слова.

– Буду, – мовив Турін, – поки ти ватажок і в тих справах, які годиться вирішувати ватагові. Однак прийняття нової людини до товариства не тільки від тебе залежить, я думаю. Варто вислухати всіх. Чи є тут хто нерадий мені?

Тоді двоє розбійників подали голос проти Туріна, й один із них був другом убитого. Звався він Улрад.

– Дивний спосіб увійти в товариство, – сказав він, – убити одного з наших найкращих людей!

– Він сам напросився, – промовив Турін. – Що ж, виходьте! Я здолаю вас обох разом – чи зі зброєю, чи голіруч. Отоді побачите, чи годен я зайняти місце одного з ваших найкращих людей. Але якщо змагатимемося на луках, то дайте і мені одного.

Потому він, широко ступаючи, рушив у їхньому напрямку; та Улрад позадкував і не захотів боротись. Інший же кинув лука й пішов назустріч Турінові. То був Андроґ із Дор‑ломіну. Він став перед Туріном і оглянув його з голови до п'ят.

– Ні, – сказав він по якомусь часі, хитаючи головою. – Люди знають: я не боягуз, але і не рівня тобі. Думаю, серед нас таких немає. Можеш пристати до ватаги, я згоден. Однак у твоїх очах є дивне світло; ти небезпечна людина. Як тебе звуть?

– Звати мене Нейтан, Скривджений, – сказав Турін, і опісля інші розбійники також кликали його Нейтаном.

Незважаючи на твердження, ніби він постраждав несправедливо (а кожного, хто заявляв таке, він завжди радо вислуховував), про власне життя та про рідний дім Турін не розповідав. І все ж вони розуміли, що він упав звисока і що, хоча не мав при собі нічого, крім зброї, зате її, вочевидь, виготовили ельфійські ковалі. Турін швидко здобув повагу розбійників, адже був сильний і відважний та значно краще за них розумів ліс, тож вони йому довіряли, позаяк був він нежадібний і про себе дбав мало; але й боялися – через раптові напади люті, яких вони часто‑густо не розуміли.

Турін не міг або через пиху не бажав повертати в Доріат; а в Нарґотронд після загибелі Фелаґунда нікого не пускали. До меншого народу Галет у Бретілі він іти гордував, а в Дор‑ломін – не наважувався, бо той край щільно облягли й одна людина самотужки, думав він, у той час не могла і мріяти перебратися перевалами через Гори Тіні. Отже, Турін жив із розбійниками, бо будь‑яке людське товариство дозволяло легше перебути злиденне існування в нетрях; а оскільки він хотів жити і не міг безперестанку боротися з розбійниками, то й не намагався втримувати їх од лихо дійств. Тому невдовзі призвичаївся до непутящого та часто жорстокого життя, хоч іноді в ньому прокидалися жаль та огида, і тоді він ставав небезпечно лютим. Отак, зловісно та ризиковано, в голодних зимових злиднях, Турін діждав кінця того року, коли довкола все почало оживати, а за тим прийшла прегарна весна.

Отож, у лісах біля Тейґліну, як уже говорилося, досі тулилося кілька садиб – людей витривалих і обережних, проте на ту пору малочисельних. Суворої зими вони клали їжу, без якої могли легко обійтися, там, де ґаурваїти мали шанс на неї натрапити, хоч анітрохи не любили їх, та й заледве чи жаліли. Так вони сподівались уникнути нападів зграй дуже голодних вовколюдей. Однак звірі та птахи виявляли цим людям більшу вдячність, аніж розбійники, а рятували людей найчастіше собаки й огорожі. Бо кожна садиба довкола свого прорубу була оточена високою загородою, а помешкання були обкопані ровами та обнесені частоколом. Від оселі до оселі вилися стежки, тому при потребі можна було скликати підмогу, засурмивши в мисливський ріг.

Але з приходом весни ґаурваїти ризикували, затримуючись надто близько біля помешкань лісовиків, котрі могли зібратися гуртом і переловити їх; тим‑то Туріна дивувало, що Форвеґ не веде їх геть. Адже далеко на південь, де не зосталося людей, було більше їжі та дичини і менше небезпек. Тож одного дня Турін, не заставши Форвеґа, а також Андроґа, його товариша, запитав, де вони; але товариство розсміялося.

– Гадаю, подалися кудись у справах, – сказав Улрад. – Невдовзі вони повернуться, і тоді ми рушимо. Спішно, напевно; бо нам поталанить, якщо вони не приведуть за собою бджолиний рій.

Світило сонце, зеленіло молоде листя, Туріна дратував убогий розбійницький табір, і він одиноко побрів аж ген далеко у дрімучий ліс. Мимоволі йому згадалося Таємне Королівство й у голові закрутилися назви квітів Доріату, ніби відлуння старої, майже забутої мови. Нараз він почув крики, і з ліщинової хащі вибігла молода жінка. Шпичаки пороздирали їй одяг, а сама вона була дуже налякана і, перечепившись, упала на землю, важко дихаючи. Тоді Турін, кинувшись у гущавину з оголеним мечем, рубанув навідліг чоловіка, котрий у гонитві раптово з'явився з ліщини; і щойно завдавши удару, він зрозумів, що то Форвеґ.

І коли він стояв, здивовано дивлячись на закривавлену траву, вийшов Андроґ і теж завмер, уражений.

– Кепська робота, Нейтане! – крикнув він, виймаючи меча.

Але Турінів шал угамувався, й він сказав Андроґові:

– Де ж тоді орки? Ти випередив їх, аби допомогти їй?

– Орки? – перепитав Андроґ. – Дурню! І ти ще називаєш себе розбійником! Розбійники не знають іншого закону, крім власних потреб. Зважай на свої, Нейтане, і дай нам подбати про наші.

– Так і робитиму, – сказав Турін. – Але сьогодні наші стежки перетнулися. Ти або залишиш жінку мені, або приєднаєшся до Форвеґа.

Андроґ засміявся.

– Ну, коли так, хай буде по‑твоєму, – сказав він. – Я не беруся протистояти тобі самотужки, та наші друзяки можуть погано сприйняти це вбивство.

Тоді жінка підвелася на ноги і поклала руку Турінові на плече. Вона глянула на кров, глянула на Туріна, і в очах її промайнуло вдоволення.

– Убий його, володарю! – мовила вона. – Убий і його також! А тоді ходи зі мною. Якщо принесеш їхні голови, то потішиш Ларнаха, мого батька. За дві «вовчі голови» він дає добру винагороду.

Але Турін спитав Андроґа:

– Далеко до її дому?

– З милю, а може, й менше, – відказав той, – отам – загороджена садиба. Вона блукала зовні.

– Коли так, то поспіши, – сказав Турін, знову повертаючись до жінки. – І скажи батькові, хай охороняє тебе краще. Та я не стинатиму голови моїм побратимам, аби здобути ласку чи твого батька, чи будь‑кого іншого.

Потому він вклав меч у піхви.

– Ходімо! – звернувся до Андроґа. – Ми повертаємось. А якщо хочеш поховати ватажка, то роби це сам. І поквапся, бо може зчинитися галас. Принеси його зброю!

Жінка рушила в ліс і часто озиралася, допоки дерева не заступили її. Тоді Турін пішов своєю дорогою, не сказавши ні слова. Андроґ же дивився, як той іде, нахмурившись так, ніби міркує над загадкою.

 

Коли Турін повернувся до табору розбійників, то застав їх у тривозі та сум'ятті, бо вони вже надто довго затрималися на одному місці, неподалік від садиб, які добре охоронялись, і нарікали на Форвеґа.

– Він наражає нас на ризик, – говорили, – за його задоволення, напевно, доведеться платити іншим.

– Тоді обираймо нового ватажка! – сказав Турін, поставши перед ними. – Форвеґ уже не зможе правувати, бо він загинув.

– Звідки ти це знаєш? – запитав Улрад. – Чи ти шукав меду в тому самому вулику? Невже бджоли жалами закололи його?

– Ні, – сказав Турін. – Вистачило одного жала. Це я порішив його. Однак помилував Андроґа, і він скоро повернеться.

Тоді він розповів усе, що скоїлося, докоряючи тим, хто чинив подібне, і не встиг договорити, як повернувся Андроґ, несучи зброю Форвеґа.

– Бачиш, Нейтане! – гукнув той. – На сполох так і не вдарили. Може, вона сподівається побачити тебе знову.

– Якщо кепкуватимеш із мене, – промовив Турін, – то я пожалкую, що не подарував їй твоєї голови. Ну ж бо, розповідай твою небилицю, та коротко.

Тоді Андроґ досить правдиво розказав про все, що сталось.

– І тепер мені цікаво, які справи були там у Нейтана, – мовив він. – Не наші, здається. Бо коли я з'явився, він уже порішив Форвеґа. Жінці це дуже сподобалось, і вона пропонувала піти з ним, просячи наші голови як калим. Але він не захотів її і прогнав геть; тож я не годен відгадати, чому він мав зуб на нашого ватажка. Моя голова лишилася на плечах, за що я вдячний, хоча дуже збентежений.

– Тоді я не вірю, що ти походиш із народу Гадора, – сказав Турін. – Радше ти належиш до роду Улдора Проклятого і повинен іти на службу в Анґбанд. Однак зараз вислухайте мене! – гукнув він, звертаючись до всіх. – Пропоную вам вибір. Або визнайте мене ватажком замість Форвеґа, або відпустіть. Я або стану на чолі цього товариства, або покину його. А якщо хочете вбити мене, спробуйте! Я битимуся до смерті, моєї чи вашої.

Тоді багато людей похапалося за зброю, та Андроґ вигукнув:

– Ні! Голова, яку він помилував, не дурна. Якщо станемо битися, не один поляже намарно, доки вб'ємо найкращого з‑поміж нас.

Потому він засміявся.

– Як було, коли він приєднався до нас, так є і зараз. Він убиває, щоби звільнити простір. Раніше це вийшло на добро, то й тепер вийде; до того ж, він може привести нас до кращої долі, ніж блукати в пошуках здобичі довкола чужих смітників.

А старий Алґунд мовив:

– Найкращого з‑поміж нас… Були часи, коли ми вчинили би так само, якби посміли, та відтоді чимало забулось. Урешті‑решт, він, можливо, приведе нас додому.

Враз Турінові спало на думку, що з цією‑от невеликою ватагою йому, напевно, вдалося би заснувати власне незалежне володіння. Проте, подивившись на Алґунда й Андроґа, він сказав:

– Додому, кажеш? Посередині стоять високі та холодні Гори Тіні. За ними – народ Улдора, а довкола – легіони Анґбанда. Якщо це не лякає вас, сім разів по сім чоловіків, тоді я візьмуся доправити вас додому. Та чи далеко ми зайдемо, доки смерть наздожене нас?

Усі мовчали. Тоді Турін заговорив знову.

– Визнаєте мене ватажком? Тоді попервах я відведу вас у глибокі нетрі, якнайдалі від людських осель. Спіткаємо там кращу долю чи ні, проте заслужимо менше ненависті від собі подібних.

Тоді всі, хто належав до народу Гадора, зібралися довкола нього і визнали його ватажком, і решта, бодай неохоче, але також погодилася. Тож, не гаючись, він повів їх чимдалі від того краю.

 

Багатьох посланців Тінґол спровадив на пошуки Туріна в Доріаті й у поближніх до його кордонів землях. Однак у рік його втечі пошуки виявилися даремними, адже ніхто не знав і не міг припустити, що він був серед розбійників і ворогів людей. Коли настала зима, посланці вернулися до Короля, тільки Белеґа серед них не було. Після того, як усі відмовились од пошуків, він продовжив їх самотужки.

Та в Дімбарі й уздовж північного узграниччя Доріату становище погіршилося. Не з'являвся вже там у боях Драконів Шолом, і Міцнолукого теж бракувало, а підбадьорені цим слуги Морґота чисельно зростали і ставали дедалі нахабнішими. Зима настала і минула, а з приходом весни їхні напади поновилися: Дімбар було спустошено, і люди Бретілу боялися зла, що роїлося довкола їхніх кордонів – усюди, крім півдня.

На ту пору мало не рік минув од часу Турінової втечі, а Белеґ усе ще розшукував його, попри те, що надія поволі згасала. Рухаючись у північному напрямку, він дійшов до Переправ через Тейґлін і там, почувши лихі новини про нову навалу орків із Таур‑ну‑Фуіну, повернув назад і надибав домівки лісовиків – невдовзі по тому, як Турін покинув отой край. Там він почув дивне сказання, що побутувало між них. Високий і шляхетний муж чи ельфійський воїн, як стверджував дехто, з'явився в лісах і, вбивши одного з ґаурваїтів, урятував доньку Ларнаха, котру вони переслідували.

– Дуже гордий він був, – сказала Белеґові донька Ларнаха, – з ясними очима, які рідко вшановували мене поглядом. А проте вовколюдей він називав побратимами і не порішив другого, котрий стояв поруч і знав його ім'я. Нейтаном той назвав його.

– Можеш ти розгадати цю загадку? – запитав Ларнах у ельфа.

– Можу, на жаль, – відповів Белеґ. – Муж, про котрого ти розповідаєш, – це той, кого я шукаю.

Про Туріна він не вповів лісовикам нічого, проте застеріг про лихо, яке насувалося з півночі.

– Небавом орки, шукаючи здобичі, прийдуть у цю місцину, і сила їхня буде надто значна, щоби ви могли їй протистояти, – сказав Белеґ. – Цьогоріч ви, врешті‑решт, муситимете або відмовитися від свободи, або померти. Ідіть до Бретілу, поки є час!

Потому Белеґ спішно продовжив путь, шукаючи лігва розбійників або певних знаків, які могли б указати йому напрямок руху. їх він знайшов швидко; але Турін випереджав його тепер на кілька днів і рухався похапцем, остерігаючись переслідування лісовиків і використовуючи всі відомі хитрощі, щоби збити з дороги або заплутати будь‑кого, хто спробує за ним погнатися. Він провадив своїх людей на захід, чимдалі від лісовиків і кордонів Доріату, аж поки вони дійшли до північного краю великого нагір'я, що височіло поміж Долинами Сіріону та Нароґом. Землі ті були сухі, а ліси раптово обривалися там, де починалося гірське пасмо. Долі виднілася стародавня Південна Дорога, що тяглася вгору від Переправ через Тейґлін і на шляху до Нарґотронда обминала західні обніжжя вересових пусток. Там розбійники прожили якийсь час – сторожко, рідко ночуючи двічі в одному таборі та не залишаючи по собі жодних слідів. І сталося так, що навіть Белеґ вистежував їх намарно. Ідучи за тільки йому відомими знаками або чутками про людське пересування, які ширилися поміж диких істот, із котрими він умів розмовляти, Белеґ часто підходив дуже близько до мети, але завжди, натрапивши на лігво, заставав його спорожнілим. Адже розбійники вдень і вночі виставляли довкола сторожу, тож тілько‑но їм доносили, що хтось наближається, як вони хутко зривалися з місця й ішли геть.

– На жаль! – вигукував ельф. – Надто добре навчив я дитину людей розуміти ліс і поле! Можна подумати, що то – ельфійський загін.

А вони натомість почали усвідомлювати, що їх вистежує якийсь невтомний переслідувач, котрого не можна ні побачити, ні позбутись; і це стривожило їх.

 

Трохи пізніше, як і боявся Белеґ, орки перейшли Брітіах і, попри могутній опір військової сили, яку спромігся зібрати Гандір із Бретілу, здолали Переправи через Тейґлін і рушили на південь у пошуках здобичі. Чимало лісовиків прислухалися до поради Белеґа й відіслали жінок і дітей просити притулку в Бретілі. Тож вони та їхні охоронці врятувалися, вчасно перейшовши через Переправи; а от озброєних людей, котрі прибули опісля, зустріли орки, і люди зазнали поразки. Лише дрібка пробила собі шлях до Бретілу, а більшість або загинула, або потрапила в полон; орки ж дійшли до садиб, і розграбували їх, і спалили. Тоді, не гаючись, вони повернули знову на захід, шукаючи Дорогу, бо хотіли тепер якнайшвидше вернутися на північ зі здобиччю та полоненими.

Проте розбійницькі розвідники небавом довідалися про їхнє наближення; і, хоча до полонених їм було байдуже, награбоване майно лісовиків воскресило в них жадобу. Турінові здавалося ризикованим показуватися перед орками, не знаючи їхньої кількості; проте розбійники не зважали на обережність, бо в нетрях вони потребували багатьох речей, а декотрі вже починали жалкувати, що пристали на Турінове ватагування. Тому, взявши за єдиного супутника такого собі Орлеґа, Турін пішов уперед стежити за орками і, доручивши Андроґові керувати загоном, наказав йому залягти у криївку, доки вони повернуться.

У той час орківське вояцтво значно переважало загін розбійників, однак забрело воно в ті краї, куди орки рідко наважувалися приходити, до того ж, знаючи, що по той бік Дороги розкинулася Талат‑Дірнен, Заповідна Рівнина, під пильним наглядом розвідників і шпигунів Нарґотронда. Тож остерігаючись небезпеки, вони були обережні, а їхні розвідники скрадалися між дерев із усіх боків військового строю. Тому Туріна й Орлеґа викрили, коли троє розвідників наштовхнулися на їхній сховок; і хоча люди вбили двох орків, третій утік, гукаючи: «Ґолуґ! Ґолуґ!» У той час орки називали так нолдорів. Густий ліс одразу ж закишів од слуг Морґота, котрі мовчки розбрелись і нишпорили всюди вздовж і впоперек. Тоді Турін, бачачи, що надії на втечу майже немає, вирішив принаймні спробувати їх обдурити і завести подалі від криївки його людей; і, зрозумівши з крику «Ґолуґ!» – що орки остерігаються шпигунів Нарґотронда, він та Орлеґ помчали на захід. Небавом почалася гонитва, яка тривала доти, поки повороти і хитрощі нарешті вивели їх із лісу; тоді втікачів помітили і, щойно вони зібралися перетнути Дорогу, Орлеґ упав, пробитий багатьма стрілами. Але Туріна врятувала його ельфійська кольчуга, й він утік у нетрі по той бік Дороги, і завдяки швидкості й майстерності вислизнув од ворогів, забігши далеко в чужинецький край. Потому орки, боячись потривожити ельфів із Нарґотронда, повбивали полонених і поспіхом подалися на Північ.

 

Отож, коли минуло три дні, а Турін і Орлеґ ніяк не поверталися, декотрі розбійники зажадали покинути печеру, яка була їм за схованку; та Андроґ виступив проти цього. І саме в розпал суперечки перед ними зненацька постала сіра фігура. Белеґ нарешті знайшов їх. Він вийшов наперед без зброї в руках, тримаючи долоні зверненими до них; однак вони сполохались і позривалися на ноги, Андроґ же, зайшовши ззаду, накинув на новоприбулого аркан і затягнув петлю так, аби знерухомити йому руки.

– Якщо ви не раді гостям, то повинні краще вартувати, – сказав Белеґ. – Чому вітаєте мене так? Я прийшов як друг і шукаю тільки друга. Чув, ніби ви зовете його Нейтаном.

– Його тут нема, – промовив Улрад. – Але звідки ти знаєш це ім'я? Невже довго вистежував нас?

– Таки довго, – мовив Андроґ. – Він – це і є та тінь, що ходила за нами назирці. Тепер ми, ймовірно, дізнаємося про його справжні наміри.

Потому він наказав своїм людям прив'язати Белеґа до дерева при вході до печери; і, туго зв'язавши ельфові руки та ноги, вони почали його допитувати. Однак на всі запитання Белеґ давав єдину відповідь:

– Другом став я цьому Нейтанові од першої зустрічі в лісах, коли він був іще дитиною. А шукаю його тільки з любові та щоби переказати добрі вісті.

– Убиймо його – і позбудемося стеження, – гнівно сказав Андроґ, пожадливо дивлячись на великий Белеґів лук, адже й сам був лучником.

Але дехто, маючи добріше серце, виступив проти цього, й Алґунд мовив:

– Ватажок іще може повернутись; і коли він дізнається, що його одночасно позбавили і друга, і добрих вістей, ти пошкодуєш про скоєне.

– Не вірю я теревеням оцього ельфа, – промовив Андроґ. – Він шпигун Короля Доріату. А якщо і справді приніс якісь вісті, то мусить розповісти їх нам, а ми вже розсудимо, чи варті вони того, щоби залишити його серед живих.

– Я зачекаю на ватажка, – відказав Белеґ.

– То стоятимеш тут, поки станеш говіркішим, – мовив Андроґ.

Потому, підбурені Андроґом, розбійники покинули Белеґа прив'язаним до дерева, без їжі та води, а самі посідали поруч, їдячи та п'ючи; проте він так і не заговорив до них. Коли збігли два дні та дві ночі, розбійників охопили злість і страх, бо вони прагнули йти далі; й тепер уже більшість ладна була порішити ельфа. Щойно запала ніч, усі зібралися довкола нього й Улрад приніс жарину з маленького вогнища, яке горіло перед входом до печери. І тієї миті повернувся Турін. За звичкою, наблизившись тихо, він став у тіні поза колом людей і при світлі жарини побачив виснажене обличчя Белеґа.

Тоді його мовби вразила стріла, і давно стримувані сльози, подібно до раптової відлиги, навернулися йому на очі. Він вийшов із тіні й побіг до дерева.

– Белеґу! Белеґу! – гукав. – Як ти зайшов сюди? І чому стоїш отак?

Він одразу звільнив друга від пут, і Белеґ упав йому просто на руки.

Вислухавши все, що мали розповісти його люди, Турін розлютився та спохмурнів; але спершу зважав лише на Белеґа. І поки виходжував його, як умів, думав про власне життя в лісах, і гнів його повернувся проти нього самого. Розбійники‑бо часто вбивали незнайомців, якщо ловили їх поблизу власних лігвищ, або навіть влаштовували засідки на людей, і він не перешкоджав цьому; а часто й сам лихословив про Короля Тінґола та сірих ельфів, отож, мусив узяти на себе частку провини за те, що в його ватазі до них ставилися як до недругів. Тоді з гіркотою в голосі звернувся до своїх людей:

– Ви вчинили жорстоко, – сказав, – жорстоко, без жодної на те потреби. Досі ми ніколи не мучили в'язня; та до такої орківської поведінки довело нас життя. Бунтівні та безплідні були всі наші діяння, на догоду тільки собі й на поживу ненависті в наших серцях.

Однак Андроґ промовив:

– Кому ж маємо догоджати, як не собі? Кого нам любити, якщо всі нас ненавидять?

– Я принаймні не зведу вже руки ні на ельфа, ні на людину, – сказав Турін. – В Анґбанда і без того досить служників. Якщо ж інші не дадуть такої обітниці разом зі мною, то далі я піду сам.

Тоді Белеґ розплющив очі й підвів голову.

– Не сам! – мовив він. – Тепер я нарешті можу розповісти принесені вісті. Ти не розбійник, тож ім'я Нейтан тобі не пасує. Усі твої провини прощено. І цілий рік тебе шукали, щоби з почестями повернути на службу до Короля. Бо Драконів Шолом не з'являвся вже надто довго.

Однак Туріна ці новини не втішили, й він довго просидів мовчки: позаяк при Белеґових словах тінь знову огорнула його.

– Нехай промине ніч, – сказав він перегодом. – Тоді я зроблю вибір. Хай там що, а завтра ми мусимо покинути це лігво; адже не кожен, хто шукає нас, бажає нам добра.

– Далебі, ніхто, – сказав Андроґ, кинувши лютий погляд на Белеґа.

А вранці Белеґ, швидко зцілившись од недуги – був‑бо він із давнього ельфійського народу, – бесідував із Туріном осторонь.

– Я сподівався, що принесені вісті викличуть більше радості, – мовив він. – Але ж ти обов'язково повернешся в Доріат?

Він як тільки міг умовляв Туріна пристати на його раду; та що сильніше наполягав, то затятіше Турін опирався. А проте, він детально розпитав Белеґа про вирок Тінґола. І Белеґ розповів йому все, що знав, а наостанок Турін запитав:

– Значить, Маблунґ виявився мені другом, як колись і казав?

– Радше другом правди, – відповів Белеґ, – і так, зрештою, було найкраще; хоча присуд міг би бути менш справедливим, якби не свідчення Неллас. Чому, чому, Туріне, ти не розповів Маблунґові про Саеросів напад? Тоді все склалося б інакше. І, – додав він, дивлячись на людей, котрі вешталися біля входу до печери, – ти й досі з гордістю носив би шолом, а не зазнав би такого приниження.

– Може, й так, якщо ти називаєш це приниженням, – сказав Турін. – Може, й так. Але сталося те, що сталось; і слова застрягли мені в горлянці. Не встиг Маблунґ бодай щось запитати у мене, як в очах його я вже прочитав осуд за вчинок, якого не коїв. Ельфійський король сказав, що у мене серце гордого мужа. Таке воно й донині, Белеґу Куталіоне. І воно не дозволяє мені наразі повернутися до Менеґрота і зносити погляди, жалісливі та вибачливі, мовби я непокірний хлопчисько, котрий прийшов відбути покуту. Я маю давати прощення, а не отримувати. Адже я вже не хлопчисько, а муж свого роду; і суворий муж – волею долі.

Тоді Белеґ занепокоївся.

– Що ж ти робитимеш? – запитав він.

– «Будь вільним», – сказав Турін. – Ось що побажав мені Маблунґ на прощання. Ласка Тінґола, гадаю, не пошириться аж настільки, щоби він прийняв до себе і моїх побратимів у приниженні; та зараз я не розлучуся з ними, якщо вони самі не захочуть мене спекатися. Я люблю їх по‑своєму, навіть найгірших серед них. Вони одного зі мною роду, й у кожного є зерно добра, яке ще може прорости. Думаю, вони підтримають мене.

– Ти дивишся на все по‑іншому, – сказав Белеґ. – Коли спробуєш відучити їх лиходіяти, вони зрадять тебе. Я не довіряю їм, а одному з них – найбільше.

– Як може ельф оцінювати людей? – запитав Турін.

– Як оцінює будь‑чиї діяння, – відповів Белеґ і замовкнув, і не сказав про злочинний намір Андроґа, через якого більшість товариства так погано з ним повелася; бо, зважаючи на Турінів настрій, він боявся викликати його недовіру та завдати шкоди їхній давній дружбі, штовхнувши Туріна назад на непевну дорогу.

– «Будь вільним», – кажеш, Туріне, друже мій, – мовив він. – Що ж це значить для тебе?

– Що я стану на чолі моїх людей і вестиму війну на свій лад, – відповів Турін. – У єдиному моє серце тепер інакше: каюся за кожен удар, окрім завданих Ворогові людей і ельфів. І понад усе я хотів би, щоби поруч був ти. Залишся зі мною!

– Якщо я залишусь обіч тебе, то мною керуватиме любов, а не мудрість, – сказав Белеґ. – Серце застерігає, щоби ми повертались у Доріат. Деінде між нами проляже темна тінь.

– Хай там як, а я не піду туди, – сказав Турін.

– Шкода! – мовив Белеґ. – Але як люблячий батько, котрий задовольняє бажання сина, замість послухатися власної обачності, я поступаюся. На твоє прохання я зостаюсь.

– Оце справді добре! – сказав Турін.

Тоді несподівано замовкнув, ніби усвідомивши присутність тіні та борючись із власною гордістю, яка не дозволяла йому повернутися. Довго він сидів отак, розмірковуючи над роками, які лишилися позаду.

А далі, раптом виборсавшись зі світу думок, він глянув на Белеґа і сказав:

– Ельфійська діва, котру ти називав на ім'я, хоча я його не запам'ятав, – її вчасним свідченням я дуже завдячую, та, однак, не можу її пригадати. Чому вона стежила за мною?

Тоді Белеґ дивно глянув на Туріна.

– Чому питаєш? – сказав він. – Туріне, невже і справді переважну частину життя твої серце та розум були десь далеко? Колись, іще хлопчиком, ти гуляв із Неллас у лісах.

– То, напевно, було дуже‑дуже давно, – мовив Турін. – Чи то так віддалилось од мене дитинство й імла оповила все, крім спогаду про батьків дім у Дор‑ломіні. Чому я гуляв із ельфійською дівою?

– Мабуть, тому, щоб вона навчила тебе якомога більшого, – відповів Белеґ, – чи бодай кількох ельфійських слів на позначення назв лісових квітів. Принаймні тих назв ти не забув. На жаль, дитино людей, у Середзем'ї страждаєш не ти один, і чимало ран завдає не лише зброя. Взагалі я починаю думати, що ельфам і людям не варто ні зустрічатися, ні змішуватися.

Турін промовчав, але довго вдивлявся в обличчя Белеґа, ніби хотів розгадати загадку сказаного. Неллас із Доріату вже ніколи не судилося його побачити, тож Турінова тінь зійшла з неї. Потому Белеґ і Турін перевели розмову на інше й узялися сперечатися, де їм варто зупинитися.

– Повернімося до Дімбара, на північне узграниччя, де колись ми ходили разом! – наполягав Белеґ. – Там нас потребують. Бо віднедавна орки знайшли спосіб спускатися з Таур‑ну‑Фуіну, торуючи Анахів Прохід.

– Я не пригадую його, – сказав Турін.

– Ні, бо ми ніколи аж так далеко не відходили від кордонів, – мовив Белеґ. – Однак ти бачив удалині вістря Кріссаеґріму, а на схід од них – темні стіни Ґорґороту. Анахів Прохід – між ними, понад верхніми джерелами Міндеба. Складна та небезпечна путь; і все ж багато хто тепер сходить туди, й Дімбар, який раніше спочивав у мирі, гине від Темної руки, і люди Бретілу потрапили в біду. Я закликаю іти до Дімбара!

– Ні, я нізащо не повернуся назад, – відказав Турін. – Та й до Дімбара нині дістатися нелегко. Нам перешкоджатиме Сіріон, без мостів і бродів нижче від Брітіаху, далеко на півночі. Цю річку небезпечно перетинати. Хіба що в Доріаті. Але моєї ноги там не буде, я не користатиму з Тінґолового дозволу та прощення.

– Суворим мужем назвався ти, Туріне. І правдиво, якщо мав на думці впертість. Тепер – моя черга. Я піду, з твого дозволу, як тільки зможу, і попрощаюся з тобою. Коли ти справді хочеш, аби Міцнолукий був поруч із тобою, то шукай його в Дімбарі.

І тоді Турін не сказав уже нічого.

Наступного дня Белеґ рушив у мандрівку, а Турін провів його на відстань пострілу з лука від табору, але так нічого і не сказав.

– Ну, що ж, прощавай, сину Гуріна? – мовив Белеґ.

– Якщо побажаєш додержати слова і залишитися поруч зі мною, – відповів Турін, – тоді шукай мене на Амон‑Рузі!

Отак він говорив, навіжений і несвідомий того, що йому судилось.

– Інакше, це наше остаточне прощання.

– Мабуть, так буде найкраще, – сказав Белеґ і пішов своєю дорогою.

 

Кажуть, що Белеґ повернувся до Менеґрота, і постав перед Тінґол ом та Меліан, і розповів усе, що сталося, за винятком поганого поводження з ним супутників Туріна. Тоді Тінґол зітхнув і сказав:

– Я взявся по‑батьківськи піклуватися про сина Гуріна, й від цього не можна відмовитися ні з любові, ні з ненависті, хіба що повернеться сам Гурін Звитяжець. Хіба можна зробити більше?

А Меліан промовила:

– Дарунок ти нині одержиш від мене, Куталіоне, за допомогу та чесність, і ціннішого я не маю.

І вона дала йому вдосталь лембасу, дорожнього харчу ельфів, загорнутого в листочки зі срібла; і вузли ниточок, якими він був перев'язаний, скріплювало тавро Королеви – печать із білого воску в формі самотньої квітки Телперіона. Адже, згідно з традицією елдаліе, зберігання та вручення цієї їжі було винятковим привілеєм Королеви.

– Цей дорожній харч, Белеґу, – сказала вона, – буде тобі підмогою в нетрях узимку, а також підмогою тим, кого сам обереш. Бо нині я передаю його тобі, щоби ти розподіляв його на свій розсуд замість мене.

Цей дарунок, як ніщо інше, показав велику прихильність Меліан до Туріна; адже елдари ніколи раніше не дозволяли людям зуживати цього харчу, та й не часто робили це опісля.

Потому Белеґ відбув із Менеґрота і повернувся на північне узграниччя, де він мав власний мисливський будиночок і чимало друзів; проте раптом, коли настала зима і воєнні дії призупинилися, соратники не дорахувались у своїх лавах Белеґа, і він уже ніколи до них не повернувся.

 

Розділ VII

Про гнома на ймення Мîм

 

Тепер сказання веде нас до Мîма‑дрібногнома. Про дрібногномів давно забули, позаяк Мîм був останнім із них. Але навіть у давнину про них знали мало. Віддавна ельфи Белеріанду називали їх нібін‑ноґрімами, хоч і не любили; та власне, і дрібногноми не любили нікого, крім себе. Ненавидячи та боячись орків, вони також ненавиділи й елдарів, а найбільше – вигнанців; адже нолдори, за твердженням дрібногномів, загарбали їхні землі та домівки. Нарґотронд першими заснували та почали копати саме дрібногноми – ще задовго до того, як Фінрод Фелаґунд прийшов із‑за Моря.

Походять вони, як стверджує дехто, від гномів, котрих вигнали з гномівських міст сходу в стародавні часи. Задовго перед поверненням Морґота вони подорожували в напрямку заходу. Малочисельні, не маючи повелителя, дрібногноми поволі припинили займатися ковальством і накопиченням зброї, бо стало важко добувати залізну руду. Зате вони потроху призвичаїлися до крадіжок, і дещо поменшали на зріст порівняно з їхніми східними родичами, і ходили, похиливши плечі, швидко та крадькома. Проте, як і всі гноми, вони було значно сильніші, ніж здавалися на вигляд, і чіплялися за життя навіть у найбільшій скруті. Але, зрештою, на ту пору вони вже виродились і вимерли в Середзем'ї – всі, крім Мîма та двох його синів, і був той Мîм старий навіть за мірками гномів, старий і забутий.

 

Після відходу Белеґа (а було це другого літа по втечі Туріна з Доріату) справи у розбійників ішли – гірше нікуди. Дощило не до ладу, й орки, чисельніші, ніж раніше, надходили з Півночі вздовж старої Південної Дороги через Тейґлін, спричиняючи заворушення в усіх лісах на західних кордонах Доріату. Не знали розбійники ні спокою, ні спочинку, і їхній загін значно частіше був переслідуваним, аніж переслідувачем.

Однієї ночі, коли вони лежали, причаївшись у глупій темряві, Турін обміркував власне життя і зрозумів, що його можна було би значно покращити. «Мусимо знайти якийсь потаємний сховок, – подумав, – і запастися харчами на холодну зиму». Та він не знав, куди податися. Наступного дня Турін повів людей на південь – далі, ніж вони будь‑коли відходили від Тейґліну та кордонів Доріату; і після триденної подорожі вони зупинилися на західному краю лісів Долини

Сіріону. Місцевість там, піднімаючись до вересових пусток, ставала сухішою та біднішою.

Невдовзі сталося так, що в сірому світлі дощового заходу Турін і його люди знайшли прихисток у хащах гостролисту, а поза ними простягся бездеревний простір, де було багато великих каменів, прихилених або нагромаджених один на одного. Довкола панувала тиша, й тільки дощ скрапував із листя.

Зненацька вартовий подав сигнал, і, позривавшись на ноги, вони угледіли три фігури в каптурах, зодягнуті в сіре, які крадькома рухалися поміж камінням. Кожна постать несла великий мішок, але, незважаючи на це, всі рухалися швидко. Турін крикнув, аби вони зупинились, і люди кинулися до них, як мисливські пси, але ті продовжували йти своєю дорогою, і, хоч Андроґ вистрілив, двоє розчинились у сутінках. Один відстав – чи то був найповільнішим, чи мав найважчу ношу, – тож невдовзі його спіймали, повалили на землю й утримували багато рук, а він, попри все, боровся та кусався, наче звір. Але надійшов Турін і дорікнув своїм людям:

– Що у вас тут? – запитав. – Навіщо так шаленіти? Воно старе і мале. Яка може бути від нього шкода?

– Воно кусається, – сказав Андроґ, потираючи закривавлену руку. – Це орк або створіння орківського роду. Убиймо його!

– Воно заслужило це бодай тим, що обдурило наші надії, – сказав інший, котрий забрав мішок. – Тут лише корінці та дрібне каміння.

– Ні, – сказав Турін, – у нього є борода. Гадаю, це лише собі гном. Нехай він підведеться і скаже.

Так і втрапив Мîм у сказання про дітей Гуріна. Бо став навколішки перед Туріном і благав залишити йому життя.

– Я старий, – промовив він, – і бідний. Лише собі гном, як ти сказав, а не орк. Називаюся Мîм. Не дозволь їм порішити мене, повелителю, безпричинно, за орківським звичаєм.

Тоді Турін у душі пожалів його, та сказав:

– Бідним ти виглядаєш, Мîме, хоча це дивно для гнома, та ми, безперечно, ще бідніші: бездомні й не маємо друзів серед людей. Коли я скажу, що ми, перебуваючи у великій скруті, помилуємо тебе не просто з жалю, що ти запропонуєш як викуп?

– Я не знаю, чого ти бажаєш, – обережно сказав Мîм.

– Наразі – небагато! – мовив Турін, печально озирнувшись навколо, і дощ заливав йому очі. – Безпечного місця для спання подалі від вологих лісів. Без сумніву, сам ти його маєш.

– Маю, – відказав Мîм, – але не можу віддати як викуп. Я надто старий, аби жити під відкритим небом.

– Тож не варто і далі старіти, – сказав Андроґ, виступаючи наперед із ножем у неушкодженій руці. – Я можу тебе позбавити від старості.

– Володарю! – скрикнув Мîм, дуже перелякавшись і вчепившись за Турінові коліна. – Якщо я втрачу життя – ти втратиш помешкання, бо не знайдеш його без Мîма. Я не можу його віддати, але можу поділитися ним із вами. Там тепер значно більше простору, ніж було колись, бо чимало наших уже відійшли у вічність.

І він заплакав.

– Тебе помилувано, Мîме, – промовив Турін.

– Принаймні, доки ми дістанемося твого лігва, – сказав Андроґ.

Але Турін накинувся на нього, кажучи:

– Якщо Мîм без обману приведе нас до своєї оселі й вона нам підійде, тоді його життя можна вважати викупленим; і його не порішить жодна людина, котра йде за мною. Присягаюся.

Тоді Мîм поцілував Турінові коліна і сказав:

– Мîм буде тобі другом, володарю. Спочатку він подумав, що ти ельф – через вимову та голос. Але те, що ти людина, – ще краще. Мîм не любить ельфів.

– Де ж твоя оселя? – запитав Андроґ. – Вона мусить бути дуже доброю, щоби захотілося ділити її з гномом. Бо Андроґ не любить гномів. Його народ приніс кілька хороших оповідок про цю расу зі Сходу.

– По собі він залишив й гірші оповідки, – сказав Мîм. – Гудитимеш мою оселю, коли побачиш її. Та в дорозі вам буде потрібне світло – вам, людям, котрі спотикаються. Я повернусь у добрий час і поведу вас.

Тоді він підвівся й підняв свій мішок.

– Ні‑ні! – сказав Андроґ. – Ти ж цього не дозволиш, отамане? Бо інакше ніколи не побачиш старого пройдисвіта.

– Темніє, – мовив Турін. – Хай залишить нам якусь заставу. Даси нам твій мішок і все, що в ньому, Мîме?

Але гном знов упав на коліна, дуже бідкаючись.

– Якщо Мîм надумає не повертатися, то старий мішок із корінцями його не поверне, – сказав він. – Я повернуся. Відпустіть мене!

 

 

Мîм– Не відпущу, – відказав Турін. – Якщо не хочеш розлучатися з мішком, то мусиш залишитися разом із ним. Можливо, ніч, проведена під мокрим листям, змусить і тебе пожаліти нас.

Але він помітив – та й інші також, – що Мîм надає більшого значення мішку і його вмісту, ніж той був вартий на вигляд.

Вони провели старого гнома до їхнього похмурого табору, й, ідучи, той бурмотів дивною мовою, що здавалася різкою від стародавньої ненависті; але коли йому зв'язали ноги, він раптом затих. І ті, хто стояв на чатах, бачили, що він цілісіньку ніч просидів мовчки та нерухомо, ніби камінь, і тільки його безсонні очі спалахували, блукаючи в пітьмі.

 

Над ранок дощ припинився й у деревах заворушився вітер. Світанок видався значно яснішим, аніж багато днів перед тим, легенький вітерець із Півдня очистив небо, бліде та ясне перед сходом сонця. Мîм продовжував сидіти нерухомо, мовби мертвий; бо тепер його важкі повіки склепились, а ранкове світло показало, який він висушений і зморщений од віку, Турін стояв і зиркав на нього згори.

– Тепер світла досить, – сказав він.

Тоді Мîм розплющив очі й показав на пута; і коли його звільнили, він люто заговорив:

– Знайте ж, дурні! – мовив. – Не зв'язуйте гнома! Він цього не подарує. Я не хочу вмирати, але те, що ви зробили, збурило мою душу. Я шкодую, що дав слово.

– А я – ні, – мовив Турін. – Ти проведеш мене до твого дому. Доти ми не говоритимемо про смерть. Така моя воля.

Він незворушно подивився гномові в очі, й Мîм не зміг витримати того погляду, та й узагалі мало хто міг опиратися погляду Туріна, коли той щось собі вирішив або гнівався. Небавом гном відвів голову та піднявся.

– Іди за мною, володарю! – сказав.

– Добре! – мовив Турін. – Але ще додам таке: я розумію твою гордість. Можеш померти, але тебе вже не зв'язуватимуть.

– Таки ні, – відповів Мîм. – Однак ходімо!

І він повів їх назад до того місця, де його впіймали, і вказав на захід.

– Там мій дім! – сказав він. – Думаю, ви часто бачили його, адже він високий. Ми називали його Шарбгунд, доки ельфи не позмінювали всіх назв.

Тоді вони побачили, що гном показує на Амон‑Руз, Лисий Пагорб, гола маківка якого зорила понад багатьма‑багатьма лігами довколишніх нетрів.

– Ми бачили його, та жодного разу – так близько, – сказав Андроґ. – Де ж там узятися безпечному лігву, чи воді, чи іншим необхідним для нас речам? Я припускав, що тут якась пастка. Хіба люди ховаються на верхівці пагорба?

– Бачити здалеку безпечніше, ніж чаїтися, – відказав Турін. – 3 Амон‑Руза видно все, од краю до краю. Ну, Мîме, погляньмо, що ти нам покажеш. Як довго доведеться нам, людям, котрі спотикаються, йти туди?

– Цілий день, аж до сутінків, якщо вирушимо негайно, – відповів гном.

 

Небавом загін із Туріпом і Мîмом на чолі рушив на захід. Вийшовши з лісів, люди просувались обережно, попри те, що довколишній край здавався порожнім і спокійним. Обійшли навалене каміння та почали підніматися; бо Амон‑Руз був на східному краї узвишшя вересових пустищ, що здіймалося поміж долинами Сіріону та Нароґом, проте навіть понад кам'янистою пусткою при основі його вершина підносилася більш як на тисячу футів угору. Зі східного боку нерівна земля поволі вивищувалася, переходячи у стрімкі гребені між купками беріз, горобини та старезного терну, закорінених у гірській породі. По той бік, понад зарослями вересу, нижні схили Амон‑Руза поросли хащами аеґлосу, та стрімке сіре верхів'я зяяло голизною, якщо не зважати на червоний сереґон, який покрив камінь.

Коли день добігав до кінця, розбійники наблизилися до підніжжя пагорба. Тепер вони надходили з півночі, бо так провадив їх Мîм, і світло призахідного сонця осявало маківку Амон‑Руза, і сереґон утішався у цвіті.

– Гляньте! На вершині пагорба кров, – сказав Андроґ.

– Поки що ні, – мовив Турін.

 

Сонце знижувалось, і світло меркло в улоговинах. Пагорб невиразно вимальовувався перед і понад ними, тож тепер їх дивувало, навіщо було брати провідника, щоби дістатися до такої явної цілі. Та Мîм простував далі, вони почали дертися на останній крутий схил і аж тоді зрозуміли, що гном, за таємними знаками чи старою звичкою, дотримується певного шляху. Мîм петляв туди‑сюди, і коли вони озиралися довкола, то бачили обабіч темні лощини та розчахнуті ущелини або ж пустельну землю з велетенським камінням, водоспадами та ямами, замаскованими ожиною і колючками. У такій місцині без провідника вони довго і важко торували би собі шлях.

По якомусь часі загін дістався стрімкішої, але рівнішої землі. З‑під покрову давніх горобин вони перейшли у прохід, утворений довгостеблим аеґлосом – у морок, напоєний солодким ароматом. Тоді зненацька перед ними виросла скеляста стіна, гладка та прямовисна, десь футів із сорок заввишки, але сутінь уже затьмарила небеса понад ними, тому точніше вгадати не вдавалося.

– Це двері до твоєї оселі? – запитав Турін. – Кажуть, гноми люблять камінь.

Він підійшов ближче до Мîма, щоби той бува не утнув якої штуки.

– Не двері до оселі, а ворота до саду, – сказав Мîм.

Тоді він повернувся праворуч і пішов уздовж підніжжя скелі, а зробивши кроків двадцять, раптово зупинився; і Турін побачив там чи то рукотворну, чи природну розколину, і то таку, що два торці стіни частково перекривались, а між ними ліворуч тягся вглиб прохід. Доступ туди заплели в'юнкі рослини, вкорінені у тріщинах угорі, а всередині крута кам'яниста стежечка вела вгору, в темряву. На неї тонкою цівкою сочилася вода, тож була та стежина волога.

Один по одному подорожні ввійшли. Згори стежка повернула праворуч і ще раз на південь, вивівши їх крізь хащі колючок на зелену площину, по якій бігла собі далі аж ген у морок. Вони дісталися до оселі Мîма, Бар‑ен‑Нібін‑ноеґа, про яку згадувалося тільки у стародавніх сказаннях До р і ату і Нарґотронда, але якої досі не бачила жодна людина. Утім, западала ніч, і на сході займалася зоря, тому вони поки що не могли осягнути форми цього чудернацького місця.

Верхівка Амон‑Руза – то було велике нагромадження каміння, подібне до гострого камінного вістря з відкритим пласким верхом. З північного боку на ньому вирізнявся уступ, горизонтальний і майже квадратний, непомітний ізнизу; ззаду він захищав маківку пагорба, мовби стіна, а зі сходу та із заходу від його країв зривалися донизу прямовисні скелі. Тільки з півночі, звідки вони й підійшли, на пагорб легко було видертися тому, хто знав дорогу. Від «воріт» стежина вела до невеличкого гаю карликових беріз, які росли довкола чистого ставка, прорубаного у скельному моноліті. Його напував потічок біля підніжжя скелястої стіни позаду, який біг стоком і переливався білою цівкою через західний край уступу. За ослоною з дерев, поблизу потічка, між двома високими опорами у вигляді валунів розташувалася печера. Вона здавалася не більш ніж благеньким ґротом із низькою надтріснутою аркою; та далі глибшала і розходилася під пагорбом, вирита повільними руками дрібногномів упродовж багатьох років їхнього спокійного життя тут, на безпечній відстані від сірих ельфів із лісів.

 

У глибокому присмерку Мîм провів людей повз ставок, де поміж тінями березових віт уже віддзеркалювалися ясні зорі. При вході до печери він обернувся й уклонився Турінові.

– Заходь, володарю! – сказав. – Бар‑ен‑Данвез, Дім Викупу. Так його варто називати тепер.

– Можливо, – промовив Турін. – Але спершу я подивлюся на нього.

Тоді він увійшов разом із Мîмом, а інші, бачачи його попереду, безстрашно рушили за ними, навіть Андроґ, який найбільше не довіряв гномові. Небавом вони опинились у густій пітьмі; та Мîм плеснув у долоні – й десь із‑за рогу з'явилося мале світелко: з віддаленого проходу зовнішнього ґрота виступив іще один гном, несучи маленький смолоскип.

– Ти ба! Я таки не влучив у нього! – сказав Андроґ.

Але Мîм швидко переговорив із тим іншим їхньою

різкою мовою і, наче стривожившись або розлютившись од почутого, кинувся у прохід і зник. Тоді Андроґ став щодуху пориватись іти вперед.

– Нападаймо перші! – гукав він. – їх може бути тут цілий рій, але вони невеличкі.

– Гадаю, їх тільки троє, – сказав Турін і став на чолі ватаги, а позад нього розбійники просувалися навпомацки вздовж проходу, не відриваючи рук од шорстких стін. Багато разів прохід звертав то туди, то сюди під гострими кутами; та нарешті попереду замиготіло примарне світло і вони потрапили до невеликої, проте дуже високої зали, тьмаво освітленої лампами, які звисали з‑під затемненої покрівлі на міцних ланцюгах. Мîма там не виявилося, та звідкілясь долинав його голос, отож, ідучи на нього, Турін надибав у кінці зали вхід до світлиці. Зазирнувши досередини, він побачив Мîма, який навколішки стояв долі. Поруч нього мовчки стояв гном зі смолоскипом; а на камінному ложі при дальшій стіні лежав іще один.

– Кгîме, Кгîме, Кгîме! – голосив старий гном, скубаючи на собі бороду.

– Не всі твої стріли обминули ціль, – мовив Турін Андроґові. – Та ця влучність не доведе до добра. Ти надто легко випускаєш стріли; проте можеш не прожити надто довго, щоби помудрішати.

Облишивши інших, Турін м'яко ввійшов, і став обіч Мîма, і заговорив до нього.

– Що за біда трапилася, господарю? – сказав. – Я трохи знаюся на цілительстві. Може, вдасться тобі допомогти?

Мîм повернув голову – очі його червоно палали.

– Хіба би ти міг повернути назад час і повідтинати жорстокі руки твоїм людям, – відповів він. – Це мій син. Стріла влучила йому в груди. Тепер він там, куди не долинають слова. Помер на заході сонця. А твої пута не дали мені зцілити його.

Знову довго стримуваний жаль заструменів у серці Туріна, мовби вода з гірської породи.

– Шкода! – сказав він. – Я би спинив ту стрілу, якби міг. Тепер і справді ця оселя називатиметься Бар‑ен‑Данвез, Дім Викупу. Бо, незалежно від того, будемо ми тут жити чи ні, я вважатиму себе твоїм боржником; якщо коли‑небудь здобуду багатство, то на знак скорботи виплачу данвез за твого сина чистим золотом, навіть якщо воно вже не тішитиме твоє серце.

Тоді Мîм підвівся і довго дивився на Туріна.

– Я слухаю тебе, – сказав він. – І ти мовиш, як давній володар гномів; і це полонить мене. Тепер моє серце заспокоїлося, хоч і не радіє. Тож я сплачу власний викуп: можете тут жити, якщо бажаєте. Але додам і таке: той, хто випустив стрілу, повинен зламати лука та стріли і покласти їх у ногах мого сина; і віднині той чоловік ніколи не повинен брати до рук ані стріли, ні лука. Якщо візьме – від них і помре. Таке прокляття я насилаю на нього.

Андроґ, почувши прокляття, дуже злякався; і хоча неохоче, проте зламав і лук, і стріли та склав їх у ногах загиблого гнома. Та виходячи зі світлиці, люто зиркнув на Мîма і пробурмотів:

– Кажуть, прокляття гнома завжди справджується; але і прокляття людини також може досягнути мети. Нехай же він помре з дротиком у горлі!

 

Тієї ночі вони полягали в залі, та спали неспокійним сном через голосіння Мîма та Ібуна, його другого сина. Коли воно стихло, розбійники сказати не могли; та прокинувшись, не застали гномів, а вхід до світлиці був завалений каменем. День знову видався ясним, і в ранішньому сонячному світлі розбійники помились у ставку та приготували їжу, як змогли; і коли вони сіли снідати, перед ними з'явився Мîм.

Він уклонився Турінові.

– Мій син загинув, і годі з цим, – сказав. – Він лежить разом із праотцями. А живим годиться повертатися до життя, яке нам відпущено, хоча дні ці можуть бути недовгими. Чи оселя Мîма задовольняє тебе? Викуп заплачено і прийнято?

– Так, – сказав Турін.

– Тоді все в цій оселі – ваше, щоби ви могли належно облаштуватися, – все, крім єдиного: зачинений покій не повинен відчиняти ніхто, опріч мене.

– Ми вислухали тебе, – сказав Турін. – Щодо нашого життя тут, то воно безпечне або принаймні здається таким; однак нам усе одно будуть потрібні їжа й інші речі. Як же ми виходитимемо – точніше, як будемо повертатися?

Мîм зареготав на все горло і цим занепокоїв людей.

– Боїтеся, що прийшли за павуком у самісіньке осердя його павутини? – запитав він. – Ні, Мîм не їсть людей. Павукові стане зле від трьох ос одразу. Бачите, ви озброєні, а я стою тут голіруч. Ні, ми з вами мусимо ділитися: домівкою, харчем, вогнем та іншими зручностями, можливо. Оселю, думаю, ви охоронятимете і берегтимете в таємниці заради власного добра, навіть коли знатимете шляхи до виходу та входу. З часом ви їх таки вивчите. А до того, якщо кудись виходитимете, вас провадитиме Мîм або Ібун, його син; один із нас ходитиме за вами всюди і повертатиметься разом із вами – або чекатиме в певному місці, яке ви знатимете і зможете найти без провідника. Гадаю, те місце буде щоразу ближче і ближче біля дому.

Турін пристав на це і подякував Мîмові, а більшість його людей зраділа; бо у світлі вранішнього сонця, в розпал літа, ця оселя здавалася прегарним місцем для життя. Лише Андроґ був невдоволений.

– Що швидше ми навчимося самі виходити і повертатися, то краще для нас, – сказав він. – Ніколи ще ми не брали полоненого, котрий брався би верховодити нашими вилазками.

 

Того дня вони відпочивали, чистили зброю та латали одіж; бо мали їжі ще на добу чи дві, та й Мîм додав трохи своєї. А ще позичив їм три казани для приготування їжі, позичив і паливо; а ще приніс мішок.

– Сміття, – сказав він. – Не варте, щоби його красти. Саме лишень дике коріння.

Та коли ті корінці вимили, вони виявилися білими та з м'ясистою шкіркою, а звареними були цілком придатні для їжі та чимось нагадували хліб. Це потішило розбійників, адже вони рідко споживали хліб – тільки тоді, коли вдавалося його вкрасти.

– Лісові ельфи про ці корінці не знають; сірі ельфи не знайшли їх; а ті гордії, котрі прийшли з‑за Моря, надто пихаті, щоби копати, – мовив Мîм.

– Як звуться ці корінці? – запитав Турін.

Мîм подивився на нього скоса.

– Вони мають назву тільки мовою гномів, якої ми не навчаємо, – сказав він. – А ще ми не вчимо людей шукати їх, бо люди жадібні та марнотратні й не зупиняться, доки не знищать усі рослини; тож добре, що зараз вони, блукаючи в нетрях, проходять повз них.

Більше ви від мене не дізнаєтесь. Але можете користати з моєї щедрості, поки говоритимете чесно та не будете шпигувати чи красти.

Тоді він знову розсміявся на все горло.

– Ті корінці дуже цінні, – сказав він. – Голодної зими навіть цінніші за золото, адже їх можна запасати – так, як білки запасають горіхи, – і ми вже почали робити припаси з першого врожаю. Та ви дурні, якщо думаєте, що я би не розлучився з одним невеликим клунком заради порятунку власного життя.

– Я зрозумів, – сказав Улрад, який і заглядав у мішок, коли спіймали Мîма. – Та все ж ти не розлучився, і твої слова змушують мене ще більше дивуватися.

Мîм повернувся і поглянув на нього похмуро.

– Ти один із тих дурнів, чиєї загибелі взимку весна не оплакує, – сказав він йому. – Я дав слово, тому мусив повернутися, бажав я цього чи ні, з мішком чи без нього, хай би що думала нестримана віроломна людина! Та я не терплю, коли у мене силоміць відбирають мою власність, хай це був би лише ремінець для взуття. Думаєш, я не пам'ятаю, що саме твої руки були серед тих, котрі зв'язали мене і тримали так довго, щоби я вже не зміг ані слова сказати синові? Кожного разу, коли розподілятиму земляний хліб із комори, тебе не враховуватиму, тож якщо їстимеш його, то лишень завдяки щедрості твоїх побратимів, а не моїй.

Тоді Мîм пішов геть; а Улрад, який виявив легкодухість перед його гнівом, промовив йому в спину:

– Високі слова! Та старий шахрай тримає в мішку і щось інше, подібної форми, однак твердіше та важче.

Напевно, в нетрях, окрім земляного хліба, є ще щось, чого не знайшли ельфи та про що не годиться знати людям!

– Може, й так, – сказав Турін. – Але гном не помилився принаймні в одному – назвавши тебе дурнем. Навіщо висловлювати свої думки? Тиша, коли чесні слова застрягають у горлі, – найкраща допомога для будь‑яких намірів.

 

День минув мирно, і жоден розбійник не побажав виходити з дому. Турін довго міряв кроками зелений дерен уступу від краю до краю; дивився то на схід, то на захід і захоплювався обширом краєвидів при ясному повітрі. На півночі, незвично близько, йому вдалося розгледіти Бретілський Ліс, що зелено обступав Амон‑Обел. Туди його погляд звертався значно частіше, ніж йому хотілося б, і він сам не розумів, чому: адже серце рвалося радше на північний захід, де – за багато‑багато ліг, на краю овиду – йому ввижалися Гори Тіні та й кордони рідної землі. Але того вечора Турін поглянув на захід, як сонце котилося в імлу понад віддаленими узбережжями, а між ними в напівтемряві простяглася Долина Нароґу.

Так почалося життя Туріна, сина Гуріна, в чертогах Мîма у Бар‑ен‑Данвезі, Домі Викупу.

 

Тривалий час розбійникам велося гарно, і все було їм до душі: нескупа їжа, теплий і сухий захисток, місця більш ніж досить, позаяк вони виявили, що при потребі можна заселити додатково понад сто печер. А далі, у глибині, була менша зала. Там при одній стіні стояло горно, над яким крізь гірську породу здіймався димар, що вів до продувного отвору, хитро захованого у бічній розколині пагорба. Було й чимало інших кімнат, придатних для життя, роботи чи для складання припасів, входи до яких відкривались із зал чи з проходів між ними. Щодо нагромадження добра, то Мîм значно переважав людей умінням і мав безліч посудин та скринь із каменю чи з дерева, на вигляд дуже давніх. Однак більшість кімнат на ту пору зяяла пусткою: в арсеналах висіли сокири й інше спорядження, вкрите іржею та пилом, полички й ніші спорожніли, а кузні не працювали. Усі, крім однієї – маленької комірчини, що сполучалася з внутрішньою залою та мала горно, димар якого з'єднувався з димарем горна в залі. Мîм час од часу працював там, але до себе нікого не підпускав; він також не розповів їм про потаємні сходи, які піднімалися з його помешкання до пласкої вершини Амон‑Руза. На них випадково натрапив Андроґ, коли голодний нипав у пошуках Мîмових запасів їжі й заблукав серед печер; однак залишив це відкриття при собі.

Упродовж того року розбійники не чинили грабунків, а якщо й покидали оселю для полювання чи збирання їжі, то лише невеликими групами. Тривалий час їм було важко відновлювати в пам'яті дорогу, й, опріч Туріна, хіба зо шість людей більш‑менш упевнено почувалися на шляху. Проте, зрозумівши, що ті шестеро спритників можуть дістатися до лігва без допомоги Мîма, розбійники вдень і вночі виставляли варту біля розколини в північній стіні. Нападу ворогів зі сходу вони не сподівалися, як і не боялися, що хто‑небудь спроможеться видертися на Амон‑Руз із того боку. Тож удень вартовий найчастіше стояв на верхівці маківки, щоби можна було вільно роззиратися довкруж. Незважаючи на стрімкі підступи до неї, на вершину можна було вибратися з допомогою грубих східців, вирубаних східніше від входу до печери, якими людина видиралася без сторонньої допомоги.

Тож рік добігав кінця без втрат і тривог. Але коли дні стали коротшими, ставок посірів і охолов, берези оголились і повернулися сильні дощі, розбійники змушені були проводити більше часу в захистку. Тому небавом їм надокучили підземна темрява і тьмаві напівосвітлені чертоги; й більшості здавалося, що життя було би краще, якби вони не ділили оселю з Мîмом. Бо він надто часто несподівано виринав із котрогось затіненого кутка чи з дверного отвору саме тоді, коли вони думали, що він деінде; а коли Мîм був поруч, занепокоєння змушувало їх припиняти розмови. Так вони призвичаїлися перемовлятися між собою пошепки.

А от із Туріном, і це здавалося їм дивним, було інакше; що далі, то міцніше він здружувався зі старим гномом, дедалі частіше прислухався до його порад. Прийдешньої зими він довгими годинами сидітиме з Мîмом і вислуховуватиме його повчання та життєві оповіді; Турін, далебі, не докоряв йому, навіть якщо той погано висловлювався про елдарів. Мîм же виглядав цілком задоволеним і у відповідь виявляв Турі нові неабияку ласку – іноді допускав його до кузні, – й там вони приязно бесідували.

Коли проминула осінь, зима жорстоко напосілася на них. Ще до Різдвяна з Півночі принесло снігопади, та ще й значно сильніші, ніж можна було сподіватись у прирічкових долинах; на ту пору, з поширенням влади Анґбанда, зими у Белеріанді ставали чимраз суворішими. Амон‑Руз позаносило глибокими снігами, й тільки найсміливіші відважувалися виходити назовні. Дехто зліг од недуги, виснажений голодом.

У тьмяному присмерку дня посеред зими перед ними раптом постав муж, котрий, загорнутий у білий плащ із каптуром, здавався міцним і великим. Він прослизнув повз сторожу й підійшов до вогню, не кажучи ні слова. А коли люди посхоплювалися на ноги, то засміявся і скинув каптур, і вони побачили, що то Белеґ Міцнолукий. Під широким плащем він мав великий пакунок, у якому приніс безліч необхідних людям речей.

Отак Белеґ повернувся до Туріна, піддавшись поклику любові, а не мудрості. Турін дуже зрадів, бо часто жалкував про власну впертість; а тепер його сердечні прагнення задовольнилися навіть без упокорення чи зусиль над собою. Та якщо Турін радів, то Андроґ і ще дехто з ватаги – аж ніяк. їм здавалося, що Белеґ і їхній ватажок таємно домовилися про зустріч; Андроґ ревниво зиркав, як ті двоє сиділи осторонь і розмовляли про своє.

Белеґ приніс також Шолом Гадора, сподіваючись, що він викличе у Туріна прагнення чогось піднесенішого за життя ватажка невеликого загону в нетрях.

– Ось, я повертаю тобі належне, – сказав він Турінові, діставши шолом. – Ти залишив його під моєю опікою на північному узграниччі, та, може, й забув про нього.

– Майже, – промовив Турін, – але віднині не забуду.

І він замовкнув, звернувши глибокодумний погляд у далину, аж раптом помітив, що в руках у Белеґа мерехтить іще дещо. То був дар Меліан; але срібні листочки при світлі вогнища стали червоної барви, і, коли Турін побачив тавро, його погляд спохмурнів.

– Що це в тебе? – запитав він.

– Найвеличніший дарунок, яким спромоглось обдарувати тебе любляче серце, – відповів Белеґ. – Це – лембас‑ін‑еліз, дорожній харч елдарів, якого не куштувала досі жодна людина.

– Я приймаю шолом моїх праотців і дякую, що ти його зберіг, – сказав Турін. – Однак не прийматиму дарунків із Доріату.

– Тоді відішли назад меча й усю іншу зброю, – мовив Белеґ. – Відішли також навчання та плекання, яке дали тобі в юності. А ще дозволь твоїм людям, котрі (як ти кажеш) були вірними, померти в пустелі, щоби догодити тобі! А щодо цього дорожнього харчу, то його подарували не тобі, а мені, тож я можу робити з ним, що захочу. Не їж його, якщо він стає тобі поперек горла; проте інші можуть бути голодніші й не такі пихаті, як ти.

Очі Туріна спалахнули, та, як тільки він подивився в обличчя Белеґа, вогонь у них згас і вони посіріли, а вуста промовили ледве чутно:

– Дивуюся, друже, що ти зволив повернутися до такого хамули. Та від тебе я прийму будь‑що, навіть докір. Віднині й надалі ти можеш радити мені будь‑що, крім повернення в Доріат.

 

Розділ VIII