Здавалка
Главная | Обратная связь

Загибель Нарґотронда



 

П'ять літ минуло, відколи Турін прийшов у Нарґотронд, і тогоріч навесні прибули до міста двоє ельфів, котрі назвалися Ґелмір і Армінас із народу Фінарфіна, і сказали, ніби мають справу до Володаря Нарґотронда. На той час Турін керував усіми збройними силами нолдорів і правував сам‑один тим, що стосувалося воєнних питань; він узагалі став суворим і гордим, чинячи все відповідно до власних бажань або так, як уважав за потрібне. Тому‑то прибулих відвели до Туріна, проте Ґелмір сказав:

– Говорити ми будемо лише з Ородретом, сином Фінарфіна.

І коли надійшов Ородрет, Ґелмір мовив йому:

– Володарю, ми походимо з народу Анґрода і довго блукали від часів Нірнаета; останні ж роки провели серед послідовників Кірдана побіля Гирла Сіріону.

Тож одного дня він прикликав нас і наказав вирушити до тебе, позаяк сам Улмо, Володар Вод, об'явився йому і застеріг про велику небезпеку, що наближається до Нарґотронда.

Проте Ородрет не повірив їм і відказав:

– Навіщо ж ви прийшли сюди з Півночі? Певно, мали ще й інші доручення?

На це Армінас мовив:

– Так, володарю. Від часів Нірнаета я прагнув розшукати таємне королівство Турґона, проте не знайшов. І за тими пошуками, боюсь, аж надто забарився з прибуттям сюди. Адже Кірдан випровадив нас кораблем уздовж узбережжя – задля швидкості й утаємниченості – й висадив у Дренґісті. Але дехто з‑поміж морського народу в минулі роки бував на півдні, доправляючи Турґонові послання, і те, як обережно вони говорили про минуле, підказало мені, що Турґон, можливо, й досі мешкає на Півночі, а не на Півдні, як гадає більшість. Але ми не дошукалися про те ні знаку, ні вістей.

– Навіщо ви шукаєте Турґона? – запитав Ородрет.

– Бо сказано, що його королівство найдовше чинитиме опір Морґотові, – відповів Армінас.

Ці слова здалися Ородретові зловісними, тож він розсердився.

– Тоді не баріться в Нарґотронді, – мовив він, – бо тут ви не дізнаєтеся новин про Турґона. А що Нарґотронд у небезпеці – мені відомо і без вас.

– Не гнівайся, володарю, – сказав Ґелмір, – через правдиві відповіді на твої запитання. Адже наш звивистий шлях сюди приніс і користь: ми були там, куди не доходили твої найзавзятіші розвідники, перетнули Дор‑ломін і всі землі попід покровом Еред‑Ветріну і дослідили Сіріонів Прохід, вистежуючи ходи Ворога. У тих краях згромадилася безліч орків та інших лихих створінь, а довкруж Сауронового Острова збирається військо.

– Мені про це відомо, – промовив Турін. – Новини ваші давно застаріли. Послання Кірдана було би доречним, якби прибуло раніше.

– Принаймні, володарю, вислухай саме послання, – звернувся Ґелмір до Ородрета. – Почуй же слова Володаря Вод! Ось що він казав Кірданові: «Зло з Півночі осквернило витоки Сіріону, влада моя покидає струмені пливких вод. Але гряде страшніша біда. Тому накажи Володареві Нарґотронда замкнути двері фортеці й не виступати поза її межі. Нехай скине каміння погорди в гомінку ріку, щоби повзуче зло не відшукало брами».

Слова ці здались Ородретові похмурими, й він, як завжди, повернувся до Туріна, мовби питаючи поради. Але Турін не йняв віри посланцям і мовив зневажливо:

– Що може знати Кірдан про наші війни – війни тих, хто живе під боком у Ворога? Він моряк, отож нехай і дбає про кораблі! Якщо ж справді Володар Вод хотів дати нам пораду, то нехай би висловлювався чіткіше. Інакше той, хто загартований війною, як і раніше, вважатиме, що в нашому становищі найдоцільніше – зібрати міць і хоробро вийти назустріч недругам, допоки вони не підібралися занадто близько.

Тоді Ґелмір уклонився Ородретові й сказав:

– Я говорив, як наказано, володарю, – й відвернувся.

Армінас же запитав у Туріна:

– Чи ти справді з Дому Гадора, як про те – я чув – говорять?

– Тут мене звуть Аґарваеном, Чорним Мечем Нарґотронда, – відказав Турін. – Бачу, ти часто продаєш чужі секрети, друже Армінасе. Добре, що таємниця Турґона тобі не відкрилася, бо інакше її небавом почули би в Анґбанді. Ім'я мужа – його власність, і якщо син Гуріна довідається, що ти викрив його сховок, то. нехай твій язик згорить у полум'ї Морґота!

Чорний гнів Туріна перелякав Армінаса; Ґелмір же сказав розгніваному:

– Ми не зрадимо сина Гуріна, Аґарваене. Хіба ж це не рада втаємничених, де можна висловлюватися відверто? Та й Армінас, гадаю, питав про твоє походження тільки тому, що всім, хто мешкає побіля Моря, відомо, як палко Улмо любить Дім Гадора, а декотрі стверджують, ніби Гурін і Гуор, його брат, одного разу побували в Таємному Королівстві.

– Якщо так і було, то Гурін про це не розповів би нікому, ні високому, ні незначущому, ні, тим паче, власному малолітньому синові, – відповів Турін. – Тому я не вірю, що Армінас питав про моє походження, щоби дізнатися щось про Турґона. Я підозрюю цих посланців у лиходійстві.

– Угамуй підозри! – сердито промовив Армінас. – Ґелмір помиляється щодо мене. Я запитав, бо сумнівався в тому, чому, здається, тут вірять; адже ти, хай яке там твоє ім'я, не вельми подібний на нащадків Гадора.

– Що ж ти знаєш про цей рід? – запитав Турін.

– Я бачив Гуріна, – відказав Армінас, – і його попередників. А на теренах спустошеного Дор‑ломіну зустрівся з Туором, сином Гуора, Гурінового брата; от він подібний на його предків, а ти – ні.

– Можливо, – мовив Турін, – хоча про Туора я не чув ані слова до цієї миті. Моя темноволоса, а не золотава голова – це ще не привід для сорому. Я‑бо не перший із синів, хто вдався в матір; через Морвен Елезвен я походжу з Дому Беора, з роду Берена Порожньорукого.

– Я не про різницю між чорним і золотавим, – сказав Армінас. – А про те, що решта представників Дому Гадора поводиться зовсім інакше, і Туор серед них. Вони ввічливі, слухають добрих порад і з трепетом ставляться до Володарів Заходу. А от ти, здається, покладаєшся тільки на власну мудрість або власний меч; і говориш зарозуміло. Кажу тобі, Аґарваене Мормеґіле, якщо і далі чинитимеш так, тебе спіткає не та доля, на яку покладають надії Доми Гадора і Беора.

– Доля моя завжди була «не та», – відповів Турін. – І якщо мені, вочевидь, доведеться терпіти ненависть Морґота, яку накликала звитяга мого батька, то невже я маю терпіти ще й уїдливість і зловісні віщування воєнного зрадника, котрий родичається з королями? Забирайтеся геть до безпечних узбереж Моря!

І Ґелмір та Армінас відбули з Нарґотронда і повернулися на Південь; незважаючи на Турінові глузи, вони би радо стали до бою разом із їхнім народом, однак мусили йти, позаяк Кірдан, за наказом Улмо, звелів їм принести вісті про Нарґотронд і про те, як виконали вони доручення. Ородрета ж слова посланців неабияк стривожили; та дух Туріна ставав дедалі несамовитішим, і він аж ніяк не збирався прислухатися до їхніх порад, а тим паче дозволити зруйнувати величний міст. Бо принаймні останні слова Улмо було витлумачено правильно.

 

Невдовзі по відбутті посланців загинув Гандір, Володар Бретілу; орки нападали на його землю, прагнучи захопити Переправи через Тейґлін для подальшого просування вперед. Гандір дав їм бій, але люди Бретілу зазнали поразки й відступили назад у ліси. Орки не переслідували їх, бо на той час досягли мети, а продовжили збирати війська побіля Сіріонового Проходу.

Тогоріч восени, дочекавшись слушного моменту, Морґот вислав супроти народу Нароґу величезне військо, яке довго вишколював; і Ґлаурунґ, Батько Драконів, пролетів над Анфауґлітом, а звідтіля напав на північні долини Сіріону і спричинив там неймовірне лихо. У затінку Еред‑Ветріну, ведучи за собою багаточисельну армію орків, він осквернив Ейтель‑Іврін і вступив у володіння Нарґотронда, спаливши дощенту Талат‑Дірнен, Заповідну Рівнину, поміж Нароґом і Тейґліном.

І от лицарство Нарґотронда виступило вперед; величним і жахливим здавався того дня Турін, і серця воїнів підносилися, коли він їхав по праву руку від

Ородрета. Але військо Морґота виявилося стократ чисельнішим, аніж про те доповідали розвідники, й ніхто, крім Туріна, якого захищала гномівська маска, не міг вистояти при наближенні Ґлаурунґа.

Тож ельфи відступили і зазнали поразки на луках Тумгаладу; там сконали і гордість, і лицарство Нарґотронда. Король Ородрет поліг на передовій лінії битви, а Ґвіндора, сина Ґуіліна, було смертельно поранено. Але Турін прийшов йому на допомогу, і вороги розбіглися перед сином Гуріна, і він виніс Ґвіндора з безладного юрмища, і, заховавшись у лісі, поклав його на траву.

Тоді Ґвіндор промовив до Туріна:

– Як я до тебе, так і ти до мене! Та я був безталанний, а ти – пихатий. Тіло моє скалічене, і його вже не зцілити, тож мені доведеться покинути Середзем'я. І хоча я люблю тебе, сину Гуріна, проте жалкую про той день, коли вирвав тебе в орків. Якби не твої звитяжність і гордість, я донині зберіг би любов і життя, та й Нарґотронд протримався би ще бодай трохи. Тепер, якщо любиш, облиш мене! Мчи до Нарґотронда і рятуй Фіндуілас. Ось що я скажу наостанок: вона єдина стоїть між тобою та судьбою. Якщо ти підведеш її, сповнення фатуму не забариться. Прощавай!

І Турін поспішив у Нарґотронд, збираючи на шляху рештки війська; і листя опадало з дерев од поривів сильного вітру, коли вони йшли, й осінь поволі переходила в жорстоку зиму. Та, рятуючи Ґвіндора, Турін загаявся, тож Ґлаурунґ і орківське військо першими дісталися до Нарґотронда і нагрянули зненацька, ще коли охоронці, котрі зосталися для оборони твердині, ні сном ані духом не відали про події при Тумгаладі. Того дня величний і твердокам'яний міст через Нароґ, збудований за наказом Туріна, послужив злу – адже в поспіху зруйнувати міст не вдалось, і ворог без зусиль перебрався через глибоку ріку, і Ґлаурунґ видихнув огненний шал на Двері Фелаґунда, і вони піддались, і впустили його досередини.

Тож, доки наспів Турін, Нарґотронд було майже дощенту сплюндровано. Орки повбивали або прогнали всіх, хто міг тримати зброю в руках, і саме нишпорили в залах і в покоях, грабуючи та знищуючи все на своєму шляху; жінок же та дів, котрі не загинули від меча чи у вогні, вони з'юрмили на терасі перед дверима, щоби відвести їх у неволю до Анґбанда. Руїну та горе застав Турін, і ніхто не міг його стримати – і не стримував, коли він, збиваючи з ніг кожного, хто опинявся на його шляху, переходив через міст і прорубував шлях до бранців.

Тепер він бився одинцем, бо нечисленні його послідовники розбіглися по криївках. Але за мить у розверзтому отворі Дверей Фелаґунда з'явився Ґлаурунґ Нещадний, і ліг він поміж мостом і Туріном. Потому раптом злий дух, що сидів у ньому, заговорив, кажучи:

– Вітаю тебе, сину Гуріна! Радий нашій зустрічі несказанно!

Тоді Турін випростався і, сягнисто ступаючи, став супроти нього, й очі його палали, а Ґуртанґ сяяв, мовби полум'я. Та Ґлаурунґ витримав його удар і, широко розплющивши зміїні очі, придивлявся до Туріна.

Безстрашно глянув у ті вирла Турін, занісши меча, й у ту хвилину на нього подіяли жахливі драконові чари, і він мовби закам'янів. Тривалий час вони стояли отак, нерухомі та мовчазні, перед розверзтими Дверима Фелаґунда. Тоді Ґлаурунґ заговорив удруге, висміюючи Туріна.

– Хоч куди ти рушав, сину Гуріна, лихо невідступно йшло за тобою, – сказав він. – Невдячний годованцю, розбійнику, вбивце друга, викрадачу кохання, загарбнику Нарґотронда, зухвалий полководцю, зраднику роду. Твої мати і сестра живуть у Дор‑ломіні рабським життям, бідують і злидарюють. Ти зодягнутий, неначе вельможа, а вони ходять у лахмітті. Вони тужать за тобою – тобі ж до того байдуже. Ото втішиться твій батько, дізнавшись, якого має сина; а він таки дізнається.

І Турін, під владою Ґлаурунґових чарів, почув ці слова і побачив себе у кривому дзеркалі злоби, і зненавидів те, що побачив.

А доки очі Ґлаурунґа тримали його знерухомленим у духовних муках, дракон подав знак – і орки погнали геть з'юрмлених бранців, і вони пройшли зовсім близько від Туріна, і перетнули міст. І була поміж ними й Фіндуілас, яка простягала руки до Туріна і кликала його на ім'я. Та допіру тоді, як її крики та голосіння бранців стихли на шляху до Півночі, Ґлаурунґ відпустив Туріна, в чиїх вухах усе ще лунав почутий голос, якого відтоді годі було позбутися.

Відтак Ґлаурунґ нараз відвів погляд і взявся чекати. Турін поволі заворушився, ніби прокидаючись од страхітливого сну, а отямившись, він із гучним кличем кинувся на дракона. Проте Ґлаурунґ засміявся, кажучи:

– Якщо хочеш загинути, я радо порішу тебе. Та мало користі з того буде для Морвен і Ніенор. Ти не зважив на волання ельфійки. Невже відкинеш і голос крові?

Однак Турін, схопившись за меча, вдарив дракона межи очі, тож Ґлаурунґ, квапливо звившись кільцем, вивищився над ним і проказав:

– Ні! Ти принаймні відважний. Відважніший за всіх, кого я стрічав. Давно полягли ті, хто стверджував, ніби ми не шануємо звитяги супротивників. Знай же! Я дарую тобі свободу. Розшукай родину, коли зумієш. Забирайся! Бо якщо знехтуєш моїм даром, то ельфи чи люди, котрі, можливо, виживуть і складатимуть легенди про ці часи, згадуватимуть тебе зі зневагою.

І Турін, іще не звільнившись остаточно від драконового дурману, повірив словам Ґлаурунґа, як повірив би словам недруга, котрому знайоме почуття жалю, і повернувся, і квапливо перейшов через міст. А Ґлаурунґ люто просичав йому в спину:

– Тепер поспіши в Дор‑ломін, сину Гуріна! Інакше орки знову випередять тебе. Якщо загаєшся, рятуючи Фіндуілас, то ніколи не побачиш Морвен та Ніенор; і вони проклянуть тебе.

Турін рушив північною дорогою, і Ґлаурунґ засміявся ще раз, адже виконав доручення Повелителя. По тому вирішив себе потішити і могутнім вогняним ударом випалив усе довкола. Тоді зібрав заклопотаних грабунком орків і прогнав їх геть, не дозволивши взяти здобичі – навіть найменшої цінної дрібнички. Потім зруйнував міст і скинув його в піняву Нарогу; і, убезпечившись, зібрав усі запаси та багатства Фелаґунда, згромадив їх на купу в найглибшій залі й улігся зверху, щоби трохи перепочити.

А Турін швидкою ходою торував шлях до Півночі, крізь безлюдні тепер землі поміж Нароґом і Тейґліном, і Люта Зима йшла назустріч йому; бо тогоріч сніг випав іще під кінець осені, а весна була запізніла та холодна. Постійно йому здавалося, ніби він чує крики Фіндуілас, чує, як вона гукає його на ім'я між лісів і пагорбів, і мука його була нестерпна. Та брехня Ґлаурунґа роз'ятрила Турінові серце, і перед очима йому невідступно стояло видиво, як орки палять оселю Гуріна та катують Морвен і Ніенор, отож він простував своїм шляхом, нікуди не звертаючи.

 

Розділ XII

Повернення Гуріна в Дор‑Ломін

 

Виснажений поспіхом і довгою дорогою (він‑бо пройшов без перепочинку понад сорок ліг), Турін нарешті дістався до плеса Івріну, де колись ізцілився, щойно з першими заморозками. Але тепер там була тільки мерзла багнюка, не придатна для пиття.

Звідти він дійшов до перевалів, які вели в Дор‑ломін, але з Півночі нанесло густого снігу, тож шляхи ті були небезпечні й холодні. Хоча відтоді, як син Гуріна вперше торував цю стежку, минуло двадцять і три роки, проте вона мовби закарбувалась у його серці через нестерпне горе, якого завдавав кожен крок, що віддаляв його від Морвен. Отож, він таки повернувся у край дитинства, на той час спорожнілий і відкритий усім вітрам. Людей там було небагато, але й ті огрубіли та перебрали різку, східнянську, манеру говорити, стару ж мову вважали говіркою невільників або ворогів.

Тому Турін, сховавши обличчя під каптуром, рухався обережно та мовчки, і нарешті дістався до оселі, яку прагнув розшукати. Вона, порожня і темна, самотою стояла посеред пустки; адже Морвен зникла, і Бродда Прибулець (той самий, котрий силоміць узяв за дружину Аерін, Гурінову родичку) пограбував дім і забрав увесь її небагатий скарб разом зі слугами. Дім Бродди був найближчим до колишньої оселі Гуріна, і туди, ледь не валячись із ніг після блукань і через скорботу, зайшов Турін просити притулку. І прохання його вдовольнили, бо Аерін усе ще намагалася дотримуватися доброзичливих манер давнини. Турінові дали місце біля вогню поміж слугами та кількома бурлаками, такими самими похмурими й утомленими мандрами, як і Турін; і він запитав, що чувати у краї.

У товаристві раптом запанувала тиша, а дехто відсунувся подалі від чужинця, зиркаючи на нього з‑під лоба. Та один старий бурлака (з милицею) сказав:

– Якщо ти вже мусиш розмовляти старою мовою, пане, то говори якомога тихіше та ні про що не допитуйся. Хочеш, аби тебе побили, як злодія, чи повісили, як шпигуна? На вигляд тебе можна легко прийняти і за першого, і за другого. Тобто, варто сказати, – він підсунувся і мовив на вухо Турінові, стишивши голос, – за представника привітного народу давнини, котрий прибув сюди разом із Гадором у золоті дні – до того, як на головах почала рости вовча шерсть. Тут іще є кілька таких, хоча тепер вони старцюють або гарують у рабстві, і, якби не володарка Аерін, вони не мали б ані цього вогню, ні юшки. Звідкіля ти і що хотів би знати?

– Тут жила колись володарка на ймення Морвен, – відказав Турін, – і давно‑предавно я мешкав у її домі. До нього вертав я, щоби після далеких мандрів потішитися гостинністю, але не застав ані вогню, ні жодної живої душі.

– Так триває цілий цей довгий рік і ще довше, – відповів старий. – Злиденними були вогонь і мешканці того дому від часів смертоносної війни; адже Морвен походила з давнього народу, про що тобі, без сумніву, відомо, і була вдовою нашого володаря Гуріна, сина Ґалдора. Східняни не сміли займати її, боячись відьмачки, гордої та прекрасної, мовби королева, допоки печаль не зсушила її (а відьмачка означає новою мовою «подруга ельфів»). Однак вони пограбували її. І якби не володарка Аерін, то часто Морвен і її донька ходили би голодні. Аерін, кажуть, допомагала їм потайки, і за це мужлан Бродда, чоловік із примусу, частенько лупцював її.

– Оцей довгий рік і ще довше? – перепитав Турін. – їх убили чи віддали в рабство? Чи, може, на неї напали орки?

– Достеменно цього не знає ніхто, – відказав старий. – Вона зникла кудись разом із донькою; а цей Бродда розграбував і розікрав усе, що зосталося. Забрав геть усе до останнього пса, а її служників перетворив на власних рабів. Тільки дехто подався старцювати, як‑от я. Багато літ я, Садор Одноногий, служив Морвен, а до неї – величному панові; якби ж не клята сокира в лісах колись давним‑давно, я би зараз спочивав у Великому Кургані. Ех, пригадую, як плакав Гурінів хлопчик, коли його відсилали геть; і як плакала його мати, коли він пішов. Кажуть, до Таємничого Королівства.

Старий раптом прикусив язика й окинув Туріна недовірливим поглядом.

– Я вже старий, пане, і белькочу дурниці, – сказав. – Не зважайте на мене! Хоч і приємно розмовляти давньою мовою з тим, хто володіє нею так само добре, як у минулі дні, проте час нині лихий і треба бути напоготові. Не кожен, хто говорить гарною мовою, має добре серце.

– Правду кажеш, – промовив Турін. – Моє серце безжалісне. Та якщо ти думаєш, ніби я шпигун Півночі або Сходу, то анітрохи не помудрішав звіддавна, Садоре Лабадале.

Старий глянув на нього, роззявивши рота від здивування; а тоді заговорив із трепетом в голосі.

– Ходімо надвір! Там холодніше, та безпечніше. Ти говориш заголосно, а я – забагато для хоромів східнянина.

Коли вони виходили на подвір'я, бурлака вчепився за Турінів плащ.

– Кажеш, давним‑давно ти мешкав у тому домі? Володарю Туріне, навіщо ти повернувся? Нарешті‑бо прозріли мої очі й почули вуха: у тебе батьків голос. Але тільки юний Турін кликав мене Лабадалом. Він не бажав злого: в ту пору ми були веселими друзями. Що він шукає тут нині? Нас мало зосталося – самі старі та беззбройні. І щасливіші за нас ті, хто спочиває у Великому Кургані.

– Я не думав про бій, коли йшов сюди, – мовив Турін, – однак твої слова, Лабадале, викликали таку думку нині. Проте з цим слід зачекати. Я прийшов у пошуках володарки Морвен і Ніенор. Що ти можеш розповісти? Та хутко!

– Небагато, володарю, – відповів Садор. – Вони таємно покинули цей край. Поміж нас ходили чутки, наче їх прикликав Володар Турін; бо ми й не сумнівалися, що, підрісши, він став королем чи володарем якої‑небудь південної країни. Та бачу, що це не так.

– Не так, – сказав Турін. – Був я володарем південної країни, а тепер от – бурлака. І я не прикликав їх.

– Тоді не знаю, що тобі сказати, – мовив Садор. – Але, без сумніву, про те, що тебе цікавить, знатиме володарка Аерін. Вона відала про всі наміри твоєї матері.

– Як мені зустрітися з нею?

– Цього я не знаю. Навіть якщо вдасться якось викликати її, то перешіптування при дверях із приблудним негідником, вихідцем із пригніченого народу, коштуватиме їй неабиякого болю. А такий жебрак, як ти, не пройде залою аж так далеко, щоби дістатися до високої лави, адже східняни схоплять його і поб'ють – або й гірше.

І, розлютившись, Турін вигукнув:

– Я не пройду Броддиною залою, бо вони поб'ють мене? Ходи‑но, подивишся!

І він вихором увійшов до хоромів і, скинувши каптур та змітаючи все на своєму шляху, твердим кроком рушив у напрямку лави, на якій сиділи господар дому, його дружина й інші східнянські вельможі. Декотрі підвелися, щоби затримати його, та він пожбурив їх на долівку і вигукнув:

– Невже ніхто не правує в цій оселі, чи вона належить оркам? Де господар?

Тоді підвівся розгніваний Бродда.

– Я правую в цій оселі, – сказав він.

Але раніше ніж устигнув щось додати, Турін мовив:

– Отже, ти й досі не навчився привітності, якою славилася ця земля до твого приходу. Невже тепер годиться дозволяти прислужникам кепсько поводитися з родичами господаревої дружини? Адже я родич володарки Аерін і маю до неї справу. То мені підійти з твоєї чи з власної волі?

– Підходь, – сказав Бродда, насупившись; і Аерін зблідла.

Тоді Турін підійшов до високої лави, і став перед нею, і вклонився.

– Прошу пробачення, володарко Аерін, – мовив він, – що вдираюся до тебе отак; але справа моя нагальна і привела мене сюди здалека. Я шукав Морвен, Володарку Дор‑ломіну, а ще Ніенор, її доньку. Та дім їхній стоїть спорожнілий і розграбований. Що ти можеш мені розповісти?

– Нічого, – відповіла перелякана Аерін, бо Бродда грізно дивився на неї.

– Цьому я не вірю, – мовив Турін.

Тоді Бродда вискочив наперед, аж розпашілий од п'яної люті.

– Досить! – закричав він. – Як смієш ти, жебрак, котрий розмовляє невільницькою говіркою, суперечити моїй дружині в моїй присутності! Дор‑ломін не має Володарки. А щодо Морвен, то вона була серед рабів і втекла, як утікають раби. І ти теж утікай, та хутчіш, бо накажу повісити тебе на дереві!

По цих словах Турін кинувся на нього, і витяг чорного меча, і, схопивши Бродду за волосся, відкинув назад його голову.

– Аніруш! – мовив він. – Інакше ця голова впаде з плечей. Володарко Аерін, іще раз прощу пробачення, проте не думаю, що цей хамула коли‑небудь поводився з тобою гідно. Кажи‑бо тепер, не відмовляй мені! Хіба я не Турін, не Володар Дор‑ломіну? І хіба не належить мені веліти тобі?

– Вели мені, – промовила вона.

– Хто розграбував оселю Морвен?

– Бродда, – відказала Аерін.

– Коли вона втекла і куди?

– Рік і три місяці минуло відтоді, – мовила Аерін. – Хазяїн Бродда й інші прибульці з‑поміж присутніх тяжко гнобили її. А до Таємничого Королівства її давно кликали; тож нарешті вона наважилася на подорож. Кажуть, у землях, через які їй довелося пройти, на деякий час запанував спокій завдяки відвазі Чорного Меча з південної країни; але тепер там знову панує зло. У Таємничому Королівстві вона сподівалася застати сина. Проте якщо ти Турін, то, боюсь, усе пішло шкереберть.

По цих словах Турін гірко засміявся.

– Шкереберть? Шкереберть? – вигукував він. – Так, завжди шкереберть: мій талан – такий самий покруч, як і Морґот!

І зненацька непереборна лють струсонула його єство; чари Ґлаурунґа втратили силу, й він, мовби прозрівши, зрозумів підступний обман.

– Мене обдурили, заманили сюди, щоби я прийшов і загинув безславно, я, котрий міг би щонайменше як герой полягти перед Дверима Нарґотронда?

З нічної пітьми, що обступила залу, до нього долинули крики Фіндуілас.

 

 

– Я помру тут не першим! – крикнув Турін, схопивши Бродду, і з усією силою непереборної муки підняв його догори, і підкинув, наче якогось пса.

– Морвен серед рабів – так ти сказав? Ти, сину негідників, злодію, рабе рабів!

Далі він жбурнув Бродду головою вперед через його власний стіл, просто в обличчя східнянам, котрі підхопилися з наміром напасти на Туріна. Шия Бродди зламалася від удару, а Турін перескочив по той бік столу та порішив іще трьох, котрі, заскочені беззбройними, притиснися там до землі. У залі зчинилася метушня. Східняни кинулися би на Туріна, проте їм завадило чимало інших людей, зібраних у залі, котрі належали до колишнього народу Дор‑ломіну: довго були вони покірними слугами, але тепер підвелися, викрикуючи бунтівні гасла. Тож небавом у залі зчинився запеклий бій, і, хоча раби боролися самими лише ножами для м'яса і тим, що змогли вихопити, супроти кинджалів та мечів, багато загинуло і з одного, і з другого боку, доки Турін ускочив поміж них і порішив останнього східнянина, котрий був у залі.

Тоді син Гуріна перевів подих, спершись на колону, і вогонь його люті згас. Старий Садор підповз ближче і обхопив його за коліна, бо був смертельно поранений.

– Тричі по сім літ і ще довше – от скільки чекав я цього часу, – сказав він. – Але зараз іди, іди, Володарю! Іди і не повертайся, хіба що лише з могутньою силою. Вони перевернуть цілий край, шукаючи тебе. Багато хто втік із зали. Іди, або тут тебе застане смерть. Прощавай!

І старий зісковзнув долі та сконав.

– Він сказав правду, як завжди мовлять люди перед смертю, – погодилась Аерін. – Ти довідався про все, що хотів. Тепер поквапся! Іди насамперед до Морвен і втіш її – інакше важко буде простити тобі вчинену тут руїну. Так, я жила злиденно, та цим шалом ти накликав на мене загибель. Цієї ночі прибульці помстяться всім, хто був у залі. Необачні твої діяння, сину Гуріна, мовби ти й досі тільки дітвак, котрого я знала.

– А серце твоє, Аерін, донько Індора. боязке, як і раніше, коли я називав тебе тіткою, а кудлатий пес міг страшенно перелякати тебе, – сказав Турін. – Ти створена для добрішого світу. Але ходімо зі мною! Я відведу тебе до Морвен.

– Сніг укрив землю, а мене він занесе з головою, – відповіла вона. – Я все одно помру – чи з тобою у глушині, чи від руки жорстоких східнян. Того, що скоєно, не змінити. Іди! Якщо залишишся, то вчиниш іще гірше – безглуздо позбавиш Морвен радості. Йди, прошу тебе!

Тоді Турін уклонився їй доземно, і розвернувся, і вийшов із Броддиних хоромів; і всі повстанці, котрі мали силу, пішли слідом за ним. Вони втікали в напрямку гір, оскільки декотрі добре знали дороги в нетрях, і благословляли сніг, який замітав їхні сліди. Отак, незважаючи на близькість багатолюдної гонитви з псами й іржанням коней, вони і втекли на південь до пагорбів. Потому, озирнувшись, побачили вдалині, у краї, який щойно покинули, червону заграву.

– Східняни спалили хороми, – сказав Турін. – Навіщо ж?

– Східняни? Ні, Володарю; думаю, це Аерін, – мовив один із його супутників на ймення Асґон. – Часто воїни недооцінюють терпіння та спокій. Вона робила нам багато добра і дорого розплачувалася за те. Серце ж її було не боязке, а терпіння нарешті вичерпалось.

І от найсміливіші, котрі могли перетривати зиму, залишились обіч Туріна і провадили його незвичними стежками до сховку в горах – до печери, про яку знали хіба що розбійники та зрадники і в якій були такі‑сякі запаси їжі. Там вони перечекали, доки стихне снігопад, дали Турінові трохи їжі та провели до неходженого перевалу, який вів на південь, до безсніжної Долини Сіріону. При стежці, що спускалася донизу, вони розійшлися.

– Що ж, прощавай, Володарю Дор‑ломіну, – сказав Асґон. – Але не забувай про твоїх людей. Тепер нас цькуватимуть, а твій прихід зробить песиголовців іще жорстокішими, ніж до того. Тому йди і не повертайся, хіба що прийдеш із військом, аби визволити нас. Прощавай!

 

Розділ XIII







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.