 |
|
Прихід Гуріна до Бретілу
Отож, Турін спускався до Сіріону, і душа його розривалася на частини. Бо якщо раніше він мав два болісні вибори, то тепер їх стало вже три, адже пригноблений народ, що його він штовхнув у ще більше горе, волав про допомогу. Тільки одне втішало Туріна: Морвен і Ніенор, без сумніву, давно прибули в Доріат, і сталося це лише завдяки відвазі Чорного Меча з Нарґотронда, що зробив їхню путь безпечною. І він подумав: «Де інакше зміг би я прихистити їх, якби прийшов раніше? Якщо Пояс Меліан знищено, тоді всьому кінець. Ні, добре, що склалося саме так; адже мій гнів і необдумані вчинки кидають тінь на всіх, хто поруч. Нехай Меліан оберігає їх! А я на деякий час залишу їх у мирі та спокої».
Проте надто пізно взявся Турін розшукувати Фіндуілас, мандруючи лісами під покровом Еред‑Ветріну, дикий і обережний, мов звір: обстежуючи всі дороги, що вели на північ до Сіріонового Проходу. Надто пізно. Бо всі сліди розмило дощами та снігом. Але трапилося так, що Турін, ідучи вниз за течією Тейґліну, натрапив на людей із Народу Галет – із Бретілського Лісу. Війна зменшила їхню чисельність, і цей невеликий народ мешкав тепер в укріпленні на Амон‑Обелі в густому лісі. Те місце називалось Ефель‑Брандір; а Брандір, син Гандіра, після смерті батька став їхнім володарем. І Брандір той не був воїном, оскільки мав криву ногу, зламану через нещасливий випадок у дитинстві; що більше, мав ніжний дух і любив ліс дужче, ніж метал, а знання про те, що росте на землі, цінував вище за всі інші.
Та дехто з лісовиків досі переслідував орків на кордонах рідної землі; і щойно Турін дістався туди, як одразу почув звуки бою. Він поквапився на ті звуки та, обережно підходячи з‑за дерев, побачив невелику групу людей, котрих оточили орки. Люди відчайдушно захищалися, повернувшись спинами до купки дерев, які росли осторонь на галявині. Та орки переважали чисельно, тож у людей було мало надії на порятунок, хіба би надійшла допомога. Тож, заховавшись у підліску, Турін здійняв галас тупотінням і хрускотом, а тоді так гучно крикнув, ніби вів за собою багато людей:
– Ага! Ось ми і знайшли їх! Усі за мною! Виходьте й убивайте!
Почувши це, багато орків нажахано озирнулись, і тоді з'явився Турін, рухаючись стрибками, вимахуючи мечем, мовби хтось ішов за ним, і краї Ґуртанґа мерехтіли, наче полум'я, в його руках. Те лезо орки знали аж надто добре, тому, перш ніж він домчав до них, чимало кинулось урозтіч, аби врятуватись утечею. Тоді надбігли лісовики та приєдналися до Туріна, й уже разом вони гнали недругів до річки й кількох таки запопали. Урешті‑решт, спинилися на березі, й Дорлас, ватажок лісовиків, мовив:
– Ти, володарю, швидкий у гонитві, але твої люди щось не квапляться наздоганяти тебе.
– Таки ні, – відповів Турін, – бо ми всі біжимо як один і завжди нерозлучні.
Тоді бретілці засміялись і сказали:
– Що ж, такий одинак дорого вартує. Ми тобі дуже завдячуєм. Однак хто ти, і що тут робиш?
– Я йду туди, куди кличе мене ремесло, себто винищення орків, – мовив Турін. – І мешкаю там, де є для мене робота. Звати мене Лісовий Дикун.
– Тоді ходи жити до нас, – сказали вони. – Ми‑бо теж мешкаємо в лісах і потребуємо таких умільців. На тебе чекає гостинна зустріч!
Тоді Турін дивно поглянув на них і сказав:
– Виходить, є ще люди, котрі дозволять мені осквернити їхній поріг? Але, друзі, маю я одну важливу справу – розшукати Фіндуілас, доньку Ородрета з Нарґотронда чи бодай довідатися хоч щось про неї. На жаль! Багато тижнів минуло, відколи її забрали з Нарґотронда, проте я все одно мушу розшукати її.
Тоді вони жалісливо подивилися на нього, і Дорлас мовив:
– Не шукай уже. Військо орків надходило з Нарґотронда до Переправ через Тейґлін, і нас давно попередили про те; воно просувалося дуже повільно, ведучи багатьох бранців. Тоді ми вирішили влити у війну свою маленьку краплю й, зібравши всіх лучників, улаштували на орків засідку, сподіваючись порятувати бодай кількох полонених. Але на жаль! Щойно ми напали, підлі орки найпершими повбивали бранок; а доньку Ородрета пришпилили списом до дерева.
Турін стояв мов громом уражений.
– Звідки ти знаєш?
– Бо вона заговорила до мене перед смертю, – сказав Дорлас. – Вона оглядала нас так, ніби сподівалася побачити того, кого дуже чекала, а потім мовила: «Мормеґіл. Розкажіть Мормеґілові, що Фіндуілас отут». І вмовкла. Та ми, вволивши її останню волю, поховали її там, де вона померла. Фіндуілас спочиває в кургані поблизу Тейґліну. Так, відтоді минув уже місяць.
– Відведіть мене туди, – промовив Турін; і вони провели його до пагорка при Переправах через Тейґлін.
Там він упав на землю, і темрява зійшла на нього, і бретілці подумали, що він помер. Але Дорлас подивився на Туріна, повернувся до своїх і сказав:
– Надто пізно! Який жаль. Але погляньте: тут лежить сам Мормеґіл; величний капітан Нарґотронда. Ми повинні були, як і орки, впізнати його меч.
Слава про Чорного Меча з Півдня розійшлася від краю до краю і сягнула навіть найгустіших лісів.
І тому вони шанобливо підняли Туріна і понесли до Ефель‑Брандіра; і Брандір, вийшовши назустріч, дивувався з їхньої ноші. Потому, відкинувши покривало, вгледів обличчя Туріна, сина Гуріна; і темна тінь лягла на Брандірове серце.
– О жорстокі люди Галет! – скрикнув він. – Навіщо вирвали ви цього чоловіка у смерті? З великою натугою ви принесли сюди остаточну загибель нашого народу.
Та лісовики сказали:
– Ні, це – Мормеґіл із Нарґотронда, гроза орків, він стане нам у великій пригоді, якщо виживе. Та навіть якби він був кимось іншим, невже ми мали залишити вбиту горем людину лежати, неначе мертвеччину при дорозі?
– І справді, – мовив Брандір. – Така була воля Судьби.
І він забрав Туріна додому, і турботливо доглядав за ним.
Коли Турін нарешті виборсався з полону темряви, у той край поверталася весна, тож, опритомнівши, він побачив сонячні відблиски на зелених пуп'янках. Тоді в ньому пробудилася мужність, притаманна людям із Дому Гадора, і він підвівся, і в серці його визріло рішення: «Усі мої минулі вчинки були сповнені тьми і зла. Та настав новий день. Тут, зрікшись імені й роду, я здобуду спокій; і залишу тінь позад себе або принаймні не затьмарюватиму нею тих, кого люблю».
Тож він прибрав собі нове ім'я і назвався Турамбаром, що говіркою Високих ельфів означало Владар Судьби. І став він жити серед лісовиків, котрі любили його, і наказав їм забути його давнє ім'я і ставитися так, ніби він один із корінних бретілців. Однак, змінивши
Ім'я, Турін не спромігся ні змінити цілком власної вдачі, ні забути колишні печалі, які принесли йому слуги Морґота. Тож він із кількома однодумцями часом вистежував орків, хоча це засмучувало Брандіра. Той‑бо надіявся вберегти власний народ радше з допомогою тиші й утаємниченості.
– Мормеґіла не стало, – казав син Гандіра, – та стережися, бо велика відвага Турамбара накличе на Бретіл таку саму помсту!
Тому Турін відклав чорного меча і не виступав із ним на битви, беручи натомість лук і спис. Однак він не міг дозволити, щоб орки вільно користувалися Переправами через Тейґлін або наближалися до кургану, де спочивала Фіндуілас. Курган той назвали Гауз‑ен‑Еллет – Курган Ельфійської Діви, – й незабаром орки почали боятися того місця й остерігалися бувати там. А Дорлас мовив до Турамбара:
– Ти зрікся давнього імені, проте і досі ти Чорний Меч; і хіба не правдивий той поголос, який стверджує, ніби він є сином Гуріна з Дор‑ломіну, володарем Дому Гадора?
І Турамбар відповів:
– І я чув таке. Та якщо ти друг мені, то не говори про це вголос.
Розділ XIV