 |
|
І. Дім Гадора та народ Галет
ІІ. Дім Беора
ІІІ. Нолдорські вельможі
Додаток
(1) Еволюція «Великих оповідей»
Ці взаємопов'язані, однак незалежні оповіді колись давно постали з довгої та складної історії валарів, ельфів і людей у Валінорі й у Великих Землях; залишивши «Втрачені оповіді» незавершеними, мій батько відійшов од прози й кілька наступних років працював над великою поемою під назвою «Турін, син Гуріна, та дракон Ґлорунд», а у виправленій версії – «Діти Гуріна». То було на початку 1920‑х років, коли він викладав в університеті Лідса. Поему написано стародавнім англійським алітераційним віршем (віршована форма «Беовульфа» й англосаксонської поезії загалом), і батько засобами сучасної англійської мови передав струнку систему наголосів і «початкової рими» – тих речей, що їх дотримувалися давні поети, – тут він був справжнім майстром, адже використовував цей стиль у розмаїтих варіаціях: од драматичного діалогу «Повернення Беортнота» і до елегії, присвяченої чоловікові, котрий поліг у битві при Пеленнорських полях. Алітераційна версія «Дітей Гуріна» виявилася найдовшою з усіх поезій, написаних цим віршем, адже налічувала понад дві тисячі поетичних рядків. Однак батьків задум був настільки грандіозним, що, незважаючи на таку їх кількість, розповідь дійшла лише до опису драконового нападу на Нарґотронд. Потім батько відмовився від цієї версії, адже (з огляду на загальний обсяг тієї «Втраченої оповіді»), щоби завершити її в задуманому масштабі, потрібно було би написати ще не одну тисячу рядків. Але вже другий варіант виявився приблизно вдвічі довшим за перший, хоча розповідь тут зупинилася навіть раніше, ніж у попередній версії.
У тій частині алітераційної легенди про дітей Гуріна, яку таки спромігся написати мій батько, давнішу історію з «Книги втрачених оповідей» було помітно розширено та детально розроблено. Найзначнішими нововведеннями стали поява Нарґотронда – великого підземного міста‑фортеці – та його просторих володінь (центрального елемента не тільки легенди про Туріна і Ніенор, а й усієї історії Прадавніх Часів Середзем'я), а також опис господарських угідь ельфів Нарґотронда, який дає опосередковане уявлення про «мирні ремесла» прадавнього світу, бо ж такі «проблиски» віддалені великим проміжком часу. Просуваючись на південь уздовж річки Нароґ, Турін і його супутник (у тексті цієї книги – Ґвіндор) дісталися позірно цілком безлюдних земель при вході до Нарґотронда:
…добрівши до краю, що в добрі плекався,
від гирла ріки до гарних дістались
наділів і бачать: ніде ні душі
на полях, перелогах і луках Нароґу,
чагарі полонили лани родючі
між горбами і річкою. На ріллі мотики
лежать забуті, а в буйних садах
трухнуть драбини у травах високих;
дерева голови задирали кудлаті,
за ними стежачи, і пониклі трави
нашорошили вуха; хоч вигрів полудень
землю і зелень – їм зимно було.
Отож, двоє подорожніх наблизилося до дверей Нарґотронда в ущелині ріки Нароґ:
…край води кряж височів,
стрімко здіймались над бистрінню бескиди,
і звивалась тераса, оторочена соснами,
рівна й широка, прорізана вміло, –
краяла круч відкриті схили.
Там прорубано темні й величні
брами у схилі, брусом обшиті, –
поперечки й одвірки воздвигнуто з каменю.
Там їх схопили ельфи і провели крізь портал, який замкнувся за ними:
З гулом і гуркотом велетенських завіс
зачинилася, хряснувши, брама важезна, –
гримнув громом грюкіт її,
відлуння жахливе полинуло, котячись
під незримими стелями пустельними ходами;
де й ділося світло. Далі, ступаючи
наосліп, провадила їх варта зміїстими
тунелями довгими, що тонули в темряві, –
аж блідо заблимали, наблизившись, відсвіти
смолоскипів палаючих; прискорили крок вони –
і гамір уривчастий гурту великого
торкнувся їх вух. Повищала стеля.
І раптом, уражені, за ріг завернувши,
беззвучне й величне віче узріли:
в нескінченній сутіні сотні принишкли, –
під високим склепінням, що нависло, як темінь,
чекали їх німо.
Однак у тексті «Дітей Гуріна», поданому в цій книзі, нам розповідають зовсім небагато:
І потому вони підвелись і, покинувши Ейтель‑Іврін, рушили на південь уздовж берегів Нароґу, і йшли, допоки їх схопили ельфійські розвідники та привели як бранців до потаємної твердині.
Так Турін увійшов у Нарґотронд.
Яка ж причина цього? Нижче я спробую дати відповідь на це запитання.
Практично не викликає сумнівів те, що алітераційний текст поеми про Туріна батько написав у Лідсі, а також те, що роботу над ним він облишив наприкінці 1924 чи на початку 1925 року. Не відомо лишень, чому він так учинив. Не таємниця, втім, що наступним твором, за який він узявся влітку 1925 року, була цілком нова поема, писана восьмискладовою римованою строфою, під назвою «Балада про Леітіан» – «Визволення з рабства». Так батько почав працювати над іншою оповіддю, яку, про що вже йшлося, набагато пізніше, в 1951 році, він опише як детальну в потрактуванні, незалежну, але прив'язану до «загальної історії»; адже темою «Балади про Леітіан» є ніщо інше, як легенда про Берена та Лутіен. Над цією поемою батько працював довгих шість років, але у вересні 1931 року відкинув і її, написавши понад 4000 рядків. «Балада», подібно до алітераційної версії «Дітей Гуріна», яку вона заступила та відтіснила, зазнала суттєвих змін порівняно з оригінальною «Втраченою оповіддю» про Берена і Лутіен.
Одночасно з роботою над «Баладою про Леітіан» мій батько в 1926 році написав «Нарис міфології» – спеціально для Р. В. Рейнолдза, його вчителя зі школи Короля Едварда в Бірмінгемі, щоби «дати уявлення про тло алітераційної версії легенди про Туріна та дракона». Цей короткий рукопис (приблизно двадцять друкованих сторінок) було, за власним зізнанням батька, написано в теперішньому часі, стислими тезами, і загалом, він радше нагадував конспект. І все ж саме цей рукопис став основою для наступних версій «Сильмариліона» (хоча цієї назви тоді ще не існувало). Попри те, що в тексті викладено цілісну міфологічну концепцію, сказанню про Туріна в ньому, вочевидь, одведене почесне місце, – повна назва згаданого рукопису звучить так: «Нарис міфології у стосунку до легенди про Дітей Гуріна », – що цілком узгоджується з метою його написання.
У 1930 році розпочато працю над значно ґрунтовнішим твором – «Квента Нолдорінва» (Історія Нолдорів – адже історія нолдорських ельфів є центральною темою «Сильмариліона»), То був прямий наслідок «Нарису», й, навіть розширивши початковий текст і надавши йому більш‑менш завершеного вигляду, батько однаково вважав «Квенту» таким собі твором‑резюме, витягом із розкішніших оповідних концепцій, на що цілком однозначно вказує підзаголовок, як його сформулював мій батько: «короткий виклад історії [нолдорів], витяг із Книги втрачених оповідей».
Слід пам'ятати, що на той час «Квента» репрезентувала (щоправда, дещо схематично та без прикрас) весь «фантазійний світ» мого батька. То не була історія Першої Епохи, бо і Другої та Третьої Епох іще просто не існувало, як не було ні Нуменору, ні гобітів, ані, звісно ж, Персня. Історія того періоду закінчується Величною Битвою, під час якої інші боги (валари) завдали Морґотові остаточної поразки та «вигнали його крізь Двері Безвічної Ночі в Порожнечу по той бік Стін Світу»; а наприкінці «Квенти» батько написав: «Так закінчуються сказання про час, який передує часові Північних країв Західного світу».
Отож, хоч яким дивним це може здатися, «Квента» 1930 року була єдиним повним текстом «Сильмариліона» (після «Нарису») з‑поміж усіх, які на той час написав батько. Але тут, як і завжди, на розгортання твору значний тиск чинили зовнішні впливи. Наприкінці 1930‑х попередню «Квенту» змінила нова версія у вигляді чудового рукопису, названого, врешті, «Квента Сильмариліон» – «Історія Сильмарилів». Вона була (чи планувалася) значно довшою за попередню «Квенту Нолдорінва», проте концепція твору, який, за суттю, мав стати підсумуванням міфів і легенд (абсолютно різних за характером і масштабом, коли розповідати їх уповні), аж ніяк не втратилась і знову була окреслена в назві – «Квента Сильмариліон… Це короткий виклад історії, витяг зі старіших оповідей; те, що описано в ній, належить минувшині, яку досі пам'ятають елдари на Заході, й детальніше про це оповідають інші історії та пісні».
Цілком імовірно, що батькове уявлення про «Сильмариліон» насправді було наслідком того факту, що цей твір, так би мовити, у «фазі Квенти» народився в 1930‑х роках зі стислого конспекту, написаного з конкретною метою, а вже на подальших стадіях, поширений і вдосконалений, набув нового вигляду, зберігши, втім, «урівноваженість» тональності, притаманну першоджерелу. Я десь уже зазначав, що «стислість чи конспективність форми та стилю „Сильмариліона“, де проступає натяк на попередні віки поезії та „премудрості“, навіть при оповіді історій викликає враження „нерозказаності“; „дистанцію“ витримано завжди. Немає розповідної нагальності, тиску та страху безпосередньої й невідомої події. Ми не сприймаємо Сильмарили так, як можемо сприйняти Перстень».
Однак той варіант «Квенти Сильмариліон» у 1937 році спіткав несподіваний і, як виявилось, остаточний «кінець». 21 вересня того року видавництво «Джордж Аллен і Анвін» опублікувало «Гобіта», і незабаром, на прохання видавця, мій батько подав кілька рукописів, доправлених у Лондон 15 листопада 1937 року. Серед них була і «Квента Сильмариліон», тоді ще недописана, текст якої обривався посеред речення наприкінці сторінки. Та, доки рукопис мандрував, батько продовжував розповідь на чернетці, почавши з того місця, коли Турін утік із Доріату й подався жити серед розбійників:
Проминувши кордони володіння, він зібрав довкруж себе бездомний і відчайдушний люд, якого в ті скрутні часи не бракувало в лісах; ватага здіймала руку на кожного, хто з'являвся на її шляху: на ельфів, людей чи орків.
Це першоваріант того фрагмента, яким у тексті цієї книги починається розділ «Турін серед розбійників».
Батько написав ці слова, коли йому повернули «Квенту Сильмариліон» та інші рукописи; а через три дні, 19 грудня 1937 року, в листі до «Аллена і Анвіна» він уже повідомляв: «Я написав перший розділ нової історії про гобітів – Довгоочікувана гостина».
Отак, перервавшись у мить злету на описі Турінового відбуття з Доріату, і завершилася цілісна та розлога легенда про «Сильмариліон» в манері об'єктивованої оповіді «Квенти». Подальша (після згадуваних вище слів) історія, що впродовж наступних років зоставалась у спрощеній, стислій і нерозвинутій формі «Квенти» 1930 року, не зрушила з місця, а тим часом у «Володарі Перстенів» поставали величні реконструкції Другої та Третьої Епох. Але та подальша історія у стародавніх легендах займала дуже важливе місце, позаяк у прикінцевих оповідях (похідних від першої «Книги втрачених оповідей») ішлося про жахливу долю Гуріна, батька Туріна, після того як Морґот звільнив його, і про знищення ельфійських королівств – Нарґотронду, Доріату і Ґондоліну – їх оспівував Ґімлі в копальнях Морії через кілька тисяч літ.
Високі гори, гарний світ
За давніх Дарінових літ, –
Ще Нарґотронд і Ґондолін
Не обернулися на тлін,
А їх могутні королі
Не відійшли за край землі…
Ось що мусило стати вінцем і завершенням цілого: доля нолдорських ельфів в обставинах тривалої боротьби проти влади Морґота, і роль Гуріна й Туріна в тій історії; кінцева оповідь про Еаренділа, який утік із охоплених полум'ям руїн Ґондоліна.
Через багато літ, дописавши на початку 1950 року «Володаря Перстенів», батько впевнено й енергійно повернувся до «питання Прадавніх Часів», які тепер стали «Першою Епохою»; і впродовж наступних років повиймав із довгої шухляди багато старих рукописів. Тоді він повернувся і до «Сильмариліона», тож чудовий рукопис «Квенти Сильмариліон» заряснів правками та доповненнями. Але 1951 року батько припинив редагувати текст, зупинившись на тому місці, де 1937 року облишив «Квенту Сильмариліон» через появу «нової історії про гобітів», так і не докінчивши оповіді про Туріна.
Він узявся переглядати «Баладу про Леітіан» (римовану версію історії про Берена та Лутіен, яку було відкинуто 1931 року), і небавом із неї постав майже цілком новий вірш, значно досконаліший; але й тут джерело натхнення швидко вичерпалось і робота над твором, урешті, припинилася. Батько почав працювати над прозовою версією довгої саги про Берена та Лутіен, яка ґрунтувалася безпосередньо на переписаній «Баладі»; але й від того твору також незабаром відмовився. Таким чином, бажання відтворити першу з «великих оповідей» на задуманому рівні, яке простежується в послідовних батькових спробах, так ніколи й не здійснилось.
У той час батько нарешті знову взявся за «велику оповідь» про загибель Ґондоліна, досі наявну тільки у «Втрачених оповідях» тридцятип'ятилітньої давнини та ще на кількох сторінках, присвячених їй у «Квенті Нолдорінва» 1930 року. Він, перебуваючи в розквіті сил, хотів у формі якнайдетальнішої розповіді подати дивовижну оповідь, яку зачитував 1920 року в коледжі Оксфорда в Essay Society і яка впродовж усього його життя залишалася істотною частиною уявного образу Прадавніх Часів. Через братів Гуріна, батька Туріна, та Гуора, батька Туора, вона особливим зв'язком поєднана з оповіддю про Туріна. У юності Гурін і Гуор побували в ельфійському місті Ґондоліні, захованому в колі високих гір, як сказано в «Дітях Гуріна»; а згодом, після битви Незліченних Сліз, вони ще раз побачилися з Турґоном – Королем Ґондоліна, – й він сказав їм; «Недовго тепер Ґондоліну залишатися потаємним, а викриття для нього рівносильне загибелі». А Гуор відповів: «Та однак, якщо він простоїть іще бодай трохи, дім твій породить нову надію для ельфів і для людей. Ось що скажу тобі, володарю, перед обличчям смерті: хоч тут ми й розходимося назавжди і не побачити мені вже білих стін твого міста, але з мого життя і з твого зійде нова зоря».
Це пророцтво здійснилося, коли Туор, Турінів двоюрідний брат, прийшов у Ґондолін і одружився з Ідріль, донькою Турґона; Еаренділ – «нова зоря», «надія ельфів і людей», – котрий утік із Ґондоліна, був їхнім сином. У прозовій сазі про «Загибель Ґондоліна», яку батько почав, імовірно, в 1951 році, він детально описує подорож Туора та його супутника і провідника – ельфа Воронве. У дорозі, пробираючись одні‑однісінькі через нетрі, вони почули в лісі крик:
Вони почекали і побачили, як хтось іде поміж дерев, і то виявився рославий чоловік, озброєний, одягнутий у чорне, з оголеним довгим мечем; їх здивувало, що лезо меча також було чорне, а краї його блищали ясно та холодно.
То, власне, і був Турін, який поспішно йшов геть од сплюндрованого Нарґотронда; але Туор і Воронве не заговорили до нього і «не знали, що Нарґотронд загинув, і що то був Турін, син Гуріна, Чорний Меч. Отак, лише на мить, зійшлися шляхи двох родичів, Туріна і Туора, щоби ніколи вже не перетнутись».
У новій оповіді про Ґондолін батько виводить Туора на височину в Окружних Горах, звідки можна було поглядом окинути рівнину аж до Таємничого Міста; і там він, сумовитий, зупиняється, щоби ніколи не рушити далі. Тож у «Загибелі Ґондоліна» моєму батькові теж не вдалося здійснити всіх намірів, і ми надалі не бачимо ні Нарґотронда, ні Ґондоліна.
Я десь уже зазначив, що, «завершивши велике „вторгнення“ та відіславши видавцеві Володаря Перстенів», батько, здавалося, повернувся до Прадавніх Часів, бажаючи відтворити той обшир – так, як він колись давно мав на меті, починаючи «Книгу втрачених оповідей». Він прагнув завершити «Квенту Сильмариліон»; а от «великі оповіді порівняно з початковою версією, від якої походять і їхні пізніші розділи, так ніколи й не здобули помітного розвитку». Ці зауваження справедливі й щодо «Дітей Гуріна»; однак тут батько зробив значно більше, хоча, зрештою, не спромігся надати остаточного та завершеного вигляду істотній частині пізнішої, дуже розширеної, версії легенди.
Одночасно з поверненням до «Балади про Леітіан» і до «Загибелі Ґондоліна» батько почав писати новий варіант «Дітей Гуріна», розпочав, однак, не з Турінового дитинства, а з пізнішого кульмінаційного моменту його страхітливої історії – після зруйнування Нарґотронда. У тексті цієї книги – розповідь од «Повернення Туріна в Дор‑ломін» і аж до його смерті. Я не можу пояснити, чому батько відійшов од звичної практики починати все від початку й учинив саме так. Але щодо цього він залишив поміж власних паперів також чимало пізніших недатованих текстів, які стосувалися долі Туріна від його народження та до сплюндрування Нарґотронда, багато допрацювань і розширень старих версій, які подекуди переростали в невідому доти оповідь.
Написання якщо не цілого цього твору, то принаймні його переважної частини можна віднести до періоду після тогочасної публікації «Володаря Перстенів». На ту пору «Діти Гуріна» стали для батька основною історією кінця Прадавніх Часів, і тривалий час усі його думки були присвячені їй. Але йому ставало дедалі важче впорядковувати її згідно з чіткою розповідною канвою, адже оповідь ускладнювали додаткові характери та події; правду кажучи, один довгий період історії міститься у безладній мішанині чорновиків і сюжетних нарисів.
І все‑таки «Діти Гуріна» в останній редакції – це основна фантазійна розповідь про Середзем'я, що її створив батько після завершення «Володаря Перстенів»; життя і смерть Туріна зображено так переконливо та безпосередньо, як нікого іншого з людей Середзем'я. Тому після тривалого дослідження рукописів я спромігся сформувати в цій книзі текст, який од початку і до кінця становить неперервну розповідь, без жодних елементів, чужих авторській концепції.
(2) Побудова тексту
У «Незавершених оповідях», виданих понад чверть століття тому, я подав неповний текст довгої версії цього сказання, назвавши його «Нарн», від ельфійського «Нарн і Хін Гурін» – «Сказання про дітей Гуріна». Але то була тільки одна з частин розмаїтої за змістом книги, і той текст був украй недосконалий щодо загальної ідеї та характеру книги: я пропустив кілька вагомих фрагментів (із них один – дуже довгий), де текст «Нарну» був наближений до тексту значно коротшої версії, поданої в «Сильмариліоні», або там, де, на мою думку, неможливо було навести іншого «довгого» тексту.
Отже, текстобудова поданого тут «Нарну» дещо відрізняється від тієї, що в «Незавершених оповідях», – головно тому, що після виходу книги я старанніше дослідив чималий комплекс батькових рукописів. Це спонукало мене до цілком інакших висновків щодо співвідносності й послідовності деяких текстів, які переважно стосувалися надто безладної еволюції легенди на часовому відтинку, окресленому в розділі «Турін серед розбійників». Опис і пояснення до побудови нового тексту «Сказання про дітей Гуріна» наведено нижче.
Важливою ланкою в усьому цьому є своєрідний статус раніше виданого «Сильмариліона»; адже, як уже зазначалось у першій частині цього «Додатку», мій батько припинив роботу над «Квента Сильмариліон» на тому місці (Турін утікає з Доріату і стає на шлях розбійника), на якому він зупинився 1937 року, коли почав писати «Володаря Перстенів». При створенні оповіді для цієї книги я користувався «Анналами Белеріанду», які виросли з початкового «Сказання про віки» та розширилися до літописної розповіді (паралельно з тим, як один за одним з'являлися рукописи «Сильмариліона»), де йшлося про те, як Морґот після смерті Туріна та Ніенор звільнив Гуріна.
Отож, першим фрагментом, який я пропустив у легенді «Нарн і Хін Гурін», поданій у «Незавершених оповідях», є опис гостювання юних Гуріна та Гуора в Ґондоліні; я пропустив його лише тому, що ця історія розповідається в «Сильмариліоні». Однак насправді батько написав дві версії згаданого епізоду, й одна була призначена спеціально для зачину «Нарну», інша ж базувалася на фрагменті з «Анналів Белеріанду» і мало чим відрізнялась од першоджерела. У «Сильмариліоні» я використав обидва тексти, а тут дот римувався батькової версії «Нарну».
Другим пропущеним фрагментом у «Незавершених оповідях» став опис Битви Незліченних Сліз. Він випав із тієї самої причини, і батько знову‑таки створив дві його версії: одна існувала в «Анналах», другу він написав значно пізніше, тримаючи, втім, текст «Анналів» перед собою та не надто відступаючи від нього. Ця друга версія великої битви теж була спеціально задумана як частина «Нарну» (текст називається «Нарн II», тобто другий розділ «Нарну») й у заголовку, наведеному на сторінках цієї книги сказано: «Тут хіба перелічимо ті діяння, які стосуються долі Дому Гадора та дітей Гуріна Незламного». Щоби досягти стислості, батько переніс із «Анналів» тільки описи «битви на західному фланзі» та знищення воїнства Фінґона; цим спрощенням і редукцією оповіді він змінив перебіг битви порівняно з тим, як про це розповідається в «Анналах». У «Сильмариліоні» я, звісно ж, дотримувався тексту «Анналів», хоча запозичив‑таКи кілька деталей із версії для «Нарну»; в цій же книзі я не відступив од цілісного тексту, який батько вважав потрібним для «Нарну».
Порівняно з «Незавершеними оповідями» новий текст зазнав помітних змін – починаючи від розділу «Турін у Доріаті». Тут уже є ціла низка писань, переважно чорнових, які стосуються одного і того самого елемента розповіді на різних стадіях розвитку. Тож ми маємо можливість сприймати початковий матеріал у різних ракурсах. Я дійшов висновку, що, компонуючи текст для «Незавершених оповідей», дозволяв собі більше редакторської свободи, ніж було необхідно. Щоби створити цю книгу, я переглянув початковий матеріал і перекомпонував текст, у багатьох (переважно вкрай другорядних) місцях відновивши оригінальні слова, ввівши речення або фрагменти, яких не годилося позбуватися, виправивши декілька помилок і вибравши дещо інші варіанти з‑поміж початкових різночитань тексту.
Щодо структури розповіді про життя Туріна в період від утечі з Доріату і до заснування розбійницького лігва на Амон‑Рузі, то батько постійно тримав у голові кілька розповідних «елементів»: Тінґоловий суд над Туріном; дарунки Тінґола та Меліан Белеґові; жорстоке поводження розбійників із Белеґом за відсутності Туріна; зустріч Туріна та Белеґа. Він уводив ці «елементи» в різноманітних пропорціях і додавав фрагменти діалогів у різних контекстах, але однаково не спромігся скомпонувати все в остаточний «сюжет» – «з'ясувати, що ж сталося насправді». Проте я, після додаткових студій, чітко зрозумів, що батькові, до того як він одкинув її, таки вдалося досягти прийнятної структурної цілісності й послідовного викладу цієї частини історії та що значно скорочена розповідь, яку я уклав у вже виданому «Сильмариліоні», узгоджується з цим – але з однією відмінністю.
У «Незавершених оповідях» є ще і третя прогалина в розповіді: історія обривається на тому місці, коли Белеґ, нарешті знайшовши Туріна серед розбійників, не зміг переконати його повернутись у Доріат й зник зі сторінок легенди, аж доки розбійники зустрілися з дрібногномами. Тут, аби заповнити лакуну, я знову звернувся до «Сильмариліона», помітивши, що в цьому творі описано також сцену прощання Туріна та Белеґа і повернення останнього до Менеґроту, «де він отримав меч Анґлахел у подарунок від Тінґола та лембас – од Меліан». Однак той факт, що батько відмовився від цього варіанту розвитку подій легко довести; адже «насправді сталося» так, що Тінґол дав Белеґові Анґлахел після суду над Туріном, коли Белеґ уперше вирушав на його пошуки. У тексті цієї книги меч вручають саме тоді, а про лембас не згадано. У наступному фрагменті, коли Белеґ повертається в Менеґрот уже відшукавши Туріна, навпаки, нічого не сказано про Анґлахел, а йдеться тільки про дарунок Меліан.
Принагідно слід зазначити, що до цієї книги я не вніс двох фрагментів (другорядних щодо основної розповідної канви), наявних у «Незавершених оповідях»: історію про те, як Драконів Шолом перейшов у власність
Гадора з Дор‑ломіну, та про походження Саероса. Між іншим, детальніше вивчивши батькові рукописи, я зрозумів, що він відмовився від імені Саерос, замінивши його на Орґол, що волею «лінгвістичного випадку» збігається зі староанглійським orgol, orgel – «гордість». Але тепер, здається, усувати ім'я Саерос уже надто пізно.
Найзначнішу наративну прогалину (у «Незавершених оповідях») в цьому варіанті заповнено, починаючи від розділу «Про Мîма‑дрібногнома», включно зі «Землею Лука та Шолома», «Смертю Белеґа», «Туріном у Нарґотронді» та «Загибеллю Нарґотронда».
У цій частині «саги про Туріна» перший рукопис, тобто історія, подана в «Сильмариліоні», окремі фрагменти, зібрані в додатку до «Нарну» в «Незавершених оповідях», і текст цієї книги вступають у складні взаємозв'язки. Я завжди підозрював, що одним із головних намірів батька було в належний час, надавши задовільного вигляду «великому сказанню» про Туріна, створити ще і скорочену його версію – в, так би мовити, «стилі Сильмариліона». Та, звісно, цьому не судилося здійснитись, отож, через тридцять із гаком років я взявся довести це дивовижне завдання до логічного завершення – підготувавши «сильмариліонову» версію з останнього варіанту історії, що походить із різнорідних матеріалів «довгої версії», «Нарну». Це – «Розділ XXI» в опублікованому «Сильмариліоні».
Таким чином, джерельною базою для тексту цієї книги, який заповнює велику прогалину в «Незавершених оповідях», є той самий вихідний матеріал, що і для відповідних фрагментів у «Сильмариліоні», але в кожному випадку його використання підпорядковано різній меті, а в новому тексті «додано» ще й ліпше розуміння послідовності лабіринтоподібних чернеток і нотаток. У «Сильмариліоні» багато з того, що було у батькових рукописах, я або пропустив, або ж стиснув, а ось тут воно все присутнє; однак, якщо до «сильмариліонової» версії додати було нічого (як у випадку з оповіддю про смерть Белеґа, взятою з «Анналів Белеріанду»), тоді я просто повторював її в новому тексті.
Відтак, якщо мені й довелося подекуди вводити місткові фрагменти, групуючи чернетки, то в поданому тут довшому тексті немає жодних, бодай найменших, елементів стороннього «домислювання». Й однаково текст цей штучний, адже інакше і бути не могло, особливо з огляду на те, що основна частина рукопису відбиває постійний розвиток власне історії. Чернетки, які мають суттєве значення для укладення неперервної розповіді, можуть насправді належати до ранішого етапу. Наприклад, початковий текст історії про прихід Турінової ватаги до пагорба Амон‑Руз – місця її тимчасового сховку, – про життя там і про ефемерну успішність краю Дор‑Куартол було написано раніше, ніж з'явився бодай натяк на існування дрібногномів; а детальний опис Мîмової оселі попід вершиною виник раніше за самого Мîма.
Решта історії, якій, починаючи від Турінового повернення в Дор‑ломін, батько надав завершеного вигляду, безумовно, мало чим відрізняється від тексту «Незавершених оповідей». Але у двох конкретних випадках, які стосуються нападу Ґлаурунґа при Кабед‑ен‑Арасі, я таки змінив оригінальні слова, і це потребує деяких пояснень.
Перша зміна стосується географії. У тексті сказано, що, коли Турін і його соратники того доленосного вечора вирушили від Нен‑Ґіріту, вони не попрямували до дракона, котрий заліг у дальньому кінці ущелини, а спершу пішли стежкою в напрямку до Переправ через Тейґлін, «потім, трохи не доходячи до них, звернули на південь вузькою доріжкою» та пішли через ліс понад рікою до Кабед‑ен‑Арасу. Коли вони наближалися до нього, «перші зорі тьмяно світили на сході позаду», – сказано в початковому варіанті фрагмента.
Готуючи текст для «Незавершених оповідей», я не догледів, що це неправильно: позаяк вони рухалися не в західному керунку, а на схід чи південний схід, віддаляючись од Переправ, то перші зорі на сході мусили світити попереду, а не позаду мадрівників. Обговорюючи це питання у «Війні Коштовностей» (1994) я міркував, що «вузька доріжка», ведучи на південь, десь звертала‑таки на захід, щоби досягнути Тейґліну. Та нині це здається мені малоймовірним, адже ніде в розповіді про таке не йдеться, тож значно простішим рішенням виявилося змінити «позаду» на «попереду», що я і зробив у новому тексті.
Ескіз мали, наведеної в «Незавершених оповідях» для унаочнення розташування земель, насправді дещо хибує щодо орієнтації на місцевості. З мали Белеріанду, яку створив батько, а я відтворив у «Сильмариліоні», видно, що Амон‑Обел знаходився майже чітко на схід од Переправ через Тейґлін («з‑за Амон‑Обелу зійшов місяць»), а ріка Тейґлін текла ущелинами на південний схід або південний південний схід. Тут я перемалював мапу та позначив приблизне місце Кабед‑ен‑Арасу (в цьому тексті сказано, що «на шляху Ґлаурунґа, трохи північніше від місця впадіння Келебросу, якраз і була одна з тих прірв, власне найглибша, одначе і найвужча»).
Друга зміна стосується розповіді про вбивство Ґлаурунґа, коли він перебирався через ущелину. Тут маємо справу з чернеткою та остаточною версією. Згідно з чернеткою, Турін і його супутники видряпалися дальнім схилом провалля аж до самого його краю, пробули там цілісіньку ніч, і Турін «боровся з темними жахливими сновидіннями, в яких неймовірним зусиллям намагався вчепитися за щось і втриматися». Коли настав день, Ґлаурунґ приготувався перебиратися через ущелину «за багато кроків на північ», отож, Турін мусив спуститися до русла ріки, а потім знову видертися на кручу, щоб опинитися під черевом дракона.
В остаточній версії Турін і Гунтор здолали тільки половину шляху вгору, коли Турін зазначив, що, не знаючи, в якому саме місці перебиратиметься дракон, вони лише марнують сили на підйом; тому «вони зупинились і стали дожидати». Тут не сказано, чи спускалися вони з того місця, де припинили рух угору, а фрагмент про Турінів сон, «у якому неймовірним зусиллям хотів учепитися за щось» перенесено з чорнового тексту. Та у відредагованій історії героям не було потреби чіплятися за щось: вони могли і, напевно, таки спустилися на дно провалля, щоби вичікувати там. Загалом, ось що вони зробили: в остаточній версії (поданій у «Незавершених оповідях») сказано, що вони не стояли просто на шляху Ґлаурунґа, тож Турін «дерся понад краєм води, щоби підійти зісподу». Цей недоречний штрих, здається, потрапив до остаточної версії з попередньої чернетки. Щоб усунути цю непослідовність, я змінив «оскільки вони не стояли просто на шляху Ґлаурунґа» на «тому що шлях Ґлаурунґа пролягав не прямо над ними», а «дерся понад краєм води» – на «дерся кручею».
Це, можливо, власне, і незначні виправлення, та вони висвітлюють, імовірно, найяскравіші сцени легенд про Прадавні Часи, а також одну з найвизначніших подій тієї пори.