 |
|
Художньо-творча діяльність її специфіка та структура
Художня діяльність є процесом вироблення, зберігання й передачі художньї інформації та має тричастинну будову:
1. Творчість митця, у процесі якої художня їнформацїя виробляється, материалізується для зберігання та кодується для передачі іншим людям.
2. Продукти художньої діяльності, або мистецтво як таке, що стало художнім текстом, який зберігає художню інформацію.
Художній текст- це знакова система, в якій закодована художня інформація для її подальшого декодування реціпієнтом.
Художне сприйняття, яке здійснює видобуття художньї інформації з текту та її засвоєння рєціпієнтом.
Художня інформацїя має такі особливості:
1. Містить знання не про об.єктивні закони реального світу, а про значення, смисли, цінності, який об.єкт має до суб.єта, природа-до суспільства, світ-до людини.
2. Вбирає в себе суб.єктивне (соціально-групове та інтимне, особистісне) ставлення до відображуваного в художньому творі, характеризуючи не лише відображений об.єкт, але й суб.єкта, який відображає, тобто автора.
3.Художня інформація має двожанрову психологічну будову з раціональним та емоційним рівнями.
4.Художня інформація виробляє й розповсюджує особливий вид людської діяльності- художню діялбність, яка має специфічну структуру, обумовлену особливостями художньої інформації.
Структура художньо-творчої діяльності:
1. Цінністно осмислююча сторона духовного змісту художньо-творчої діяльності.
2. Пізнавальна сторона художньо-творчої діяльності.
3.Конструктивна сторона форми творів мистецтва.
4. Знакова-комунікативна сторона творів мистецтва
Продолжение второго вопроса
закладені у творі, служать певною мірою відображенням ідеалів, настроїв, середовища. Момент — витвір взаємної діяльності раси і середовища — це час, що його історично переживають народ і поет, які у свою чергу впливають на наступний щабель розвитку, подібно до того, як у фізиці до початкової напруги долучається вплив напруги, що виникла з проходженням струму. Іншими словами, момент — це наслідок взаємодії письменника і публіки. Народ носить ідеї в зародку. Письменник підхоплює ці ідеї, обробляє і вже в новому, легшому для сприйняття вигляді, повертає їх народові. К.-і.ш. у літературознавстві, її здобутки і недоліки стали предметом аналізу І.Франка ("План викладів історії літератури руської"). З усіх літературознавчих шкіл, відомих наприкінці XIX ст., І.Франко найбільш придатними для створення курсу історії української літератури вважав дві — критично-естетичну та культурно-історичну; він підкреслював, що розуміння духовного життя даної епохи і розуміння її смаку, й духовних і літературних уподобань та ідеалів є головною метою дослідів над історією літератури школи культурно-історичної. Не твори, не їх автори і не психологія та техніка їх творчості для неї були головними, а намагання окреслити загальні обриси духовного життя епохи. На початку XX ст. К.-і.ш. перестала існувати як напрям, однак її методологічні настанови продовжували впливати на багатьох учених (П.Сакуяін — до середини 20-х XX ст. у Росії, В.Паррінгтон — США, "Університетська критика" у Франції — до 60-х XX ст.).