 |
|
Управління природними ресурсами та державними підприємствами.
Управління природними ресурсами та державними підприємствами.
Управління державними фінансами та грошовою масою.
Фінансові інструменти управління державним сектором економіки.
4. Протекціоністська політика і політика забезпечення конкурентоспроможності вітчизняних підприємств
Література для поглибленого вивчення
1. Аткинсон Є. Лекции по єкономической теории государственного сектора / Є.Аткинсон, Дж.Стиглиц – М.: Аспект Прес, 1995.
2. Стігліц, Джозеф Е. Економіка державного сектора / Пер. з англ. А.Олійник, Р.скільський. – К.: Основи, 1998. – 854 с.
3. Длугопольський О.В. Теорія економіки державного сектора: навч. посіб./ О.В. Длугопольський. – К.: Професіонал, 2007. – 592 с.
4. Длугопольський О.В. Суспільний сектор економіки і публічні фінанси в епоху глобальних трансформацій; моногр. - Тернопіль: Екон. думка ТНЕУ, 2011. – 632 с.
5. Концепція економічної безпеки України. – К.: ІЕП НАНУ, 1998
Управління природними ресурсами та державними підприємствами.
Матеріальною основою функціонування суспільства виступає національна економіка, завдяки якій створюються матеріальна та нематеріальна блага, що забезпечують життєдіяльність людей. З макроекономіки відомо, що згідно системи національних рахунків, національна економіка включає також п’ять секторів: нефінансові корпорації, фінансові корпорації, органи загального державного управління, домашні господарства, некомерційні організації, що обслуговують домашні господарства. Система національних рахунків – міжнародний стандарт, що відображає умови та результати економічної діяльності країни. Державне управління економікою й передбачає корекцію умов та використання результатів економічної діяльності.
З точки зору принципів організації та управління суб’єктами господарювання, національна економіка поділяється на державний та приватний сектори. Державний сектор економіки – сукупність матеріальних, фінансових та нематеріальних ресурсів (активів), що знаходяться в розпорядженні держави задля виконання своїх суспільних функцій. Субстанцією формування державного сектору економіки є сукупність прав власності, які держава застосовує для продуктивного використання ресурсів держави для реалізації цілей держави.
Державний сектор включає наступні складові:
- природні ресурси, що знаходяться у власності держави (корисні копалини, земельні, лісові та водні ресурси)
- державні підприємства та організації;
- державні резерви.
- мобілізовані фінансові ресурси у державному бюджеті країни.
Державне управління природніми ресурсами передбачає формування організаційно-правових норм їх використання та відновлення. Головним багатством України є земельні ресурси. Земельний фонд України становить 60,4 млн. га і складається із земель різного функціонального призначення, якісного стану та правового статусу. У розрахунку на жителя країни припадає 0,8 га сільськогосподарських угідь, у тому числі 0,67 га ріллі, а в середньому в Європі ці показники становлять відповідно 0,44 і 0,25 га[1]. Із 60,4 млн. га українських земель 70% або 41,8 млн. га – сільськогосподарські землі і 17% або 10,4 млн. га – ліси.[2] У структурі земельних угідь України переважають родючі чорноземи, які займають 55% площі орних земель. Однак довге використання великої частини цих земель в умовах невисокої агротехніки призвело до погіршення їхньої якості: знизився вміст гумусу, на значній території відбулося ущільнення ґрунтів, підкислення, зменшення потужності гумусового горизонту в результаті ерозії.
Водночас за родючістю ґрунтів Україна нині є однією з найбагатших держав світу – майже 10% чорноземів земної кулі. Про унікальність земельного потенціалу України свідчить те, що Наддніпрянщина і Наддністрянщина є єдиним у світі місцем, де ширина чорноземної зони досягає 500 км. Земельний фонд є одним із найважливіших ресурсів економічного розвитку та найціннішою частиною національного багатства. За даними науковців, земельні ресурси нашої держави становлять 40% економічного потенціалу держави, на використанні земель формується дві третини фонду споживання та виробляється 88% обсягу продуктів харчування. Нині маємо ще один важливий нюанс: українські землі мають значний показник розораності – понад 53%. Це перевищує екологічно обґрунтовані межі – 35-40%.[3] Тому сьогодні необхідно вивести частину сільськогосподарських земель зі складу орних земель, перетворити їх на сади, пасовища, сіножаті тощо.
Досвід зарубіжних країн свідчить, що купівля-продаж землі не є головним елементом земельного ринку. У Бельгії, Франції, Німеччині орендується понад 60℅ землі, загалом по 15 країнах Європейського Союзу - 40℅, у Канаді - 30℅, у США лише одна третина земель, що обробляється, перебуває у власності у фермерів, 55℅ земель – це змішана форма використання і 10℅ земель – у фермерів, які не володіють нею[4]. Офіційно землі сільськогосподарського призначення продавати не можна. В Земельному кодексі України прописано мораторій на продаж землі сільськогосподарського призначення.
У США рівень державної підтримки сільського господарства становить 40% вартості виробленої сільськогосподарської продукції, у країнах ЄС – 35%, в Японії та Франції 72%, в Україні – 8,3%. У США прямі дотації галузі становлять 100 млрд. дол., а у КНР щорічне пільгове кредитування надається під 3% річних[5]. В США 40% землі належить державі.
До основних інструментів впливу держави (державного управління) щодо використання природних ресурсів необхідно віднести:
- обмеження на отримання землі та земельні угоди: встановлення мінімальних розмірів земельних угідь ферм – Франція, Італія; впровадження спеціальних дозволів на купівлю землі сільськогосподарського призначення – Німеччина, Данія; в Японії землю не можна продавати іноземним громадянам.
- регулювання оренди: з метою зацікавлення фермерів в зберіганні та підтримці родючості в Німеччині встановлюється мінімальний термін оренди – 15 років, в Данії – 30. Регулюється й розмір орендної плати;
- природно-охоронні обмеження: встановлення жорсткого контролю за використанням сільськогосподарських земель.
- експропріація земель: в окремих випадках землі можуть бути вилучені у власників безкоштовно, або на компенсаційній основі.
- обмеження використання земель через встановлення сервітутних відносин (сервітутний договір між власником землі – фермером та іншим суб’єктом щодо використання землі). Згідно земельного кодексу України (ст.95) виділяються такі види земельного сервітуту: право проходу та проїзду, право прокладання лінії електропередач, водопроводу, забору води природної водойми, прогону худоби по наявному шляху, право встановлення будівельних риштувань з метою ремонту будівель.
З метою використання природних ресурсів за умов зниження запасів корисних копалин та наростання проблем продовольчого забезпечення населення в розвинених країнах заморожується видобуток корисних копалин. В США діє державна програма викупу земель у фермерів і створення природно-агрокультурних ландшафтів з подальшим поверненням їх в сільськогосподарський обіг.