 |
|
Історико-правовий аспект розвитку інституту банкрутства
ЗМІСТ
Вступ. 3
1. Історико-правовий аспект розвитку інституту банкрутства. 4
2. Поняття, суб’єкти та наслідки банкрутства. 9
Висновки. 17
Список використаної літератури. 18
Вступ
Банкрутство – це один з ключових елементів ринкової економіки і інститут розвиненої системи громадянського та торговельного права, це механізм, який дає можливість уникнути катастрофи та вигідно розпорядитися засобами. Ситуація банкрутства підприємств є типовою для економіки не лише країн, що розвиваються, а й будь-якої з розвинутих країн.
У правозастосовчій практиці мають місце різні підходи. Це пояснюється відсутністю чіткої наукової концепції правового регулювання неспроможності (банкрутства). Немає єдності з даних питань і у наукових працях багатьох правознавців.
Банкрутство підприємств в Україні є поширеним явищем сьогодення. Світова економічна криза, нестабільність економічного і політичного середовища в країні, недосконалість правового та податкового законодавства призвели до збільшення кількості неплатоспроможних підприємств, які прямують до банкрутства, що призводить у більшості випадків до ліквідації таких підприємств.
Загалом банкрутство є регулятором ринкової економіки, основне призначення якого полягає у «відсіюванні» неефективних, неплатоспроможних та збиткових суб'єктів підприємницької діяльності. Незважаючи на це, ми можемо констатувати, що рівень банкрутства в Україні є досить високим.
Актуальність проблеми банкрутства підприємства в Україні особливо загострюється у зв'язку з кризовими явищами в економіці країни як в цілому, так і на рівні кожного окремого підприємства. Серед вітчизняних науковців, що висвітлювали в останні роки дану проблематику, можна виділити таких, як: Бланк І.О., Подольська О.В., Терещенко О.О., Штангрет А.М. та ін. Також слід відмітити сучасних науковців, предметом дослідження яких є проблема банкрутства, це Андрушко О.Б., Гук О.В., Коломієць Н.І., Матвійчук А.В, Шапурова О.О. та багато інших.
Історико-правовий аспект розвитку інституту банкрутства
Впродовж розвитку інституту банкрутства використовувалися різні терміни для визначення стану боржника, коли він не в змозі виконувати свої зобов'язання через брак коштів або майна. Наприклад, у середньовічних джерелах права італійських міст використовувались терміни «fuggitivi» та «decoctor». Термін «fuggitivi» застосовувався у випадках, коли неспроможний боржник тікав від своїх кредиторів. «decoctor» походив від decoquo, що означало поступове зменшення майна боржника. Тих осіб, які припинили платежі, статути називали falliti або falentes [8, с. 546].
Сучасне поняття «банкрут» походить від італійського виразу – banca rotta. Він означав звичай перекидати лавку банкіра, що стояла на площі міста у разі нездатності останнього провести розрахунки з кредиторами. Термін «конкурс» широко застосовувався у німецькому законодавстві через те, що у межах законодавства про банкрутство існувала єдина процедура – конкурсне провадження. У законодавстві США взагалі не міститься поняття «банкрутство», хоча цей термін використовується у назві основного нормативного акта у цій сфері – Кодексу про банкрутство. А в самому Кодексі дається визначення поняття неспроможності. У країнах, які не мали своїх традицій правового регулювання, найчастіше застосовувалися терміни «неспроможність» та «банкрутство» [7, с. 64].
Перші законодавчі акти багатьох Європейських країн в основному виходили з тлумачення банкрутства як злочину. Але в результаті дії економічних законів та розвитку суспільних відносин зміст понять неспроможності та банкрутства змінюється. Іноді навіть одне поняття замінює інше. «Злочинний» характер банкрутства (неспроможності) вже не розглядається як аксіома. Проте, коли неспроможний боржник вчиняє злочинні дії, він розглядається як особа, яка вчинила злочин – банкрутство.
У наш час банкрутство – це невід'ємний елемент ринкової економіки. Система норм, що регламентують відносини, пов'язані з банкрутством являє собою господарсько-правовий інститут, якому властиве з'єднання публічно-правових і приватноправових засад.
У правовій термінології різних правових систем зустрічаються два близьких один одному за змістом поняття - «банкрутство» та «неспроможність». В юридичній доктрині триває обговорення питання співвідношення цих понять. Ще в дореволюційному праві обговорювалося це питання. Так, Г.Ф.Шершеневич вважав, що банкрутство є поєднанням неспроможності та злочинних дій незалежно від наявності причинного зв'язку між ними. Проте чіткого розмежування цих понять у дореволюційному законодавстві не було [11, с.9].
У дореволюційній Росії була створена ціла система норм про банкрутство, які утворили конкурсне право. Цивільно-правове регулювання банкрутства виявилося справою досить складною.
Збільшення кількості банкрутств і різноманітність конкретних ситуацій створили умови для створення єдиного документа, який був прийнятий 15 грудня 1740 під назвою «банкрутський статут». Однак даний документ не отримав правозастосувального авторитету і на практиці ігнорувався, що стимулювало розробку нових проектів банкрутських статутів у 1753, 1763, 1768 роках. Протягом цього часу для ведення справ про неспроможність використовується іноземне законодавство, звичаї ділового обороту того часу або видаються окремі укази Сенату. У зв'язку з тим, що жоден з проектів нового статуту за довгий час не отримав силу закону, 13 серпня 1784 Сенатом був прийнятий указ, яким зобов'язав «всякі непорозуміння у справах про неспроможність вирішувати за більшістю голосів кредиторів, що визначається більшою сумою вимог», що, з одного боку, спростило порядок банкрутства, а з іншого - призвело до збільшення кількості спірних практичних питань[6].
19 грудня 1800 був прийнятий «Статут про банкрутів», фактично розділений на дві частини: про купецьку неспроможність і про набуття зобов'язання у дворян, а також неспроможності цих осіб (§ 98-109 Статуту). Таким чином, вперше в російській практиці законодавець ввів роздільне регулювання двох видів банкрутства: банкрутство, яке пов'язане з веденням підприємницької діяльності (історично зване, «торговельної неспроможністю») та банкрутство, яке не пов'язане з веденням підприємницької діяльності.
У положеннях Статуту законодавець передбачає можливість реструктуризації заборгованості, укладання позасудової мирової угоди з кредиторами, а також надання судом боржникові строку для відновлення платоспроможності.
Перед визнанням неспроможним проводилася триразова публікація в газетах, а також вивішувалося оголошення на ринках, ярмарках та інших людних місцях. Все виявлене майно боржника, за винятком речей першої необхідності, включалося в конкурсну масу і опечатувалось кредиторами [6].
Під контролем суду перевірялася приналежність боржнику майна, включеного в конкурсну масу, а також обґрунтованість заявлених кредиторами вимог, після чого майно боржника розподілялося в такій черговості (Частина I, § 112 Статуту): церковні борги; борги за службу і роботу прикажчикам і робочим; інші борги (пропорційно частці вимог кредитора у загальній сумі вимог).
Розвиток практики застосування діючого Статуту і велика кількість колізійних норм призвели до необхідності системної переробки законодавства про банкрутство.
23 червня 1832 був прийнятий «Статут про торгівельну неспроможності». Юридично цей документ замінив собою тільки першу частину Статуту про банкрутів 1800 року, тобто регулював лише неспроможність купецького та міщанського стану. Справи про не торгівельні неспроможності були де-юре передані у відання губернського правління, а де-факто поступово виходили з практики. У новому Статуті законодавець не тільки зберіг спадкоємність норм, але і постарався уникнути будь-яких істотних змін. У цілому, процедура залишилася незмінною, а істотного уточнення піддалися лише процесуальні питання Так наприклад, була з’ясована сума (1500 рублів), при неможливості виплатити яку боржник міг бути визнаний банкрутом. Боржник міг утримуватися під вартою до двох років. Борги стягувалися протягом усього подальшого життя боржника.
У разі зловмисного (умисного) банкрутства, крім тюремного ув'язнення і розпродажу майна щодо боржника порушувалася кримінальна справа.
Вид банкрутства визначався зборами кредиторів. Після оголошення банкрутства до боржника могла бути застосована одна з двох процедур: адміністративне управління (опікунське управління) (при можливості покриття не менше 50% суми боргу); конкурсне управління.
Рішення про вид банкрутства, прийняте зборами кредиторів, стверджувалося спеціальним рішенням біржі, на території якої знаходився боржник. Біржовий комітет обирав комісію з шести чоловік, які самі ніколи не були банкрутами, і голову біржового комітету. Комісія приймала рішення про призначення адміністрації, або конкурсного виробництва. Рішення комісії передавалося в комерційний суд.
Після того, як комерційний суд виносив рішення про неспроможність, три рази публікувалися оголошення в центральних газетах російською і німецькою мовами, що було спрямоване не тільки на повідомлення всіх кредиторів, але й на збереження конкурсної маси, так як в таких оголошеннях повідомлялося про заборону будь-яких дій з майном боржника.
Розрахунки з кредиторами проводилися в чотири черги:
Після введення в дію Статуту почалася природна робота щодо удосконалення його норм додатковими актами. З введенням нових судових установ в 1864 році з'явилася необхідність в узгодженні правил про неспроможність з новими судовими статутами, внаслідок чого 1 липня 1868 були видані були тимчасові правила про порядок виробництва справ неспроможність як торгівельної, так і не торгівельної.
Різноманітність норм, що регулюють процес банкрутства, посилилося з виданням 22 травня 1884 правил «про порядок ліквідації справ приватних і суспільних установ короткострокового кредиту».
Слід також зазначити, що окрім загального законодавства, в Російській імперії діяли також місцеві конкурсні закони. Так, у Великому князівстві Фінляндському з 1868 року діяв самостійний конкурсний статут, заснований на прусському законі 1855 року, в Привіслянській губернії мало силу старе французьке конкурсне право, що міститься в торговому кодексі Царства Польського і т. д.
Таким чином, Статут про торгівельної неспроможності 1832 зберігав свою дію до зміни державного ладу внаслідок соціалістичної революції 1917 року.
Сучасний стан законодавства про банкрутство – це результат багатовікового розвитку цього правового інституту, започаткованого ще в Давньому Римі, тобто історично він виник ще раніше за інституції ринкової економіки та її незмінної супутниці – конкуренції. Але нинішній його зміст тісно пов'язаний з цією основною ознакою ринку.
За часів існування Радянського Союзу у нас вважали, що конкуренція призводить головним чином до негативних наслідків. Економісти і юристи розглядали конкуренцію виключно як руйнівну силу. У багатьох дослідженнях науковців економічний закон конкуренції дістав назву закону конкуренції і анархії виробництва. Не дивно, що в таких умовах підтримка збиткових підприємств була правилом. Вважалося цілком справедливим (на засадах "взаємної співпраці") компенсувати їх збитки за рахунок прибуткових підприємств. Однак саме це призвело до глибокої економічної кризи країни, які колись називалися соціалістичними. Показово, що в самій назві спеціального Закону про банкрутство відображено його спрямованість, передусім на збереження суб’єкта господарської діяльності шляхом відновлення його платоспроможності. Разом з тим, Закон не можна вважати суто "продебіторським", оскільки ним регламентовано певні умови та строки проведення процедур банкрутства, в разі порушення яких боржника чекає визнання банкрутом та розпродаж його майна в інтересах кредиторів. Тому українське законодавство про банкрутство заслуговує на визначення його як помірно "продебіторського".