Главная | Обратная связь

Інваліди що «переплюнули» здорових

Ці люди з тяжкими хворобами довели: хай їхні можливості й обмежені, але сила волі й таланти – ні

Атлет... із ДЦП
29-річний Ігор Казимір, професійно займаючись спортом ще з дитинства, виборов уже не одну почесну нагороду. У цьому б не було нічого дивного, якби хлопець не мав серйозної вади – дитячого церебрального паралічу, що не дає йому нормально рухатися, розмовляти і навіть сміятися. Та Ігор змалку звик доводити, що він, незважаючи на хворобу, може робити те ж саме, що й інші. Він навчався у звичайній загальноосвітній школі №30, а щоб хвороба не так дошкуляла й не так «скручувала», почав тренувати м'язи й займатися спортом. Футбол, легка атлетика, біг, плавання, тренажери – все це підкорити було нелегко, але він упорався. Головним у його житті став футбол. У нього він грає професійно, зараз – за кіровоградську команду. З такими, як сам, бере участь у чемпіонатах України, а скоро їде в Крим на Таврійські ігри.
– Футбол я люблю найбільше, – зізнається Ігор. – У команді з 1992 року. Призові місця посідав нерідко, маю більше десятка медалей і за футбол, і за легку атлетику. Нехай важко, нехай коліно болить, але я тренуюся не для якихось здобутків чи перемог, а тому, що мені це подобається.
У нашому суспільстві слово «інвалід» викликає в кого жалість, у кого – відразу. Їх називають по-різному – каліками, «недалекими», а то й іншими, більш грубими словами. А між тим ці люди, яких доля й суспільство несправедливо прирекли на «меншовартість», наполегливо спростовують цей вирок і доводять, що здатні досягти набагато більше за тих, хто вважає себе «нормальним».

Черкаська Людмила Зикіна
Коли Людмила Бондаренко співала на фестивалі «Материнська любов», присутні плакали – сильний, глибокий, мелодійний голос ішов, здавалося, з душі. Такий би та на велику сцену. На жаль, далі фестивалів творчості людей з обмеженими можливостями Людмилі пробитися не вдалося. Бо у нашому незрілому суспільстві таких, як вона, люди називають просто – інвалід. І намагаються відмежовувати від «нормальних». У Люди змалку були проблеми з розвитком, вада стегна не дає нормально ходити – жінка пересувається з ціпочком. Проте слух і голос – надзвичайні.
– Ті, хто хоч раз чув її спів, були просто вражені, порівнюють її з Людмилою Зикіною, – каже директор територіального центру соцдопомоги Соснівського району Леся Колісник. – Ми були б раді, якби її талант оцінило більше слухачів. На жаль, на більшості міських заходів чи концертів постійно бракує або часу, або місця для виступу людей з особливими потребами.
– Найбільше мені до вподоби народні пісні, – ділиться Людмила. – Життєві, зі смислом. Співаю, як настрій є. Іноді, щоб розважити друзів, можу спародіфювати кумирів естради – Боярського, Антонова. А голос у мене такий від природи, ніхто його не ставив, не вчив мене спеціально.
Ще один талант Людмили – виготовлення м'якої іграшки. Щоправда, Люді важко добирати кольори, але якщо упоралася з цим, звірятка й ляльки сидять як живі. Ні вдома, ні в територіальному центрі жодної з її іграшок не знайти – порозбирали родичі, друзі, знайомі, працівники терцентру.
– А чого вони мають удома пилом припадати? – каже Людмила. – Захотіла людина собі іграшку, то й дарую. Родичі з іншого міста приїздили – відразу забрали половину іграшок. Ну не колекціонувати ж їх! Нехай краще людей та дітей радують.

Шедеври – скаліченими руками
Марії Міленко лише 19 років – усе життя попереду. Але це життя – з важкою формою ДЦП. Через нього Маша не ходить – батько носить її на руках. Їй важко розмовляти, рухатись. Руки слухаються дуже погано, але які шедеври вони виробляють – рамочки для фото, фігурки, картинки й сувеніри з солоного тіста. На виставках витвори Марії посідають призові місця, багато з них уже мають нових господарів.
– Ось так на цупкий картон намотую нитку, – показує Маша. – Потім голкою прикріплюю штучні квіти, листя та інше. Виходить рамочка для фото.
– Дівчина дуже талановита й наполеглива, – каже Леся Колісник. – Було б добре, якби хтось допоміг їй і надалі розвивати мистецькі таланти й почуття прекрасного, якби хтось із майстрів міста погодився б безкоштовно провести для неї кілька майстер-класів із флористики, дизайну, прикладного мистецтва тощо.

Бути сильною навчили інваліди
Звичайній людині, щоб досягти чогось, потрібно лише захотіти й докласти зусиль. Людям з особливими потребами потрібно ще й перебороти хворобу та упереджену думку суспільства, тобто докласти удвічі більше зусиль. Але їх це не лякає.
– Почавши працювати з цими людьми, я по-іншому подивилася на своє життя і свої проблеми, – зізнається Леся Колісник. – Хіба ж то в мене проблеми порівняно з ними? І вони не здаються, їхній силі духу можна лише позаздрити. Мої підопічні навчили мене бути сильнішою. І коли в мене якісь негаразди, то саме їхній приклад дає мені впевненість, наполегливість, витримку і віру в свої сили.
Люди з особливими потребами у свідомості пересічного громадянина – безпорадні й нещасні. Щоб змінити цю думку, вони хочуть відновити в Черкасах сувенірний магазин – такий, як колись мала артіль інвалідів по вул. Можайського. Такий, де талановиті люди з особливими потребами могли б реалізувати свої вироби. Так вони знайшли б застосування своїм талантам, заробляли б якусь копійку. І міська влада пішла їм назустріч, виділивши приміщення біля вокзалу по вул. Смілянській, 101. Утім, райвиконком уперто не визнає цього рішення міськвиконкому, готуючи приміщенню інше застосування. Так чи інакше, поки влада чубиться, потерпають, як завжди, найбільш незахищені...