Главная | Обратная связь

Особливості дослідження формування стереотипу та міфу в політичній свідомості та підсвідомому

Людина сприймає світ опосередковано, оскільки цілком логічно, що вона не здатна охопити і сприйняти увесь масив даних та усебічно розглянути ситуацію, в якій опинилась. Це цілком природній процес. Однак, на сприйняття впливає не стільки людський суб’єктивізм, скільки своєрідні фільтри обробки інформації в людській свідомості, так зване явище процесінгу [21, c. 4].

Процесінг являє собою поняття, запозичене з молекулярної біології на позначення первинної обробки каналу інформації, коли мозок людини, сприймаючи дані від органів почуттів, одразу відкидає ті деталі, які здаються непотрібними та неважливими, діючи відповідно до її досвіду та ставлення до проблеми [18, c. 6,7]. Саме тоді у свідомості починають працювати механізми спрощення – іншими словами, починається процес стереотипізації.

Важливо зрозуміти, що цей процес не є ані негативним, ані позитивним, він не несе в собі будь-якого антиприроднього змісту. Спрощення є цілком потрібним, оскільки в іншому випадку відбудеться перенасичення свідомості інформацією, в результаті чого може бути припинений сам процес її сприйняття без згоди на його продовження.

Однак, у суспільній думці побутує поняття стереотипу у розумінні чогось викривленого, неправильного, хибного – іншими словами, процес стереотипізації у сучасних умовах перестає бути нейтральним. Виникають дискусії, чи можна чітко провести межу між стереотипом та всіма елементами, що заважають йому зберігати нейтральний статус.

Повертаючись до явища процесінгу, нам необхідно розглянути той випадок, коли свідомість людини, обробляючи невідому інформацію, зіштовхується з тим, що не може співвіднести її з раніше засвоєними знаннями чи досвідом [18, c. 3].

Тобто, у схематичному зображенні обидва пояснюваних нами явища виглядатимуть так (Мал. 1.1):

 

 

Мал. 1.1. Циркуляція сприйняття (стереотипізація)

Джерело: самостійна розробка автора

 

Пояснити схему можна таким чином: існує ситуація, у якій людина сприймає нову інформацію, а отже, вона звертається до досвіду та раніше сконструйованих стереотипів, та або підбирає необхідний з них до ситуації, або формує новий. Будь-яке зі спрощень (нове чи підібране) допомагає людині у сприйнятті. В результаті інформація засвоюється, а процес продовжується (Мал. 1.2).

 

 

Мал. 1.2. Випадок задіяння підсвідомого (міфологізація)

Джерело: самостійна розробка автора

 

Цей випадок пояснюється так: якщо існує ситуація, у якій інформація, що сприймається, не може знайти відповідного спрощення в уже існуючій системі, або існує брак інформації; або інформація не піддається спрощенню через брак знань, в такому випадку свідомість формує «буферну зону» – підсвідоме, тимчасовий елемент, що покликаний знайти пояснення, яке б задовольнило людину та дало б їй змогу подолати неочікуване ускладнення [21, c. 8, 10]. Підсвідоме шукає можливості пояснити незрозуміле – таким чином від процесу стереотипізації людина переходить до процесу міфологізації. Відсутність логічного пояснення ситуації змушує людину відмовитись від процедури спрощення та особистої обробки інформації на користь вже створеного індивідом попередньо образу, який здатен структурувати незрозумілі елементи у відповідності до своєї задачі чи суті.

Якщо з нейтральним статусом стереотипа як необхідного результату спрощення важко сперечатись, то ситуація з визначенням, яким саме є міф – вірним чи неправильним, чи варто звертатись до міфів, чи ні – складніша. Необхідно, не вдаючись до полеміки, розуміти, що такі загальні усталені форми пояснення існували з тих пір, коли почало формуватись суспільство, отже, вони є постійним елементом культури, в тому числі політичної, та, беззаперечно, цікавим об’єктом для вивчення, а отже, мають право на існування.

Як бачимо, пояснювані нами явища та поняття знаходяться на межі досліджень різних галузей науки: соціології, політології та психології, навіть, як зазначалось вище, біології людини. Процес сприйняття та обробки інформації – дійсно складний та багатогранний процес, який потребує знань з різних областей, але нас цікавить їх застосування у рамках політичної науки.

На жаль, описаній нами проблемі приділяють досить небагато уваги, як і в цілому проблемам, пов’язаним з категорією політичної культури. Нехтуючи ними, дослідники забувають про те, що у багатьох випадках вирішення глобальних проблем залежить від цілої низки мікрорівневих питань, пов’язаних насамперед із політичною культурою. Саме з нею пов’язуються поняття стабільності та динамічності політичних систем, ступінь їх демократичності та цивілізованості.

Емпіричні дослідження політичного стереотипу та політичного міфу як важливих елементів політичної системи є важливою темою для досліджень. Суттєвим недоліком шляху вивчення стереотипів загалом є те, що дослідники рідко вдаються до емпіричних методів, застосовуючи теорію для розкриття суті цього явища. На нашу думку, цього є недостатньо для цілковитого розуміння таких складних процесів, як, наприклад, процес стереотипізації. Тому ми вважаємо, що необхідно шукати наочний матеріал, який дасть змогу у кількісних показниках переконатись у важливості ролі стереотипу чи міфу у свідомості людини, що в свою чергу дасть змогу відрізнити свідоме від підсвідомого та розрізнити окремі характерні елементи одного та іншого явища на практиці.

Для того, щоб перейти до практичних аспектів прояву стереотипів чи наявності міфів у процесі сприйняття інформації людиною, необхідно визначитись із їх теоретичними засадами. Насамперед, ми маємо знати, що це за елементи, як вони розрізняються за суттю, та до яких висновків прийшли дослідники, що раніше займались питанням їх вивчення.

Явище стереотипу почало набувати актуальності вже на початку ХХ ст., але лише серед певних галузей. Так, стереотип вивчали вчені-психологи К. Брелі, У. Ліппман, Р. Ніємі, М. Паренті, Дж. Сакс, А. Тешфел тощо. Серед російських та українських вчених можна виділити В. Агеєва, В. Кутирьову, В. Лукіна, Н. Михальчук – всі перелічені вчені заклали основу до розуміння цього поняття.

Так вперше у своїй праці «Суспільна думка» (1922 р.) поняття «стереотип» ужив американський психолог та журналіст У. Ліппман, який намагався підібрати термін до процесу свідомої категоризації, розподілу подій чи явищ, які потрапляють до процесу сприйняття, коли людина свідомо за допомогою сталих конструктів співвідносить подію чи явище з емоційним штампом – власним враженням, на яке впливають переконуючі фактори [11, c. 121]. У. Ліппман виокремив чотири аспекти властивостей стереотипів, які, незважаючи на інші наукові визначення, до сих пір залишаються провідними та найбільш доступними [11, c. 138, 144]. Це:

1. Простота та спрощеність (складне зводиться до простого);

2. Набуття так званої «бази даних стереотипів» посередництвом досвіду у спадок від поколінь (не самостійне їх переосмислення);

3. Часта помилковість та безпідставність (стосується викривлень нейтрального поняття. Стереотип приписує явищу, події чи особі якості, які можуть бути як властиві їй, так і ні, без емпіричної їх перевірки);

4. Тривалий час існування.

З погляду внутрішньої будови стереотип як складне, інтегроване утворення включає два компоненти:

1. Знання – когнітивно-інформаційний компонент

2. Ставлення – емоційно-почуттєве і оцінне.

З цієї точки зору компоненти можна пояснити таким чином: когнітивний образ забезпечує схильність суб’єкту до сприйняття масової інформації, а інструментально-практична емоційна установка створює контекст оцінювання інформації і внутрішньої готовності до наступних дій.

За іншого поділу, стереотип має трьохкомпонентну структуру [2, c. 11, 13]:

1. Афективний рівень – охоплює почуття симпатії або антипатії відповідно до реального або символічного об’єкту.

2. Когнітивний рівень – виражений у думці щодо об’єкту або судженні про нього.

3. Поведінковий рівень – являє собою програму дій, що стосуються даного об’єкту.

З усіх компонентів саме афективний, що виражає емоційне забарвлення щодо того чи іншого явища, події чи індивіда, здатен бути описаний кількісно та перевірений на практиці [1, c. 43]. Когнітивний рівень не піддається однозначному аналізу з тієї причини, що доволі важко встановити у судженнях рівень глибини спрощення: чи воно стосується стереотипу, чи це відноситься вже до таких елементів рівнів свідомості, як установка чи штамп (кліше)? У такому випадку кожне окремо взяте судження необхідно піддавати багатоступінчастому аналізу.

Програма дій, тобто, поведінковий рівень процесу стереотипізації аналогічно важко встановити через те, що політична поведінка індивіда залежить від багатьох зовнішніх факторів, які є визначальними. Не врахувавши їх, неможливо визначити, наскільки цей рівень себе проявить. Оскільки найчастіше фактори є постійно змінними, цей рівень вивчення стереотипу як явища є недосяжним.

Емоційне забарвлення є своєрідним «містком» від свідомого до підсвідомого, до визначеної нами «буферної зони», яка може приховувати співвіднесення незрозумілої ситуації з міфом [10, c. 36].

З категорією політичної міфології працювали такі вчені як М. Дженнінгс, Е. Касірер, Д. Катц, Г. Кертман, М.Анохін, Д. Видрін тощо. Першопочатково «політичний міф» розглядався ними суто як штучне, технологічне утворення для маніпулювання політичною свідомістю людини (та виборця зокрема – політична міфологія увійшла в ужиток завдяки вивченню спочатку партійних ідеологій, а потім – виборчих систем та виборів як явища загалом) [7, c. 20].

Однак, у міру того, як політична міфологія розвивалась, дослідники поступово відходили від розуміння міфу як конструкції, та вивчали його з точки зору співвіднесення з архаїчними установками [13, c. 46, 47], менталітетом людини та культури народу, з яким вона себе асоціює, та традиційними ідеалами її сприйняття.

Політичний міф перестав бути штучним утворенням, тобто набув властивостей повноцінного елементу політичної свідомості. Це необхідно враховувати задля того, щоб уникнути однобічності у його визначенні.

Міф за своєю суттю є сталим образом публічної думки. Розглянемо суть явища «політична міфологія». До такої ланки політичної культури та суспільної думки як політична міфологія звертаються тоді, коли окремо взятий індивід (або група індивідів) зустрічається з незрозумілою інформацією, яка є неконтрольованою та не перевіреною на власному досвіді, та сприймається індивідом як невідоме, що в свою чергу несе в собі можливу загрозу по відношенню до індивідів [23, c. 11, 13].

Засновник аналітичної психології К. Юнг цікавим чином трактував поняття «політичний міф». На його думку, це проекція колективного несвідомого на ті чи інші об’єкти [24, c. 11; 25, c. 5]. Під колективним несвідомим К. Юнг розуміє тут поняття архетипу. Вчений пояснює архетип як синтез емоції та взірця реакції чи поведінки індивіда в одному. Тобто, на думку К. Юнга, міф несе в собі схожість з елементами політичного стереотипу.

Головним завданням міфу є представлення ситуації таким чином, щоб її бачення у відповідності до того, як його диктує міф, не викликало ніякої підозри в людини, яка звертається до міфу за поясненням [23, c. 33]. Реальність міфу не має піддаватись сумніву.

До складу міфу входять такі компоненти [17, c. 18]:

1. Архетип ситуації, що пов’язаний з застосуванням мір соціального регулювання та примусу;

2. Наявність конкретного досвіду, який був отриманий емпіричним шляхом в ситуаціях, об’єднаних за архетипом;

3. Систему образів, символіка яких співвідносить бажане з дійсним, тобто, зі складеним архетипом.

Вони описують міф в його ідеальному початковому стані. Політичний міф дещо відрізняється від архетипного. Усі відмінності можна виділити в такий спосіб [15, c. 51]:

1. Політичний міф створюється завжди і обов’язково кимось, індивідом у власних інтересах.

2. Політичний міф не буває ірраціональним. Для його створення необхідне раціональне підґрунтя, за допомогою якого, застосувавши символічність образу, можна отримати штучно створену реальність, до якої пізніше, з уведенням міфу у вжиток, можна апелювати у пошуку пояснень.

3. Політичний міф містить в собі спрямування до відновлення соціальної справедливості, рівноправної картини буття у соціумі.

4. Політична міфологія завжди проявляє себе у стані кризи або хаосу в суспільстві чи державі, коли політична реальність є заплутаною, інформація подається беззмістовно та уривчасто, в результаті чого зміст ситуації розбивається на частини, пов’язати які одну між одною здатен, на думку окремого індивіда, лише політичний міф.

5. Політичний міф завжди висуває ідею, яку видає за істинну та життєво необхідну для усвідомлення.

Основні ідеї, які подаються в міфах можна описати так [19]:

· Головні, або провідні міфи, дають змогу в той чи інший спосіб формувати, спрямовувати колективну, загальнонародну свідомість. До них належать міфи про окремі нації (наприклад, про великі переваги американської нації), держави, політичні устрої, режими, форми правління.

· Міфи за структурою «ми та вони» створюють та використовують винятково з метою виокремлення окремих структур, їх протиставлення. Наприклад, політичні партії, групи тиску надто часто використовують міфи «ми та вони» під час виборів, референдумів, опитувань громадської думки з однією метою – подати себе у виграшному вигляді, кращій ситуації, ніж своїх опонентів.

· Героїчні міфи пов'язані насамперед із конкретними політичними лідерами, яких подають у масовій свідомості як непересічних особистостей, що мають стати взірцями для наслідування.

· Псевдоміфи – це міфи короткотривалої дії. Скажімо, під час виборів багато політичних діячів та політичних сил формують і поширюють думку, що «лише вони» здатні вирішити проблему безробіття (підвищити заробітну платню та пенсії; подолати корупцію тощо).

Ми підводимо думку до того, що політичний міф, незалежно від архаїчного чи штучного свого початку, містить в собі як раціональну так і ірраціональну частини. Раціональне починає проявлятись з того моменту, коли людина звертається до підсвідомого у прагненні осягнути інформацію. Це пояснення походження певного фрагменту дійсності, намагання відшукати причинно-наслідковий зв’язок та логічні конструкти у даних, які сприймають органи відчуття.

Оскільки процес сприйняття є динамічним, найпершою на раціональний пошук реагує емоційна складова свідомості, як ми обґрунтовували вище. Афективне звертається до символьної системи – фільтрів суспільної думки, первинно нехарактерної для окремо взятої людини, але необхідної у разі виникнення нетипових випадків – таких, як описуваний нами [24, c. 3].

За символьну систему у політичній культурі відповідає політична ідеологія – вона створює такі конструкти суспільної думки, які покликані «вражати уяву», і скеровувати ефект не на раціональне, а на ірраціональне, про що і йдеться мова. Звертаючись до символів, людина шукає найпростішого шляху вирішення незрозумілої ситуації, тому, відповідно до емоційного елементу, шукає пояснення у простих символах, які є доступні її розумінню без необхідності наявного досвіду чи знань з того чи іншого питання.

Символи, уособленням яких можуть бути образи, асоціації, постаті тощо, наповнюють міф змістом. Вони апелюють до подій, які підкріплюють міф та впливають на свідомість людини таким чином, що вона починає вірити в те, що несе в собі міф [16, c. 7]. Таким чином, символи – це міфічні аргументи, що допомагають людини на підсвідомому рівні заповнити прогалину та відновити процес сприйняття інформації.

Таке пояснення дає нам змогу розширити схематичне зображення процесу міфологізації.

З такої точки зору випливає, що міф не може відбутись у сприйнятті без символів – посилання на політичну ідеологію, як на додатковий зміст, без якого політичний міф виступав би у ролі набору бездумних штучних конструкцій. Від цього необхідно відштовхуватись у плані вибору шляху вивчення міфів, а конкретніше – їхнього впливу на підсвідоме, і, зрештою, на свідомість. Ключовим тут виступатимуть символи та емоційне забарвлення реакції на ці символи.

 

 

Мал. 1.3. Процес сприйняття з включенням політичного міфу

Джерело: самостійна розробка автора

 

Але перед тим, як розглянути це питання детальніше, необхідно також зазначити те, що оскільки міф має пряме відношення до політичної ідеології, не можна забувати про те, що таким чином він стає своєрідним «виходом» на маніпулятивні методики [24, c. 17]. Увесь комплекс політичної міфології робить цю ланку політичної культури найбільш задіяною продуктивно – на користь політичних сил, які нерідко використовують штучні реальності міфів задля вигоди, нав’язуючи їх окремим ланкам суспільства, які здатні повірити у істинність міфу.

Як ми бачимо, описуючи задіяні у сприйнятті нетипові процеси, якщо стереотипізація неможлива, вона спричинює міфологізацію. Це доволі важливий підсумок, адже це дає нам змогу безпосередньо говорити про те, що на початку людина звертається до стереотипу, а лише потім у результаті тривалого процесу переходить до міфу. Отже, стереотип передує міфові у виникненні, а значить, можливо за допомогою вивчення першого, віднайти зв'язок між ними.

Ми продемонстрували, що зв’язок між політичним стереотипом та політичним міфом існує – тепер нам необхідно спробувати проаналізувати, яким є цей взаємозв’язок та, що найголовніше, – як його можна виявити та дослідити.