Главная | Обратная связь

Політичний режим України у постпомаранчевий період

У сучасних дискусіях довкола сутності української моделі політичного режиму стала поширеною теза про особливий перехідний режим. Спробуємо охарактеризувати риси такого перехідного стану та визначити, модель якого типу політичного режиму була більше притаманна станові української влади під час правління Президента України Віктора Ющенка.

«Помаранчева революція», що пройшла в Україні в 2004 році, дещо змінила вектор розвитку держави. Поміркований тип переходу шляхом виборчого процесу зумовили перемогу опозиції на виборах. Однак можливість почати реальні реформи у всіх областях суспільних відносин, що відкривалася після зміни влади, надалі була втрачена. Причиною є глибока фрагментація еліт.

Неспроможність досягти компромісу між головними політичними гравцями віддали перевагу «грі до переможного кінця»», тобто «гру з нульовою сумою» тієї, що закінчилася взаємним програшем. Прагнення отримати перемогу (пост президента з посиленими повноваженнями) здавалося вищою за ціну участі в конфлікті. Можливість використання ресурсів (загальнонаціонального багатства) в цій боротьбі не обмежена ні формальними, ні неформальними правилами. Результати гострого суперництва еліт виявилися в кінці 2008 р., коли вже на початку світової рецесії, Україна опинилася серед країн найбільш потерпілих від кризи[43]. Причиною загострення боротьби стали нечіткість розподілу повноважень між Президентом та виконавчою гілкою влади, що ще більше зросла після проведення конституційних змін у 2004 році[44].

Політичні зміни у 2004 році призвели не лише до перебудови влади, а й спричинили революційні зміни у законодавчій сфері. Внесення конституційних поправок під № 2222-IV, змінили президентсько-парламентську державу у парламентсько-президентську та значно обмежили повноваження Президента України В. Ющенка, що призвело до руйнації гегемоністської моделі консолідації неопатримоніального режиму, в якій президент відігравав роль верховного арбітра й уособлював центр системи. Разом з тим, у 2006 році відбувся перехід до пропорційної системи із закритими списками. Парламентський спосіб формування уряду правлячою партійною коаліцією засвідчив про розвиток парламентаризму в Україні. Однак, у зв’язку з тим, що більшість політичних партій в Україні були ситуативними та випадковими політичними утвореннями, формування конституційної парламентської більшості було вкрай важким.

Хоча й зміна влади, спричинена помаранчевою революцією, створила враження, що в Україні розпочався процес, який за всіма ознаками нагадував процес демократизації, однак 2005-2008 роки стали роками розчарування і політичного хаосу: урядова криза вересня 2005 р., парламентсько-урядова криза січня 2006 р., загострення відносин з Росією з приводу поставок газу та контролю навігаційних об’єктів на південному узбережжі Криму, парламентська виборча кампанія 2006 р. – головні ознаки того, що Україна відчула значні політичні потрясіння. Причини цих збурень полягають у зміні політичного керівництва в Україні[45].

Важливими чинниками формування політичного режиму в період правління опозиційних сил, які визначили його особливості, стали: відчутна залежність інституціональних змін від укорінених у «минулому» установок, стереотипів і правил життя; слабкість і високий рівень політичної поляризації національної еліти; висока конкуренція приватних інтересів за встановлення контролю над урядом; збереження кадрів колишньої системи на більшості ключових позицій адміністративного управління і національного, і регіонального рівнів; сформована наприкінці 1990-х років консолідація владних еліт навколо акторів-гегемонів; розквіт бюрократичної корупції, що реалізує механізми «захоплення держави»; пов’язаний із переліченими чинниками низький рівень довіри населення до здійснюваної політики, до нових інституцій і лідерів[46], відсутність державотворчої еліти та чіткої стратегічної програми розвитку держави. Перелічені чинники зумовили застій демократизації після «Помаранчевої революції». Яскравим прикладом цього став провал проекту створення демократичної коаліції в 2006 році і формування уряду М. Азарова з представників команди Л. Кучми, що свідчить про збереження вказаної тенденції, а також про чергову паузу в процесі демократизації. А формально сформована коаліція на початку грудня 2008 року у складі «Блоку Юлії Тимошенко» (БЮТ), частини депутатів парламентської фракції «Нашої України – Народної Самооборони» (НУ-НС) і «Блоку В. Литвина» не сприяла ефективній і результативній роботі, а стала результатом внутрішньої боротьби між президентом В. Ющенко і прем’єром Ю. Тимошенко.

Тому в після революційний період політичний режим в Україні не зазнав докорінної демократизації. Дослідники класифікують такий тип як гібридний, зокрема В. Якушик виокремлює такі елементи різних типів режимів, які притаманні політичному режиму в Україні:

§ риси демократичного режиму: 1) виборність представницьких органів влади та органів місцевого самоврядування; 2) юридична рівність громадян; 3) гарантії прав меншості та запобігання свавілля більшості;

§ риси авторитарного режиму: 1) широкі законодавчі повноваження виконавчих органів держави (президента і уряду); 2) звуження принципу гласності у діяльності органів політичної влади та реальної відповідальності їх керівників за зміст і наслідки своєї роботи;

§ риси тоталітарного режиму: 1) впевненість значної частини політиків і адміністративних кадрів у власній непогрішимості; 2) нетерпимість до політичного інакомислення; 3) антиінтелектуалізм у сфері гуманітарних знань; 4) догматизм; 5) примітивізація політичної культури;

§ риси автократичного режиму: 1) обмеженість кола осіб, що здійснюють реальну політичну владу; 2) відокремлення абсолютної більшості народу від процесу здійснення влади;

§ риси анархічного режиму: 1) відсутність системи ефективного нормативного регулювання суспільних відносин, свавілля сильнішого, відсутність гарантій безпеки населення та представників влади; 2) конфронтація владних структур, відсутність ефективних форм координації їхніх дій; 3) втрата (у деяких випадках) вищими органами політичної влади монополії на організоване застосування насилля;

§ риси охлократичного режиму: 1) владним структурам притаманні некомпетентність, презирливе ставлення до знань, до досвіду світової цивілізації; 2) відсутність у представників органів політичної влади реального почуття громадянської відповідальності перед народом своєї держави та світом; 3) поповнення й оновлення рядів правлячої еліти з середовища соціальних низів і маргінальних верств суспільства, представники яких прагнуть до якнайшвидшого підвищення свого статусу та росту матеріального рівня життя[47].

Демократичні процедури та інститути перетворилися на інструмент, які правляча еліта використовує для утримання влади та реалізації власних інтересів. Це означає, що ці інститути не діють, а створюють лише демократичний фасад, який еліта використовує для власної легітимації як в середині країни, так і за її межами. Після приходу опозиційних сил до влади у 2004 році не було проведено ротації еліт. Практика управлінських рішень, які були прийняті та реалізовані протягом правління В. Ющенка показала, що неформальні інститути не були змінені, а натомість широко використовувалися в обхід формальних інститутів. Збереження та утвердження неформальних інститутів дозволяє говорити про утвердження дефектної демократії у постпомаранчевий період 2005-2009 рр.

Одним із визначальних фактів демократизації є розвиток громадянського суспільства. В Україні, згідно із статистичними даними, зареєстровано було близько 50000 громадських організацій. Експерти вважають, що реально діючими з них є лише 10%[48]. В країні дієву роль відігравали наявність свободи думки і слова, що впливало на прийняття рішень органами влади. Існувала свобода акцій протесту. Однак корумпованість правоохоронної і судової систем не дозволяла повністю домогтися скасування актів влади, які обмежували права і свободи людей. Також однією з перешкод формування демократичного громадянського суспільства є бідність. Наслідком бідності є поширення злочинності та соціальності деструкції, аномія, ірраціональні форми політичної поведінки, зокрема, на сході та півдні України під час різноманітних передвиборчих компаній[49]. Поляризація багатства й бідності, відсутність рівноваги соціальних інтересів у різних регіонах України зумовлюють дестабілізацію ситуації в країні. Саме децильний коефіцієнт свідчить про фактично відсутність середнього класу. Співвідношення рівня доходів між 10% найбагатших та 10% найбідніших сімей в Україні становило різницю у 25 разів при 3-9 в розвинутих країнах, що наочно демонструє різку диференціацію суспільства. Посилення податкового тиску на всі види економічної діяльності є наслідком втручання держави у приватну власність та заважає розвиватись малому та середньому бізнесу. Продовжується практика непрозорої приватизації, яка здійснюється в інтересах окремих фінансово-промислових груп всупереч загальнонаціональним. Діяльність виконавчої влади обмежується збільшенням соціальних виплат, поширенням пільг чи механічним підвищенням заробітних плат замість того, щоб створювати рівні умови для самореалізації та соціального просування економічно активного населення. Крім того, в країні спостерігається високий рівень тінізації економіки (на рівні 45-50%)[50].

Ліквідація корупції стало лише популістським передвиборчим гаслом. За даними міжнародної організації Transparency International наша країна за рівнем корупції у 2009 році посіла на 146 місце серед 180 країн із показником 2,2[51]. Порівняно із 2003 роком, коли показник складав 2,3, а Україна посідала 106 місце[52], відбулася тенденція до погіршення. У постреволюційний період в Україні не відбулося ані суттєвої боротьби з корупцією, ані створення належних умов для запобігання її виникненню. Про низьку ефективність боротьби з цим загальносуспільним явищем свідчать наступні статистичні дані: у 2008 році було зареєстровано 1910 випадків хабарництва (у 2007 – 2146). До судів було спрямовано 1376 кримінальних справ про хабарництво, 23 справи закрито. 11 червня 2009 року був прийнятий проект законів так званий «антикорупційний пакет», поданий Президентом до Парламенту. Хоча й Указом Президента від 28 грудня 2005 року було створено міжвідомчу комісію РНБО з комплексного вирішення проблем у сфері боротьби з корупцією та від 17 квітня 2008 року – Міжвідомчу робочу групу з питань протидії корупції та їх діяльність була лише формальна. На думку експертів, головними недоліками державної антикорупційної політики в Україні стали: декларативність більшості норм, низька виконавська дисципліна, неузгодженість та повільність дій органів влади[53].

Демократизація режиму вплинула і на багатопартійність системи. Політичні сили мали право і реальну можливість брати участь у змаганні за владу. Однак рівень внутрішньопартійної демократії залишається порівняно низьким через залежність партій від спонсорів, які здебільшого орієнтуються на керівництво. Централізації партій сприяє також виборче законодавство, яке передбачало «закриті списки», що фактично, дає право керівництву визначати коло осіб, які отримують мандати в представницьких органах. Поляризація українського суспільства як за національною, так і соціальною ознаками є головною перешкодою формування впливових центристських партій в країні. Ідеологічна єдність ключових партій України особливо виразна в аспекті соціальної політики: усі вони тяжіють за своєю ідеологією до соціал-демократичної.

Оцінюючи стан ЗМІ, що є також важливим показником демократичності режиму, можна говорити лише про часткове послаблення тиску і незначне збільшення свободи слова. Адже протягом цього часу в Україні так і не з’явилося громадського телебачення, журналістські колективи не мали контролю над ЗМІ, в яких вони працювали, а більшість якісних ЗМІ існували на дотації своїх власників, які зацікавлені не стільки в бізнесі, скільки в наданні якомога більшого політичного змісту. Український журналіст В. Портніков характеризує таку свободу саме як кланову свободу, яка пов’язана з різними інтересами олігархів[54]. За даними Міжнародної недержавної організації «Репортери без кордонів» у 2007 році Україна посіла в рейтингу свободи слова 92 місце із 170[55]. У січні – червні 2009 року Фонд «Демократичні ініціативи» провів опитування серед журналістів стосовно їхньої оцінки стану свободи слова в Україні. Досить високо журналісти оцінили стан свободи слова в 3 бали за 5-бальною шкалою. Експерти обґрунтовують такі оцінки наявністю в країні «доволі прогресивної законодавчої бази, що забезпечує права ЗМІ та журналістів на збір та подачу інформації, а суспільства – на її отримання, хоча й існує низка законодавчих прогалин, які мають негативний вплив на розвиток інформаційної сфери та мас-медіа». Централізованої цензури у такому вигляді як була за часів Леоніда Кучми не існувало. Спостерігалися зловживання з боку чиновників на різних рівнях з метою висвітлення окремих тем[56].

Також після «помаранчевої революції» спостерігається поступове падіння рівня довіри до політичних інститутів, а політична активність більшість громадян зводиться тільки до участі у виборах. Так, дострокові вибори до Верховної ради України у 2007 році показали зниження електоральної активності населення: взяло участь 60% громадян у порівнянні з 77,19% на повторному голосуванні у виборах Президента України 26 грудня 2004 року. Та 66,59 % на виборах Верховної Ради України 26 березня 2006 р[57].

Проте сам виборчий процес дещо покращився. Протягом 2005-2009 років в Україні відбулися суттєві зміни у напряму приведення національного виборчого законодавства до демократичних стандартів. За результатами президентських виборів у 2004 році в новій редакції було прийнято Закон України «Про вибори народних депутатів України», який враховував як практичний досвід президентської виборчої кампанії, так і рекомендації Бюро демократичних інституцій і прав людини ОБСЄ за результатами виборів глави держави. Вже у 2006 р. Верховний представник Європейського Союзу з питань зовнішньої політики і політики безпеки Хав’єр Солана привітав український народ із проведенням 26 березня того ж року вільних і чесних виборів до Верховної Ради відповідно до міжнародних стандартів демократичних виборів[58]. Окрім того, було ухвалено Закон «Про державний реєстр виборців» (22.02.2007)[59]. А в 2006 році мажоритарна виборча система була замінена на пропорційну. Така система забезпечила пропорційне представництво основних політичних сил у парламенті, забезпечила краще структурування парламенту – формування фракцій і парламентської більшості.

Події, що склалися в постпомаранчевий період, зумовили формування гібридного політичного режиму, який визначаємо згідно класифікації В. Меркель та А. Круассан як режим демократичної ситуації або так звана «дефектна демократія». Підтвердженням цього є те, що політичний процес України відповідає одному з основних критеріїв перехідного стану – так званій подвійній невизначеності – правил та процедур політичної гри, а також її результатів. Діяльність української влади після Помаранчевої революції не тільки не реалізувала високі соціальні очікування, а й посилила соціальну диференціацію, що заважало формуванню громадянського суспільства. Внутрішньополітична нестабільність, слабкість політичних інститутів, зокрема низька дієвість політичної опозиції, неефективність інститутів громадянського суспільства – все це ознаки сформованого гібридного режиму. В Україні так і не відбулася інституціалізація демократичного режиму, не були сформовані демократичні політичні інститути, які сприяли б вирішенню соціально-економічних проблем. Демократія існувала за умовною формою, а не за суттю, а інститути громадянського суспільства використовувалися для легітимації непрозорих дій; визначальну роль у такій системі виконують клановість та корупція. Відтак, враховуючи незавершеність переходу і політичну дестабілізацію ситуації в країні, подальші перспективи розвитку України окреслювалися двома векторами: очікування «хвилі відкату» та продовження політичних криз, назрівання стагнації ліберально-демократичних перетворень або ж поступовий рух з інституційним оновленням до консолідованої демократії.