Здавалка
Главная | Обратная связь

Фізіологічні потреби



(голод, спрага)

 
 


2. Мотиваційна сфера.Це система факторів, які обумовлюють поведінку: потреби, мотиви, цілі, наміри, інтереси, прагнення.

Мотив (за Леонтьєвим)– це пов’язане із задоволенням певної потреби спонукання до діяльності. Мотиви– усвідомлені і неусвідомлені, ситуаційні і постійні, діючі і знаючі, спонукальні або смислоутворюючі.

Схема переходу потреби в мотив:

Потреба (нестаток у чомусь) – Мотивація (усвідомлення потреби) – Мотив (обгрунтування рішення)

Мотив усвідомлений, постійний, реально діючий, смисловий – це відношення. Може бути позитивний, негативний. Позитивне відношення – це інтерес.

Мета– це безпосередній усвідомлений результат, на який спрямована поведінка.

До інших форм спрямованості відносяться :

- інтереси– емоційні виявлення пізнавальних потреб людини. Розрізняють за змістом, за метою, за широтою, за дієвістю.

- переконання– система мотивів особистості, певні знання в правильності і життєвій важливості яких людина впевнена.

- світогляд– система поглядів на оточуючий світ і на своє місце в ньому;

- ідеал– образ людини, який служить для даної людини зразком.

- прагнення– це мотиви поведінки, в яких виражається потреба в певних умовах існування. Коли прагнення усвідомлюються – наміри.

Неусвідомлені форми спрямованості:

- установка –неусвідомлений стан готовності людини певним чином сприймати, оцінювати дійсність, діяти певним чином.

- потяги –спонукання до діяльності, які являють собою недиференційовану недостатню чітко усвідомлену потребу.

Інтегрованим показником соціальної цінності орієнтацій особистості є її спрямованість.Спрямованість –це система домінуючих цілей і мотивів її діяльності, які визначають її самоцінність і суспільну значущість.

 

3.Виготський неодноразово формулював під різними назвами закони розвитку ВИЩИХ ПСИХІЧНИХ ФУНКЦІЙ (ВПФ).

1. Закон переходу від натуральних до культурних (опосередкованих знаряддями й знаками) форм поводження. Цей закон можна назвати «законом опосередкування».

2. Закон соціогенеза: перехід від соціальних (интерпсихических) до індивідуальних форм поводження, у результаті чого засобу соціальної форми поводження стають засобами індивідуальної форми поводження.

3. Закон переходу функцій ззовні усередину.

4. «Загальний закон розвитку полягає в тому, що усвідомлення й оволодіння властиві тільки вищого щабля в розвитку якихось функцій. Очевидно, даний закон можна назвати «законом усвідомлення й оволодіння».

У психологічних теоріях можна виокремити два напрями, які по-різному розглядають джерела психічного розвитку дитини, — біологічнийі соціальний.

В біологізаторському дитина розглядається як біологічна істота, яка має від природи певні здібності, риси характеру, форми поведінки. Спадковість визначає хід розвитку і його межі: обдарована дитина чи ні. Середовище, де виховується дитина, є лише умовою такого розвитку, начебто виявляючи те, що дано дитині від народження. Біологізатори не надають великого значення навчанню. Для них процес психічного розвитку – спонтанний процес, представники теорії, “біогенетичний закон” уявляють розвиток психіки дитини як повторення основних стадій біоеволюції і етапів культурно-історичного розвитку людства.

Другий напрям розвитку особистості репрезентований соціогенетичною концепцією.Згідно із соціогенетичними теоріями розвиток дитини визначається соціальними умовами: в якому середовищі народилася та виховується дитина, у такому напрямі й відбувається її розвиток. Представники цього напряму, як і біогенетики, недооцінювали внутрішню активність особистості як свідомого суб'єкта діяльності, її природжені особливості. Соціологізатори ототожнюють розвиток і навчання. Обидва напрямки однобічні, бо зменшують чи заперечують значення одного з факторів.

Вітчизняна психологія визнає вагому роль спадковості, але віддає значну роль соціальному середовищу у псих.розвитку дитини. Підкреслюється, що ні саме середовище, ні спадковість не можуть самостійно вплинути на особистість поза її власної активності. Лише при реалізації своєї активності дитина відчуває вплив середовища і лише завдяки цій активності виявляється її успадковані якості. По суті у активності дитини виявляється і біологічне, і соціальне в єдності. Кожний віковий етап розвитку особистості (дошкільний, молодший, середній та старший шкільний) має характерні анатомо-фізіологічні й психологічні особливості та можливості. Вікові особливості розвитку не є чимось постійним, статичним у межах віку, що механічно змінюється на особливості, властиві наступному етапові розвитку. Характерні для певного віку особливості розвитку не завжди збігаються з паспортним віком дитини.

Індивідуальні особливості особистостіза природою та походженням бувають природжені та набуті за життя.

Повну характеристику психічного розвитку дав Костюк – принцип розвитку в психології. За цим положенням розвиток людської особистості – безперервний процес, який виявляється у кількісних і якісних змінах людської істоти. Кількісні – фізичне зростання організму. Якісні – відбуваються у функціонуванні нервової системи: спочатку безумовні рефлекси, потім – умовні. У психічному розвитку кількісні зміни виявляються у збільшенні знань, навичок тощо.

Закономірності психічного розвитку:

- нерівномірність цього процесу – формування з різною швидкістю різних психічних явищ;

- існування сензитивних періодів для становлення окремих видів психічної діяльності; сензитивні періоди розвиткуперіоди найбільшої чутливості до певних впливів.

- Інтеграція – перехід від фрагментарних процесів і станів до чітко окреслених процесів, станів та якостей особистості (М.Д.Левітов), формування більшої цілісності та стійкості психіки;

- пластичність і як цілеспрямоване формування психіки індивіда у процесі навчання і виховання шляхом заміни однієї функції іншою, менш розвинутої вищою за своїм розвитком. Фізіологічною основою цього є пластичність нервової системи.

Ускладнення психічних структур при переході від нижчих до вищих рівнів психіки стосується всіх сторін розвитку:

- мотиваційної – комплекси потреб, інтересів;

- змістової сторони психічних процесів – система уявлень, знань, понять;

- операційної – система дій, операцій, навичок.

По Костюку. Онтогенез людського організму визначається біологічною спадковістю, онтогенез особистості – соціальними факторами. Рушійними силами є різні протиріччя: між досягнутим рівнем і новими потребами.

Рубінштейн. Зовнішні умови впливають на процес розвитку через внутрішні умови. Зовнішнє об’єктивне соціальне засвоюється індивідом і стає внутрішнім суб’єктивним психічним.

Перетворення зовнішніх дій у внутрішні – інтеріоризація. Завдяки цьому формується здатність до оперування об’єктами в образах, думках, їх перетворення. Відтворення внутрішнього досвіду – екстеріоризація, за допомогою якого внутрішнє психічне переходить у зовнішній план діяльності. Суперечність між зовнішнім і внутрішнім стає джерелом саморуху психічного розвитку індивіда.

Теорія психічного розвитку особистості у вітч.психології визнає, що рушійні сили її розвитку виявляються у суперечностях між потребами, які постійно змінюються (ускладнюються) у діяльності людини, та реальними можливостями їх задоволення. Подолання суперечностей у діяльності через оволодіння певними засобами її виконання (вміннями, прийомами, знаннями) веде до розвитку і становить його суть. Провідну роль відіграють навчання і виховання. Процес тривалий, відбувається на протязі усього свідомого життя людини, має певні вікові особливості.

 

4. Діяльність – це процес, який спонукається і спрямовується мотивами – тим, у чому опредмечена та чи інша потреба. У процесі аналізу можна виділити структурні компоненти діяльності: мотиви, знання, засоби дій тощо.

Діяльність становить базовий вимір багатоярусної структури особистості, який доцільно диференціювати на такі головні компоненти діяльності, як потребо-мотиваційний, інформаційно-пізнавальний, цілеутворюючий, результативний, емоційно-чуттєвий.

Діяльнісний підхід(Леонтьєв, Ельконін): розвиток особистості відбувається в процесі різних провідних діяльностей, які поступово змінюють одна одну в процесі онтогенезу.

Розвиток дитини має нерівномірний характер. Стабільні періоди – зміни у дитячій психіці накопичуються повільно і поступово. Критичні періоди – зміни відбуваються бурхливо і швидко. Особливості: межі невизначені, важко визначити момент початку і кінця, кульмінація – у середині етапу; апогей кризи виявляється у зміні поведінки дитини, болісні внутрішні переживання дитини; розвиток під час кризи має переважно негативний характер, виникнення нового у розвитку означає і відмирання старого, водночас спостерігається і конструктивність процесів розвитку, поява перехідних новоутворень, які не зберігаються надалі у тому ж вигляді (автономна мова однорічних дітей). Послідовність розвитку визначається чергуванням стабільних і критичних періодів. Критичні періоди відкрили емпірично, причому непослідовно (криза 7, 3, 13, 1 року, криза новонародженості).

Періодизація за Ельконіним.

1. Немовля (від 0 до 1 р.).

ПД – безпосереднє емоційне спілкування з дорослим.

НУ – всередині цього періоду формуються орієнтовні та сенсо-моторні, маніпулятивні реакції, на основі яких виникають маніпулятивні дії. Засвоєння норм відношень між людьми.

2. Раннє дитинство (1-3 р.)

ПД – предметно-маніпулятивна.

Дитина оволодіває визначеними суспільством засобами дій з предметами при допомозі дорослих.

НУ – наочно-дійове мислення.

3. Дошкільний (3-7 р.)

ПД – рольова гра, в процесі якої дитина засвоює соціальні ролі, взаємовідносини між людьми, оволодіває змістом людської діяльності.

НУ – потяг до суспільно-значущої та суспільно-оціночної діяльності, які характеризують підготовку дитини до початкового навчання.

4. Молодший шкільний вік (7-11)

ПД – навчання. В ньому формуються пам’ять, засвоєння знань про предмети і процеси зовнішнього середовища.

НУ – довільність психічних явищ, внутрішній план дій, рефлексія.

5. Підлітковий (11-15)

ПД – спілкування з однолітками у системі суспільно-потрібної діяльності (навчання тощо). Оволодіння навичками спілкування у різних ситуаціях.

НУ - формування самооцінки, критичне відношення до оточуючих людей, бажання дорослості і самостійності, вміння підпорядковуватися нормам колективного життя.

6. Старший шкільний вік (рання юність, 15-17)

ПД – учбово-професійна.

НУ – світогляд, професійні інтереси, самосвідомість, життєві цілі тощо.

 

5. Соціалізація– процес засвоєння і активне відтворення індивідом суспільного досвіду, в результаті якого він стає особистістю.

Стадії соціалізації:

- первинна – стадія адаптації – від народження до підліткового віку дитина засвоює соц. досвід некритично, наслідує;

- індивідуалізації – бажання виділити себе;

- інтеграції - з’являються бажання знайти своє місце в суспільстві;

- трудова – період зрілості людини – не лише засвоює соц. досвід, а й відтворює його, активно впливає на соц. середовище;

- післятрудова – похилий вік – відтворюють соц. досвід, передають новим поколінням.

Розширення та поглиблення соціалізації людини відбувається у 3 осн.сферах:

- у сфері діяльності – засвоєння нових видів діяльності, спрямованих на виділення передусім особистісних смислів, найбільш значущих саме для конкр.людини певних видів та аспектів діяльності;

- у сфері спілкування – розширює коло спілкування, збагачує його зміст, поглиблює розуміння інш.людей, розвиває навички спілкування;

- у сфері самосвідомості соціалізація означає формування вл.”я” як акт.субєкта діяльності, осмислення особистістю своєї соціальної належності, соц.ролі тощо.

 

6. СОЦІАЛІЗАЦІЯ— процес засвоєння індивідом соціального досвіду, системи соціальних зв'язків і відносин. У процесі С. людина здобуває переконання,суспільно схвалювані форми поводження,необхідні йому для нормального життя в суспільстві. Як джерела С. індивіда виступають: а) передача культури через сімейний й ін. соціальні інститути (насамперед, через систему утворення, навчання й виховання); б) взаємний вплив людей у процесі спілкування й спільної діяльності; в) первинний досвід, пов'язаний з періодом раннього дитинства, з формуванням основних психічних функцій й елементарних форм суспільного поводження; г) процеси саморегуляції, що співвідносять із поступовою заміною зовнішнього контролю індивідуального поводження на внутрішній самоконтроль.

Як інститути соціалізації розглядаються родина, дошкільні установи, школа, трудові й ін. колективи.

 

 







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.