Главная | Обратная связь

Соціалізація особистості

План

1. Соціалізація особистості
2. Ефекти соціалізації
3. Соціальні атитюди і диспозиції
4. Соціальний статус особистості

Основні поняття та терміни:особистість, суб’єкт, об’єкт, диспозиція, соціальний тип, ідентифікація, статус, престиж, соціалізація, атитюд, соціальна роль, девіантна поведінка, асоціальні дії.

 

1. Соціально-психологічні явища виникають як відображення (пізнання, переживання та засвоєння) різних форм спілкування. Аналіз взаємодії особистості та її соціального оточення вимагає глибшого вивчення впливу соціальних факторів на поведінку й самосвідомість особистості в системі суспільних відносин, макро- та мікро середовища. Цей процес має назву соціалізації особистості.

У широкому розумінні поняття «соціалізація» використовується для визначення процесу, в якому людська істота з певними біологічними задатками набуває властивостей, необхідних для життєдіяльності в суспільстві. У вузькому розумінні соціалізація розглядається як процес, що забезпечує включення людини в ту чи іншу соціальну групу або спільноту.

Соціалізація є одним із провідних процесів формування особистості. Дослідники, аналізуючи психологічні механізми соціалізації, виділяють серед них такі:

o Засвоєння знань, умінь, навичок (О.М.Леонтьєв);

o Імітація, ідентифікація, керівництво (Г.Гібш, М.Форверг);

o При засвоєнні системи соціальних відносин – переконання, ідентифікація, керівництво, а при засвоєнні предметної культури – навіювання, адаптація, імітація, приклад та ін. (Б.Д.Паригін).

Соціальні інститути – це історично усталені форми організації спільної діяльності. Вони забезпечують спадкоємність у використанні культурних цінностей, переданні навичок та норм соціальної поведінки. Розглядаючи соціалізацію як результат засвоєння й активного відтворення людиною соціального досвіду, можна виділити два її аспекти – типізацію та індивідуалізацію. Розширення та поглиблення соціалізації людини відбувається в трьох основних сферах: діяльності, спілкуванні, самосвідомості.

У процесі соціалізації виділяються окремі стадії. За принципом відношення до трудової діяльності можна виділити три основні стадії: дотрудова, трудова, післятрудова. Дотрудова стадія, що охоплює дитячий, підлітковий та юнацький вік, має два самостійні етапи:

а) ранньої соціалізації, де провідною виступає ігрова діяльність, а її засвоєння відбувається шляхом імітації дій дорослих;

б) навчання.

Трудова стадія стосується зрілого віку індивіда. Післятрудова стадія соціалізації пов’язана з реалізацією потенціалу осіб пенсійного віку.

2.Психологічні прояви, що свідчать про міру та глибину соціалізації людини, визначаються як ефекти соціалізації. Вони зумовлені суб’єктивними уявленнями про соціально-психологічні особливості, які повинна мати людина для виконання певної соціальної ролі. Ці уявлення формуються у свідомості людини як певні еталони, з позицій яких вона оцінює рольову поведінку інших людей. Еталони виконують функцію «мірки» в оцінці оточуючих і являють собою персоніфіковане вираження морально-етичних, демографічних та інших уявлень про те, мають виглядати та поводитися, виконувати обов’язки й реалізувати права люди, люди, які входять до певної соціальної спільноти. Стереотипи представників різних соціальних, демографічних груп, крім спільних рис, мають і об’єктивні відмінності. Не менше значення у формуванні образу іншої людини мають стереотипи, пов’язані з суспільно-професійним статусом.

Одною з провідних категорій, що характеризують включення людини в соціальне середовище, є поняття соціальної установки, або атитюду ( від англ. attitude – ставлення, установка). Атитюд розглядається у психології головним чином як внутрішній стан готовності людини, що передує поведінці, виконанню певної дії.

Можна виділити такі основні функції атитюду:

1. він визначає сталий, послідовний, цілеспрямований характер поведінки в ситуаціях, що змінюються;
2. звільняє від необхідності приймати рішення і довільно контролювати поведінку в стандартних ситуаціях;
3. може виступати як чинник, що зумовлює інертність діяльності та гальмує пристосування до нових ситуацій, що вимагають зміни алгоритму поведінки.

Залежно від спрямованості атитюду (щодо мотиву, цілі, умови діяльності) виділяються рівні смислових, цільових та операційних установок. Смислові атитюдискладаються з трьох компонентів:

· інформаційного (світогляд людини);

· емоційного (симпатії, антипатії щодо значущого об’єкта);

· регулятивного (готовність діяти).

За допомогою смислових атитюдів людина сприймає систему норм і цінностей певного соціального середовища. Цільові атитюдизумовлені метою і визначають стійкість перебігу певної дії. Операційні атитюдивиявляються в процесі розв’язування конкретних завдань на підставі врахування умов ситуації та прогнозування розвитку цих умов, що спираються на минулий досвід поведінки в подібних ситуаціях. Диспозиційна концепція особистості пов’язує готовність людини до поведінки в певній соціальній ситуації з умовами діяльності, що їй передувала. Вищі диспозиції найбільш стійкі (в межах сталих властивостей способу життя великих соціальних спільнот), вони впливають на диспозиції нижчих рівнів. Провідною диспозицією стає та, яка цілком відповідає певним умовам та конкретній меті. У цьому разі нижчий рівень утворюють предметні ситуації – людина впродовж короткого інтервалу часу переходить від однієї конкретної ситуації до іншої. Диспозиція є особливим продуктом взаємодії потреб і ситуацій, умов, за яких відповідні потреби можуть бути задоволені. Провідною функцією диспозиційної системи є психічна регуляція поведінки людини в соціальному середовищі. Роль означає соціальну функцію конкретної людини, певну модель поведінки. Вона залежить від певних соціальних норм, очікувань, стосунків і взаємозв’язків між людьми в процесі спільної діяльності.

Будь-який акт ділового спілкування може бути поданий як рольова поведінка. Роль – поняття, що означає поведінку людини в певній життєвій ситуації, яка відповідає положенню, яке вона займає. Роль – це реалізована поведінка, що очікується від людини. Становище ж, яке займає людина в системі соціальних відносин при виконанні ролей, визначається поняттям соціального статусу. Позиція людини – це інтегральна, найбільш узагальнена характеристика, що показує становище людини в статусно-рольовій структурі групи. "Роль у групі" не така помітна порівняно з офіційною, але суттєво впливає на життя групи. Є декілька видів "групових ролей": "оформлювач рішень", "голова", "практик-організатор", "розвідник ресурсів", "душа групи", "довідник", "новатор", "порадник".

Контрольні запитання

1. Які основні стадії процесу соціалізації?

2. Що таке соціалізація?

3. Охарактеризуйте поняття соціальної установки, її функції.

4. Проаналізуйте особистісні стосунки як основу соціалізації особистості.

5. Які існують психологічні механізми міжособистісних стосунків?

6. Які риси притаманні процесу соціалізації?

7. Що таке соціальне становлення, соціальна зрілість?

8. Які чинники впливають на формування особистості?

9. Які соціальні якості та властивості повинна мати особистість?

10. Чому рольове виконання має двосторонній процес?

11. У чому полягає взаємодія особистості із суспільством?

12. Що таке девіантна поведінка та асоціальні дії?

Тема № 39-41 (4 год.)

СОЦІАЛЬНІ ГРУПИ

План

1. Групи та їх класифікація
2. Рівні розвитку контактних груп
3. Колектив. Етапи розвитку
4. Диференціація і інтеграція в малих групах
5. Лідерство. Стилі керівництва офіційних лідерів
6. Привабливість і взаємовплив
7. Механізми взаємовпливу
8. Типи міжособистісних стосунків

Основні поняття та терміни:група, реальна група, умовна група, референтна група, офіційна група, неофіційна група, колектив, конформізм, статус, лідер, внутрішньогрупова диференціація, "зірки", "ізольовані", соціометрична матриця, соціограма.

 

1. Група – це сукупність людей, які виділяються із соціуму завдяки наявності певних ознак (спільна професія, уподобання, погляди).

За розміром (кількісним складом) групи бувають великі і малі. Велика група – це кількісно обмежена спільність людей, виділена за певними соціальними ознаками (клас, нація, прошарок), або реальна, значна за розмірами та складно організована спільність людей, поєднана спільною діяльністю (певна організація). Мала група – це відносно невелика кількість безпосередньо контактуючих людей, об’єднана спільними цілями або завданнями.

За характером взаємодії розрізняють групи:

Ø Контактні (реальні),

Ø Умовні,

Реальні (контактні) групи — це об’єднання людей на ґрунті реальних стосунків — ділових чи особистісних.

Умовна група об’єднує людей за якоюсь умовною ознакою — віком, статтю, національністю та ін.

Загальноприйнятою є класифікація за статусом: формальні; неформальні.

Офіційна (формальна) група створюється як структурна одиниця на підставі штатного регламенту, інструкцій та інших документів.

Неформальна (неофіційна) група — це спільність людей, що виникла нерегульованим шляхом, стихійно на підставі спільності інтересів її членів, симпатій, єдності поглядів і переконань чи з інших мотивів.

Референпгна (еталонна) група — це реально існуюча чи уявна група, погляди, норми та цінності якої є взірцем для особистості, і за ними вона формує свої життєві ідеали, звіряє дії та вчинки.

 

2.За рівнем розвитку розрізняють такі групи: дифузні, асоціації, корпорації, колективи. Під дифузноюгрупою (від лат. diffusio – розлиття) розуміють групу людей, які є випадково об’єднаними на короткий проміжок часу. Асоціація – це більш складне утворення. Це група, в якій відсутня діяльність, яка її об’єднує, організація та управління. Ціннісні орієнтації членів асоціації проявляються в умовах групового спілкування. В просоціальних асоціаціях домінують позитивні цінності. До асоціальних асоціацій відносяться групи, члени яки х мають негативні ціннісні орієнтації. Асоціальні асоціації можуть перерости у корпорації.

Корпорація (лат. corporation – об’єднання) – організована група, що характеризується замкнутістю структури, максимальною централізацією та авторитарністю керівництва. Колектив (від лат. collektivifous – збірний) – це група людей, що об’єднані соціально-значущою діяльністю.

3. Колектив— це група людей, які об’єднані спільною діяльністю та мають єдині цілі, підпорядковані цілям суспільства.

Поведінка людини,що узгоджується з діями колективу, спрямована на їх підтримку, розцінюється як колективістська.Поведінка особистості може бути конформною.

Перший рівень структури колективу утворює ставлення його членів до змісту та цінностей колективної діяльності, які об’єднують їх в єдине ціле. Другий рівень визначається міжособистісними стосунками, які опосередковані спільною діяльністю. Третій рівень складається із міжособистісних стосунків, опосередкованих ціннісними орієнтаціями, що не пов’язані зі спільною діяльністю. Багато в чому згуртованість колективу залежить від стадії його розвитку,від стадії зрілості. Таких стадій психологи виділяють п'ять. Перша стадія називається притиранням. Друга стадіярозвитку колективу — «конфліктна» — характеризується тим, що в його рамках відкрито утворяться клани й угруповання, відкрито виражаються розбіжності, виходять назовні сильні й слабкі сторони окремих людей, здобувають значення особисті взаємини. На третій стадії— стадії експериментування — потенціал колективу зростає, але він часто працює ривками, тому виникає бажання й інтерес працювати краще, іншими методами й засобами. На четвертій стадіїв колективі з'являється досвід успішного рішення проблем,до яких підходять, зодного боку, реалістично, а з іншого боку - творчо. На останньої — п'ятої — стадії усередині колективу формуються міцні зв'язки, людей приймають й оцінюють по достоїнству, а особисті розбіжності між ними швидко усуваються. Інструментальна функція групи визначає критерій успішного виконання спільної роботи (рівень кваліфікації, ставлення до роботи, до партнерів), а експресивна функція – визначає ставлення до членів групи за критерієм подобається/не подобається.

Етапи розвитку колективу:

Ø Підвищення згуртованості та єдності колективу;

Ø Формування колективістських форм поведінки та стосунків;

Ø Ототожнювання себе як члена колективу;

Ø Орієнтацією на визнанні колективом досягнення, норми поведінки та спілкування.

 

4.Референтна група виконує дві функції: нормативну і порівняльну. Референтні групи можна поділити на позитивні та негативні. До позитивних відносяться ті групи, членом яких людина хотіла б бути. До негативних – ті, з якими людина прагне уникнути будь-якої схожості.

Інтеграція – це тенденція, що спрямована на зміцнення психологічної єдності членів групи, стабілізацію та впорядкування міжособистісних стосунків. Друга тенденція носить назву диференціації, проявляється в певній спеціалізації та виділенні стосунків в малій групі. В цьому разі людина звертає увагу на функціональні ролі та психологічний статус своїх партнерів по спілкуванню.

5. Лідерство — здатність впливати як на окрему особистість, так і на групу, направляючи зусилля всіх на досягнення цілей організації. Група, що вирішує значиму проблему, завжди висуває для її рішення лідера. Без лідера жодна група існувати не може. Лідера можна визначити як особистість, здатну поєднувати людей заради досягнення якої-небудь мети.

З погляду масштабності розв'язуваних завдань виділяють:

1) побутовий тип лідерства (у шкільних, студентських групах, дозвільних об'єднаннях, у сім'ї);

2) соціальний тип лідерства (на виробництві, у профспілковому русі, у різних суспільствах: спортивних, творчих і т.д.);

3) політичний тип лідерства (державні, суспільні діячі).

Теорії лідерстварізноманітні. Серед них можна виділити підходи з опорою на особисті якості лідера — поведінковий і ситуаційний підходи.

Концепція фізичних якостей(високий ріст, вага, сила) не підтвердилася. Концепція інтелігентності(Гізели) припускає, що лідерські якості пов'язані з вербальними й оцінними здатностями особистості. Особистісні якості лідера:

• інтелігентність у вербальному й символічному плані;

• ініціативність, тобто здатність направляти активність, бажання в новому напрямку;

• упевненість у собі - сприятлива самооцінка;

• прихильність до співробітників;

• рішучість, мужність (у чоловіків) і жіночність (у жінок);

• зрілість;

• мотиваційні здатності, тобто вміння мотивувати, викликати потреби в людей за рахунок гарантії роботи, фінансової винагороди, влади над іншими, самореалізації, досягнення успіхів у роботі.

Можна виділити наступні види лідерів, опираючись на ряд категорій:

1) чарівний — авторитетний.

2) лідер «з уявою», «щиросердечний» — лідер-контролер, маніпулятор. Лідер домагається підтримки всієї групи або її вагомої частини для організації виконання ухвалених рішень, що передбачає:

1) підбір і розміщення виконавців;

2) доведення до них рішень;

3) уточнення й адаптацію рішень стосовно до місця виконання;

4) створення зовнішніх і внутрішніх умов виконання;

5) координацію діяльності виконавців;

6) підведення підсумків й аналіз результатів. Мобілізація починається з формування команди лідера.

Залежно від переважних функцій виділяють наступні види лідерів:

1. Лідер-організатор.

2. Лідер-творець.

3. Лідер-борець.

4. Лідер-дипломат.

5. Лідер-утішник.

Загальне лідерство в групі складається з наступних компонентів: емоційного, ділового й інформаційного. «Емоційний» лідер — це людина, до якого кожна людина в групі може звернутися за співчуттям, «поплакатися в жилетку». З «діловим» лідеромдобре працюється, він може організувати справу, налагодити потрібні ділові взаємозв'язки, забезпечити успіх справи. ДО «інформаційного»лідера усі звертаються з питаннями, тому що він ерудит, все знає, може пояснити й допомогти знайти потрібну інформацію.

Найчастіше, однак, зустрічається сполучення двох компонентів: емоційного й ділового, інформаційного й ділового.

Психоаналітики виділяють десять типів лідерства.

1.«Соверен», або «патріархальний володар». 2. «Ватажок». 3. «Тиран». 4. «Організатор». 5. «Спокусник». 6. «Герой». 7. «Дурний приклад». 8. «Кумир». 9. «Ізгой». 10. «Козел відпущення».

Разом з тим між поняттями керівництва і лідерства є ряд спільних рис:

Ø вони є засобом організації й певної координації стосунків між членами соціальної групи;

Ø вони істотною мірою реалізують процеси соціального впливу в колективі;

Ø їм притаманний момент певної субординації відносин. Підлеглі повинні бути впевнені, що керівник дбає про задоволення їх потреб, а керівник повинен виправдати їх очікування в цьому відношенні.

Керівництво– це частина управлінської діяльності, в якій різноманітні управлінські питання вирішуються впливом на підлеглих.

Стилем керівництва прийнято вважати певну систему способів, методів, форм і технологій, використовуваних керівником у практичній управлінській діяльності. В аналітичних цілях розрізняють три основних типи керівництва: адміністративний, економічний, соціально-психологічний.

Головні стилі керівництва.

1. Авторитарний (або директивний) стиль – переважаюче використання командних методів управління.

2. Демократичний (або колегіальний) стиль – акцент робиться на соціально-психологічні і економічні методи управління; орієнтація на людину; делегування повноважень; колегіальність у рішеннях; заохочення ініціативи; помірний контроль, повне інформування, широка гласність.

Нейтральний (або потуральний) стиль – спостерігається відхід від прийняття стратегічно важливих рішень; справи пущено на самоплив; недостатній контроль над підлеглими. Використання колективного способу прийняття рішень для ухилення від відповідальності; байдужість до персоналу.

Ряд дослідників виділяє й інші стилі керівництва:

Авральний.«Давай-давай, потім розберемося» - девіз керівника-авралыпика.Діловий.Протилежний авральному, припускає роботу з розрахованих й оптимальних схем. Компромісний. У його основі - здатність керівника, уступаючи людям з різними інтересами, домагатися своїх цілей. Непослідовний(алогічний) стиль керівництва проявляється в непередбаченому переході керівником від одного стилю до іншого. Ситуативнийстиль керування гнучко враховує рівень психологічного розвитку підлеглих і колективу.

Ефективним стилем керування є партисипативний(співучасницький) стиль, якому властиві наступні риси: 1) регулярні наради керівника з підлеглими; 2) відкритість у відносинах між керівником і підлеглими; 3) залученість підлеглих у розробку й прийняття організаційних рішень; 4) делегування керівником підпорядкованим ряду повноважень, прав; 5) участь рядових працівників як у плануванні, так й у здійсненні організаційних змін; 6) створення особливих групових структур, наділених правом самостійного прийняття рішень; 7) надання працівникові можливості автономно розробляти проблеми, нові ідеї. Цей стиль доцільний у наукомістких виробництвах, у фірмах новаторського типу, у наукових організаціях.

Кожний зі стилів має свої переваги і недоліки.

 

6.Привабливість складається з почуттів симпатії та притягання. Якщо симпатія-антипатія – це переживання задоволення та незадоволення від контактів з іншими людьми, то притягання-відштовхування – практична складова цих переживань.

У регуляції стосунків беруть участь три мотиваційні аспекти: «я хочу», «я можу» і «треба». Суспільні відносини або стимулюють, або руйнують міжособистісні стосунки. Суспільство прагне привести міжособистісні стосунки у відповідність до суспільних відносин.

У будь-яких взаємодіях завжди присутній компонент привабливості-непривабливості. Питання полягає лише в тому, де присутність цього компонента виправдана. Взаємний обмін думками, почуттями, вчинками в процесі взаємодії викликає в людини зміну поведінки, установок, оцінок. У цьому разі йдеться про феномен взаємовпливу.

 

7.Сутність психологічного впливу зводиться до взаємного обміну інформацією та взаємодії. Суб´єкт міжособистісного впливу виконує такі функції:

· вивчає об´єкт та ситуацію, в якій здійснюється вплив;

· вибирає стратегію, тактику та засоби впливу;

· враховує сигнали про успішність-неуспішність дій, що поступають від об’єкта;

· організує протидію об’єкту, тощо.

Об’єкт міжособистісної взаємодії (реціпієнт), як активний елемент системи впливу, переробляє запропоновану йому інформацію та може не погоджуватися із суб’єктом, а в окремих випадках здійснювати протидію комунікатору. Процес міжособистісної психологічної взаємодії, як багатомірна система, включає стратегію, тактику, засоби, методи, форми, аргументацію та критерії ефективності впливу. Стратегія – це засоби дій суб’єкту для досягнення головної мети психологічного впливу на реципієнта. Тактика – це рішення проміжних завдань психологічного впливу шляхом використання різноманітних психологічних прийомів.

Розрізняють вербальні (мова) та невербальні (паралінгвістичні) особливості засобів впливу. До методів впливу відносять переконання та примус (на рівні свідомості), а також вселяння, зараження та наслідування. Форми міжособистісного впливу можуть бути мовні (письмові та усні) та наочні.

Навіювання – це теж вплив на підсвідомість та емоції, але вербальними засобами. Зараження - це передача певного емоційно-психологічного настрою від однієї людини до іншої. Переконання – метод впливу, заснований на логічних прийомах, до яких домішується соціально – психологічний тиск.

У процесі спілкування необхідно враховувати певні закономірності:

1. Зрозуміти – це ще не означає прийняти.

2. За інших рівних умов, люди легше переймають позицію тієї людини, до якої відчувають емоційно позитивне ставлення.

8. Класифікація міжособистісних стосунків: знайомства, приятелювання, товариські, дружні, любовні, подружні, родинні, деструктивні. Вона спирається на кілька критеріїв: глибину стосунків, вибірковість щодо партнерів, функції стосунків.

Головним критерієм розрізнення міжособистісних стосунків є рівень включення особистості в стосунки. У структурі особистості виділяють такі рівні: загальновидові, соціокультурні, психологічні, індивідуальні. Другий критерій – вибірковість щодо партнерів – можна визначити як кількість ознак, що мають значення для встановлення та відтворення стосунків.

Функції стосунків виявляються в розрізненні їх змісту, психологічного смислу для партнерів. Додатковим критерієм розрізнення міжособистісних стосунків є дистанція між партнерами, тривалість та кількість контактів, норми стосунків, вимоги до умов контакту.

Контрольні запитання

1. За якими ознаками поділяються групи?

2. Яка група може стати для особистості референтною?

3. Які ознаки мають групи різного ступеня організації?

4. Назвіть істотні ознаки колективу.

5. У чому полягає істотна відмінність між офіційним та неофіційним лідерами групи?

6. Чим визначається статус особистості в колективі?

7. У чому полягає суть методу соціометрії?

8. За якою соціометричною шкалою визначається статус члена групи?

Тема № 42-43 (4 год.)

СПІЛКУВАНЯ

План

1. Функції, види, стилі спілкування
2. Спілкування як комунікація
3. Перцептивна сторона спілкування
4. Спілкування як взаємодія людей
5. Механізми взаєморозуміння
6. Ефекти міжособового сприймання

Основні поняття та терміни:спілкування, комунікація, інформація, вербальне спілкування, невербальне спілкування, комунікативна функція спілкування, інтерактивна функція спілкування, рефлексія, перцептивна функція спілкування, інтерпретація, міжособистісне спілкування, особистісно-групове спілкування, опосередковане спілкування, безпосереднє спілкування, довготривале спілкування, короткочасне спілкування, завершене спілкування, незавершене спілкування

 

1.Спілкування – це складний багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів між людьми, який породжується потребами спільної діяльності і який включає в себе обмін інформацією, вироблення єдиної стратегії взаємодії, сприйняття і розуміння іншої людини.

Спілкуванняє важливою духовною потребою особистості як суспільної істоти. Спілкування — явище глибоко соціальне. Отже, спілкування — це різноманітні контакти між людьми, зумовлені потребами спільної діяльності.

Особливість спілкування — у його нерозривному зв’язку з діяльністю. Змістовий бік спілкування завжди становить інформація, зумовлена потребами взаємодії людей. Спілкування може бути засобом передавання певних умінь і навичок. Змістом спілкування може бути людина.

Передача любої інформації можлива за допомогою різноманітних знакових систем. Існує вербальна (у якості знакової системи використовується мова) і невербальна ( без використання мови, за допомогою міміки, жестів, пантоміміки) комунікація.

Функції спілкування.Б.Ломов виділяє три групи таких функцій:

Інформаційно-комунікативна функція охоплює процеси формування, передання та прийому інформації.

Регуляційно-комунікативна функція полягає в регуляції поведінки.

Афективно-комунікативна функція характеризує емоційну сферу людини. Вона визначає ставлення людини до явищ навколишнього світу.

Спрямованості спілкуванню надає його стиль. Гуманістичний стиль – це повага до особистості. Агресивний стиль – це досягнення успіху шляхом тиску або контролю над іншими. Відчужений стиль – це збереження емоційної дистанції, усамітнення. Маніпулятивний стиль – це досягнення своєї мети за рахунок інших; менторський, тобто повчальний; натхненний, який підносить людей, вселяє в них віру у свої духовні сили і особисті якості; конфронтаційний – який викликає у людей бажання заперечувати, не погоджуватись; інформаційний – орієнтований на передачу слухачам певної інформації, відтворення в їх пам'яті якихось відомостей.

2.

Невербальне спілкування не передбачає використання звукової мови, природної мови в якості засобу спілкування. Невербальне – це спілкування за допомогою міміки, жестів і пантоміміки, через прямі сенсорні або тілесні контакти.

При величезному різноманітті жестів у людини можна виділити деякі загальні принципи їх вживання:

1) Комунікативні жести, що замінюють слова-привітання та прощання, жести погрози, жести, що привертають увагу, запрошують, заборонні, образливі, тощо.

2) Описово-образотворчі жести, що супроводжують мову, однак втрачають значення поза мовним контекстом.

3) Модальні жести, такі, як страждання, зосередженість, розгубленість, захоплення, тощо.

Спілкування завжди організоване в просторі. Це проксемічні характеристики спілкування.

Міжособистісний простір, або дистанція спілкування між партнерами, залежить від їх віку, статі, соціального статусу, національних традицій.

Дистанція – це величина відстані між людьми, що впливає на їх поведінку при спілкуванні. Сучасні психологи виділяють такі зони:

 

Візуальний контакт не менш важливий у спілкуванні, ніж вибір дистанції та орієнтація партнерів.