 |
|
Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі та просторі 2 страница
б) виключна (морська) економічна зона України — морські райони, ззовні прилеглі до територіального моря України, включаючи райони навколо островів, що їй належать. її ширина становить до 200 морських миль, відлічених від тих самих вихідних ліній, що і територіальне море України1. Дія закону про кримінальну відповідальність у просторі поширюється на випадки вчинення в межах такої зони злочинів, пов'язаних із порушенням прав України щодо розвідки, розробки і збереження природних ресурсів як живих, так і неживих у водах, що покривають морське дно, на морському дні та в його надрах; щодо створення і використання штучних островів, установок і споруд, здійснення морських наукових досліджень, захисту та збереження морського середовища та ін.
До зазначених об'єктів належать також підводні телеграфні кабелі та трубопроводи, що проходять по дну відкритого моря; території дипломатичних представництв і консульських установ України за кордоном; автомашини послів під прапором України; місця розташування військових частин України на території інших країн та деякі інші об'єкти.
4. Із ч. 1 ст. 6 КК випливає, що особи, які вчинили злочини на території України, підлягають відповідальності за цим Кодексом. Закон
1 Стаття 2 Закону України від 16 травня 1995 р. «Про виключну (морську) економічну зону України» // Відом. Верхов. Ради України. - 1995. -№21. -Ст. 152.
Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі та просторі
має на увазі громадян України, іноземців та осіб без громадянства1, які, перебуваючи на території України, вчинили злочини, передбачені КК.
Відповідно до міжнародних договорів і законодавства України особи, які користуються дипломатичним імунітетом, виключені з-під юрисдикції судових властей України. Це положення закріплене в ч. 4 ст. 6 КК.
Норми міжнародного права і прийнятого відповідно до них Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні від 10 червня 1993 р.2 та інші нормативно-правові акти України надають дипломатичний імунітет і виключають з-під кримінальної юрисдикції України дипломатичних представників іноземних держав і певне коло інших іноземців або частково, на засадах взаємності, обмежують кримінальну юрисдикцію щодо консульських працівників та інших осіб.
Повним дипломатичним імунітетом користуються: глава дипломатичного представництва в Україні (посол, посланник, повірений у справах), члени дипломатичного персоналу дипломатичного представництва, які мають дипломатичний ранг (радники, торгові представники, військові аташе, перші, другі і треті секретарі, заступники торгових представників, помічники військових аташе), а також члени сімей усіх зазначених осіб, які проживають разом з ними і не є громадянами України.
Обмеженим дипломатичним імунітетом користуються дипломатичні кур'єри, члени адміністративно-технічного і обслуговуючого персоналу дипломатичних представництв, консульські посадові особи і консульські службовці, члени дипломатичного персоналу іноземних держав в інших країнах, які прямують транзитом через територію України, та інші особи. Ці особи не підлягають кримінальній юрисдикції України лише щодо дій, учинених ними при виконанні своїх обов'язків.
Питання про кримінальну відповідальність осіб, які мають дипломатичний імунітет і вчинили злочини на території України, вирішується дипломатичним шляхом (ч. 4 ст. 6 КК). На цих осіб кримінальна юрисдикція України відповідно до абз. З ст. 13 Положення про дипло-
Особа без громадянства — це «особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином» (Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства: Закон України від 4 лют. 1994 р. (із подальшими змінами) // Відом. Верхов. Ради України. - 1994. - № 23. - Ст. 161). 2 Голос України. -1993.-26 черв.
3 Кримінальне право України £5
Розділ IV
матичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні поширюється лише у разі згоди на це акредитуючої держави, що виражається в позбавленні певної особи дипломатичного імунітету від кримінальної юрисдикції держави перебування.
5. Принцип громадянства. Відповідно до цього принципу грома
дяни України та особи без громадянства, що постійно проживають
в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають кримінальній
відповідальності за КК України, якщо інше не передбачено міжнарод
ними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верхов
ною Радою України (ч. 1 ст. 7 КК).
Злочинність і караність діяння, вчиненого за кордоном громадянами України, а також особами без громадянства, що постійно проживають в Україні, визначаються за КК України незалежно від того, чи визнається таке діяння злочином у тій країні, де воно було вчинено.
Якщо громадяни України і особи без громадянства, які постійно в ній проживають, за вчинені в іншій державі злочини зазнали кримінального покарання за межами України, то згідно з ч. 2 ст. 7 КК вони не можуть бути притягнені в Україні до кримінальної відповідальності за ці злочини. Даний припис введено до КК 2001 р. відповідно до ч. 1 ст. 61 Конституції України, де зазначено: «Ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення».
Проте засудження за межами України її громадянина або особи без громадянства, яка постійно проживає в Україні, у разі вчинення ними на території України нового злочину може мати для них певні правові наслідки. За ч. 2 ст. 9 КК рецидив злочинів, невідбуте покарання або інші правові наслідки вироку суду іноземної держави враховуються при кваліфікації нового злочину, призначенні покарання, звільненні від кримінальної відповідальності або покарання. Це положення поширюється також на іноземців та осіб без громадянства, які постійно не проживають в Україні, у разі вчинення ними злочину на території України.
6. Космополітичний (універсальний) принцип. Цей принцип ви
ходить з міжнародно-правових зобов'язань України у сфері боротьби
із злочинністю. Згідно зі ст. 8 КК іноземці або особи без громадянства,
що не проживають постійно в Україні, які вчинили злочини за її ме
жами, підлягають в Україні відповідальності за КК України у випадках,
передбачених міжнародними договорами. Сутність цього принципу
Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі та просторі
полягає у спільності інтересів декількох держав у боротьбі зі злочинами, вчинення яких на території однієї держави здатне заподіяти шкоду й інтересам інших держав, у тому числі Україні.
Особлива частина КК містить низку статей, що були включені до кримінального законодавства України згідно з міжнародними договорами про боротьбу з деякими злочинами. Це, зокрема, дозволяє порушувати питання про видачу осіб, які вчинили на території іншої держави злочини проти інтересів України. Наприклад, у ст. 199 КК «Виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання, ввезення в Україну з метою збуту або збут підроблених грошей, державних цінних паперів чи білетів державної лотереї» закріплено положення Міжнародної конвенції про боротьбу з підробленням грошових знаків, укладеної в Женеві 20 квітня 1929 р.1 У ст. 284 КК «Нена-дання допомоги судну та особам, що зазнали лиха» закріплено положення Брюссельської конвенції від 23 вересня 1910 р. «Про зіткнення суден на морі і про надання допомоги на морі»2. Ці статті включено в КК на підставі договорів, укладених ще колишнім СРСР, але оскільки Україна після проголошення незалежності стала правонаступницею законодавства колишнього СРСР у частині, що не суперечить її національному законодавству і суверенітету, то і нині такі норми КК можуть застосовуватися на підставі космополітичного (універсального) принципу не тільки до громадян України та осіб без громадянства, які постійно в ній проживають, а й до іноземців та осіб без громадянства, які постійно в ній не проживають і вчинили злочин за її межами.
Після проголошення Україною незалежності такі норми вводяться в КК на підставі міжнародних договорів, учасницею яких стала наша держава. Наприклад, Міжнародну конвенцію про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців, прийняту Генеральною Асамблеєю ООН 4 грудня 1989 р., було ратифіковано постановою Верховної Ради України 14 липня 1993 р.3 Відповідно до цієї Конвенції в КК 1960 р. було введено ст. 63 і «Найманство». У КК 2001 р. положення Конвенції відтворено з деякими уточненнями в ст. 447.
7. Реальний принцип також закріплено в ст. 8 КК. Він полягає в тому, Що іноземці або особи без громадянства, що не проживають постійно
Сборник действующих договоров, соглашений и конвенций, заключенннх СССР с иностранньши государствами [Текст]. - М., 1933. - Вьш. VII. - С. 40-53. 2 СЗ СССР. - 1926. - Отд. II. - № 31. - Статьи 188 и 189.
Україна в міжнародно-правових відносинах. Боротьба із злочинністю та взаємна правова допомога [Текст]. - К., 1995. -Кн. 1. -С. 293-301.
3* 67
Розділ IV
в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають в Україні відповідальності за КК України також у випадках, якщо вони вчинили передбачені КК України тяжкі або особливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян України або інтересів України. Наприклад, за ст. 115 КК у разі вбивства громадянина України на території іншої держави чи за ч. 2 ст. 258 КК за вчинення поза межами України терористичного акту за попередньою змовою групою осіб з метою провокації воєнного конфлікту між Україною та іншою державою. Реальний принцип засновується на загальновизнаних нормах і принципах міжнародного права, сутність котрих полягає в тому, що будь-яка держава має право карати діяння, що вчинені іноземцями за межами її території і порушують її кримінальні закони, якщо ці діяння посягають на основні права і свободи її громадян або ставлять під загрозу інтереси держави.
Застосування реального принципу, як і космополітичного (універсального) до іноземців та осіб без громадянства, які постійно в Україні не проживають, можливе за умови, якщо такі особи не були засуджені в іноземній державі і притягаються до кримінальної відповідальності на території України.
8. Кримінальне законодавство України у 2001 р. уперше ввело до системи норм Загальної частини КК інститут екстрадиції — видачі або передачі осіб, які вчинили злочин, хоча міжнародному праву він відомий давно2. Під екстрадицією особи, яка вчинила злочин, розуміють видачу або передачу такої особи однією державою (яку запитують), на території якої ця особа перебуває, іншій державі (яка запитує), на території якої було вчинено злочин або громадянином якої вона є. Видача або передача особи, яка вчинила злочин, є суверенним правом держави, а не обов'язком.
Основні положення інституту екстрадиції закріплено у ст. 10 КК, де передбачено два різновиди здійснення екстрадиції: 1) видача особи, яка вчинила злочин, для притягнення до кримінальної відповідальності і віддання до суду (ч. 3) та 2) передача особи для відбування покарання (частини 2 та 3).
Підставою видачі є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке відповідно до законодавства України та законодавства за-
' Екстрадиція (фр. ехігасііііоп, від лат. ех - з, поза і ігасіШоп - видача, передача) // Юридична енциклопедія : в 6 т. / редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. - К. : Укр. енцикл., 1998. - С. 350.
2 Міжнародне право [Текст] : навч. посіб. / за ред. М. В. Буроменського. - К. : Юрінком Інтер, 2005. - С. 214-215.
Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі та просторі
питуючої держави є кримінально караним. Обов'язковою умовою видачі (як і передачі) є міжнародний договір, учасниками якого мають бути Україна і держава, яка запитує. Наприклад, ч. 2 ст. 56 Мінської конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 р. (ратифікована Законом України 10 листопада 1994 р.) передбачає видачу правопорушників для притягнення до кримінальної відповідальності за діяння, які в запитуваній і запитуючій договірних країнах караються за законом позбавленням волі на строк не менше одного року або більш суворим покаранням1.
Принципове значення для вирішення питання щодо видачі особи, яка вчинила злочин, має її громадянство. Так, ст. 10 КК допускає видачу лише іноземців та осіб без громадянства, що постійно не проживають в Україні. Згідно з ч. З цієї статті іноземці та особи без громадянства, що постійно не проживають в Україні, які вчинили злочини поза межами України і перебувають на її території, можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності і віддання до суду, якщо така видача передбачена міжнародними договорами України. Так, видачу з метою проведення кримінального переслідування передбачено у п. 2 ст. 60 Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 27 травня 1993 р.2
У ч. 1 ст. 10 КК встановлено істотні обмеження щодо можливості застосування видачі громадян України та осіб без громадянства, які постійно проживають в Україні. Такі особи, якщо вони вчинили злочини поза межами України, не можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду2. Відповідно до норм конституційного права України не підлягають видачі також іноземці та особи без громадянства, яким Україною
1 Україна в міжнародно-правових відносинах. Боротьба із злочинністю та взаємна
правова допомога [Текст]. - Кн. 1. - С. 1041-1082. Держави-члени СНД 7 жовтня 2002 р.
підписали у Кишиневі нову Конвенцію про правову допомогу і правові відносини
У цивільних, сімейних та кримінальних справах, яка повинна замінити застосування
в Україні Мінської конвенції після її ратифікації Верховною Радою України.
2 Там само.-С. 981-1019.
3 Слід зазначити, що таке обмеження стосується тільки національної, а не між
народної юрисдикції. Щодо видачі громадян України та осіб без громадянства, які
постійно в ній проживають, уповноваженому міжнародному суду, то вона можлива
(Рішення Конституційного Суду України від 11 липня 2001 р. - Справа про Римський
Статут). • = ■ ,
. 69
Розділ IV
було надано притулок у порядку, встановленому законом (ст. 26 Конституції України)1.
Підставою передачі іншій державі особи, яка вчинила злочин, є вирок, що набрав законної сили, а також міжнародний договір, учасниками якого мають бути Україна і запитуюча держава. Так, відповідно до ч. 2 ст. 10 КК іноземці, які вчинили злочини на території України і засуджені за них на підставі КК України, можуть бути передані для відбування покарання за вчинений злочин тій державі, громадянами якої вони є, якщо така передача передбачена міжнародними договорами України. Майже подібне положення встановлене і в ч. З ст. 10 КК, згідно з приписом якої іноземці та особи без громадянства, що постійно не проживають в Україні, які вчинили злочини поза межами України і перебувають на її території, можуть бути передані іноземній державі для відбування покарання. Разом з тим на відміну від ч. 2 ст. 10 КК у цій частині передача зазначених осіб іноземній державі не пов'язується з їх засудженням на підставі тільки КК2.
Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі та просторі
7. 
Який закон про кримінальну відповідальність визнається
більш м'яким?
8. Яким чином вирішується питання про дію у часі «проміж
ного закону»?
9. Що являє собою територіальний принцип чинності закону
про кримінальну відповідальність у просторі?
10. Що охоплюється поняттям «територія України»?
11. Яким чином вирішується питання про кримінальну відпо
відальність осіб, що мають дипломатичний імунітет?
12. Що являє собою принцип громадянства чинності закону про
кримінальну відповідальність у просторі?
13. У чому полягає космополітичний (універсальний) принцип
чинності закону про кримінальну відповідальність у про
сторі?
14. Що являє собою реальний принцип чинності закону про
кримінальну відповідальність у просторі?
15. Яким чином може здійснюватися екстрадиція осіб, які вчи
нили злочин, відповідно до ст. 10 КК?
 |
Контрольні запитання
1. Яким чином оприлюднюється закон?
2. За яких обставин закон про кримінальну відповідальність
набирає чинності?
3. За яких обставин закон про кримінальну відповідальність
втрачає чинність?
4. Як у КК визначається час учинення злочину?
5. У яких випадках закон про кримінальну відповідальність
має зворотну дію в часі?
6. Який закон про кримінальну відповідальність не може мати
зворотної дії в часі?
1 Конституція України : наук.-практ. комент. [Текст]. - X., 2003. - С. 133.
2 Відзначимо, що законодавство України на підставі міжнародних договорів до
пускає передачу також її громадян іншій державі для здійснення кримінального пере
слідування. Так, 15 листопада 2006 р. Верховна Рада України ратифікувала своїм за
коном Угоду про незаконний обіг на морі, укладену на виконання ст. 17 Конвенції ООН
про боротьбу з незаконним обігом наркотичних засобів та психотропних речовин.
Законом було проголошено: «Україна заявляє, що, діючи як інтервенуюча Держава,
вона здійснюватиме таку інтервенцію за умови, що особи, які мають її громадянство
та були передані Державі прапору згідно із статтею 15 Угоди і там засуджені за відпо
відне правопорушення, матимуть можливість бути переданими назад в Україну для
відбування призначеного покарання» (Відом. Верхов. Ради України. - 2007. - № 2. -
Ст. 11).
Поняття злочину
Розділ V
Поняття злочину
§ 1. Поняття злочину та його ознаки
1. Злочин, як і будь-яке інше правопорушення, є вчинком людини. Саме тому йому притаманні всі ті об'єктивні і суб'єктивні особливості, що характеризують поведінку людини: фізичні властивості — той чи інший рух або його відсутність, використання фізичних, хімічних, біологічних та інших закономірностей навколишнього світу; психологічні властивості — прояв свідомості і волі, певна мотивація поведінки, її цілеспрямованість.
Однак на відміну від інших вчинків людини злочин за своєю соціальною сутністю є посяганням на ті відносини, що склалися в суспільстві, відображають його найбільш важливі інтереси, внаслідок чого охороняються законом про кримінальну відповідальність. Злочин завжди суперечить основним потребам та інтересам суспільного розвитку. А оскільки саме об'єктивні закономірності розвитку суспільства, його потреби та інтереси виступають критерієм, мірилом цінності чи антицінності людської поведінки, її відповідності чи невідповідності цим потребам та інтересам, то злочин завжди є антисоціальною поведінкою.
При цьому, оскільки інтереси і потреби суспільства постійно розвиваються, відповідно змінюється на певному етапі суспільного розвитку й оцінка поведінки людини як антисоціальної, злочинної. Тому поняття злочину не може бути незмінним: воно завжди має відповідати конкретному етапу розвитку суспільства, потребам та інтересам, притаманним саме цьому етапу. Це дає змогу зробити два висновки:
1) поняття злочину залежить від соціально-економічних відносин,
що існують на певному етапі розвитку суспільства, і тому є історично
мінливим;
2) визнання законом певної поведінки людини злочином (криміна-
лізація діяння) чи виключення її з кола злочинних (декриміналізація
діяння) є безперервним процесом оцінювання відповідності чи невід
повідності цієї поведінки суспільному розвитку.
2. Поняття злочину в кримінальному праві є універсальною і фундаментальною категорією: воно лежить в основі змісту всіх кримінально-правових інститутів. Саме тому визначенню цього поняття в кримінальному праві надавалося і надається велике значення.
В історії кримінального права поняття злочину визначалося по-різному. Залежно від того, чому надавалося більше значення — соціальній чи правовій характеристиці злочину, можна виділити три визначення цього поняття: формальне, матеріальне та формально-матеріальне.
Формальне визначення відображає юридичну природу, юридичні ознаки злочину: злочином визнається таке діяння, що передбачається законом як кримінально каране (злочинно те, що карано, або злочинно те, що передбачено кримінальним законом).
Матеріальне визначення виділяє лише соціальну сутність злочину, його суперечність певним соціальним цінностям (злочин — суспільно небезпечне діяння).
Формально-матеріальне визначення поєднує в собі соціальну та юридичну характеристики злочину (злочин — суспільно небезпечне і передбачене кримінальним законом діяння).
Якщо поставити питання про те, яке з цих визначень є більш обґрунтованим, більш цінним, то насамперед слід мати на увазі, що будь-яке визначення того чи іншого поняття тільки тоді може виконувати свої функції, коли воно максимально точно й вичерпно відображає істотні, типові ознаки певного діяння, явища. У цьому розумінні формально-матеріальне визначення має перевагу: воно дозволяє відповісти не тільки на питання, які діяння закон визнає злочином, а й на питання, чому закон визнає їх злочином, що в сукупності відображає соціальну і правову природу, сутність злочину.
Кримінальний кодекс дає саме таке визначення. У ст. 11 встановлено: «Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне, винне діяння (дія або бездіяльність), учинене суб'єктом злочину».
Перше, що підкреслюється в цьому визначенні, — це характеристика злочину як діяння: дії (активної поведінки) чи бездіяльності (пасивної поведінки). Це має принципове значення: злочин як свідомий вольовий вчинок людини повинен бути виражений у конкретній дії або бездіяльності. Думки, погляди, переконання, що не виразилися в актах Дії або бездіяльності, хоч як би вони не суперечили інтересам суспільства, злочином визнаватися не можуть. Разом з тим навіть конкретна
Розділ V
Поняття злочину
дія або бездіяльність, позбавлена психологічної основи діяння — свідомого і вольового елементів (це, наприклад, рефлекторні, інстинктивні вчинки), не є злочином. Це і пояснює, чому в ст. 11 КК зазначено, що злочином є лише діяння, вчинене суб 'єктом злочину, яким відповідно до ч. 1 ст. 18 КК виступає фізична, осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, тобто особа, яка діє зі свідомістю і волею, достатніми для того, щоб поставити їй у вину вчинене діяння.
Аналіз ч. 1 ст. 11 КК показує, що в ній чітко закріплено три ознаки злочину: його передбаченість у законі про кримінальну відповідальність, суспільна небезпечність діяння та винність. Перша — передбаченість діяння КК — є формальною, що відображає його юридичну, нормативну природу, тобто протиправність. Інші дві ознаки — суспільна небезпечність та винність — є матеріальними, такими, що розкривають соціально-психологічну природу злочину.
Однак аналіз ч. 2 ст. 1 КК, яка визначає завдання КК, дає змогу стверджувати, що передбаченість діяння в КК одночасно означає також його обов'язкову караність за цим Кодексом. У ч. 2 ст. 1 КК встановлено, що для здійснення завдання захисту суспільних відносин від злочинних посягань КК визначає, «які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили». У цій нормі чітко простежується нерозривний зв'язок кримінальної протиправності та кримінальної караності у характеристиці злочину.
Саме тому в науці кримінального права панує думка про наявність чотирьох обов'язкових ознак злочину: суспільної небезпечності, винності, протиправності та караності. З урахуванням наведених ознак можна дати наукове визначення поняття злочину: злочином визнається суспільно небезпечне, винне, протиправне та кримінально каране діяння (дія або бездіяльність), учинене суб 'єктом злочину.
3. Кожна з цих ознак злочину відображає його різні істотні властивості, має свій зміст.
Суспільна небезпечність як матеріальна ознака злочину полягає в тому, що діяння або заподіює шкоду відносинам, що охороняються кримінальним законом, або містить у собі реальну можливість заподіяння такої шкоди. Це об'єктивна властивість злочину, реальне порушення відносин, що склалися в суспільстві. Виникнення, зміна, втрата суспільної небезпечності діяння зумовлені об'єктивними закономірностями суспільного розвитку, нерозривним зв'язком з тими соціально-
економічними процесами, що відбуваються у суспільстві. У ч. 1 ст. 11 КК суспільна небезпечність як обов'язкова ознака злочину тільки називається, її зміст закон не розкриває. Проте порівняльний аналіз різних видів правопорушень (адміністративних, дисциплінарних та ін.) свідчить про те, що їх суспільна небезпечність не рівнозначна суспільній небезпечності злочину: суспільна небезпечність злочину як виду правопорушення значно більша. Не тотожні за своєю небезпечністю і різні злочини. Достатньо порівняти вбивство і крадіжку.
Суспільна небезпечність діяння як ознака злочину оцінюється на двох рівнях: 1) законодавчому, коли законодавець криміналізує певне суспільно небезпечне діяння; 2) правозастосовному, коли орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя оцінюють суспільну небезпечність учиненого конкретного злочину. Тому суспільна небезпечність і належить до оціночних понять. Критерієм оцінки суспільної небезпечності, її ступеня виступають об'єктивні й суб'єктивні ознаки злочину: об'єкт, на який посягає злочин, наслідки, спосіб учинення злочину, форма вини, мотив і мета та ін. Тільки оцінка всієї їх сукупності може розкрити об'єктивну, реальну небезпечність злочину — тяжкість.
Значення суспільної небезпечності як матеріальної ознаки злочину полягає в тому, що вона, по-перше, є основним об'єктивним критерієм визнання діяння злочином, його криміналізації; по-друге, дозволяє класифікувати злочини за ступенем тяжкості (ст. 12 КК); по-третє, визначає межу між злочином та іншими правопорушеннями; по-четверте, є однією із загальних засад індивідуалізації кримінальної відповідальності та покарання (п. З ч. 1 ст. 65 КК).
4. Наступною обов'язковою ознакою злочину, що виражає його внутрішній психологічний зміст, є винність.
У цій ознаці відображається найважливіший принцип кримінального права — суб 'єктивного ставлення, тобто відповідальності тільки за наявності вини, що випливає із ст. 62 Конституції України.
Частина 2 ст. 2 КК закріпила цей принцип, зазначивши, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
Отже, закон про кримінальну відповідальність виключає об 'єктивне ставлення, тобто відповідальність за шкоду, заподіяну за відсутністю вини, яка відповідно до ст. 23 КК є психічним ставленням особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та їх наслідків, вираженим у формі Умислу або необережності.
Розділ V
Поняття злочину
Злочин являє собою єдність об'єктивного й суб'єктивного: діяння і психічного (свідомого і вольового) ставлення до нього. Як діяння не може бути розкрите поза зв'язком з психічним ставленням особи до нього, так і зміст психічного ставлення (вини) не можна визначити поза зв'язком з характером діяння: об'єктом, на який вона посягає, способом, наслідками та іншими його об'єктивними ознаками. Вина значною мірою визначає характер діяння і ступінь його тяжкості та є важливим критерієм визнання його злочином.