 |
|
Тема 6. Внутрішня політика російського уряду у другій чверті XIX ст.
Фігура Миколи I (1796-1855 р.р.), зовнішня і особливо внутрішня політика його уряду викликають суперечливі оцінки в дослідницькій літературі. Студентам треба розібратися у переконаннях сучасників і позиціях істориків XIX ст., розглянути еволюцію підходів дослідників XX – початку XXI ст. до проблеми.
Династична криза, що наступила після смерті Олександра I і супроводжувалася повстанням декабристів, створила несприятливі умови для початку діяльності Миколи I. У перші місяці свого правління він зосередив зусилля на аналізі політичної ситуації в Росії, яка породила повстання декабристів, внаслідок чого була сформована політична програма імператора. Микола I поставив перед собою мету усунути найбільш одіозні вади російської дійсності на засадах непорушності самодержавного ладу. Прагнучи реалізувати свою програму, він замкнув на собі всі великі і дрібні державні питання, розглядаючи своє оточення як виконавців, які проводять в життя його вказівки. Природним наслідком цього стало розширення Власної його імператорської величності канцелярії, яка поступово розрослася з одного до шести відділень. Кожне відділення мало свої функції і безпосередньо підпорядковувалося імператору.
Розробка проектів перетворень у період правління Миколи I робилася з опорою на таємні комітети. Спроба широкого підходу до російських проблем була зроблена Комітетом 6 грудня 1826 р. на чолі з видним діячем олександрівської епохи В. Кочубеєм. Безрезультатна робота цього секретного комітету фактично означала відмову Миколи I від глибоких перетворень. Надалі на базі секретних комітетів імператор намагався вирішити найбільш болюче селянське питання. Радником Миколи I з цієї проблеми став видатний державний діяч П.Д. Кисельов. Очолюваний ним секретний комітет 1835 р. підготував і здійснив реформу державних селян. Ця реформа, хоча і збільшила штат урядовців, які управляли державним селом і забезпечувалися за кошти селян, але мала і позитивні наслідки. Понад 200 тис. безземельних селян одержали землі, збільшивши свої наділи за рахунок прирізань орних, сінокісних земель, лісових угідь; близько 230 тис. селян було переселено в губернії з великими земельними фондами; за 25 років в державних селах було побудовано 7869 шкіл, в яких вчилися близько 280 тис. дітей; протягом 25 років було відкрито 269 лікарень; будувалися церкви, мечеті.
Спроби вирішити долю поміщицьких селян секретним комітетом 1839 р. завершилися лише указом 1842 р. “Про зобов'язаних селян”, який мав рекомендаційний характер. Реальні результати запровадження указу були дуже незначні. У західних землях у 40-х рр. були запроваджені “інвентарні правила”, що регламентували стосунки між поміщиками і кріпаками. З 1847 р. вони стали запроваджуватися в губерніях Правобережної України. Але загальна невирішеність селянської проблеми була причиною зростання антикріпосницького руху селян, що різко загострився у середині і другій половині 50-х рр. XIX ст.
Станова політика уряду була направлена на зміцнення дворянства (підвищення статусу дворянських зборів, закон про “майорати” тощо). Зростання міст і міського населення ставило перед урядом питання про необхідність певних кроків назустріч купецтву (заборона 1835 р. поміщикам відкликати оброчних селян з фабрик до закінчення терміну найму, заснування в 1828 р. Мануфактурного банку тощо). Закон 1832 р. упорядкував склад міського населення, структура якого чітко поділялася на 5 міських станів. Як проміжний між дворянством і міщанством був введений стан почесних громадян, які звільнялися від подушного окладу, тілесних покарань і рекрутської повинності. Другу групу городян складало гільдійське купецтво, третю – міщани (або посадські), четвертую – ремісники (або цехові), п’яту – робочий люд. Важливою мірою для пожвавлення підприємництва і стабілізації російського карбованця стала грошова реформа (1839-1843 рр.), яку здійснив міністр фінансів Є.Ф. Канкрін. У 1839 р. він провів девальвацію асигнацій (1 срібний крб. = 3 крб. 50 коп. асигнаціями). Талановитий міністр вжив заходів задля накопичення запасу золотих і срібних монет. У 1843-1844 рр. було проведено вилучення асигнацій, які були замінені кредитними білетами, необхідними для розвитку промисловості, що безперешкодно обмінювалися на срібло. Знов розмінною монетою стала мідна. Реформа серйозно укріпила російську економіку, але Кримська війна 1853-1856 рр. завдала по ній чергового удару.
У галузі освіти уряд Миколи І узяв курс на обмеження автономії університетів (університетський статут 1835 р.), жорсткий контроль над викладанням у всіх навчальних закладах, розширення прав попечителів навчальних округів тощо. Наступ також мав місце на періодичну пресу та літературу. Цензурний статут 1826 р. був названий сучасниками „чавунним”, він був частково послаблений статутом 1828 р., але цензурні органи жорстко утримували важелі управління суспільною думкою у своїх руках. Студентам доцільно розібратися в особливостях урядової політики в області освіти і преси, знати документи, що регулювали діяльність у цій сфері.
Складовою частиною внутрішньої політики Миколи I була національна політика. Вивчаючи тему, слід розкрити основні особливості національної політики царизму, її еволюцію в період до і після придушення Польського повстання, мовну політику відносно національної преси.
Студентам необхідно зосередити увагу на питаннях:
1. Оцінка правління імператора Миколи I в роботах вітчизняних і зарубіжних істориків.
2. Вступ на престол Миколи I і його політична програма. Діяльність секретного комітету 6 грудня 1826 р.
3. Бюрократизація державного управління; зростання числа відділень канцелярії його імператорської величності. II відділення канцелярії і кодифікація російського законодавства. Заснування і діяльність III відділення.
4. Соціальна політика Миколи I. Місто і міські стани в соціальній політиці уряду. Фінансова реформа Є.Ф. Канкріна.
5. Урядова політика з селянського питання. Діяльність секретних комітетів. Роль П.Д. Кисельова в діяльності комітетів з селянської справи. Комітет 1835 р.: реформа державних селян П.Д. Кисельова і її реалізація. Діяльність Комітету 1839 р. і указ “Про обов'язкових селян”.
6. Політика уряду в галузі освіти і цензури.
7. Національна політика уряду. Придушення польського повстання 1830-31 рр.