Главная | Обратная связь

Тема 11. Внутрішня політика самодержавства часів Олександра ІІ. Реформи 60–70-х рр. ХІХ ст.

Скасування кріпосного права потягло за собою подальші перетворення. Головна мета реформування полягала у тому, щоб продовжити економічну та соціально-політичну модернізацію держави в умовах розвитку капіталізму та пристосувати до цього адміністративне управління. Реформи 60-70-х pp. XIX ст. відбулися в галузі місцевого управління, суду, освіти, фінансів, в військовій справі. Вони хоч і не змінили державного ладу, але створили умови для переходу від феодально-станового устрою Російської імперії до буржуазного, стали поштовхом до більш динамічного економічного та соціально-політичного розвитку. Особливості реформ цього часу у Росії полягали в тому, що їх проведення залежало від правлячої верхівки, тому вони були непослідовними й половинчастими, особливо в соціально-політичній сфері. Росія залишалась абсолютною монархією, без представницької системи, багатопартійності, чітко окреслених громадянських прав і свобод. Але ці реформи докорінно змінили соціальну та економічну структуру Російської імперії, створили необхідні умови для її поступального розвитку.

Одним з важливих напрямів реформування було місцеве управління, що базувалося на введенні загальних принципів самоврядування й складалося з двох основних реформ: земської та міської, котрі проводилися послідовно у два етапи: у 1864 р. – земська, у 1870 р. – міська. Головою комісії для підготовки реформи місцевого управління був призначений Міністр внутрішніх справ П.А. Валуєв, відомий своїми консервативними поглядами. До березня 1863 р. був створений проект «Положення про губернські та земські установи», який після обговорення в Державній раді 1січня 1864 р., був затверджений Олександром ІІ та отримав силу закону. За земською реформою були створені земства – виборні органи влади в масштабі губернії та повітів. Земські гласні обирались із землевласників, міських виборців і представників сільських громад. Сфера діяльності земських установ обмежувалася господарськими питаннями місцевого значення: утримання шляхів, пошт, шкіл, лікарень, налагодження ветеринарної та агрономічної служби тощо. Кошти на це надходили із земського податку, яким обкладалося все населення. Чиновники на місцях на свій розсуд могли призупинити будь-яке рішення земства.

Вибори до повітових земських зборів проводились на трьох виборчих з’їздах (за куріями). Всі виборці ділились на три курії: повітових землевласників, міських виборців та виборних від сільських громад. До першої курії входили землевласники, які мали не менше 200 дес. землі. Другу курію представляли купці усіх трьох гільдій, власники торгівельних і промислових підприємств у містах з річним прибутком більше 6 тис. руб., а також власники міського нерухомого майна вартістю не менше 500 руб. в малих та 2 тис. у великих містах. Третя курія складалася з представників сільських громад, головним чином, селян. Однак по цій курії могли балотуватись представники місцевого дворянства, духівництва, «сільських громад». В цілому, право обирати та бути вибраними до Держдуми отримала незначна кількість населення, наприклад, у Москві у 1871 р. при чисельності її населення в 602 тис. виборче право мали лише 20,6 тис. людей (близько 3,4%).

Положення 1січня 1864 р. про земські установи, введення земств мало територіальні та адміністративні обмеження. Проведення земскої реформи було передбачено в 34 губерніях, тобто приблизно в половині губерній країни. Вона не поширювалась на Сибір, Архангельську та Оренбурзьку губернії, де не було чи майже не було поміщицького землеволодіння, а також на національні окраїни Росії: Польщу, Литву, Кавказ, Казахстан та Середню Азію. Адміністративні обмеження полягали у суворій регламентації повноважень земств у межах регіональної господарчої діяльності та контролі з боку губернатора над усіма рішеннями земств. І все ж поява земств мала велике значення – у Російській імперії з'явилися органи місцевого самоврядування, формально відокремлені від адміністрації, діяльність яких суттєво відрізнялася від існуючої державно-бюрократичної системи.

Другим етапом реформування системи місцевого управління прийнято вважати міську реформу, яка надбула чинності у 1870 р. Але цьому передував тривалий підготовчий період. Імператорське повеління приступити до вдосконалення міського управління з`явилося 20 березня 1862 р. Було створено 509 комісій, які опублікували свої пропозиції окремими виданнями. Основною умовою надання виборчих прав була сплата податків до місцевих бюджетів, а тому виборцями вважалися власники нерухомості та особи, які викупали посвідчення купців 1-ї і 2-ї гільдій, торгові ліцензії чи промислові патенти та на час виборів досягли 21-річного віку і мали дворічний ценз осілості.

Місцеві органи наділялися як розпорядчими, так і виконавчими функціями. Вони мали обговорювати й приймати постанови, що стосувалися господарства і життєдіяльності міст, призначати посадовців, організовувати і проводити вибори. До державних функцій належали контроль за дотриманням торгівельно-промислового законодавства, виконання військових повинностей, сприяння державним і земським установам. До громадських обов’язків належало ведення комунального господарства, благоустрій міст, забезпечення продуктами харчування, організація протипожежної охорони, народної освіти, медичного обслуговування. Була помітною тенденція протекціонізму стосовно дворянства, наприклад, ця категорія отримувала виборче право за наявності у містах нерухомого майна, ценз осілості при цьому був не обов’язковим.

Перероблений і доповнений проект 20 березня 1869 р. надійшов до Державної ради. Для його вивчення було створено комісію, яку очолив князь С. Урусов. Уточнений і доповнений проект з кінця березня 1870 р., розглядався Об’єднаними департаментами, а з 11 травня розпочалося його обговорення у Державній раді. Документ набрав чинності після підписання імператором 16 червня 1870 р. Його дія поширювалася на всі міста внутрішніх російських губерній, Сибіру, Бессарабії. У 1872 р., реформу було введено у Москві, Петербурзі та Одесі шляхом внесення змін до діючого Положення.

Нове міське положення передбачало такі органи міського громадського управління: міські виборчі збори, міську думу й міську управу. Міські виборчі збори скликалися для обрання голосних міської думи кожні чотирі роки. До повноважень міської думи належало: призначення виборних посад; призначення грошового утримання посадовим особам міського громадського управління та визначення його розміру; встановлення, збільшення або зменшення міських зборів й податків; утримання бруківок і тротуарів, чищення вулиць на загальні кошти міста та багато іншого.

Таким чином зрівнювалися права та обов’язки органів самоврядування по всій країні. Головним досягненням реформи 1870 р. було надання міському громадському управлінню порівняно широкої самостійності.

Одним із найважливіших тогочасних перетворень була судова реформа 1864 р. Дореформений суд був становим (тобто кожний стан мав свій окремий суд) і негласним (судові засідання відбувалися за зачиненими дверима, підсудні не мали захисників), цілком залежав від адміністрації. У 1861 р. Держканцелярії було доручено розпочати розробку основних положень перебудови судового законодавства Росії. Виданий 17 квітня 1863 р. закон виділяв громадське покарання за вироком цивільних та військових судів батогами, шпіцрутенами, клеймування. Тілесні покарання зберігались, як заміна позбавлення волі для непривілейованих прошарків населення. Різки застосовувались до штрафних солдатів та матросів, каторжників. 20 листопада 1864 р. Олександр ІІ затвердив судові статути. Вони вводили інститут присяжних повірених, адвокатуру, а також інститут судових слідчих – чиновників судового відомства, яким передавалось вилучене з ведення поліції попереднє слідство з карних справ; проголошували незалежність суду від адміністрації: суддю призначав уряд, але зняти з посади міг тільки суд. Попереднє слідство проводили судові слідчі, які не підпорядковувались поліції. Запроваджувався суд, єдиний для всього населення. Він ставав гласним: на судових засіданнях могли бути представники преси і публіка. Вводився змагальний процес: обвинувачення підтримував прокурор, захист - адвокат (присяжний повірений). Кримінальні справи розглядалися за участю присяжних засідателів від усіх прошарків, крім осіб, що працювали за наймом (робітники, слуги тощо). Присяжні засідателі визначали винність підсудного, а вирок виносили голова і два члени суду.

Реформа суду була найбільш послідовною реформою. Щоправда, збереглись особливі волосні суди для селянства, суди для духівництва, військові суди; обмежувалася підсудність чиновників: невдовзі жандармерії знову було надано право попереднього слідства в політичних справах, особливо важливі справи передавалися до спеціально створених урядом судових комісій; були збережені тілесні покарання для селян, каторжан, штрафних солдатів; гласність судочинства порушувалася.

Проведення в 60-х роках ХІХ ст. фінансових перетворень було спрямовано на централізацію фінансової справи і торкнулося, головним чином, апарату фінансового управління. Наказом 1860 р. було затверджено створення Державного банку, що замінив попередні кредитні установи (земський та комерційний банки) і отримав право кредитування торгівельних та промислових закладів. Був впорядкований державний бюджет, розпорядником усіх прибутків та витрат став міністр фінансів, була відмінена система відкупів, за якою велика частина податку йшла не в казну, а в кишені відкупників. Зберігалася подушна подать для селян, міщан, ремісників, впроваджена ще Петром І. Привілейовані прошарки населення (дворяни, духівництво, купецтво) від неї були звільнені. Подушна подать, оброчні та викупні платежі в 60-70-х рр. ХІХ ст. складали більше 25% державних прибутків, однак основну їх частину (більше 50%) складали непрямі податки, які теж виплачувало податне населення. Більше 50% витрат в держбюджеті йшло на утримання армії та апарату управління, до 35% на виплату відсотків за держборгі, видачу субсидій та інше. Витрати на народну освіту, медицину складали менше 10% держбюджету.

Підготовка реформи початкової та середньої освіти почалась у 1861 р. та тривала три роки. Був оголошений принцип формальна рівність освіти, незалежно від станового статусу та віросповідання. 14 червня 1864 р. було видано «Положення про початкові народні училилища» та «Статути гімназій». У пореформеній Росії існувало три типи початкових шкіл: затвердженні міністерством народної освіти (міністерські), земствами (земські) та церковноприходські. За статутом 1864 р. гімназії були семикласними, поділялись на класичні та реальні. Був затверджений статут жіночих гімназій, також семирічних, однак з більш скороченою, порівняно з чоловічими гімназіями, програмою викладання загальнонаукових дисциплін.

Статут 1863 р. надав університетам доволі широку автономію. Рада університету отримала право самостійно вирішувати усі наукові, учбові та адміністративно-фінансові питання: присудження наукових ступенів і знань, розподілення державних коштів по факультетам, поділ самих факультетів за відділеннями, заміна одних кафедр іншими. Дія університетського статуту розповсюджувались на 6 університетів: Московський, Петербурзький, Казанський, Харківський, Київський і Новоросійський, відкритий у 1865 р. в Одесі; Дерптський, Гельсингфортський університети мали свої статути. Статут 1863 р., дозволяв університетам мати п’ять факультетів: фізико-математичний, медичний, юридичний, історико-філологічний та факультет східних мов.

Замість нового цензурного статуту, введення якого вважалось несвоєчасним та небезпечним, був вироблений проект «Тимчасових правил» про цензуру. Після затвердження царем 6 квітня 1865 р. ці правила діяли протягом 40 років. Вони скасовували попередню цензуру для оригінальних творів не менше 20 аркушів, але не поширювалися на провінційну пресу та масову літературу для народу. Крім того, з кінця 60-х років уряд видає серію законів та постанов, що збільшували можливості адміністративного впливу на друк. Наприклад, закони 1868-1872 рр. надавали право міністру внутрішніх справ забороняти роздрібну торгівлю газетами, передавати справи про закриття «неблагонадійних» органів друку не до суду, а до Кабміну.

Військова реформапочалася зі скорочення служби солдат у 1863 р. до 15 років та скасування тілесних покараннь. В середині 60-х рр. була проведена реформа військово-навчальних закладів. Надалі були вироблені нові принципи військових перетворень. За законом 1874 р. військова повинність поширювалась на усе чоловіче населення, яке досягло 20-річного віку, не залежно від соціального статусу. Для сухопутних військ встановлювався 6-річний термін дійсної служби і 9-років перебування в запасі, для флоту 7- років дійсної служби. До запасу громадяни зачислялись і перебували у ньому до 40-річного віку. Від дійсної служби звільнялись в першу чергу чоловіки, які мали пільгу за сімейними обставинами. За законом 1874 р. від військової повинності звільнялися духівництво, представники деяких віросповідань, народи Середньої Азії, Казахстану, деякі народності Кавказу та Півночі. Командний склад російської пореформеної армії був представлений переважно дворянами, але формально кожний солдат мав можливість дослужитися до офіцерського звання. Істотні зміни відбулися в озброєнні армії: на озброєння поступила гвинтівка, артилерійський парк замінювався новими системами гармат, почалось будівництво парового військового флоту. За новим військовим статутом 1888 р. встановлювався 5-річний термін дійсної служби та 13-річний термін перебування в запасі для всіх родів військ з послідуючим зарахуванням до ополчення. Придатний до служби числився в ополченні до 43-років; з 20-ти до 21-го року збільшувався призовний вік на дійсну службу; в 2-4 рази збільшувався термін служби для осіб, які закінчили середні та вищі навчальні заклади, а також для вільновизначившихся. Проте, поряд із змінами в армії можна було бачити багато старого: командний склад залишився дворянським, збереглися муштра й побиття солдатів.

Реформи60-70-х років ХІХ ст. знаменували собою істотні зміни в соціально-політичній сфері, але проведені зверху самодержавством, були половинчастими та непослідовними. Наряду з проголошенням буржуазних принципів в управлінні, суді, народній освіті, реформи зберігали станові переваги дворянства та безправне положення податних прошарків. Нові органи управління, школа та друк були повністю підпорядковані царській адміністрації, самодержавство підтримувало старі адміністративно-поліцейські методи управління та становість в усіх сферах загальнополітичного життя країни.

Під час вивчення теми рекомендовано звернути увагу на такі питання:

1. Буржуазні реформи 1863-1874 рр.: причини, підготовка, станова обмеженість.

2. Реорганізація місцевого управління: земська (1864 р.), міська (1870 р.) реформи, основні зміни системи управління на місцях.

3. Судова реформа (1874 р.), принципові зміни та обмежений характер реформи.

4. Військова реформа, положення 1874 р. про всестанову військову повинність.

5. Загальний зміст реформи у сфері освіти. „Статути” та „Положення” про освіту 60-х років ХІХ ст.