Главная | Обратная связь

У пореформений час (1861 – середина 90-х рр. ХІХ ст.)

Особливості соціально-економічного розвитку Росії у пореформений час перш за все були пов’язані з наслідками реформ 60-х-70-х років ХІХ ст. У пореформені десятиріччя в економіці Російської імперії відбувався перехід до нової економічної моделі, заснованої на використанні вільнонайманої робочої сили. Економічний розвиток викликав у Російській імперії появу передової промисловості, яка співіснувала з численними кріпосницькими пережитками на селі та самодержавною політичною системою, що позбавляла громадян елементарних демократичних прав. Це вело до численних соціальних конфліктів, які були небезпечним джерелом нестабільності в країні.

Фінансова стабілізація й розвиток промисловості були досягнуті багато в чому завдяки грамотним і відповідальним особам, які послідовно у пореформений час були призначені імператором на відповідальні посади, а саме: М.Х. Бунге (1881-86 рр. – міністр фінансів, 1887-95 рр. – голова кабінету міністрів), І.О. Вишнеградський (1887-92 рр. – міністр фінансів), С.Ю. Вітте (1892-1903 рр. – міністр фінансів, з 1903 р. – голова Комітету міністрів, 1905-06 рр. – голова Ради міністрів), а також завдяки самому Олександрові III. Замість свободи торгівлі, що панувала в попередній період, були уведені принципи протекціонізму.

Після скасування кріпосного права у російській промисловості вільнонаймана праця почала поступово переважати над примусовою. Пореформенний період характеризувався завершенням промислового перевороту в Росії. Саме в цей час повністю перемагає машинне виробництво у головних галузях російської промисловості впроваджується сучасна технологія, промисловість і транспорт переводяться на більш економічне для того часу паливо – кам’яне вугілля. Від середини 60-х pp. російський уряд став надавати більше підтримки приватному капіталові, передавати в його руки державні підприємства. Успішно розвивалася текстильна промисловість - виробництво бавовняних тканин зросло за 20 років удвічі. У металургії потрібно було не лише перейти на використання вільнонайманої робочої сили, а й здійснити технічне переозброєння. Поряд із триваючим розвитком, концентрацією, спробами технічного переоснащення старих промислових районів (Уралу, Центрально-промислового, Північно-Західного) 80-ті роки ХІХ ст. були періодом бурхливого розвитку промисловості нових районів: Донецького вугільного, Криворізького залізно–рудного басейнів та Бакинського нафтопромислового.

У 80-х роках, особливо в другій половині, розширюється будівництво залізниць, що призвело до зростання залізничних перевезень та сприяло посиленню міжрайонних господарських зв’язків і збільшувало внутрішні потреби країни у продукції важкої промисловості, в першу чергу, в металі та вугіллі. З цього часу іноземний капітал починає втручатись у сферу російської промисловості, в основному в гірничодобувну та хімічну галузі, у машинобудування. Переважав капітал Франції, Англії, Германії та Бельгії (загальною вартістю він складав 96 % іноземних вкладень капіталу у російську промисловість). Французькі і бельгійські капіталісти особливий інтерес проявляли до металургії та металообробці, машинобудуванню, банківській справі: англієць Юз заснував свою справу у вугледобуванні та металургії на Півдні Росії, швед Нобель у нафтовидобутку Бакинського району, англієць Брамлей та француз Гужон мали великі металообробчі заводи в Москві, німецька фірма Зінгер спеціалізувалася на виробництві і продажу ткацьких машин, швецька фірма Еріксон зайняла монопольне положення в розвитку телефонної мережі. Але сучасні дослідники доказали, що іноземний капітал хоча і являвся важливим та не був головним фактором промислового розвитку дореволюційної Росії.

У пореформеній Росії, як і раніше, аграрне питання було головнішим в житті країни. Земельний фонд поділявся на три основні категорії: 102 млн. дес. складали приватні землі, 139 млн. – селянські надільні, 50 млн. – землі державного та удільного відомств. Основною тенденцією розвитку приватного землеволодіння у пореформеній Росії був перехід до створення буржуазної земельної власності. Дворянське землеволодіння скорочувалось внаслідок продажу дворянами своїх земель представникам інших прошарків населення. Земля все більше втягувалась у товарно-грошеві відносини, найбільш цінні, високоприбуткові угіддя залишались у дворян.

Існувало два типа громад: проста, яка складалася з одного поселення чи його частини (якщо це поселення належало кільком поміщикам), і складна, яка складалася з кількох поселень. Прості общини могли складатися з кількох дрібних сіл, що характерно було для лісистих місцевостей північних губерній, у яких багато тисяч сіл з числом дворів по 3-5 кожне. Великі села (вони були звичайними у південних степових губерніях) складали общину – волость. Задля забезпечення відбуття повинностей залишалась кругова порука: за несправного платника відповідала вся община. Община втручалась у сімейні відносини селянського двору: наслідування, опіка, сімейні розділи, призначення голови родини - «большака», який представляв селянський двір на сільському сході та відповідального за відбуття повинностей. Община брала на себе функції «соціального забезпечення», наприклад, колективна допомога селянам, які постраждали від стихійних лих, чи будівництві будинку. У ІІ половині ХІХ ст. поглиблювалось майнове розшарування общинників, почастішали родинні розділи, змінювались традиційні общинні порядки, заможні двори відкупались від натуральних повинностей. Але не зважаючи на це, сільська община у пореформений період виконувала різноманітні господарські, соціальні, фіскально-поліцейські функції.

28 грудня 1881 р. були видані укази про зниження викупних платежів та про обов’язковий перехід на викуп тимчасовозобов’язаних селян. 18 травня 1882 р. був затверджений Селянський поземельний банк, який видавав кредити на купівлю землі. З метою укріплення економічного стану дворянства 21 квітня 1885 р., був затверджений Дворянський банк, що давав кредити поміщикам на пільгових умовах, 12 червня 1886 р. було видано «Положення про найом на селі роботи». В цілях забезпечення поміщиків робочою силою закон 13 червня 1899 р. істотно обмежував переселення селян, але за десять років кількість переселенців збільшилась у декілька разів.

За даними загальноросійського перепису 1897 р., населення країни складало 125 640 тис. чоловік (без Фінляндії). При цьому на Європейську Росію припадало 102,9 млн., на Азіатську Росію – 22,7 млн. жителів. Населення Росії поділялось таким чином: 99,8 млн. (71%) складали селяни, 13,4 млн. (10,7%) – міщани, 1,7 млн. (1,5%) – нащадкові та особисті дворне, 624 тис.(близько 0,5%) - купці і поважні громадяни, 589 тис. (близько 0,5%) – духівництво, близько 1 млн. (0,8%) «інші» - іноземці, декласовані елементи. За своїми заняттями населення розподілялось на сільськогосподарське 97 млн. (17,2%), торгово – промислове – 21,7 млн. (17,3%) і «невиробниче» - 6,9 млн. (5,5%).

Станові розбіжності зберігались до 1917 р. Дворянство продовжувало залишатися головним привілейованим станом, який користувався значними пільгами, особливо при зайнятті цивільних та військових чинів. Однак, дворянське підприємництво росло не тільки в сфері сільського господарства, а й в промисловості, залізничній та банківській справах.

Важливим соціальним фактором у пореформеній Росії являлось формування промислового пролетаріату і промислової буржуазії. У цей час сформувались кадри постійних робітників, відірваних від землі і проживаючих у великих промислових центрах, але у 80-90-ті роки ХІХ ст. було звичною справою, коли робітники йшли з московських фабрик на літні роботи в село. Основним джерелом формування найманих робітників був відхід селян, у який все більше втягувались жінки. Селяни йшли на заробітки, згодом поселялися у містах на постійне місце проживання. Ядро пролетаріату в пореформену добу складали наймані робітники у великих промислових підприємствах і на залізничному транспорті.

Процес формування промислової буржуазії почався ще в дореформену епоху, коли з оточення дрібних товаровиробників виділялись представники торгівельного і ростовщицького капіталу. Накопичивши необхідний стартовий капітал, вони згодом вкладали його в промислову справу, перетворюючись на промисловців. Однак, зайнявшись промисловим підприємництвом, вони в той же час продовжували поширювати і торгівельні операції. Підприємець одночасно виступав у ролі купця та фабриканта, зростання темпів формування промислової буржуазії було пов’язано з переходом від мануфактури до великої машинної індустрії. Соціальною базою формування промислової буржуазії були купецтво, міщанство та представники розбагатівшого селянства. Відомі династії російських фабрикантів: Гучкови, Коновалови, Кокошкіни, Кондрашеви, Гареліни, Зубови, Морозови, Прохорови, Рябушинські.

У 70-80-ті роки з’являються організації буржуазії для захисту її підприємницьких інтересів. Наприклад, у 1873 р. у Петербурзі з’явилася «Рада з’їздів представників комерційних банків», у 1874 р. в Харкові – «Рада з’їздів гірничих промисловиків Півдня Росії», у 1880 р. – «Рада з’їздів гірничо промисловиків Уральської області» тощо. Регулярно, іноді по декілька разів на рік, збирались їхні з’їзди, котрі займалися питаннями тарифів, податків, робочим законодавством та іншими справами торгівлі і промисловості. Ці союзи промисловців послужили основою для формування великих монополістичних об’єднань. Росія у пореформений час поступово перетворилась з аграрно- сировинної держави у промислово розвинену країну з постійно зростаючими темпами приросту та ринковою економікою. Але розшарування населення, соціальна незахищеність більшості населення призводили до зростання політичної напруженості в країні (страйки, маніфестації тощо).

Під час вивчення теми рекомендовано звернути увагу на такі питання:

1. Загальна характеристика стану економіки та соціальної структури пореформеного періоду. Особливості розвитку капіталізму в Російській імперії.

2. Стан аграрного питання у пореформений період. Два шляху аграрної еволюції у пореформений період (пруський та американський).

3. Завершення промислового перевороту, розвиток капіталізму у соціально-економічній сфері.

4. Особливості формування пролетаріату та буржуазії.

5. Головні підсумки соціально-економічного розвитку у пореформений період.