Главная | Обратная связь

Тема 16. Зовнішня політика Росії у 1860-х - 1890-х рр.

Після поразки Росії в Кримській війні 1853-56 рр. у Європі склалася нова система міжнародних відносин, що отримала назву Кримської. Метою Кримської системи було збереження політичної ізоляції Росії та підтримка її військово-стратегічної слабкості, для чого сформувався антиросійський блок європейських держав у складі Англії, Австрії, Франції. Між тим, Росія залишалася великою державою, але втратила право голосу при вирішенні міжнародних проблем, позбулася можливості надавати ефективну підтримку народам Балкан. У цих умовах російська дипломатія, перш за все, мала вирішіти найскладніші завдання: вийти з міжнародної ізоляції, домогтися скасування обмежувальних статей Паризького договору.

Перспективними завданнями зовнішньої політики Росії цього часу були: збереженя та поширення впливу на Балканах, підтримка національно-визвольного руху проти Туреччини, приєднання території Середньої Азії, нормалізація відносин із Китаєм та Японією. Реалізацію завдань здійснював російський уряд під особистим наглядом імператора: до 1881 року – Олександра ІІ, у 1881-94 рр. – Олександра ІІІ.

Можна виділіти основні напрямки російського зовнішньо-політичного курсу: західний (европейський), східний (протиріччя у межах «східного питання», російсько-турецькі та російсько-балканські відносини), середньоазіатський (поширення геополітичного простору Росії за рахунок приєднання бухарських, хівінських, кокандських земель), далекосхідний (російсько-китайські, російсько-японські, російсько-американські відносини).

Західний напрямок зовнішньої політики Росії. Міністром закордонних справ був призначений О.М. Горчаков, який в умовах політичної ізоляції обрав нову тактику: не втручатися в міжнародні конфлікти; використовувати протиріччя держав для вирішення своєї головної мети, шукати союзників. О.М. Горчаков вирішив йти на зближення з Францією, під час австро-італо-французької війни 1859 р. Росія підтримала Францію, але під час польського повстання 1863-64 рр. Наполеон III демонстративно підтримав поляків. Це призвело до охолодження відносин між двома країнами. Тоді О.М. Горчаков вирішив йти на зближення з Пруссією, що віла у Європі боротьбу за об'єднання роздрібнених німецьких земель. Результати співпраці Пруссії та Росії кардинально змінили ситуацію в Європі. Почалася франко-прусська війна 1870-71 рр., у наслідку якої Наполеон III був скинутий із престолу, в німецьких землях утворилася Германська імперія.

У відповідь на нейтральну позицію Росії у франко-прусській війні 1870- 71 рр. О. Бісмарк і Австро-Угорщина, що знаходилася під його впливом, дали згоду Росії на скасування "нейтралізації" Чорного моря. О.М. Горчаков розіслав великим державам ноту, в якій він повідомляв, що віднині Росія не вважає себе зобов'язаною виконувати умови Паризьскького миру. В Лондоні було скликано конференцію держав, що підписали Паризький договір, 1 березня 1871 р. була підписана Лондонська конвенція про скасування статей Паризького мирного договору, що забороняли Росії і Туреччини будувати військові укріплення і мати військовий флот на Чорному морі. У 70-і рр. в Європі склалася нова політична ситуація - могутня Франція була розгромлена, в центрі Європи утворилася нова, міцна держава - Германська імперія. Між Німеччиною, Англією та Францією виникли протиріччя, на Балканах активізувала свою політику Австро-Угорщина. Росія побоювалася як мілітаризації Німеччини, так і активної політики Австро-Угорщини на Балканах. Вона вирішила йти на подальше зближення з Німеччиною.

У 1873 р. між Росією, Німеччиною і Австро-Угорщиною оформився "Союз трьох імператорів ", він не містив союзних зобов'язань, але три імператори обіцяли один одному вирішувати протиріччя шляхом політичних консультацій, а при загрозі нападу домовлятися про спільні дії. "Союз трьох імператорів" не став довгим і міцним, але участь у ньому дозволила Росії уникнути політичної ізоляції і знову почати відігравати активну роль на Балканах. У 1875 р. між Францією і Німеччиною спалахнула так звана "військова тривога", що погрожувала новою війною в Європі. Францію підтримала Росія, до котрої приєдналася Англія. О. Бісмарк виявив розсудливість, але у російсько-німецьких відносинах настав час охолодження. О.М. Горчаков почав проводити лінію на зближення Франції та Росії.

У останній чверті ХІХ ст. європейська напруга постійно зростала з-за поглиблення протиріч між великими державами: Росією, Англією, Францією, Німеччиною, Австро-Угорщиною. Почалося формування двох військово-політичних блоків. У 1879 р. Німеччина і Австро-Угорщина склали таємний союз проти Росії та Франції. Після приєднання до нього Італії, у 1882 р. сформувався Троїстий союз центрально-європейських держав, що проводив агресивну політику на Балканах, Близькому та Середньому Сході. Не дивлячись на продовження договору трьох імператорів у 1881 р. та 1884 р. і підписання «договору перестраховки» у 1887 р. зрослала недовіра у російсько-германських відносинах. На початку 90-х років Росія знов почала зближення зі Францією. У 1891-92 роках були підписані перші російсько-французські документи про сумісні дії проти Німеччини і Австро-Угорщини. Остаточним кроком оформлення російсько-французького антигерманського союзу стала ратифікація військової конвенції у 1893 р., що посилило протистояння в Європі і боротьбу за переділ сфер впливу.

Східна криза і російсько-турецька війна 1877-78 рр. Після підписання Лондонської конвенції 1871 р. Росія знову отримала можливість відігравати активну роль на Балканах. Зростання національно-визвольного руху та втручання європейських держав в події на Балканах у середині 70-х рр. призвели до виникнення "балканської кризи". У 1875 р. спалахнуло повстання проти турків у Герцоговині, потім в Боснії. У 1876 р. повстання перекинулося на території Болгарії, Сербії, Чорногорії та Македонії. Турки найнещаднішим чином розправлялися з повстанцями. Боротьба балканських християн зустріла особливе співчуття в Росії. На допомогу повстанцям з Росії відправилися близько 5 тис. чол., серед них лікар С.П. Боткін, письменник Г.І. Успенський, художники В.Д. Полєнов, К.Е. Маковський.

У грудні 1876 р. Росія прийняла участь у роботі Константинопольської конференції європейських держав для обговорення шляхів вирішення балканської кризи. Порта відкинула всі пропозиції. За ініціативою російського уряду в березні 1877 р. шість європейських держав підписали "Лондонський протокол", що зобов'язував турецького султана провести реформи в християнських областях Балкан. Туреччина відмовилася прийняти умови протоколу. У квітні 1877 р. Олександр II прибув до Кишинева і в ставці головного командування підписав маніфест про оголошення війни Туреччині. Битви проходили на двох фронтах: Балканському та Закавказькому. Вирішальним фронтом був Балканський. План російського командування полягав у тому, щоб стрімкими темпами зайняти Румунію, швидко наступати до головного Балканського перевалу - Шипці, переправитися через Балкани і вийти до Константинополя. 23 грудня 1877 р. війська генерала І.В. Гурко взяли столицю Болгарії Софію. 8 січня 1878 генерал М.Д. Скобелєв без єдиного пострілу зайняв Адріанополь - другу столицю Туреччини. 17 січня 1878 р. російські війська знаходилися в 80 км. від Стамбула. Європа була приголомшена переходом російської армії через Балкани взимку. Події почали розвиватися стрімко. Англія і Австро-Угорщина змінили свою позицію. Англійська ескадра терміново прибула до Дарданелл і встала поблизу Константинополя. Австро-Угорщина заговорила про мобілізацію.

Успішно розвивалися події і у Закавказзі: була зайнята вся Абхазія, а в листопаді 1877 р. була взята турецька фортеця Карс, військова поразка Туреччини була вочевідь. У лютому 1878 р. у Сан-Стефано - дачному передмісті турецької столиці був підписаний попередній договір. Проголошувалося створення Болгарії в межах, де болгарське населення становило більшість. Болгарія стала автономним князівством із правом обирати князя. Чорногорія, Сербія, Румунія, що вже мали автономії, стали незалежними. Боснія і Герцоговина отримали автономію. Росія – частину Бессарабії, Карс, Ардаган, Батум, Баязет. Туреччина виплачувала Росії величезну контрибуцію. Сан-Стефанський договір значно посилював вплив Росії на Балканах, що викликало різкий протест Європи, насамперед Англії та Австро-Угорщини. Західні країни відмовлялися визнати умови Сан-Стефанського договору, зажадали скликання міжнародного конгресу. Росія змушена була погодитися.

У червні 1878 р. в Берліні відкрився конгрес, в якому взяли участь Росія, Туреччина, Англія, Франція, Німеччина, Австро-Угорщина. Європейські держави діяли єдиним фронтом, російські дипломати опинилися в повній ізоляції і були змушені відступити від умов Сан-Стефанського договору. 1 липня 1878 р. був підписаний Берлінський трактат, за яким фактично почалося розчленування Османської імперії. Болгарія по Балканському хребту була поділена на дві частини - північну і південну. Північна Болгарія мала свій уряд і свою армію. Південна Болгарія під назвою Східна Румелія ставала автономної турецькою провінцією, якою керував губернатор із християн, який призначається турецьким султаном. Підтверджувалася незалежність Сербії, Румунії, Чорногорії, але їхні території були значно урізані. Австро-Угорщина окупувала Боснію і Герцоговину. Англія отримувала острів Кіпр. Умови Берлінського трактату для Росії були дипломатичною поразкою. Але не дивлячись на це, російсько-турецька війна 1877-78 рр. була важливою віхою у боротьбі за визволення слов’янських народів і формуванні їхньої державності.

Середньоазіатський напрямок. У І половині XIX ст. починають помітно розвиватися економічні зв'язки Росії з Середньою Азії, перш за все, торгівля, центром якої став Ташкент. Казахстан частково знаходився в залежності від Росії ще з 1731 р., але залежність ця була невелика. Росія прагнула встановити військовий контроль на шляхах до Середньої Азії.

Політично територія Середньої Азії розділялась на три державних утворення (Бухарський емірат, Кокандське та Хівінське ханства) та декілька незалежних племен. Найбільш розвинутим був Бухарський емірат. До середини XIX ст. Середня Азія стала об'єктом уваги Англії, Китаю, Афганістану. У 1858 р. англійські солдати зайняли Індію. Англія став прагнути перетворити в свої колонії Афганістан, Іран і середньоазіатські ханства. Але до Середньої Азії наближалися і російські батальйони. До середини XIX ст. Росія усвідомила свій інтерес в Середній Азії. У 1858 р. Азіатський департамент Міністерства закордонних справ Росії організував до Середній Азії три російські місії: наукову, торгівельну і дипломатичну. Наукова місія на чолі з відомим вченим - сходознавецем М.В. Ханиковим відправлялася з Баку в Іран і західну частину Афганістану з метою збору відомостей з географії, економіки і політичного стану цього регіону. Торгова місія на чолі з Ч.Ч. Валіхановим відправлялася зі Семипалатинська до Кашгара, східного регіону Китаю. Особливе значення надавалося дипломатичній місії з 180 чол. На чолі з полковником М.П. Ігнатьєвим в Хіву і Бухару. Подальша середньоазіатська політика Росії будувалася на основі висновків місії М.П. Ігнатьєва.

На початку 60-х рр. почався військовий етап у середньоазіатській політиці Росії. Першорядне значення надавалося приєднанню Кокандського ханства. У 1864 р. одночасно два загони - один з форту Перовської (з боку Оренбурга) генерала О. Верьовкіна, інший з міста Вірний під керівництвом генерала М.Г. Черняєва вирушили до Середньої Азії. У вересні 1864 р. з'єднані сили взяли Чимкент. Загін М.Г. Черняєва підійшов до Ташкенту, але взяти його не зміг. 17 червня 1865 р. після повторного штурму війська М.Г. Черняєва оволоділи Ташкентом. У 1866 р. кокандський правитель Худояр-хан підписав угоду про підпорядкування Кокандського ханства Росії, за що частина Кокандського ханства зберегла незалежність. У 1868 р. із завойованих територій було утворено Туркестанське генерал-губернаторство з центром у Ташкенті, генерал-губернатором став К.П. Кауфман. Плацдарм для подальшого наступу в Середню Азію було створено.

У 1867 р. війська під командуванням К.П. Кауфмана повели боротьбу проти бухарського еміра і у 1868 р. російські війська взяли Самарканд, потім Бухару. У червні 1868 р. бухарський емір підписав договір, за яким всі бухарські міста, завойовані російськими військами, входили до складу Росії, а над рештою емір зберігав владу, але зобов'язаний був виплатити Росії 500 руб. контрибуції; російські купці отримували право безперешкодної торгівлі з оплатою мита в 2,5%; емір був зобов'язаний звільнити російських невільників і припинити будь-яку торгівлю людьми. Влада бухарського еміра над рештою території хоча і була номінальною, але зберігалася до 1920 р., коли була утворена Бухарська народна радянська республіка.

У лютому 1873 р. російські війська почали похід на Хіву, у серпні хівинський хан підписав мирний договір, за яким визнавав залежність від Росії зі збереженням внутрішньої автономії, сплачував Росії контрибуцію, російські купці отримували в Хіві право безперешкодної і безмитної торгівлі, до складу імперії входили хівинські землі по правому березі Амудар'ї. Остаточно влада хівинського хана була скинута в 1920 р., коли було проголошено Хорезмську народну радянську республіку.

Російські війська під керівництвом М.Д. Скобелева продовжували наступ на кокандські землі і зайняли Коканд, у вересні 1875 р. був укладений новий договір між Кокандом і Росією. Кокандське ханство було ліквідоване, з нього утворено Ферганську область, що увійшла до складу Росії як частина Туркестанського генерал-губернаторства. У Середній Азії залишалися неприєднаними туркменські племена, які не мали своєї державності. Центром Туркменії була фортеця Геок-Тепе, що була підкорена у травні 1880 р. загіном генерала М.Д. Скобелева. Із завойованих земель була утворена Закаспійська область із центром в Ашхабаді. У 1884 р. до Росії були приєднані землі Мервського оазису, а протягом 1884 - 85 рр. усі туркменські племена. Але приєднання Мерва викликало різке загострення російсько-англійських відносин.10 вересня 1885 р. в Петербурзі між Росією і Англією було укладено договір, за яким: з 1887 р. встановлювався російсько-афганський кордон; Росія визнавала Тибет і Афганістан сферою впливу Англії; Англія визнавала середньоазіатські ханства сферою інтересів Росії. За новим договором 1895 р. між Росією і Англією до Росії відходили землі Паміру по правому березі річки Пяндж. Кінцевим пунктом південного кордону Росії стала р. Кушка.

Середня Азія була завойована Росією протягом 30 років військовими методами, напівсамостійними залишилися два ханства: Хівинське і Бухарське. Середня Азія після входження до складу Росії стала сировинною базою для російської текстильної промисловості та ринком збуту російської промислової продукції, але у складі Російської імперії середньоазіатські народи, що знаходилася на феодальній стадії, отримали можливість прискореного розвитку. Було покладено край рабству і торгівлі невільниками, припинилися феодальні усобиці, створювалися промислові підприємства, удосконалювалося сільськогосподарське виробництво. Були побудовані бавовноочисні заводи, стали добувати кам'яне вугілля, селітру. Будувалися навчальні заклади, лікарні, церкви, мечеті. Розвитку краю сприяла будівля 1880-88 рр. Закаспійської залізниці. Середня Азія поступово втягувалася в російську економіку. Народи Середньої Азії, перебуваючи в складі Росії, не втратили свої національні, релігійні, культурні риси.

Далекосхідний напрямок зовнішньої політики. У ІІ половині ХІХ ст. цей напрямок зовнішньої політики Росії перестав бути другорядним, на міжнародній арені склалася вигідна ситуація для посилення економічних та військово-стратегичних позицій Росії на Далекому Сході. За умовами Айгунського (1858 р.) та Пекінського (1860 р.) договорів із Кітаєм за Росією була закріплена територія вдовж лівого берігу Амуру та увесь Уссурійський край. Почалась господарська колонізація, були засновані міста Благовещенськ, Хабаровськ, Владивосток. Розвивалися торгові та дипломатичні відносини Росії та Японії, між якими у 1855 р. був підписаний Симодський мирний договір. Він визнавав право Росії на північну частину Курільських островів та сумісне володіння Сахаліном. У 1875 р. у Петербурзі був підписаний новий російсько-японський договір, за яким Сахалін визнавался російським володінням, а Куріли - японським. Але ці території і надалі залишалися джерелом військово-політичної напругі у російсько-японських відносинах. Для посилення своїх економічних та військово-стратегичних позицій на Далекому Сході Росія у 1881 р. почала будувати Сибірську залізницю, що зіграла важливу роль у боротьбі за сфери впливу у дальокосхідному регіоні на початку ХХ ст. Відносно США Росія проводила доброзичліву політику, вона підтримала Північ у його боротьбі проти Півдня. У 1867 р. Росія фактично продала США за 7,2 млн доларів Аляску – північно-західну частину американського материка. Але у цілому, російсько-амеріканські відносини у цей час не грали значної ролі у розстановці сил на міжнародній арені.

Під час вивчення теми рекомендовано звернути увагу на такі питання:

1. Міжнародний стан та основні завдання зовнішньої політики Росії в середині – ІІ половині ХІХ ст.

2. Росія та близькосхідна криза середини 70-х років ХІХ ст. Російсько-турецька війна. Сан-Стефанський договір, Берлінський конгрес.

3. Основні напрямки зовнішньої політики Росії та формування нової розстановки сил на міжнародній арені у 1880-х - початку 1890-х рр.