Главная | Обратная связь

Порушення цілеспрямованої діяльності

Поведінка людини є форма взаємодії її з навколишнім сере­довищем, яка ускладнюється в процесі еволюції і спрямована як на пристосування до цього середовища, так і на активну його зміну.

Загальна поведінка людини виявляється в діях різного сту­пеня складності, починаючи від нижчих форм (прості рухові реф­лекторні акти) і кінчаючи найскладнішими трудовими навичка­ми, набування, ускладнювання і вдосконалювання яких відбу­ваються протягом усього життя.

Елементарною частиною найскладнішої дії є рух. «Уся не­скінченна різноманітність мозкової діяльності зводиться оста­точно до одного лише явища — м'язового руху. Чи то сміється дитина, побачивши іграшку, чи то посміхається Гарібальді, коли його женуть за надмірну любов до батьківщини, чи то тремтить дівчина, вперше думаючи про кохання, чи то Ньютон створює світові закони і пише їх на папері,— скрізь остаточним фактом є м'язовий рух...» (І. М. Сеченов). «Усі свідомі рухи..., що їх на­зивають звичайно довільними, є,— зазначав І. М. Сеченов,— в точному значенні відбитими. А це значить, що перша причина всякої людської дії лежить поза нею».

Рух є наслідок діяння .на організм найрізноманітніших чинни­ків іззовні або з внутрішньої сфери через екстеро- і інтероцептори. Ступінь складності руху залежить від рівня нервової систе­ми, на якому реалізується даний руховий акт.

Рухові акти, які здійснює людина, поділяються на мимовіль­ні і довільні.

Мимовільні рухи — це безумовнорефлекторні акти, тобто без­посередня відповідь на безумовний подразник.

В основі ж цілеспрямованої діяльності людини лежать до­вільні рухи.

Довільні рухи на відміну від мимовільних являють собою за своїм фізіологічним механізмом (І. М. Сеченов, І. П. Павлов) умовнорефлекторні, вмотивовані, усвідомлені людиною рухові акти різного ступеня складності, що їх вона робить для досяг­нення якоїсь мети. Вони відбуваються з обов'язковою керівною та організуючою участю кори мозку.

Довільні рухи людини здійснюються під обов'язковим контро­лем свідомості. Для того, щоб зробити довільний рух, необхідно, щоб зорові, вестибулярні або слухові імпульси були перешифровані в певну систему кінестетичних сигналів і спрямовані до від­повідних м'язових груп (О. Р. Лурія). В лабораторіях І. П. Пав­лова, П. С. Купалова, В. П. Протопопова та ін. було експери­ментальне показано «перехід» безумовнорефлекторних рухів в умовнорефлекторні, тобто «довільні», хоча ці останні, звичайно, не можна повністю ідентифікувати з усвідомленою довільною діяльністю людини.

Сукупність довільних рухів, здійснюваних у певному комп­лексі і послідовності для досягнення певної мети, становить дію, яка є у людини соціальне зумовленою і найтісніше зв'язана з ді­яльністю другої сигнальної системи. Хоча в структурі деяких поведінкових актів тварин і людини є спільні механізми (по­треби і потяги), проте навіть ці останні мають у людини зовсім іншу якість (навіть для задоволення такої явно біологічної по­треби, як потяг до їжі, необхідні певні умови: вигляд їжі, її сма­кові якості, умови і спосіб приймання тощо).

Крім цих, «суто біологічних», потреб, у людини є специфіч­ні, вищі потреби, зумовлені чинниками соціального порядку (прагнення взаємодопомоги, здатність до самопожертви в ім'я високої мети та ін.). Вищі потреби у людини домінують над ниж­чими і пригнічують їх за певних умов. Отже, цілеспрямовані дії є наслідком усвідомлення людиною своїх потреб та мотивів.

Слід зважити на те, що коли ми кажемо про свідомі цілеспря­мовані дії, то це не значить, що будь-яка дія завжди перебуває в центрі свідомості (І. П. Павлов). Усталені внаслідок багато­разового підкріплення дії, що мають назву, навичок, людина може робити автоматично, і вони не будуть центральними в сві­домості в даний момент. Експериментальні дослідження, які провели В. П. Протопопов і його співробітники, показали, що навичка утворюється тільки в умовах стимульно-перешкодної ситуації. Для подолання перешкоди роблять дії, частина яких не досягає мети, тоді як інші виявляються адекватними ситуації.

При повторенні дії цей зв'язок усталюється у формі певного комплексу рухів, який завжди приходитиме в дію при повторен­ні подібної ситуації, тобто виробляється певна схема дії. Ана­логічним способом виробляються навички й у дитини. З багатьох «схем» у кожній даній ситуації людина вибирає найдоцільнішу. Звідси й виникло ідеалістичне тлумачення про «свободу волі», «свободу розуму». Однак «свобода прийняття рішення» — це ви­бір найраціональнішого варіанта його виконання, зумовлений реальною ситуацією.

Таким чином, стає зрозумілою глибока помилковість як ідеа­лістичних, так і механістичних поглядів на вольову діяльність.

Механістичною є поширена в США «психологічна» теорія бі­хевіоризму. Її послідовники вивчають поведінку тільки в плані «стимул — реакція», подразнення і відповідь, тобто її зовнішні прояви. Внутрішні механізми поведінки — як фізіологічні, ви­вчені школою І. П. Павлова, так і психологічні — лишаються поза увагою біхевіористів. Свідомість та її провідну роль в по­ведінці людини вони цілком ігнорують.

Теорія «свободи волі», вкрай ідеалістична і близька до релі­гійних поглядів, заперечує всяку детермінованість поведінки, зу­мовленість П зовнішніми, зокрема соціальними, чинниками.

Незважаючи на існування різних відтінків і варіантів цих теорій, що ускладнюють і маскують їхню справжню суть, всі вони є антинауковими, гальмують розвиток науки. На противагу цим теоріям єдино правильним поглядом на природу вольових дій є марксистсько-ленінське вчення, згідно з яким поведінка людини детермінована широким колом чинників, що діють на неї; з них провідну роль відіграють соціальні. В межах цього людина «вільна» вибирати найбільш адекватний спосіб дії (як умовам середовища, так і її особистості).

Порушення цілеспрямованих дій (активно­сті). У психіатричній клініці можна виділити три варіанти по­рушень цілеспрямованих дій: а) посилення активності — гіпербулію; б) ослаблення — гіпо- і абулію; в) спотворення — парабулію.

Посилення цілеспрямованих дій може бути загальним і одно­бічним.

Загальне посилення цілеспрямованих дій — це підвищене прагнення діяльності, яке хворий постійно реалізує. При цьому кількість і різноманітність рухових актів дуже великі; нерідко воли становлять вихор безладно мінливих або одночасно здійс­нюваних хворим різних дій, стан загального рухового і мовного збудження. Типовим клінічним виявом цього патологічного ста­ну є маніакальне збудження. Хворі безперервно рухаються, ре­агують на будь-який подразник з навколишнього середовища, постійно відриваючись і переключаючись на нові. Вони бігають, танцюють, співають і декламують до хрипоти, хапають письмове приладдя, намагаються писати і малювати, зображують ба­лерин, боксерів, використовують фізкультурні прийоми, в усе втручаються на словах і на ділі. Жінки охоче роблять з паперу і ганчір'я різні прикраси і т. п. Однак внаслідок підвищеної неуважливості розпочата дія часто не завершується, так що продуктивність у кінцевому підсумку практично дуже незначна, а в тяжких випадках зовсім відсутня.

Клінічні спостереження й експериментальні фізіологічні дані свідчать про те, що у хворих з описаним вище порушенням має місце ослаблення гальмівних кіркових механізмів і різке підви­щення збуджувального процесу в корі і підкірці.

Однобічне посилення цілеспрямованих дій — це посилення активності, спрямованої на реалізацію якоїсь однієї обмеженої, але постійної для даного хворого мети. Воно може спостеріга­тися як на тлі звичайного стану активності, так і на тлі загаль­ного її зниження.

Клінічним прикладом описуваної патології є поведінка нар­команів, що відзначаються винятковою впертістю, великою ак­тивністю при добуванні наркотиків, яка часто абсолютно не відповідає звичайній їхній млявості, безініціативності в праці і побуті.

Однобічне посилення дій спостерігається й у маячних хво­рих (при маяченні переслідування, отруєння, фізичного впливу, ревнощів). Ця однобічна активність має в своїй фізіологічній основі вогнища інертності збудження в певних кіркових зв'яз­ках при негативній індукції на багато інших зв'язків.

Ослаблення або зниження цілеспрямованої діяльності — гіпобулія (аж до повної абулії) клінічне виявляється в зниженні або цілковитій відсутності спонукань, у руховій і мовній загальмованості, обмеженості мімічних рухів при повній анато­мічній цілості рухового центрального і периферичного апарата. Це свідчить не про органічне порушення, а про функціональне гальмування у вищих відділах мозку.

Гіпо- і абулія відмічаються при апатоабулічному синдромі, а також астеноабулічному і депресивному синдромах. Абулія нерідко поєднується з пасивною підкорюваністю; при цьому хво­рі виконують дії за бажанням і пропозицією осіб, що їх оточу­ють, навіть коли ці дії їм неприємні. Пасивну підкорюваність слід відрізняти від підвищеної навіюваності. Остання виявляє­ться у виконанні якої-небудь дії за вказівкою певних (автори­тетних для хворого або близьких йому) осіб, без обдумування і критики. Вона сдостерігається у олігофренів, алкоголіків, істе­ричних та ін.

Пасивна підкорюваність не є вибірною, її може викликати у хворого з цим феноменом будь-яка особа. Хворому кажуть: «Покажіть язик, я уколю його шпилькою», і він виконує цю пропозицію, хоча й бачить шпильку в руках співрозмовника.

Спотворення цілеспрямованих дій виявляється в їх невідпо­відності подразникам навколишнього середовища і всій ситуа­ції в цілому.

Розрізняють:

а) нав'язливі потяги і дії;

б) насильні дії;

в) не­переборні потяги і дії;

г) імпульсивні дії;

д) амбітендентність;

е) кататонічний синдром.

Нав'язливі потяги і потреба в діях аналогічні нав'язливим думкам і звичайно зв'язані з нав'язливими емоціями. Нав'яз­ливі потяги і дії — це раптово виникаюча потреба в реалізації певної дії, до якої хворий ставиться критично, тобто розуміє безглуздий її характер і в якійсь мірі бореться з нею. Вони ви­никають умовнорефлекторним шляхом, найчастіше психогенне, нерідко на тлі астенізації кори мозку, при вимушеному недоси­панні, тобто звичайно в стані неповного гальмування кори мозку.

За своїм змістом нав'язливі потяги і дії дуже різноманітні — від досить безвинної нав'язливої лічби або нав'язливого праг­нення переконатися, чи замкнені двері, що спостерігається іноді й у здорових, до найтяжчого потягу до вбивства близьких лю­дей, самогубства і т. п. Здебільшого вони протилежні змістові думок даної людини, у зв'язку з чим хворі борються з ними.

Описані симптоми входять до складу синдрому нав'язливості і спостерігаються при неврозі нав'язливості, рідше при судинних ураженнях головного мозку, енцефалітах, шизофренії та ін. Фі­зіологічні механізми нав'язливих дій такі самі, як і нав'язливих думок.

Насильні дії — це такі, звичайно нескладні дії або навіть рухи, які людина здійснює, незважаючи на розуміння їх боліс­ного характеру; вона не може,ні боротися з ними, ні подолати їх. Насильні дії звичайно зв'язані з органічними ураженнями моз­ку (енцефаліти, опухи, судинні процеси та ін.), і опис їх подає­ться в підручниках неврології. Цей вид порушень слід відріз­няти від так званого «психічного автоматизму», коли хворий відчуває свої вчинки (як і думки, і емоції) не своїми власними, а «зробленими» йому кимсь іншим. При цьому він не ставиться до них критично, а витлумачує їх у формі маячення.

Непереборні потяги і дії— це несподівано виникаючі пато­логічні потяги такої сили, що хворі не можуть загальмувати їх і реалізують у дії. Вони, як правило, короткочасні, усвідомлю­ються як хворобливі або неправильні і мають завжди однаковий для даного хворого характер. Такі явища реалізуються в діях, які більш або менш постійно повторюються у даної людини при відповідній ситуації.

Клептоманія — прагнення красти без будь-яких стимулів і зацікавленості; піроманія — прагнення підпалювати; дромоманія — нестримний потяг до бродяжництва.

Ці дії можуть становити певну небезпеку для самих хворий і для оточуючих, оскільки вони виникають раптово і позбавлені якої-небудь видимої мотивації.

Непереборні потяги можуть бути наслідками енцефалітів, вони спостерігаються також при психопатіях, шизофренії і дея­ких інших захворюваннях.

Імпульсивні дії— це звичайно прості, не зв'язані із ситуа­цією, одиночні дії, часто руйнівні за своїм характером. Хворий раптово схоплюється і тут же сідає знову, може несподівано вдарити кого-небудь з оточуючих і т. п. Це відмічається найча­стіше у хворих на шизофренію й енцефаліт.

Нозологічна належність описуваних явищ неоднорідна, їхня патофізіологічна суть не цілком вивчена. В багатьох випадках удається встановити умовнорефлекторний характер їх виник­нення.

Амбітендентність— двоїстий характер дії як вияв боротьби двох протилежних тенденцій. Амбітендентність може клінічно проявлятися безпосередньо в спотворенні якої-небудь простої дії (наприклад, під час їди хворий підносить ложку до рота, але не з'їдає їжі, а знову опускає ложку в тарілку, потім підносить її до рота і так робить багато разів), а також і в складніших поведінкових актах. Так, хворий вимагає випустити його, рветь­ся до дверей, стукає, намагається зірвати їх з петель, але коли йому відчиняють двері, то він повертається і йде в глиб відді­лення. Це «розщеплення» в діях найчастіше спостерігається при шизофренії. Патофізіологічно його можна розуміти так, що вогнище збудження, виникаючи в деяких зв'язках кори, не викликає гальмування в протилежних йому за значенням зв'язках (наприклад, піти — лишитися) внаслідок слабкості ін­дукційних відношень (Є. О. Попов).

Ряд споріднених симптомів порушення поведінки може скла­датися в окремі синдроми. Таким є, наприклад, кататонічний синдром. Одним із симптомів, що входять до складу цього синд­рому, є кататонічний ступор — стан, який клінічно виявляється в скутості і знерухомленні, тобто руховому заціпенінні. Хворий лежить нерухомо, не міняючи пози протягом багатьох годин, днів, місяців і зрідка навіть років. Найхарактернішою є ембріо­нальна поза: тулуб напівзігнутий, ноги зігнуті в колінах і піді­брані до живота, руки зігнуті в ліктях і також приведені до тулуба, голова приведена до грудей. При положенні на спині хворий нерідко не торкається потилицею до подушки, голова ви­сить над постіллю (симптом «повітряної подушки»). Іноді хворі застигають сидячи і навіть стоячи, в пасивно наданому їм поло­женні. Це явище називається воскоподібною гнучкістю. Вона може настати іноді навіть під час ходіння. Поза може зберіга­тися протягом більш або менш тривалого часу (до кількох хви­лин і довше).

У кататонічний синдром входить мутизм — відсутність відпо­віді на поставлені запитання, а також спонтанної мови. В дея­ких випадках при відсутності мовної відповіді на запитання, поставлене звичайним гучним голосом, удається дістати її, якщо звернутися до хворого тихим голосом або навіть пошепки. І. П. Павлов пояснив це явище як прояв гіпнотичної парадок­сальної фази, при якій слабкі подразники викликають реакцію, тоді як на сильні — вона не настає.

При цьому синдромі спостерігаються також: пасивний нега­тивізм — відсутність будь-яких дій при відповідній інструкції; активний негативізм — дії, протилежні інструкції або пасивному рухові лікаря.

Перший вид негативізму зв'язаний з гальмуванням у корі мозку, яке робить неможливою будь-яку діяльність у відповідь на подразнення; другий — із станом гіпнотичної ультрапарадоксальної фази у корі мозку, коли подразнення однієї з контраст­них «сполучених пар», антагоністичних, за І. П. Павловим (наприклад, іти — сидіти), спричиняється до її гальмування і по­зитивної індукції протилежного зв'язку.

Мають місце також парамімії, коли мімічна гра не відпові­дає ні змістові висловлювань хворого, ні його емоціям.

Згідно з поглядами І. П. Павлова, кататонічний ступор, до якого належать описані вище явища, зв'язаний з наявністю у вищих відділах мозку розлитого позамежного гальмування, ча­сткового з фазовими явищами в корі мозку і вивільненням нищерозміщених механізмів (стовбурових, підкіркових), які здій­снюють поступальні рефлекси, шийні тонічні та ін.

Кататонічне збудження характеризується відсутністю ціле­спрямованості рухів, їх нексординованістю і дисгармонійністю. Рухи кататоніка химерні і немовби умисні. Вони позбавлені сен­су і не відповідають ні характерові подразнень, ні загальній си­туації. Ця особливість кататонічного збудження дає можливість відмежувати його від збудження маніакального, при якому збе­рігається цілеспрямованість і координованість рухів, а також від гіперкінезів органічного походження. Нерідко хворі повто­рюють рухи кого-небудь з оточуючих, копіюючи їх (ехопраксія), або повторюють чужі слова (ехолалія).

Ехоявища можна пояснити як прояв загальмованості вищих і оживлення більш низьких, примітивних механізмів (А. Г. Іванов-Смоленський). Ряд рухів і поз у деяких хворих постійно повторюється, що має назву стереотипій. Це зумовлено явищами інертності в деяких кіркових зв'язках.

Рухове збудження, як правило, супроводиться й мовним збудженням. У висловлюваннях хворих можуть бути всі форми мовних порушень — «мовна мішанина», неологізми, вербігера-ції, стереотипії. Це спостерігається переважно при шизофренії. Основою патофізіологічних механізмів кататонічного збудження є позамежне гальмування в корі головного мозку і позитивна індукція на підкіркові рухові механізми, чим і пояснюється не-координованість, хаотичність збудження, а також відсутність їх «кіркового оформлення», тобто плавності і закінченості рухів. У зв'язку з цим окремі рухи кататоніків, точніше — їх елементи, нагадують гіперкінези (особливо мімічні).