 |
|
Хронічний гастрит (ХГ)
Хронічний гастрит - це хронічне запалення слизової оболонки шлунка з процесами її структурної перебудови (атрофія і регенерація), що супроводжують-ся, як правило, функціональною недостатністю шлунка, порушеннями моторики і інкреторної функції. Досить часто трапляються в похилому і старечому віці.
У старших людей переважають гіпоацидні і анацидні форми ХГ. Це зумовлено структурною перебудовою і розвитком атрофічних змін з боку різних елементів стінки шлунка, зокрема залозистого апарату. Етіологічні (екзогенні і ендогенні) фактори такі ж, як у пацієнтів більш молодого віку. Розрізняють 3 ступені морфологічних змін слизової оболонки шлунка: поверхневий гастрит, або початкова фаза; глибокий гастрит з ураженням залоз без атрофії, або проміжна фаза, і атрофічний гастрит, або кінцева фаза. У ППВ частіше трапляється атрофічний гастрит. Виділяють 3 форми атрофічного гастриту: чисто атрофічний і атрофічний з кишковою метаплазією. Як особливі форми виділяють: ригідний антральний гастрит, поліпозний і кістозний гастрити, які не мають специфічних клінічних симптомів.
Діагностика гастриту базується на ендоскопічних дослідженнях. Частота поліпозних гастритів з віком збільшується. Скарги і клініка у ППВ менш виражені, ніж у молодих, часто гастрит протікає латентно. У пацієнтів виникають скарги на відчуття важкості в шлунку, його переповнення. Тупий біль у надчеревній ділянці, що посилюється після їжі, відрижка повітрям, іноді тухлим яйцем, зниження апетиту. Найбільш патогномонічними ознаками хронічного гастриту у ППВ є відсутність вираженого погіршання самопочуття, значної втрати маси тіла, перевага диспепсичного синдрому над больовим і наявність секреторної недостатності шлунка.
Діагностика. Для встановлення діагнозу потрібно провести різні дослідження органів травлення (ФГДС, рН – метрію, рентгенологічне дослідження) в першу чергу для виключення раку шлунка з гістоморфологічним підтвердженням відповідних змін слизової оболонки шлунка.
Лікування. Лікування ХГ залежить від стану секреторної функції шлунка.
Програма лікування включає:
1. Дієта №1 з обмеженням жирів. При переході до нормального раціонального харчування розширення меню не повинно включати копченості, вироби з тіста, гострі приправи і спиртні напої. Харчування дробне 5 – 6 разів на добу.
2. Замісна терапія при відсутності в шлунку хлоридної кислоти і пепсину (натуральний шлунковий сік по 1 столовій ложці 3 – 5 раз на добу в 0,5 склянці води під час їжі) або – розведену хлоридну кислоту з пепсином. Бетацид і ацидин – пепсин (під час або після їжі) по 1 табл. 3 – 4 рази на день, розчинивши таблетку в 1/3 склянки води.
3. При больовому синдромі - спазмолітики (но – шпа, платифілін, папаверин, спазмолітин). Препарати атропіну чи беладони призначають з врахуванням відсутності глаукоми.
4. Церукал для нормалізації перистальтики.
5. Ферментні препарати (панкреатин по 1 гр. 4 рази на день перед їдою).
6. Настої лікарських трав (ромашка, подорожник, м’ята, деревій).
7. Результативне лікування в санаторіях: Єсентуки, Моршин, Миргород тощо.
Виразкова хвороба
Виразкова хвороба (ВХ) – хронічне рецедивуюче захворювання, що характеризується формуванням виразкового дефекту в слизовій оболонці шлунка або дванадцятипалої кишки внаслідок порушення загальних місцевих механізмів регуляції трофіки слизової оболонки. У похилому віці це захворювання зустрічається не часто, але в останні десятиліття спостерігається значне зростання.
До основних вікових чинників розвитку ВХ належать:
- порушення нейрогуморальної регуляції діяльності шлунка і 12 – палої кишки;
- зменшення кровопостачання слизової оболонки шлунку;
- порушення трофіки і слизоутворення.
Виразкові ураження у ППВ поділяються на:
1) «застарілу» виразкову хворобу – це ВХ, що виникла в молодому і середньому віці і існує тривалий час;
2) «пізню» виразкову хворобу – це ВХ, що розвинулася в похилому або старечому віці;
3) «старечі» виразки, які є симптоматичними виразками при хронічних захворюваннях системи кровообігу, дихальної системи, тривалому вживанні медикаментів.
Етіологія і патогенез «застарілої» та «пізньої» ВХ однакові і полягають в порушенні співвідношення між факторами агресії і факторами захисту слизової оболонки шлунка та 12 – палої кишки. У пацієнтів молодшого віку більш посилені агресивні фактори шлункового соку, а у ППВ більшою мірою послаблюються захисні чинники (знижені регенеративні можливості епітеліальних клітин, порушений кровообіг, змінена слизова оболонка шлунка, тривале тютюнопаління, вживання алкоголю, медикаментів тощо). У ППВ усе це зумовлює частішу локалізацію виразки шлунку. Для «застарілої» виразки рідко виявляється чітка сезонність загострень і частіше зустрічається постійно прогресуючий тип перебігу хвороби з тривалішими періодами загострень. Нерідко загострення ускладнюється масивною кровотечею або перфорацією. Терміни рубцювання виразкового дефекту у ППВ подовжуються, а частота загострень зменшується.
«Пізня» виразкова хвороба у ППВ має кілька особливостей:
- в одних пацієнтів переважає больовий синдром, який буває постійного характеру, помірно виражений, не залежить від споживання їжі;
- у деяких випадках болю може не бути, а переважає диспепсичний синдром і значна кровотеча;
- сезонність рецидивів відсутня, кислотність збережена;
- виразки не глибокі, переважають великі дефекти, локалізуються переважно у верхніх відділах шлунку;
- часто довгий час не рубцюються і ускладнюються малігнізацією, перфорацією або кровотечею;
- майже у 50% ППВ виразкова хвороба супроводжується прихованою кровотечею;
- кровотеча часто може поєднуватися з перфорацією;
- анамнез і об’єктивне обстеження малоінформативні;
- для діагностики виразки ППВ рекомендують проводити рентгенологічне і ендоскопічне обстеження, тому що вони доповнюють одне одного.
Лікування виразкової хвороби традиційне. При в його проведенні виділяють 2 періоди:
- лікування активної фази загострення;
- запобігання рецидиву.
Лікувальна програма включає:
1. стаціонарне лікування;
2. лікувальний режим;
3. лікувальне харчування;
4. медикаментозне лікування.
Принципи лікування виразкової хвороби у ППВ залишаються такими як і при лікуванні осіб молодого віку, але з врахуванням показів і протипоказів деяких лікарський препаратів, їх фармакодинаміки у ППВ.
Особливості антибактеріальної терапії в осіб похилого і старечого віку
Антибактеріальну терапію необхідно проводити за наявності клінічних ознак бактеріальної інфекції, хоча у хворих похилого та старечого віку клінічні прояви можуть бути незначно вираженими. Профілактичне застосування антибактеріальних препаратів у осіб похилого віку в амбулаторній практиці повинно бути обмеженим, оскільки токсичні ефекти ліків можуть перевищувати позитивний ефект терапії, водночас радикальна ліквідація інфекційного процесу є сумнівною. У осіб похилого віку, на відміну від молодих пацієнтів, не варто намагатися досягти повного бактеріологічного виліковування (ерадикації мікроорганізмів), оскільки це малоймовірно і потребує тривалих курсів терапії. У осіб похилого й старечого віку адекватним ефектом слід вважати клінічне одужання (зникнення клінічних проявів) і зменшення вираженості бактеріурії за відсутності бактеріемії.
Під час вибору антибактеріального препарату слід враховувати те, що в пацієнтів похилого й старечого віку знижується функція екскреторних органів (печінки й нирок), що може супроводжуватися появою токсичних впливів навіть у разі застосування терапевтичних доз антибактеріальних засобів. Деякі антибактеріальні препарати є небажаними у хворих похилого віку, оскільки ризик розвитку небажаних явищ перевищує можливу користь лікування. Крім того, особам похилого й старечого віку недоцільно застосовувати антибактеріальні засоби з бактеріостатичною дією (тетрацикліни, сульфаніламіди, хлорамфенікол, лінкоміцин) через ризик селекції стійких штамів мікроорганізмів і розвитку суперінфекції.
У хворих цієї вікової категорії тривалість антибактеріального лікування повинна бути мінімальною з метою зниження ризику розвитку ускладнень. У деяких випадках можливий більш короткий курс лікування загострення ХХН - пієлонефриту.
У осіб похилого й старечого віку профілактичне застосування антибактеріальних препаратів є недоцільним, оскільки користь від такого лікування не доведена й сумнівна, а потенційний ризик ускладнень (бактеріальної та грибкової суперінфекції) є досить високим. Таке лікування у осіб віком понад 60 років може бути виправданим у разі частих і важких рецидивів інфекції, а також при ускладненому пієлонефриті (аденома передміхурової залози, сечокам'яна хвороба, некомпенсований цукровий діабет, неврологічна патологія з порушенням функції тазових органів) за наявності безсимптомної бактеріурії.