 |
|
НОРМАТИВНІ РІВНІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОЛОГІЧНОЇ МЕРЕЖІ
УДК 349.6
Ващишин М.Я., к.ю.н., доцент
Львівський національний університет імені Івана Франка
Проведено науково-теоретичний аналіз особливостей правового регулювання національної екологічної мережі України, що здійснюється на глобальному, європейському, міждержавному, національному та локальному рівнях.
Ключові слова: національна екологічна мережа, рівні правового регулюваня, природно-заповідний фонд, біологічне та ландшафтне різноманіття.
Проведен научно-теоретический анализ особенностей правового регулирования национальной экологической сети Украины, которое осуществляется на глобальном, европейском, межгосударственном, национальном и локальном уровнях.
Ключевые слова: национальная экологическая сеть, уровни правового регулирования, природно-заповедный фонд, биологическое и ландшафтное разнообразие.
Vashchyshyn M.J. NORMATIVE LEVELS OF LEGAL REGULATION OF NATIONAL ENVIRONMENTAL NETWORK
The scientific and theoretical analysis of the feature legal regulation of national environmental network in Ukraine, done at global, European, international, national and local levels.
Key words: national environmental network, levels of legal regulation, natural-protected fund, biological and landscape variety.
Наростання і глобалізація екологічних проблем, котрі були усвідомлені світовою спільнотою, спонукали звернути увагу на важливість і необхідність збереження ландшафтного та біологічного різноманіття, як одного із найбільш ефективних напрямків охорони навколишнього природного середовища. Цей напрямок був окреслений і зафіксований у низці міжнародно-правових стандартів у сфері охорони довкілля. Найбільш відчутні зміни екологічної політики у організаційно-правовому та інституційно-функціональному аспектах у напрямку збереження ландшафтного та біологічного різноманіття відбулися в Європі шляхом розбудови Всеєвропейської екологічної мережі, активною учасницею котрої стала й Україна.
Наша держава на основі рекомендацій Всеєвропейської стратегії збереження біологічного та ландшафтного різноманіття створила належну правову базу формування та функціонування національної екологічної мережі, зокрема прийняла два спеціальних закони про національну екологічну мережу, уклала декілька важливих двосторонніх міждержавних договорів про створення транскордонних елементів екологічної мережі, а також розробила і продовжує розробляти локальні схеми побудови національної екологічної мережі по всій території України.
Національна екологічна мережа, формування якої розпочалося в Україні у 2000 році, є унікальним об’єктом правового регулювання. Правові аспекти організації національної екологічної мережі України були предметом наукових досліджень окремих представників еколого-правової та земельно-правової науки, зокрема таких, як В.І.Андрейцев, Г.І.Балюк, П.А.Гвоздик, А.П.Гетьман, А.Й.Годованюк, Б.В.Даниленко, І.І.Каракаш, О.Б.Кишко-Єрлі, С.М.Кравченко, М.І.Максименко, Н.Р.Малишева, В.В.Носік, А.К.Соколова, О.Ш.Чомохашвілі, Х.І.Чопко, Ю.С.Шемшученко. Однак детального аналізу субординації та координації правового регулювання відносин стосовно формування національної екологічної мережі України на усіх нормативних рівнях ними не проводилося.
Метою статті є дослідження основних засад правового регулювання відносин у сфері формування та функціонування національної екологічної мережі на основі аналізу міжнародних конвенцій у сфері охорони довкілля, Всеєвропейської стратегії збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, міждержавних угод, національного законодавства про екологічну мережу та локальних схем формування екомережі в Україні.
Проблеми охорони навколишнього середовища потребують міжнародного співробітництва, спільних погоджених дій держав і міжнародних організацій на всіх рівнях – глобальному, регіональному, субрегіональному і двосторонньому. Багаторівневий характер міжнародно-правової охорони навколишнього середовища пов’язано з різноманіттям об’єктів правової охорони: універсального використання (Світовий океан, Антарктика); багатонаціональні об’єкти (деякі водні ресурси, мігруючі тварини); взаємні об’єкти (міжнародні ріки та озера, прикордонні природні комплекси); національні об’єкти [1, с.506]. Специфіка екологічної мережі як міжнародної форми збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, її обширне територіальне розташування, особливі організаційно-функціональні засади її побудови та взаємного узгодження охорони її транскордонних структурних елементів вимагають ще більш чіткого й розгалуженого правового регулювання відповідної сфери екологічних відносин, визначення та локалізації конкретних особливо охоронюваних об’єктів екологічної мережі на місцевому рівні.
Так, відповідно до Загальнодержавної програми формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки екологічна мережа об’єднує ділянки природних ландшафтів у територіальну цілісну систему. З огляду на функції, площу, видовий склад рослинного і тваринного світу в національній екологічній мережі виділяються елементи міжнародного, загальнодержавного та місцевого значення [2].
Основними завданнями формування національної екомережі є відновлення довкілля, підвищення природно-ресурсного потенціалу території України та збереження ландшафтного та біологічного різноманіття. Біологічне різноманіття (біорізноманіття) є визначальним для підтримки життя на планеті та має надзвичайно важливе екологічне, генетичне, соціальне, економічне, наукове, освітнє, культурне, рекреаційне й естетичне значення. Крім цих ключових цінностей, біологічне різноманіття визначає здатність живих організмів, у тому числі людини, адаптуватися до змін оточуючого середовища [3, с.166].
На глобальному рівні було вперше визначено актуальність проблеми збереження компонентів біологічного різноманіття на Стокгольмській конференції ООН з проблем довкілля 1972 р. Поняття ж біологічного різноманіття було сформульоване на конференції ООН з навколишнього середовища й розвитку і закріплене у Конвенції про охорону біологічного різноманіття від 5 червня 1992 р., прийнятій на міжнародній конференції у Ріо-де-Жанейро ( ратифікованій в Україні відповідним Законом України від 29 листопада 1994 р.).
Ці важливі міжнародно-правові документи сприяють і заохочують держави до подальших дій, відображаючи тенденцію глобальної солідарності у розв’язанні планетарних проблем охорони довкілля. Ці декларації проголошують принципи «зеленої» поведінки держав та міжнародного співробітництва у сфері охорони довкілля, впливають на світовий правопорядок, а їх положення втілюються в конвенціях, рішеннях міжнародних організацій та в національному законодавстві. Основні засади Декларації Ріо включені до конституцій та національного законодавства багатьох країн світу [4, с.59]. Конституцією України у ст.50 проголошено право кожного на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Кожному гарантується право вільного достуру до інформації про стан довкілля, а також право на її поширення.
Окрім Стокгольмської декларацї та Декларації Ріо, котрі є універсальними джерелами «м’якого» права у сфері охорони навколишнього середовища, важливу роль відіграють ті джерела, котрими врегульовано окремі напрямки природоохоронної діяльності. Формування природоохоронних об’єктів міжнародного значення відбувається відповідно до міжнародних Конвенцій, зокрема Конвенції про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як середовища існування водоплавних птахів (1971р.), Конвенції про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини (1972р.), Конвенції про збереження мігруючих видів диких тварин (1979р.), Конвенції про охорону та відтворення транскордонних водостоків та міжнародних озер (1999р.), Конвенції про охорону дикої флори і фауни та природних середовищ їх існування в Європі (1979р.), Конвенції про захист Чорного моря від забруднення (1992р.) тощо.
Однак такий вибірковий підхід, тобто збереження окремих видів флори і фауни та окремих природних об’єктів, не може вирішити проблеми втрати різноманіття на планеті. Збереження біорізноманіття потребує комплексного підходу, тобто однакового рівня захисту щодо усіх складових біологічного різноманіття [3, с.167], що й було враховано при розробці Конвенції про охорону біологічного різноманіття (1992р.) та Всеєвропейської стратегії збереження біологічного та ландшафтного різноманіття (1995р.).
На міжнародній конференції у нідерландському м.Маастрихт «Збереження Європейської природної спадщини: на шляху до Європейської екомережі» у 1993 році було ухвалено розробити Всеєвропейську стратегію збереження біологічного та ландшафтного різноманіття і передбачено формування Всеєвропейської екомережі. На європейській конференції міністрів охорони навколишнього природного середовища в рамках процесу «Довкілля для Європи» (м.Софія, 1995 р.) було офіційно узгоджено початок розбудови Всеєвропейської екомережі як фізичної (на місцевості) мережі ключових територій (core areas), з’єднаних природними коридорами (corridors) та підтримуваних буферними зонами (buffer zones).
У Європейському Союзі вживаються послідовні і цілеспрямовані заходи, спрямовані на досягнення сталого розвитку й охорону навколишнього природного середовища в Європі. У 1998 році була прийнята Стратегія ЄС щодо біорізноманіття та Плани дій з біорізноманіття у конкретних сферах, зокрема щодо збереження природних ресурсів, сільського господарства, рибного господарства, економічного розвитку та співпраці. Стратегія передбачає, що метою дій Співтовариства щодо біорізноманіття є попередження, уникнення та боротьба із явищами, які спричиняють значне зниження чи втрату біологічного різноманіття у її витоках. Це, у свою чергу, повинно сприяти усуненню сучасних тенденцій зменшення та втрати біорізноманіття і створити сприятливі умови для збереження видів та екосистем як в межах Європейського Союзу, так і поза його межами [3, с.168]. Збереження властивостей екосистем, сталий розвиток біорізноманіття є основними завданнями, що досягаються в ЄС завдяки формуванню мережі охоронюваних територій з незміненим ландшафтом.
Екомережа Європейського Союзу, забезпечуючи охорону біологічного та ландшафтного різноманіття, безпосередньо впливає на вид та спосіб використання земельних угідь, які входять до елементів такої мережі, забезпечуючи оптимізацію структури землекористування шляхом комплексного збільшення площі природних угідь в межах ландшафтів, консервації деградованих сільськогосподарських угідь та встановлення вимог із ведення екологічно неруйнівного сільського господарства [5, с.12]. Основою формування Всеєвропейської екомережі визнано програму «Natura 2000», а також низку ініціатив, до яких долучилась і Україна. Національна екологічна мережа є складовою Всеєвропейської екомережі.
Адаптація законодавства України до законодавства Європейського Союзу полягає у поетапному прийнятті та впровадженні нормативно-правових актів України, розроблених з врахуванням законодавства Європейського Союзу [3, с.228]. Угодою про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС передбачено, що адаптація національного законодавства стосується, зокрема, таких сфер, як охорона здоров’я і життя людей, тварин і рослин, охорона навколишнього середовища. У рамках виконання Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства ЄС в Україні внесено зміни і доповнення до законодавства про охорону атмосферного повітря, водних ресурсів тощо. Очікується, що в найближчому майбутньому Україна також здійснить низку інших заходів, необхідних для ефективного завершення процесу адаптації національного екологічного законодавства до екологічного законодавства ЄС, серед яких варто виокремити Національну стратегію зі сталого розвитку, Національну програму збереження біорізноманіття, закон про ландшафти, Концепцію створення в Україні системи річкових біокоридорів [6, с.745]. Сподіваємося, що після підписання Угоди про асоціацію України з ЄС розробка і прийняття таких важливих документів значно активізуються.
Для сторін Бернської конвенції, які не є членами ЄС, передбачені принципи реалізації екомережі ЄС через Смарагдову мережу – шляхом визначення територій спеціального інтересу збереження (ASCIs). Охорона територій, що можуть стати ASCIs, має розпочинитися ще до включення їх до Смарагдової мережі – з моменту набуття статусу «території-кандидата» Смарагдової мережі [5, с.12]. Подібний досвід є й у національному законодавстві, так Законом України «Про природно-заповідний фонд України» передбачено резервування територій для наступного заповідання.
Загальнодержавною програмою формування національної екологічної мережі України на 2000 – 2015 роки [2] передбачається забезпечити поєднання національної екологічної мережі з екологічними мережами суміжних країн, що входять до Всеєвропейської екологічної мережі, шляхом створення спільних транскордонних елементів екологічної мережі у межах
природних регіонів та природних коридорів, узгодження проектів
землеустрою на прикордонних ділянках, всебічного розвитку міжнародної співпраці у цій сфері.
З початку 2008 р. до середини 2010 р. благодійною організацією «ІнтерЕкоЦентр» (Україна) та центром екологічних консультацій «Altenburg & Wymenga Ecological Consultants» (Нідерланди) спільно з Міністерством охорони навколишнього природного середовища України та підпорядкованими структурами виконано проект «Реалізація транскордонного екологічного зв’язку в Українських Карпатах». Створено Турківський та Буковинський транскордонні екокоридори у Львівській та Чернівецькій областях. Вони поєднують Національний природний парк «Сколівські Бескиди», Ужанський національний природний парк і Регіональний ландшафтний парк «Надсяння» в Україні з національними парками «Бещадський», «Чісна-Ветліна» та «Долина Сяну» в Польщі, а також Вижницький національний природний парк із національним парком «Ванаторі-Нямц» у Румунії. Ці парки та екокоридори є дуже важливими для збереження популяцій ведмедів, зубрів, рисі та інших видів флори і фауни в регіоні [7,с.427]. Таким чином, формування екомережі в Україні відбувається із дотриманням принципу забезпечення поєднання національної екомережі з екомережами суміжних країн, що входять до Всеєвропейської екологічної мережі, всебічного розвитку міжнародної співпраці у цій сфері.
Законом України «Про загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки» від 21 вересня 2000 року було започатковано розбудову екологічної мережі на національному рівні. Як зазначає Ю.С.Шемшученко, на сьогодні ми маємо одну з найкращих систем екологічного законодавства в Європі. Вона побудована на обгрунтованих юридичною наукою засадах як комплексна галузь у вигляді піраміди. На її вершині - Конституція України, яка зафіксувала загальні принципи охорони довкілля в Україні. Наступним є Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» як засадничий акт екологічного законодавства. Від нього відгалужуються галузеві закони й кодекси [8, с.47]. Гідне місце у системі національного екологічного законодавства посідає законодавство про екологічну мережу. Насправді національне законодавство про екологічну мережу є найбільш прогресивним, стуктурованим і деталізованим з-поміж інших пострадянських країн. До прикладу, законодавством Російської Федерації не передбачено формування національної екологічної мережі.
Важливою гарантією забезпечення раціонального використання природних ресурсів, запобігання деградації земель, збереження унікальних і типових природних ландшафтів та скорочення темпів втрати біорізноманіття є формування науково обґрунтованої системи охоронюваних природних територій як основи екологічно збалансованого розвитку кожної країни.
Відповідно до Закону України «Про екологічну мережу України» від 24 червня 2004 року [9], формування екомережі здійснюється через поєднання територій та об'єктів природно-заповідного фонду, а також інших територій, котрі відповідно до законів та міжнародних зобов'язань Українипідлягають особливій охороні.
Основною проблемою правового забезпечення формування національної екологічної мережі, на нашу думку, є паралелізм норм про природно-заповідний фонд та про екологічну мережу. Хоча природно-заповідний фонд України є основою національної екологічної мережі, однак законодавчі норми про нього, які сформувалися раніше, не були узгоджені із законодавством про екомережу. У цьому контексті вдосконалення механізму формування національної екологічної мережі України М.І.Максименко вбачає в інтеграції законодавства про створення екомережі із законодавством про природно-заповідний фонд України [5, с.12].
Правовою основою формування національної екологічної мережі є також закони України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про тваринний світ», «Про рослинний світ», Земельний кодекс України, Лісовий кодекс України та Водний кодекс України.
Зважаючи на те, що земельні ділянки у складі національної екологічної мережі можуть належати до будь-якої категорії земель, а не тільки природно-заповідного фонду, та знаходитися у будь-якій формі власності, доцільно доповнити Земельний кодекс України положенням про пріоритетність правового режиму земель національної екологічної мережі і визначити особливості правового регулювання охорони та використання земельних ділянок, що включені до складу національної екомережі.
Відповідно до додатку 6 Загальнодержавної програми формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки основними природними коридорами є ліси, острови та водні об’єкти, а також лісосмуги, луки, пасовища, чагарники та схилові землі. З огляду на це, необхідно доповнити Лісовий та Водний кодекси України нормами про екологічні обмеження у господарському використанні таких об’єктів та територій.
Проектування екологічної мережі в Україні відбувається шляхом розроблення регіональних, місцевих та зведеної схеми формування екомережі України, що є складовою Генеральної схеми планування території України, затвердженої законом України від 7 лютого 2002 року. Особливістю територіальної організації національної екологічної мережі є те, що перелік її основних елементів, що мають загальнодержавне значення, законодавчо визначений Загальнодержавною програмою формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки у спеціальному додатку 6, котрий передбачає 14 природних регіонів та 8 природних коридорів з вказівкою на назву елемента екологічної мережі, його географічне розташування та переліком основних територій та об’єктів – складових екологічної мережі.
Загальнодержавною програмою формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки передбачено розширити площі територій та об’єктів природно-заповідного фонду до 10,4% від загальної площі країни [2]. Проте в Україні спостерігається значне відставання у розвитку системи територій та об’єктів природно-заповідного фонду порівняно з країнами Європи, де показник заповідності (відношення площі земель природно-заповідного фонду до площі держави) становить у середньому близько 15 відсотків [10, с.27].
Хоча в Україні не розроблено спеціальних підзаконних нормативно-правових актів про екологічну мережу, однак стосовно її ключових елементів (природних регіонів), до яких відносяться території та об’єкти природно-заповідного фонду, прийнято Розпорядження Кабінету Міністрів України від 08.02.2006 р., котрим затверджено концепцію Загальнодержавної програми розвитку заповідної справи на період до 2020 року. Вона покликана завершити створення репрезентативної системи територій та об’єктів природно-заповідного фонду, довівши площі природно-заповідного фонду до 15% загальної території України та забезпечити її всебічний розвиток.
Елементи національної екологічної мережі місцевого значення визначаються відповідними регіональними програмами та регіональними схемами формування екологічної мережі [2]. Нині затверджено 14 обласних програм формування регіональної екомережі (в АР Крим, Вінницькій, Дніпропетровській, Закарпатській, Івано-Франківській, Кіровоградській, Львівській, Луганській, Миколаївській, Одеській, Рівненській, Тернопільській, Харківській, Чернігівській областях); у Волинській, Сумській, Хмельницькій, Чернівецькій областях, у місті Києві та Севастополі окремі розділи про формування екомережі включені до місцевих програм з охорони навколишнього природного середовища; у 5-ти областях (Донецькій, Запорізькій, Полтавській, Херсонській, Черкаській) розроблено проекти програм; у Житомирській та Київській областях завершується робота по розробці програм [10, с.25].
Для визначення основних елементів екомережі на загальнодержавному та місцевому рівнях розробляються і знаходяться на різних стадіях доопрацювання та погодження 17 проектів її регіональних схем: у Вінницькій, Волинській, Дніпропетровській, Донецькій, Закарпатській, Кіровоградській, Луганській, Львівській, Миколаївській, Полтавській, Сумській, Черкаській, Чернівецькій областях. У Харківській та Івано-Франківській областях схеми затверджено як складові обласних програм формування екомережі. У Хмельницькій області проект регіональної схеми розроблено у рамках проекту PIN-MARTRA; у Київській, Рівненській, Херсонській областях передбачено їх розроблення. Схеми формування екомережі затверджено в АР Крим, Житомирській, Тернопільській, Одеській областях та м. Києві [10, с.25].
Однак у процесі проектування екокоридорів виявилося, що цих схем недостатньо. Тому автори проекту створення екологічних коридорів на території Українських Карпат розробили новий вид проектної документації – схему екологічного коридору. Було розроблено алгоритм її створення, погодження та затвердження. Схеми було погоджено із низкою державних органів, землевласниками і землекористувачами та затверджено відповідно Буковинського – рішенням районної ради, Турківського – рішенням обласної державної адміністрації (оскільки цей екокоридор займає територію двох адміністративних районів) [11, с.85]. Цей приклад є свідченням локального деталізованого правового регулювання побудови важливих структурних елементів національної екологічної мережі – екологічних коридорів, адже на законодавчому рівні такого механізму не визначено. М.І.Максименко, вважає, що у законодавстві України необхідно чітко передбачити загальний пріоритет документацї зі створення національної екомережі України перед містобудівною документацією та документацією із землеустрою [5, с.12]. З цим безперечно варто погодитися і напрацьований практикою досвід проектування екокоридорів використати при вдосконаленні закону України «Про екологічну мережу України».
Висновки. Правове регулювання відносин щодо формуванння, функціонування та збереження екологічної мережі в Україні здійснюється на декількох рівнях: міжнародному (глобальному), європейському (формування Всеєвропейської екологічної мережі), міждержавному (на рівні сусідніх держав), національному (законодавчому і підзаконному) і локальному (регіональному та місцевому) нормативних рівнях.
Глобальний рівень правовового регулювання формування національної екологічної мережі представлений програмними міжнародно-правовими документами, насамперед конвенціями про охорону біорізноманіття та окремих його природних компонентів. Відповідно до рекомендацій Всеєвропейської стратегії збереження біологічного та ландшафтного різноманіття здійснюється формування Всеєвропейської екомережі, основними завданнями котрої є збереження властивостей екосистем і сталий розвиток біорізноманіття. До складу Всеєвропейської екомережі входить національна екологічна мережа, розбудова котрої розпочалася з прийняттям спеціального Закону України «Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки».
Розбудова національної екологічної мережі спільно з екологічними мережами сусідніх країн відбувається шляхом укладення двосторонніх міжнародних договорів, які визначають організаційно-правові засади міжнародної співпраці у цій сфері. Важливість поєднання національної екологічної мережі з екологічними мережами суміжних країн, що входять до Всеєвропейської екологічної мережі (Республіка Польща, Республіка Білорусь, Російська Федерація, Румунія, Республіка Молдова, Словацька Республіка) засвідчується програмним переліком спільних транскордонних елементів національної екологічної мережі, передбаченим Законом України «Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки».
Україна має досить розвинене і деталізоване власне законодавство про національну екомережу. До його складу входять два спеціальних закони: «Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки» та «Про екологічну мережу України», а також Закон України «Про природно-заповідний фонд України», який був прийнятий ще у 1992 році і потребує консолідації із новітнім екологомережевим законодавством. Стуктурно-організаційні аспекти побудови національної екологічної мережі передбачені законами України «Про землеустрій» та «Про Генеральну схему планування території України».
Земельний кодекс України пропонується доповнити положенням про пріоритетність правового режиму земель національної екологічної мережі і визначити особливості правового регулювання охорони та використання земельних ділянок, що включені до складу національної екомережі, а Лісовий та Водний кодекси України доповнити нормами про екологічні обмеження у господарському використанні лісів, водойм та островів, що виконують функції природних коридорів.
Локально-правове регулювання проектування національної екологічної мережі забезпечується на основі розроблення і затвердження регіональних, місцевих та зведеної схеми формування екомережі України, що є складовою Генеральної схеми планування території України. У Законі України «Про екологічну мережу України» пропонується визначити механізм проектування екологічних коридорів як важливих структурних елементів екомережі, що виконують екокомунікаційні функції.
Список літератури
1. Буткевич В.Г. Міжнародне право навколишнього середовища / В.Г. Буткевич // Міжнародне право. Основні галузі : підручник / за ред. В.Г.Буткевича. – К.: Либідь, 2004.2. Закон України «Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки» від 21 вересня 2000 року // Відомості Верховної Ради України. – 2000. - № 47.- Ст. 405.
3. Микієвич М.М., Андрусевич Н.І., Будякова Т.О. Європейське право навколишнього середовища. Навчальний посібник. Львів, 2004. – 256 с.4. Кравченко С.М., Андрусевич А.О., Бонайн Дж. Актуальні проблеми міжнародного права навколишнього середовища. Підручник / під заг. ред. проф. С.М.Кравченко – Львів: Вид. центр ЛНУ, 2002. – 336 с.
5. Максименко М.І. Правове забезпечення оптимізації структури землекористування в Україні: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид наук / М.І.Максименко. – Київ, 2013. – 18 с.6. Екологічне право України: підруч. для студ. вищих навч. закладів / за ред. Каракаша І.І. – Одеса : Фенікс, 2012. – 788 с.7. Правове регулювання екологічних, аграрних та земельних відносин в Україні: сучасний стан і напрями вдосконалення : монографія / [ А.П.Гетьман, М.В.Шульга, А.М.Статівка та ін.] ; за ред. А.П.Гетьмана
та В.Ю.Уркевича. – Х. : Право, 2012. – 448 с.
8. Шемшученко Ю.С. Проблеми ефективності екологічного законодавства України / Ю.С. Шемшученко / Часопис Київського університету права. – 2003. - № 1. – с.47-49.
9. Закон України «Про екологічну мережу України» від 24 червня 2004
року // Відомості Верховної Ради України. – 2004. - № 45.- Ст. 500.
10.Томахін М., Канцурак В., Іваненко І., Колмаз Ю., Фишко Н., Сторожук А. Формування екологічної мережі та розвиток природно-заповідної справи в Україні. // Землевпорядний вісник . – 2012. - № 3. с.23-29.11.Створення екологічних коридорів в Україні: посібник щодо законодавства, ландшафтно-екологічного моделювання та менеджменту для поєднання природоохоронних об’єктів на підставі досвіду в Карпатах / Ф.Деодатус, Л.Проценко, А.Башта та ін. – К.- 2010.