Главная | Обратная связь

Ораторське мистецтво епохи Середньовіччя

Середньовіччя — найважливіший після античності період формування засад сучасної цивілізації. У цей період виявився поліцентризм культури Сходу й Заходу. Грунтуючись на Біблії як на основі нового світогляду, ідеологія середніх віків розшаровується на християнство та іслам1, що визначає характер культури та спрямованість літературної творчості. Ці течії неоднорідні: так, після більш-менш гармонійного розвитку християнської культури Сходу й Заходу як єдиного культурного простору наступив розкол східної й західної Церков, що спричинилося диференціації ідей і форм літературної творчості, нерівномірності у розвитку риторики. Та й за період церковної єдності (до 1054 р.) цей розвиток відбувався нерівномірно: домінувала східна традиція, а західна риторика перебувала в занепаді (якщо не брати до уваги кількох визначних постатей). Навпаки, у другому тисячолітті нової ери, особливо після руйнації Візантії, починає інтенсивно розвиватися західна культура, в якій сфера риторики поступово стає колискою ідей гуманізму та секуляризації (звільнення громадського та культурного життя від впливу Церкви).

§ 1. Формування нових засад європейського красномовства в епоху Середньовіччя

Поняття права й законності в європейському суспільстві після занепаду античного суспільства кардинально міняється. На перший план виступає ідея Града Небесного, а не Града Земного, і моральний Закон — Декалог Біблії ("Закон", або "божественне право") починає превалювати над юридичним. Це мало свої місцеві корені: вже в язичницькому Римі були, як ми пам'ятаємо, дві системи права — юс ("право людське") та вас ("право божественне"). Було своє "людське право" і в Біблії, яка стала духовним грунтом нового суспільства, — це 603 приписи юдаїзму, про які вже йшлося. Але в європейському середньовіччі остаточно бере гору ідея другорядності земного суду та виключної ролі християнської Церкви як реального втілення Града Божого. Вона інтегрує у дусі практичної любові всі загальні інтереси людей, карає, як любляча матір, сповідає й напучує на чесне і праведне життя.

Римське право в цих умовах обмежувало свою звичну владу: моральне засудження таких явищ, як рабство, лихварство, вбивство чи розпуста стало домінувати над буквою закону. Церковний осуд був якийсь час дійовіший і водночас милосердніший: до 1000-го року, наприклад, люди публічно сповідалися в храмі у своїх гріхах, і розкаяння автоматично знімало потребу в покаранні або пом'якшувало останнє.

У середні віки ораторське мистецтво Європи розвивалося переважно в руслі церковної проповіді, оскільки Церква була основним осередком культури. Зрозуміло, що саме ідеологічна спрямованість Біблії виступає тут стрижневим моментом. Проте священики як оратори спираються й на античний ораторський досвід, на класичні засади риторики. Але церковний погляд на красномовство подібний до використання таланту живописця в малюванні ікон: гарно намалювати бажано, але не обов'язково, головне — дотримання канону, що фіксує ідейний зміст. Так і в проповідництві: установка тут не на красу виразу, а на його духовну змістовність. Проте кращі зразки церковної проповіді відзначаються вишуканою риторичною майстерністю. Світське красномовство — академічне, судове, побутове — перебували під церковним впливом. Тієї пори література у своїх жанрових вимірах та й за функцією майже не відрізнялася від античної. Це була власне риторична література, що мала на меті вирішення утилітарних проблем, а написані за канонами поетики Арістотеля художні твори сприймалися в цій системі як такі, що відволікають від Бога, унеможливлюють спасіння душі.

* * *

Новий тип риторики кристалізується в II ст., коли християни почали ширше знайомитися з античною спадщиною, використовуючи її філософсько-літературні методи. Тоді ж загострюється боротьба з єресями ("особливими вченнями"), що зумовлює розвиток полемічних аспектів. Пізніше становлення християнської догматики на Вселенських Соборах також відбувається у жвавій дискусії. Особливу роль у цьому відіграло старовинне візантійське місто Олександрія, де вперше виникли Музей та Бібліотека, на базі яких незабаром створили Академію наук. Тут вперше було перекладено грецькою Старий Завіт, виник Метод екзегетичного розуміння його тексту (екзегетика — врахування прихованого значення тексту, підтексту, символіки, алегорії тощо; засновником ЇЇ був Філон Олександрійський — елінізований юдейський вчений). Саме в Олександрії виникла школа християнської теології. Вважають, що засновнував її апостол Марко, далі (з 180 р.) на чолі її стояли Пантен, Оріґен, Іракл, Діонісій, Дідім, Климент Александрійський (на жаль, точних дат життя та біографій більшості з цих діячів історія не подає), яких вважають апологетами (оборонцями віри). Апологети висунули ідеал "обоженої" людини (не слід ототожнювати поняття "обожнена" людина та "обожена" людина: в першому випадку йдеться щодо приписування людині якостей божества (наприклад, трактування римського імператора як божества), в другому — про "повернення людини до образу Божого"; перше поняття — "язичницьке", друге — "християнське"), яка прагне знайти шлях до втраченого раю.

Власне, риторика в християнському середньовіччі набуває рис гомілетики, зосереджуючись переважно у сфері релігійного красномовства, адже в середні віки релігія була основним осередком і джерелом культури. Усе розмаїття почуттів античної людини стали розцінювати як "марноту", суєту. Середньовічний ритор промовляв лише на теми, пов'язані зі спасінням душі.

Гомілетика — християнська риторика, зосереджена на тлумаченні Біблії через проповідь чи повчальну бесіду.

Слово гомілія (грец. оцІАла) означає "промова перед народом, бесіда з кількома людьми". Звідси й грецький вислів бцІА,г|тІктІ texvri — мистецтво, техніка бесіди, спілкування. Термін вживався ще в античні часи. Наприклад, у "Застільних бесідах" Плутарха: "Досить важливу частину гомілетики має становити вчення про обачність, якої треба дотримуватися, задаючи запитання і вдаючися до жартів". В античному суспільстві гомілетикою називали вміння вести тактовну приємну бесіду. Плутарх, зокрема, викладає правила бесіди "за чаркою", під час застілля, намагаючись відволікти можливих співрозмовників від п'яної сварки; не радить зловживати' жартами:

"Тих, хто в смішному переступає міру, вважають за блазнів і грубих людей, оскільки вони домагаються смішного за будь-яку ціну й скоріш прагнуть спричинити сміх, ніж сказати щось вишукане, не змусивши страждати тих, над ким насміхаються. А хто, не сказавши сам нічого смішного, відкидає тих, хто таке говорить, вважається неотесаним і нудним. Тих, хто розважається пристойно, називають дотепними" (тут процитовано "Нікомахову етику" Арістотеля, а згодом і Ціцерона, який у творі "Про оратора" зазначав, що міра в жартах відрізняє людину від тварини).

Отже, в античному суспільстві термін "гомілетика" не мав того значення, якого набув у християнський період.

У часи формування засад церковної культури термін "гомілія" стали використовувати для означення бесід пресвітерів, які, ще не маючи відповідної освіти, пояснювали Біблію мовою простою та щирою. Така проповідь протистояла античній ораторській практиці.

"Якщо для античного оратора слово є прояснена думка, а для християнського — скаламучена думка, то для агі-тичного слухача зв'язок промови є запорукою істинності думки, а для християнського — ледь не свідчення її облудності". Таким чином, якщо у тріаді "оратор — промова — слухач" антична риторика зосереджувалася на слові "промова", то християнська — на слові "слухач", — зауважує проф. М. Гаспаров2.

Коли ж у древній Церкві було встановлено єдиний літургійний чин, з обов'язковим читанням у канонізованому порядку книг Нового Завіту, пастирі вдавалися до спеціальних бесід під час літургії, які безпосередньо змикалися з читаним текстом, були його трактуванням (об'єктом пояснень стали перікопи — визначені для читання місця Писання). Окрім перікоп іноді пояснювали й цілі книги Старого Завіту.

Найдавнішою християнською настановою, що збереглася до наших днів, є послання єпископа Римського Климента до коринтян. Певний час цьому авторові приписували й "Дидахе", повчання апостольські, знайдені у XIX ст. Але ці намагання не були визнані. В історії християнства й християнського красномовства св. Климент залишається лише автором послання до коринтян, в якому він порівнює "людей безчесних", що спричиняють розколи в Коринт-ській Церкві, з біблійним Каїном, а також наводить інші приклади заздрості, зазначаючи, що від заздрощів потерпали й Данаїди з античної міфології. Щоб підсилити вплив на свідомість своїх читачів, автор повністю цитує 50-й покаянний псалом Давида - Ось зразок стилю св. Климента: "Пройдемо усі покоління людей і дізнаємося, що Господь у кожному поколінні милостиво приймав покаяння тих, які бажали навернутися до Нього. Ной проповідував каяття, а ті, хто його послухав, врятувалися. Іона сповістив ніневитянам загибель, але вони, розкаявшись у своїх гріхах, умилостивили Бога своїми молитвами й отримали спасіння, хоча були далекі від Бога".

Це послання, написане приблизно 97 р. н. е., спрямоване на встановлення миру між двома течіями в Коринтській Церкві, яку єпископ Римський закликає коритися законній ієрархії. Цей твір був у великій пошані серед давніх християн і вводився до збірок нарівні з апостольськими посланнями.

З часом увійшов у вжиток термін "гомілет" — майстер гомілетики. Християнські гомілети керувалися біблійними настановами, надаючи перевагу змісту повчання перед майстерністю проповідника.

Набула широкої популярності теза апостола Павла: "Коли я говорю мовами людськими й ангельськими, та любови не маю, — то став я як мідь дзвінка або бубон гудячий! І коли маю дара пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любови не маю, — то я ніщо!" (1 Кор. 13:1—3).

У ранній Церкві вважали, що проповідь має бути, передусім, натхненна від Духа Святого. Базувалося це, зокрема, на апостольській думці про те, що "одному бо Духом дається слово мудрости, а другому слово знання тим же Духом..." (1 Кор. 12:8).

Першим висловив сумнів, що всяка проповідь є від Духа Святого, Оріген (II—НІ ст.). Він, спираючись на послання апостола Павла до коринтян, доводить, що проповідник має певний простір для вияву свого "я", але для цього він мусить бути добре освіченим. Був він першим і серед тих, хто спробував також створити систему християнської філософії. Оріген був знавцем Біблії, автором системи розгорнутих наукових коментарів до неї. Хоча згодом значну частину поглядів Орігена визнано було єретичними, саме йому вдалося започаткувати тлумачення Біблії з використанням філософсько-риторичних категорій.

Помітну роль у розвитку середньовічної європейської риторики відіграв також Тертулліан (II—III ст.), який починав як античний ритор. Йому належить крилатий вислів: "Душа людська — християнка". Цей видатний богослов першим постав проти диктату логіки й обстоював права ірраціонально-"серцевого" начала:

"Сина Божого розіп'ято; нам не соромно, бо варто бу-\о б соромитися. І помер Син Божий; це цілком достовірно, бо цілком нісенітне. И після погребіння Він воскрес; це безперечно, бо неможливо" ("Що спільного між Академією та Церквою?" ).

З часів Орігена проповідь стає коментарем до Біблії, вона грунтується виключно на ній. Поступово долалося тяжіння до різних відступів і викладу "власного світогляду" — однак і сам Оріген нерідко у своїх гоміліях порушував ним же сформульовані правила, вдаючись до розумувань, інколи далеких від коментованого тексту.

Перші гомілети не були далекими від античної вченості. Багато що у їхній практиці нагадувало особливості красномовства античних літераторів. Проте на середньовічному європейському грунті традиція тлумачення Писання зіткнулася з античною традицією трактування поетів, яка посідала у старовинній освіті важливе місце. Використано було всю систему античних прийомів (трактування буквальне, алегоричне, тропологічне й анагогіч-не). Наприклад, Єрусалим буквально (історично) означав місто, алегорично — Церкву, тропологічно — душу віруючого, анагогічно — Царство Небесне. Так поєдналися юдейська традиція коментування Писання та антична традиція трактування поетів.

Надалі риторичне мистецтво європейського середньовіччя (гомілетика) розвивалося в річищі патристики (від грец. ясіттір, лат. pater — отець).

Патристика — сукупність літературних творів Отців Церкви.

Ці твори вважали найважливішим після Святого Письма джерелом істин християнської віри. Видатними представниками ранньої патристики, чиї твори мали значний вплив на християнську риторику, є Августин Аврелій та Ієронім (IV—V ст.).

Августин до свого навернення в християнство вчився на ритора, а згодом започаткував літературний психологізм, реалізуючи принесене християнством почуття цінності особистості. Він висловив своє розуміння "діалектики душі" у "Сповіді" — книзі, цілком пронизаній євангельським "Сповідайтеся один перед одним". У ній втілено його бачення розвитку особистості і протиріч людського "я". Помітний і вплив старозавітної концепції людини: відпавши від Бога, людина шукає втраченого раю, весь час зриваючись у гріх. Автор картає себе за те, що палко віддавався замолоду театру, з його співпереживанням вигаданим дійовим особам:

"Але тоді я, нещасний, любив печалитися й шукав приводів для печалі: гра актора, що зображав на кону чуже, видумане горе, більше мені подобалася й сильніше мене захоплювала, якщо викликала сльози... розповідь про видумані страждання немовби шкребла мою шкіру, й, мов з розчісування нігтями, починалося запалення й огидна гнійна пухлина".

Він приділяє чимало уваги "безодням" душі, від яких може врятувати лише божественна благодать. Незвичний для світської людини погляд, який став доктриною Церкви, мав Августин на світову історію. Спостерігаючи руйнацію Риму варварами, він дійшов висновку, що потуги до формування світових імперій — безнайдійна справа, оскільки "град земний" є ілюзія і марнота, а варто будувати лише духовну спільноту ("град Божий"). "Сповідь" справила безпосередній вплив на становлення європейського літературного психологізму пізніших часів.

Августин вважав, що антична наука задовольняла лише "людські", "душевні", але не духовні запити особистості:

"Живучи в такому [поганському] середовищі, я в тодішньому моєму неусталеному віці вивчав книги з красномовства, прагнучи в цілях негожих і легковажних, на радість людському марнославству стати визначним оратором. Навчаючись за встановленим порядком, я дійшов до книжки якогось там Ціцерона, з мови якого дивуються всі, а з серця не так".

"У ці роки я викладав риторику і, подоланий жадібністю, продавав переможну балакучість. Я вважав за краще, Ти знаєш це, Господи, мати добрих учнів, в тому значенні слова, в якому до них прикладається "добрий" і безхитріс-но вчив їх хитрощам не на те, аби вони губили невинного, але щоб часом визволяли винного".

Августин зосереджувався на адресаті промови — слухачеві, а не на риторських хитрощах (твір "De doctrina Christiana" — "Про християнську доктрину", IV ст.).

Погляд Августина на предмет риторики можна звести до п'яти основних положень.

1. Існує загальна риторика, в тому сенсі, як розуміла її античність. Вона є корисною, але не обов'язковою. Християнинові достатньо знати Святе Письмо й церковну літературу, а проповідникові — коментувати Писання в догматичному та моральному аспектах.

2. Проповідникові та ритору слід бути мудрим (sapien-tia), що важливіше само по собі від хисту красномовства. А зміст важливіший за форму.

3. Проте, як каже Августин, й апостол Павло, і старозавітні пророки, й один з Отців Церкви, святий Амвросій Медіоланський, мали гарний склад мови, отже, говорити красиво — бажано (цікаве тут посилання на авторитет саме християнських проповідників).

 

4. Необхідно дотримуватися певного стилю мови, яких з античності відомо три (високий, середній і низький).

5. Якщо в часи Христа і апостолів проповідники мали натхнення від Святого Духа, то після цієї епохи можна розраховувати — в силу недосконалості сучасників — лише на допомогу Благодаті Божої. Тобто, у церквах стали проповідувати переважно звичайні люди, а не святі.

Августин був першим справжнім професійним гоміле-том, а його твір "Про християнську доктрину" вважають класикою гомілетики.

Ієронім, перекладач Біблії латиною (Вульгата), який витратив все своє майно на вивчення гебрайської (давньоєврейської) мови, добре знав античну літературу (вчився у відомого граматика Елія Доната), перекладав біблійні студії Орігена. Переклад здійснював за ціцероновим принципом: згідно зі змістом, але не дослівно. Ієронім був автором першої християнської історії літератури латиною ("De viris illustribus"), до якої введено понад сотню християнських письменників, а також нехристиян — Філона Олександрійського, Иосифа Флавія, Сенеку як "предтеч і свідків" християнства. Написав він також продовження "Церковної історії" Євсевія Кесарійського. Проти колишнього друга Руфіна, з яким Ієронім розійшовся в оцінці спадщини Орігена, написано кілька книг полемічного змісту (апологій), оскільки Руфін був послідовником єресі Орігена. Творчість Ієроніма є об'єднуючим чинником між біблійною спадщиною, греко-християнською письменницькою традицією та римською літературною вченістю.

Як ритор Ієронім цілком виріс на античному грунті. В одному з листів він розповідає, що, зрікшись рідних і близьких, усіляких розкошів, він не в силі був відвернутися від бібліотеки античних авторів, узявши її у своє пустельне самітництво:

"І отак я, клятий, постився і мав намір читати Туллія [Ціцерона]. Зриваючися в спокусу насолоди художнім твором, після посту й молитви, кидався на комедіографа Плавта".

А коли після того починав читати пророків, його "жахала необробленість мови".

Так тривало доти, доки Ієронім не захворів на лихо^ манку, під час якої мав видіння ("не втрата свідомості й не пустий сон", як він зазначає): Сам Христос у день Страшного суду спитав його, хто він. А коли Ієронім назвав себе християнином, то Спаситель, вигукнув: "Брешеш, ти ціце-роніанин, а не християнин!" і звелів бити його батогами. Тоді Ієронім крикнув: "Господи, якщо коли-небудь я матиму світські книги, якщо їх бачитиму, через це саме зречуся Тебе!".

Отже, на початку середньовічної доби чітко розрізняли:

1) гомілетику євангельську та апостольську (вона, за Августином, надихалася безпосередньо Святим Духом);

2) гомілетику пізніших пресвітерів (творилася лише "з допомогою благодаті").

Проте існувала проблема використання досвіду античного ораторства, яке перебувало на високому щаблі розвитку, але не мало серед християн достатнього морального авторитету. За цих обставин постала необхідність щодо об'єднання людського вміння, високої вченості з благодаттю.

Тогочасна Церква до риторів ставилася насторожено: наприклад, до хрещення їх допускали лише після формального зречення своєї професії. Засуджувалося, проте, не ораторське мистецтво як таке, а лише софістика або сі-кофантство (шантаж з боку риторів, які збирали на певних осіб компрометуючі матеріали).

З середини III століття Церква припинила практику, згідно з якою проповідувати дозволяли не лише пресвіте-рам-священикам, а й вченим мирянам. Відтоді могли проповідувати тільки духовні особи.

Але в часи апостольські серед перших проповідників християнства не всі були священиками. Наприклад, Петро й Андрій, покликані Христом, були простими рибалками.

Отоді й постало питання: чи можуть проповідувати не-священики? З цього приводу св. Ієронім писав у V ст:

"Рільники, мулярі, столярі, різьбярі... -— всі вони не можуть стати майстрами без якогось учителя. А тільки розуміння Святого Письма, всі собі приписують. Старенька бабця язиката, здитинілий старушек, балакуни — всі беруться зухвало до Святого Письма: роздирають його, пояснюють його, навчають інших про нього, хоч самі нічому не вчились"1.

Традиція, що йшла від Орігена, дозволяла долучати до Святого Письма власні роздуми та сентенції. Так постало питання ще й про нормальний зміст проповіді ("норму", якої необхідно дотримуватися проповідникові).

На Заході, в умовах руйнації римської культури і панування варварства ("темні віки" раннього Середньовіччя) патристика припиняє своє існування за папи Григорія І Великого Двоєслова (509—604 pp.). На Сході ж вона успішно розвивалася ще півтора століття.

Григорій Двоєслов закінчує формування предмета гомілетики. У його "Пастирському правилі" сформовано поняття "казуїстика" (від лат. casus — випадок, ситуація).

З погляду античної риторики, промовець мусив брати до уваги особливості складу аудиторії. Так, учень Сократа Антисфен відзначав багатоликість славетного філософа Піфагора в його стосунках з людьми: •

"Та й Піфагор, кажуть, вважав для себе гідним, розмовляючи з дітьми, звертати до них дитячі слова, жінкам — жіночі, архонтам — призначені для архонтів, ефе-бам — ті, що підходять для ефебів"2.

Цю думку розвиває й Григорій Двоєслов в ідеї казуїстики: зміст та форму проповіді слід змінювати відповідно до статусу аудиторії. Бо не однаковими словами звертаються до старих людей і до дітей, до воїнів і ченців тощо. Потрібно враховувати характер, здібності, суспільний стан людини або групи. Він вимагав від проповідника як святості життя, так і спеціальної освіти. Його книга "Пастирське піклування" (591 р.) грунтується на суто християнському погляді: "Кого Господь наповнив, того він одразу робить красномовним", причому автор переносить увагу з класифікації типів риторичних прийомів на класифікацію типів слухачів, їх нараховується 36 пар (чоловіки—жінки, юні—старі, бідні—заможні тощо). Професор М. Гаспаров вважає, що такий підхід перенесено з конфесіоналів — посібників для сповідальника-пастиря, який завжди підходив до того, хто сповідається, індивідуально. Але цим все й обмежилося, оскільки висловлювалися поради стосовно того, що говорити, а не як говорити.

Після папи Григорія на Заході риторична думка на певний час завмирає, що зумовлено занепадом Римської імперії внаслідок війн з північними варварами. А всі набут-ки античної та ранньохристиянської риторики, як і патристики, знайшли своє втілення у візантійській теорії риторики.

Ключові слова:екзегетика, гомілія, гомілетика, гомілет, патристика,

догматика, перікопа, казуїстика.