 |
|
Практикум з риторики
§ 1. Методика та етапи підготовки промови
Будь-яка промова чимось подібна до наукового дослідження. Якщо вона навіть не містить нових ідей чи відкриттів (як, наприклад, наукова лекція), то принаймні будується, як "пошук істини". Отже, промову слід будувати як певну проблему. Оратор, виступаючи перед аудиторією, завжди має проголошувати щось вагоме й, по можливості, нове (принаймні нове для даної аудиторії). Виступ має бути актуальним, змістовним. Тільки за таких умов його слухатимуть.
Оратор повинен грунтовно володіти основними аспектами проблеми, про яку наважується говорити. Той, хто виступає перед аудиторією, має бути освічений в галузі знання, яку пропонує увазі своїх слухачів. Поверховість і малоерудованість одразу помітні, й довіри в аудиторії такий оратор не викликає.
Промова, як правило, потребує попередньої підготовки, й чим вона ґрунтовніша, тим солідніше, вагоміше виглядатиме виклад, а отже, й переконливіше. А освіченість має таку властивість: чим більше людина знає чужих думок, тим самостійнішим стає її власне мислення, тим оригінальніша вона у поглядах, а звідси — цікавіша для інших. Не слід лякатися того, що тема маловивчена, що з цього питання "мало літератури". Якщо і справді так, то це означає, що промовець вільний від чужих думок і має право викладати власні міркування.
Споконвіку серйозними недоліками промови вважалися шаблонність, переказ чужих думок без власної оцінки.
Етапи підготовки промови
Підготовка промови — творчий процес. Як усяка інтелектуальна діяльність, ця підготовка — процес творчий, і кожен має право використовувати тут власну методику. Інколи можна почути думку, ніби промовці самі дивуються, як у них складається той чи інший текст, особливо — імпровізація. Але більшість початківців нерідко розгублюються, якщо їм доводиться звертатися зі своїм словом до широкої аудиторії. Запропонований матеріал вони переписують з якихось джерел, але, слухаючи такий виступ, одразу відчуваєш незграбність, некомпетентність, маловче-ність і, нарешті, цілковиту відсутність впевненості в собі. Такий промовець породжує лише співчуття.
Наведемо певний "алгоритм" підготовки промови (етапи роботи над інформацією дослідника свого предмета): вибір теми — складання плану — збирання матеріалу — запис промови — розмітка тексту знаками партитури — тренування. Далі розглянемо докладніше кожний блок (усього їх шість) цього алгоритму.
1) Вибір теми
Термін "тема" походить від грецького "положення, основа". Простіше було б сказати, слідом за Сопером, "тема — це те, про що йдеться"1.
Часто лекторові пропонують виступити на чітко визначену тему. Так, академічна доповідь у стінах вузу визначається навчальним планом чи науковим керівником; церковна проповідь визначена наперед євангельським текстом (присвячена для того чи іншого дня служби). Навіть на зборах інколи заздалегідь пропонують виступити з певного питання.
Проте нерідко тему промови підмінюють її об'єктом. Наприклад, пропозиція висловитися щодо сучасної української культури не є власне темою. Це — саме об'єкт ува-
1 Сетер П. Основы искусства речи. — М-, 1995. — С. 33.
ги. Бо ж культура є поняттям широким: його складають і науковість викладання, й потреба слухачів у матеріалі, й висвітлення окремих галузей (література, живопис, музика тощо). Перераховані конкретні питання — це тематика, що відбиває у своїй сукупності багатогранний і складний об'єкт уваги. Тема завжди конкретна, стосується одного питання. Інша справа, що слід виділяти в межах однієї теми, тобто є ще підтеми: наприклад, лекцію про екологічну чистоту середовища можна розвивати на таких підтемах, як чистота повітря, води, продуктів і соціальна та особиста гігієна людини тощо. Підтема, своєю чергою, може поділятися на мікротемщ наприклад, мікротемами до підтеми чистота повітря можуть бути: озон, кисень, смог тощо. Звичайно, мікротема не обов'язково мусить бути розгорнутою — вона часом може зводитися до абзацу або й навіть до одного речення. Усі ці моменти слід добре продумати. Якщо промовець не уявляє, що він хоче конкретно сказати, то розраховувати на результат неможливо.
Отже, тема визначається нерідко тим, яку. психологічну реакцію оратор хоче викликати у своїх слухачів, Якщо він ставить за мету розважити їх — з багатогранного об'єкта обирається одна тема. Якщо переконати чи закликати до чогось, — зовсім інша. Якщо тільки обрати тему й не думати про те, як її сприймуть, це знову-таки неправильно. Варто враховувати також свої можливості, оскільки можна взятися за велику й значну тему, але не впоратися з нею. Отже, доцільно обирати таку тему, що до душі й під силу ораторові. Якщо, наприклад, у нього немає таланту забавника, не слід братися за теми розважальні.
Відомий знавець техніки спілкування Дж. Карнегі неодноразово підкреслює, що розуміння між людьми виникає лише тоді, коли звертатися до іншого з великим і щирим інтересом до його проблем. Зокрема, легко зацікавлюються відповідною темою професіонали. Якщо оратор говоритиме, наприклад, з учителями, й покаже знання специфіки їхньої праці, стурбованість проблемами учительського життя, — можна сказати, він близький до успіху. Якщо ж ви не знаєте, чим живуть учителі, а вам потрібно виступати саме перед ними, не гріх щось пошукати в періодичній пресі, поговорити зі знайомими представниками цієї професії або посидіти якусь годину в бібліотеці.
Слід уникати загальних фраз і банальних істин: аудиторія слухатиме не того, хто знає загальновідоме, а того, хто підкаже, як вирішити жагучі проблеми. Отже, ви маєте знати свій матеріал ліпше, ніж слухачі. Не варто обирати менторський тон — ваша стриманість і скромність створять вам належний ореол. Чим повніше ви захоп
лені своєю темою, тим більше шансів, що вас почують.
Лекція, виступ чи проповідь, промова чи доповідь мусять бути аналізом якихось важливих, невирішених, але пекучих проблем життя. Отже, тему слід розуміти як проблему, завдання, які треба вирішити. Ви не даєте рецептів — ви разом зі своїми слухачами повинні "перехворіти" проблемами, що вимагають уваги. Навряд чи захопить аудиторію людина, яка, вийшовши на трибуну, заявить: я за п'ятнадцять хвилин все вам розповім і навчу жити! Менторський чи ригористичний (сухо-повчальний) тон спричинить зневагу чи навіть ненависть (відповідно до обставин) до вас вже через п'ять хвилин. Саме це є хворобою, наприклад, вчителів-початківців, які гадають, що діти тільки й чекають, щоб їх напучували: у сучасної дитини менторський тон породжує неприховане негативне ставлення, тим більше, що нинішні діти володіють великим обсягом інформації й без учителя. Треба разом з аудиторією хвилюватися та шукати рішення — словом, вирішувати проблему. Якщо ви навіть знаєте відповіді на їх жагучі запитання, слід зробити вигляд, що ви знайшли їх саме зараз, разом зі слухачами.
Далі наведемо фактори успіху теми1.
1. Основні інтереси аудиторії. Майже всіх, без винятку, цікавлять питання життя та смерті, здоров'я та грошей, професії та соціального престижу. Спробуйте уявити, що ви вигукнули: "Пожежа!" — і відповідно — реакцію натовпу. Але до цієї групи відносять не лише матеріальні інтереси. Запалити аудиторію здатні пат-роіотизм, честь, почуття обов'язку, так само як і звістка про нові способи лікування.
2. Групові інтереси аудиторії. Оратор має знати, до кого саме він звертається: до спортсменів, міліціонерів
1 Сопер П. Зазн. праця. — С. 37—42.
або мільйонерів, до любителів книги чи неписьменних (казуальний момент).
3. Злободенні інтереси аудиторії. Епідемія, політичні пертурбації, оподаткування, загроза голоду чи холоду завжди володіють увагою людей, і якщо ви виступаєте з промовою в місцевості, де йде, припустимо, війна, чи пішов у відставку глава держави, або, принаймні, мер міста, варто взяти до уваги те, чим схвильовані нині люди.
4. Конкретні інтереси аудиторії. Звичайно ця група інтересів має ниций характер (скажімо, кожна людина в залі не байдужа до того, скільки грошей вона заробить завтра, а скільки — післязавтра). Але конкретні інтереси обов'язково пов'язуються з моральними проблемами. Наприклад: чи морально накопичувати багатство відверто ганебними методами? Отже, можна зачіпати й конкретні інтереси людей, але ставити питання значно ширше, сукупно з більш "високими" проблемами.
5. Новизна теми. Варто враховувати психологічну потребу людей у новизні. Подивіться, скільки народу прикипає сьогодні до повідомлень про "літаючі тарілки" й "зелених людців" у них, про "магів у третьому поколінні", що вершать чудеса зцілення, про життя тварин і т. ін., й ви переконаєтесь, наскільки люди прагнуть чогось нового, як їх утомлює рутинне, сіре життя.
6. Конфлікт. Люди люблять стежити за суперечкою чи змаганням. Якщо ж якщо вашу тему буде розкрито в конфліктних колізіях, вказано "за" і "проти" тієї чи іншої тези, змальовано сильні й слабкі сторони обстоювані в тієї чи іншої позиції — будьте певні, вас слухатимуть з цікавістю.
Обираючи тему, слід одразу ж з'ясувати для себе, якої конкретної мети ви прагнете. Адже тримати людей у напруженій цікавості можна й дві години, але вони можуть розійтися, знизуючи плечима: а що, власне, оратор нам хотів сказати? Тому слід мати настанову на загальну мету. Так, судовий оратор може й жартувати, й кепкувати, й розповідати подробиці справи, запалювати слухачів праведним гнівом або зворушувати почуття глибокого зацікавлення й симпатії до жертви несправедливості. Але він мусить твердо знати, якої мети слід досягти. Якщо це прокурор, то мета його промови — довести провину звинува-
ченого. Діаметрально протилежна мета в адвоката, який прагне виправдати останнього. Якщо б прокурор і адвокат раптом захопилися невластивими проблемами, втратили загальну настанову, суд не міг би здійснитися.
Не бійтеся зачіпати складні й не до кінця визначені проблеми, викликати заперечення — бійтеся іншого: щоб не подумали, що ви малодушно обминаєте протиріччя або, гірше того, свідомо приховуєте істину.
Як каже П. Сопер, якщо, перш ніж ви почали говорити, всі заздалегідь з вами згідні, то який інтерес до теми може бути?1.
Разом з тим, ваш обов'язок — запропонувати вирішення важких і злободенних проблем. Отже, вибирайте теми, які ви здатні пояснити.
Існують такі поняття, як "розкрита тема" та "не розкрита тема". "Розкрита тема", якщо матеріал їй відповідає, якщо основна думка промовця зрозуміла й доведена (з допомогою цитат, думок попередників, фактів тощо). Бажано, щоб тема мала точки зіткнення з іншими темами (особливо, якщо це — лекція), апелювала до вже відомого слухачам.
Не сподівайтеся переконати всіх. Пам'ятайте слова Христа, що слова часом падають в терен або на каменистий грунт: багато званих, та мало обранців. Якщо зрозуміють вас хоча б кілька людей — тема розкрита вдало!
2) Складання плану
Часто план сприймається, як щось сухе і вторинне, що обмежує свободу думки. Але насправді він подібний до скелета, що несе на собі вантаж м'язів, шкіри тощо: без кісток не було б опори.
Інша справа, що формувати план "з нічого" людина, звичайно, не може. Ви, напевно, вже спостерігали, що власні думки, своє бачення проблеми, її структура відбуваються в міру того, як вивчаєш чужі думки, відгукуєшся на них. Поступово стає зрозуміло, що в даному питанні не все висвітлено повністю, а щось — і неправильно, і ви, автор промови, розкрили б це питання інакше. Саме тоді, якщо матеріал опрацьовано й законспектовано на картках
1 Сопер П. Зазн. праця. — С. 49.
(чи занесено в комп'ютер), починається "пасьянс" з викладанням цитат і власних думок за якоюсь, спершу й вам самим незрозумілою, логікою. У міру того, як вимальовуватиметься певна послідовність, твердішатиме й "скелет" вашої логічної схеми, тобто план.
Плани бувають трьох видів: простий, складний і цитатний. Простий план являє собою, по суті, ряд
непоширених речень. Наприклад:
Тема: "Види красномовства та сфери його ужитку" План
1. Академічне красномовство.
2. Політичне красномовство.
3. Юридичне (судове) красномовство.
4. Церковне красномовство.
5. Суспільно-побутове красномовство.
Складний план — це своєрідне поширення простого плану шляхом розгалуження основних питань. Крім того, сюди зазвичай вводять вступ та висновки (хоча це не обов'язково). Наприклад:
Тема: "Види красномовства та сфери його ужитку"
—План
І. Вступ. Потреба у видовій диференціації красномовства залежно від сфери його ужитку.
II. Основна частина. Диференціація видів красномовства.
1. Академічне красномовство:
— лекція;
— диспут;
— евристична бесіда;
— реферат;
— виступ на науковій конференції.
2. Політичне красномовство:
— політична промова;
— політична інформація;
— політична бесіда тощо.
III. Висновки. Оратор має дотримуватися жанрово-видових норм красномовства.
Цитатний план — це план, подібний, як правило, до простого, але замість непоширених речень тут вживаються цитати, які конденсують суть цього питання. Наприклад:
Тема: "Види красномовства та сфери його ужитку" План
1. "Академічне красномовство — це ораторське вміння науковця та викладача, який доповідає щодо результатів дослідження чи популяризує досягнення науки".
2. "Політичне красномовство — це виступ оратора, що виражає інтереси тої чи іншої партії (політичної сили) чи роз'яснює будь-яку суспільно-політичну ситуацію" тощо.
Запишіть план на окремому аркуші. Можливо ви якісь моменти скасуєте, а натомість введете інші — це добре, бо це творчість.
Як ми пам'ятаємо, з античних часів прийнято певну схему промови (вступ, основна частина, висновки). Пізніший досвід деталізував її (вступ є зацікавленням; основна частина — описом, оповіддю та міркуванням (хрія); висновки — це переконання). Отже, залишається розташувати свій матеріал так, аби виходило за віками перевіреною схемою, або, якщо завгодно, поміняти для виразності місцями ці позиції.
Усе це не підкорення живого почуття сухій логіці, а дисципліна почуттів і розуму.
Попрацювавши кілька років за цією схемою, ви набудете вміння миттєво схоплювати матеріал, систематизувати його в пам'яті, імпровізувати переконливу й ґрунтовну промову "на ходу".
3) Збирання матеріалу
Матеріал для промови може конденсувати власний і чужий досвід. Матеріалом з власного життя можуть бути: власні думки, спостереження, емоції тощо. Матеріал, що містить чужий досвід, — це, насамперед, книги, журнали, газети (хоча можуть бути й випадки з життя знайомих, друзів і т. ін.). Якщо промовець власні думки підкріплює цитатами, то вони набувають більшої ваги. Крім того, цитати іноді допомагають влучно пояснити думку, зробити її більш конкретною і зрозумілою. Цитуючи чиюсь думку чи спостереження, на це слід вказувати, тобто посилатися на джерело, звідки взята цитата. Тому існує певна система правил, що допомагає швидше знаходити матеріал для промови і правильно ним користуватися.
Повторимо: чим достеменнішим є знання чужих думок, тим легше висловити свою. Тому, щоб вивчити ретельно
проблему, слід користуватися відповідною літературою, відшукуючи її у каталогах (систематичних і алфавітних) бібліотек.
Систематичним каталогом користуються, якщо тема маловідома чи зовсім невідома, і потрібно дізнатися, наскільки вивчене те чи інше питання. Тут можна знайти готові підрозділи з окремих питань своєї дисципліни (наприклад, до розділу "Риторика": красномовство академічне, політичне, судове і т. ін.). Але багато цінного матеріалу можна знайти і в інших розділах каталогу (наприклад, "Літературознавство", "Історія" тощо). Якщо ж потрібно використати твори певного автора, звертаються до алфавітного каталогу.
До речі, одразу слід правильно оформлювати бібліографічний опис. Для цього достатньо ретельно списати з картки в каталозі все те, що там є, аж до цифр на звороті, котрі є шифром розміщення книжок у сховищі.
Існують дві системи бібліографічного опису: повна та скорочена. За повною системою описуються всі показники видання: автор, назва, місце видання (місто), видавництво, рік, кількість сторінок, і все це вміщується на окремій картці. Наприклад:
Бойко О. Д.
Історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. — К.: Видавничий центр "Академія", 1999. — 568 с.
Часом потрібна не ціла книга, а окремий твір автора у збірці його праць, або робота одного з авторів колективної монографії. Тоді прийнято трохи інший вид запису. Наприклад.
Трубецкой Е. Н.
Владимир Соловьев и его дело // Книга о Владимире Соловьеве. — М.: Сов. писатель, 1981. — С. 456—471.
Найбільші міста, де є численні видавництва, для простоти подаються однією літерою: К. — Київ, М. — Москва, СПб. — Санкт-Петербург, NY — Нью-Йорк тощо. Для міст менших прийнято писати повну назву: Львів, Чернівці і т. д. Якщо інколи місце видання не позначено, ставлять б. м. — "без місця" (або лат. варіант s. /. — "sine locum").
Часом трапляються видання, на яких не позначено року. Тоді ставиться б. р. — "без року" (або лат. s. a. — "sine anno").
Якщо роботу написано колективом авторів, — як правило, вказують прізвища перших трьох авторів з додатком та ін.
Не менш важливо звернути увагу на систему крапок і ком; на те, що в одному разі кількість сторінок позначається великою літерою С., а в другому — малою. Усе це — свідчення вашої наукової культури.
Друга система бібліографічного опису простіша, її використовують у повсякденній навчальній роботі, якщо після автора й назви вказано лише місце видання та рік. Наприклад:
Пентилюк М. І.
Робота із стилістики в 8—9 класах. — К., 1989.
Складаючи список літератури до письмової роботи, прізвища авторів подають в алфавітному порядку (з урахуванням перших трьох літер прізвища). Письмова наукова робота вимагає ретельного бібліографічного опису за всіма правилами; звичайно, доповідь поза сферою академічного красномовства того не потребує.
У процесі пошуку літератури вигідно записувати кожний твір на окрему картку, як це робиться в бібліотечному каталозі. Адже легко вносити до свого "мікрокаталогу" нові матеріали. На окремому аркуші пишеться вже повний, попередньо впорядкований на картках список.
Визначивши основні дослідження з вашого питання, зробіть собі виписки. Конспектування вимагає належної культури. Виписки в бібліотеці зручно робити також на картках. По суті, варто виписати точні цитати, навіть беручи їх у лапки, до кожної додати знизу позначку, звідки саме та з якої сторінки запозичено цю думку. Наприклад:
Аргументація прокурора
"Жодна альтернатива в питанні про кваліфікацію злочину з боку прокурора — недопустима. Коли кваліфікація набуває суперечливого характеру, прокурор чітко висловлює свою пропозицію і грунтовно її аналізує й аргументує"1.
Позначка "Аргументація прокурора" слугує для класифікації картки — до якого розділу майбутньої роботи
1 Молдован В. В. Зазн. праця. — К., 1998. — С. 76.
ви цю цитату віднесете. Пам'ятайте правило: пишуть лише на одному боці картки, й тільки одну цитату.
Запам'ятайте цю систему поширених складових частин слова, які допомагають зрозуміти його значення:
а... (грец.) або ан... (перед голосним) — префікс запе^ речення: асиметрія, асинхронний;
авто... (ауто) (грец.) — сам, само: автоматичний, аутотренінг;
інтер... (лат.) — поміж: інтервал, інтернаціональний;
квазі.,. (лат.) — ніби: квазінауки, квазімузика;
...логія (грец.) — вчення: філологія;
...ман (грец.) — палкий прихильник: бібліоман;
нео... (грец.) — новий: неореалізм;
пан... (грец.) — все: панорама, панамериканізм;
псевдо... (грец.) — несправжній: псевдонім, псевдо-знання;
ре... (лат.) — зворотна дія: реорганізація, реконструкція.
Звичайно, що при підготовці промови потрібно всі незнайомі слова перевірити за словником, а наведені вище даними можна користуватися в "екстрених" випадках — наприклад, коли під час обговорення ви почули незнайоме слово. Такий компактний набір цитат завжди можна розкласти перед собою на столі, так, як вам зручно. До того ж між двома вже знайденими цитатами можна вставити нову картку — з новою цитатою або з власною думкою. Так поступово формуватиметься текст вашої промови.
Зберігати картки найзручніше у невеликій шухлядці (за типом бібліотечного каталога), в міру накопичення розділяючи їх картоновими закладинками, на яких позначено розділи майбутньої промови.
Коли ж ви почнете замислюватися, які, власне, розділи тут мають бути, це стане початком нового, четвертого етапу роботи.
4) Запис промови
Початківець (та й не лише) мусить після попередньої роботи скласти картки за логікою розвитку теми й переписати їх у вигляді вже звичайного тексту, щось додаючи, поширюючи, а від чогось, можливо, і відмовляючись. Тут потрібно добре продумати композицію промови, що може не повністю збігатися з планом. Після запису необхідно
уважно проглянути отриманий текст. Перше, на що слід звернути увагу — чи правильно було обрано слова: якщо сумніваєтесь у значенні якогось слова, краще перевірити його за словником. Далі йде робота над стилем: чи відповідають обрані слова меті промови? аудиторії, до якої буде вона звернена? чи не будуть деякі слова "випадати" з тексту стилістично? Зверніть увагу на наявність елементів художності в тексті (метафори, епітети тощо) — без них текст виглядає занадто сухим. Прослідкуйте, чи не втратили логічність і доказовість думок, чи не перевантажений ваш текст цитатами та прикладами.
Не обов'язково запис промови виконувати у вигляді детального конспекту: такий конспект, насамперед, потрібний початківцю. Конспект має свої вади: він заважає творчій активності оратора. Для останнього, який вже має певний досвід, зручніше записати майбутню промову у вигляді розширеного плану чи тез — це будуть так звані "опорні" фрази, відштовхуючись від яких можна побудувати свою промову.
Текст, що виникає в результаті такої роботи, може знадобитися вам не один раз. Але оратор, який поважає себе, не читатиме навіть перед іншою аудиторією один і той же текст: за час, що минув до другого виступу, може поглибитися його погляд на життя, він пізнає щось нове, зміняться соціальні обставини, виявиться новий аспект теми. Отже, оновлення текстів — річ звичайна. Але добре, якщо текст в основі своїй уже є.
У) Розмітка тексту знаками партитури Навіть досвідчений оратор, не кажучи вже про початківця, стикається з потребою певної графічної підготовки написаного тексту: виділити найважливіші місця чи такі, що залишають простір для неточного витлумачення, тощо. Для цього використовуються знаки партитури, які допомагають зафіксувати наголошене слово, правильну інтонацію, паузи і т. ін. Це необхідно для ораторів-початківців, а іноді й для досвідчених. Крім того, користуватися знаками партитури дуже зручно на практичних заняттях з риторики — вони допомагають контролювати роботу учнів.
Знаки партитури за місцем іх розташування в тексті поділяють на три групи: рядкові, надрядкові, підрядкові.
7 2-129
7*
Рядкові знаки
1. Фразові паузи: \ коротка (на один рахунок); || на два рахунки (раз, два);
На три рахунки (раз, два, три). Наприклад: "Буряк і цибуля || були до вас довезені | по дуже поганих дорогах ". Тут підмет, виражений двома іменниками, відділено паузою на два рахунки від групи слів, об'єднаних значенням дії (групи присудка), між якими пауза значно коротша (на один рахунок). Між реченнями й абзацами пауза мусить бути дещо довша (на три рахунки). Якщо підмет виражено одним словом, то зазвичай пауза між ним та іншими членами речення не робиться. Середня пауза (||) має бути, якщо підмет виражений двома чи більше словами. Таку саму паузу проставляємо, якщо речення містить звертання; вставне слово (слова) чи вставне речення; однорідні члени; знак "—" (пропущену зв'язку). Маленьку паузу (|) ми робимо тоді, коли є потреба лише незначно відокремити голосом складові частини однорідної структури. 2. Дужки ромбічні о, якими варто позначати вставні речення або слова. Наприклад: "Левко підійшов до шо-пи — <розмокла земля втягувала ноги по кісточки>, — і взяв лопату". 3. Дужки квадратні [ ] вживаються, якщо варто додати слово (слова), що допомогло б утримати непевний зміст речення, знайти потрібну інтонацію. Наприклад: "У коморі не було не те що жита — [навіть] зернинки торішньої ніде не запало". 4. Лапки " ", в які беруть слова, що вимовляються з інтонацією іронії. Наприклад: Що наші роблять? — "Пообідали та хліб їдять". Надрядкові знаки 5. Знак наголосу. Якщо для вас якісь слова в тексті нові, і ви не знаєте, де правильно поставити наголос, подивіться у словник і позначте наголос на письмі: статуя, кілометр, цемент і т. п. 6. Підвищення тону Я. Цей знак використовується для інтонування і означає незавершеність вислову, питання, непевність, використовується в окличних реченнях, при звертанні тощо. Наприклад: "Чи ти пив п'янку радість кохання?" 7. Пониження тону Э1. Пониження тону використовується для позначення інтонації, що знаменує завершення вислову чи певної частини його. Зазвичай ця ситуація спостерігається наприкінці речення. Наприклад: "Він був дуже, дуже обережний". 8. Злам інтонації Л. Використовується при зламі інтонаційного малюнка (від підвищення до пониження чи навпаки). Наприклад: "Вона була вже не бідна нині, а з грішми". Логічний наголос не Підрядкові знаки 9. Логічний наголос можна плутати з наголосом граматичним: це знак партитури, що виділяє семантичний центр фрази (слово або групу слів). На відміну від граматичного наголосу, він може змінюватися залежно від мети, яку хоче досягти оратор. Зазвичай місце логічного наголосу підказує контекст. Найбільш простий і швидкий прийом, яким тут можна користуватися, це скелетування1, тобто знаходження смислового "скелета" фрази. При цьому вирішується, які слова з фрази можна було б вилучити (з урахуванням при цьому контекста). Візьмемо для прикладу речення "Я запізнився". У ньому можна з однаковим успіхом зробити наголос як на першому, так і на другому слові. Усе тут залежить від контексту. Якщо, скажімо, поставлене запитання з метою з'ясувати: "Хто запізнився?", то у відповіді, звичайно, наголос слід зробити на першому слові — "Я". Якщо йдеться про те, що хтось запізнився і не зміг зустрітися з людиною, яка його не дочекалася, то потрібно зробити наголос на другому слові — "Запізнився" (саме це є причиною не-зустрічі). Відповідно в першому випадку ми можемо вилучити друге слово, відповісти словом "Я", в другому — вилучити перше, скоротивши речення до слова "Запізнився". Таким чином, відповідно до контексту (ситуації) робимо й логічний наголос. Для правильної розстановки логічних наголосів використовують крім скелетування два основних правила2. 1 Найденов Б. С. Выразительность речи и чтения. — М., 1969. — С. 74. 2 Там само. — С. 75—76. Перше правило — протиставлення. Якщо ми протиставляємо особу, предмет чи явище іншому, то наголоси отримують саме ті слова, що означають особи, предмети, явища, котрі протиставляються. Наприклад: "Вона не старша, а молодша сестра". Особи, речі чи явища, що протиставляються, не завжди виражені однаковою граматичною формою. Наприклад: "Він ще не оратор, він тільки вчиться". Тут іменник "оратор" протиставлено дієслову "вчиться". Крім протиставлення, вираженого різними граматичними формами, є ще приховане протиставлення. Наприклад: "В мене тільки дві руки" (мається на увазі — не три, не чотири і т. д.). У подібних випадках саме виявлення прихованого протиставлення допомагає вирішити питання щодо місця логічного наголосу. Наприклад: "На жаль, у добі лише 24 години" (а не, скажімо, 40) або "Завтра знову математика" (а не література, малювання і т. п.). Друге правило — введення нового поняття. Якщо у виступі вперше називається будь-яка річ, особа чи явище, які мають значення для подальшого викладу, то слово (слова), що означає цю річ, особу чи явище, виділяється логічним наголосом. Визначити нове поняття можна тільки тоді, коли знаєш контекст. Наприклад: "Раптом ми побачили річку. Річка була мальовнича". У першому реченні наголос падає на слово "річка", в другому — це слово не має наголосу, тому що перед нами вже не нове повідомлення; новою інформацією тут є те, що річка "мальовнича". За цим правилом наголос майже ніколи не може падати на займенники, оскільки вони замінюють собою вже названих осіб чи згадані речі (за невеликими виключеннями, якщо, наприклад, речення складається лише з одного слова: "Ти!" чи "То була вона"). Іноді не дуже досвідчені оратори мають бажання відмітити логічним наголосом емоційно забарвлені слова: прикметники (добрий, великий, ганебний) або дієприслівники (гнівно, доброзичливо, велично). Але це не зовсім виправдано. Логічні наголоси допомагають нам висловити думку, що залишається незмінною незалежно від того, як до неї ставиться виконавець. А наше відношення до предмета промови слід передавати не логічним наголосом, а інтона-,цією, тембром, жестом тощо. Уповільнення темпу____• Цей прийом використовується для того, щоб зафіксувати увагу на слові (словах), що для промовця є ключовими. Наприклад: "А лин, вловлений у панському ставі, був величезний". 11. Прискорення темпу •>. Використовується для позначення вторинності, додаткового характеру інформації (вставні речення або слова тощо). Наприклад: "І тоді, — додав Ілля, — він і подався до міста". Легато ^J . Використовується для позначення злиття слів у вимові, якщо вони вимовляються як одне ціле. Знак свідчить, що пауза тут непотрібна. Наприклад: "Вже сутеніло, коли Олекса підійшов до комори". 6) Тренування Тим, хто тільки-но прагне стати оратором, необхідно потренуватися у проголошенні промови вдома, перш ніж виходити з нею до аудиторії. Можна проголошувати вголос чи "про себе". Це допоможе вам визначити час звучання промови, орієнтуючись приблизно на 100—120 слів на хвилину (саме такий темп найсприятливіший для аудиторії). Дуже зручними помічниками тут виступають відео-магнітофон, магнітофон чи дзеркало. 3. їх допомогою ви можете оцінити себе ніби "збоку", розробити систему жестів, попрацювати над виразом обличчя тощо. "Перед кожним виступом слід подумки осягнути план промови, так би мовити, упорядкувати свої матеріали. Якщо лектор усвідомлює, що добре пам'ятає все те, про що має сказати, це надає йому бодрості, впевненості у собі та заспокоює..." (А. Коні). Ключові слова: тема промови; тематика промови; об'єкт промови; проблематика промови; план: простий, складний, цитатний; бібліографічний опис; знаки партитури. Практичне заняття 10 Тема і тематика, об'єкт, план І. Відомий вірш М. Рильського є прикладом високої риторики, типового ораторського (хоча й віршованого) розкриття теми. Визначте його тему. Чому ця тема кон- кретніша, ніж такий об'єкт розмови, як "українська мова" взагалі? Як парость виноградної лози, Плекайте мову. Пильно й ненастанно. Політь бур'ян. Чистіша від сльози Вона хай буде. Вірно і слухняно Нехай вона щоразу служить вам. Хоч і живе своїм живим життям. Прислухайтесь, як океан співає — Народ говорить. //. Напишіть невеликий текст на тему "Правосуддя в нашому житті" за поданою далі схемою: 1. Перша підтема (виклад, аргументація): — перша мікротема; — друга мікротема. 2. Друга підтема (виклад, аргументація): мікротема. ///. Визначте мету наведеного далі уривку з академічної лекції. У 7—8-х класах поряд з етичною бесідою можна організовувати диспути. Це форма більш активної участі учнів в обговоренні моральних питань. Учні часто сперечаються між собою з різних питань. Ці суперечки можна використати, спрямувавши їх у певне русло, організувати диспути на теми: "У чому краса людини", "Що таке колектив і чи є він у нашому класі", "Про смаки і манери молодої людини"... IV. Уважно прочитайте текст. Складіть простий, складний і цитатний плани до нього. Хоч і упала українська держава після Ярослава, та багато всякого сліду — і доброго, і лихого — осталося од неї на довгі віки. Осталася християнська наука і віра, церква і духовенство, письменство й однаково книжна й церковна мова славянська по всіх наших землях; остався один княжий рід, з котрого виходили довго потім князі в різних землях; осталося спільне ім'я руське; осталося однакове право і закони, однаковий лад у громаді, в управі, однакові власті; життя по різних українських землях виробилося однакове і заставляло людей почувати себе близькими одні до одних. Тим-то ця українська, Київська держава, хоч і загинула давно, але має велику вагу в нашій історії. З цього часу почалися на Україні великі сварки поміж князями, а через них і поміж народом. Тоді, коли треба було з'єднати і зміцнити молоде царство, воно само себе руйнувало. Цьому допомогли ще й половці, що насунулися з заходу, на місце печенігів, і великого клопоту завдавали українській землі. Найстаріший уділ був Київський, де сидів Великий князь; зараз після його почитався уділ Новгородський, але він скоро одчахнувся від інших уділів, бо новгородці стали громадою вибирати собі князів і, котрі їм були не до вподоби, тих прогонили і на їх місце кликали других. За Новгородським йшов уділ Переяславський, — він був найбільший од усіх і простягався од Дніпра аж до Азовського моря; далі йшли уділи: Чернігівський, Смоленський, Волинський і Галицький; Полоцький уділ по-старому зоставався в роді Рогніди (М. Аркас). V. Спробуйте розкрити тему "Риторика в житті людини" , використавши як опорні моменти цитатного плану подані далі прислів'я та приказки. Подумайте, в якому порядку варто розташувати ці вислови. Плете, що слина до губи принесе. Наговорив чотири міхи чорної вовни, та всі неповні. Умій сказати, умій і замовчати. Слово старше, ніж гроші. Не кажи — не вмію, а кажи — навчусь. Добре слово варте завдатку. Умієш говорити — умій слухати. Що скаже — неначе зв'яже. VI. Складіть промову на тему "Сучасний шлюб та його перспективи" за поданими тезами: — любов як основа шлюбу; — церковний та світський погляд на шлюб; — проблема розлучення: причини та моральні аспекти; — зміна ставлення до вільного кохання в сучасному суспільстві; — нетрадиційні форми шлюбних відносин і ставлення до них суспільства. VII. Доберіть матеріал (з власного та чужого досвіду) на тему: "Книги — річки, що напоюють Всесвіт" (Ярослав Мудрий) та занотуйте його на картках (з елементами бібліографічного опису джерел). VIII. Розставте логічні наголоси в першому та другому реченнях. Як зміна порядку слів впливає на логічний наголос? Михайло знайде вихід з будь-якого положення. З будь-якого положення знайде вихід Михайло. IX. Де варто поставити логічний наголос у поданому далі реченні? Людська пам'ять допомагає зберігати та відтворювати інформацію. Перебудуйте речення так, аби воно відповідало на запитання: "Що допомагає людині зберігати та відтворювати інформацію?". Де слід зробити логічний наголос? X. Прочитайте речення, дотримавши паузу ( \\ ) чи відмовившись від неї. Прослідкуйте, як змінюється при цьому зміст речення. Де слід поставити логічний наголос у першому та другому варіантах? Якщо пауза присутня, як вона позначається на письмі? Література Основна 1. Буяльский Б. А. Курс на мастерство. — К., 1974. — С. 67-71. 2. Гречихин А. А. Поиск и использование литературы при подготовке к лекции. — М., 1982. 3. Кохтев Н. Н. Риторика. — М., 1994. — С. 88—95. 4. Сопер П. Основы искусства речи. — М., 1995. — С. 20—27, 33—104. Додаткова 1. Абрамович С. Д. Риторика та гомілетика. — Чернівці, 1995. — С. 119—133. 2. Турбин С. С., Погорелко В. Ф., Герман М. А. Основы риторики. — К., 1988. — С. 215—239. 3. Клычникова 3. И. Методика подготовки и проведения публичного выступления (лекции, беседы). — М., 1966. 4. Клюев Е. Риторика (Инвенция. Диспозиция. Элоку-ция). — М., 1999. — С. 49—61. 5. Культура русской речи/ Под ред. Л. К. Граудиной и Е. Н. Ширяева. — М., 1998. — С. 139—147. 6. Найденов Б. С. Выразительность речи и чтения. — М., 1969. — С. 75—76. § 2. Логіка та емоції в промові Наша духовно-розумова діяльність будується на тому, що дві півкулі головного мозку спеціалізуються так: ліва півкуля "керує" логіко-розумовою роботою, підрахунками тощо; права ж — роботою інтуїтивно-художньою та емоційною. Якщо перед нами тип людини "розумової", в якої переважає діяльність лівої півкулі, то це тип "сухуватої", дещо стриманої чи обмеженої в почуттях особи. Навпаки, є люди бурхливо-емоційні, в яких, як кажуть, слова та вчинки йдуть поперед думок. Але переважна більшість людей щасливо об'єднує обидва типи духовно-розумової діяльності, належно розмірковуючи й не втрачаючи здатності відчувати "серцем". Існує погляд, ніби промова має бути насамперед "емоційною", насиченою живими та відкритими почуттями, інакше, мовляв, виникає враження нещирості и прагнення ледь не облукати слухачів. Ніяк не заперечуючи справедливості таких вимог, зазначимо, що самими лише емоціями аудиторію переконати важко. Вислухавши емоційну, але малозмістовну промову, слухачі розходяться з невиразним почуттям невдоволення: начебто все було й щиро, й гаряче, але про що, власне, говорив оратор? Кібернетики, що займаються проблемами інформаційної змістовності мови, ладні навіть заперечувати всяку емоційність у повідомленні: для них емоції — то пустий "шум", який означає відсутність справжньої інформації. Це, звісно, теж однобокість, бо емоція сама вже є достатньою інформацією. Звертаючись до людей, оратор мусить прагнути переконати їх не тільки шляхом "захоплення" власними почуттями, а й силою логіки. Про це добре сказано у Сопера: "Під час промови важливо не те, що відбувається на трибуні, важливо, що відбувається у свідомості слухачів. Промова — засіб; відгук аудиторії — мета. Промова слугує цій меті, якщо вона породжує реакцію слухача. В інформаційній промові бажаний відгук — прагнення знати, в агітаційній — воля до цілеспрямованого мислення та дії. Як можна досягти такої реакції? Двома шляхами: 1) подаючи докази, що схиляють до переконання та дії; 2) апелюючи безпосередньо до почуттів слухача. Задля зручності назвемо ці два види впливу відповідно логічним і психологічним" (далі автор вказує, що ці два засоби впливу на аудиторію невід'ємні один від одного). Аксіологічт начала промови Природна цікавість людини знати причини тих чи інших явищ є основою для наших доказів. Користуючись категоріями "правильне" чи "неправильне", оратори дотримуються певної системи цінностей. Якщо, наприклад, промовець засудив із самого початку смертну кару, то він вже не може робити після цього "реверанси" на користь цього виду покарання, твердити, що це "виправдане інтересами суспільства". Це буде порушенням логічного постулату промови. Тобто в основі логічного аналізу закладено вибір системи цінностей: щось ми вважаємо прямим, а щось — кривим. Так само як у геометрії теорема будується на не-доведених, а прийнятих на віру аксіомах, так і будь-яка промова має в основі своїй аксіологію (вчення про цінності, розділення добра та зла). Перед тим як виступати й переконувати, оратор повинен чітко усвідомити, що саме він підносить як непорушну істину. Погане враження справляє той, хто починає шукати істину безпосередньо на трибуні (якщо це, звичайно, не риторичний прийом). Чітке усвідомлення оратором своєї позиції називається асертив-ністю. Логіка як метод переконання аудитори Система логічних доказів — авторитетних посилань, статистики, різноманітних прикладів і висновків — працює на переконання слухачів. У мисленні здавна виділяють два методи — індукцію та дедукцію. Індукція — це хід думки від часткового до загального. Наприклад, "Василь говорить грамотно, цікаво та змістовно. Василь — добрий ритор. Отже, добрий ритор говорить грамотно, цікаво і змістовно". Дедукція, навпаки, — хід думки від загального до часткового. Наприклад, "Добрий ритор говорить грамотно, цікаво і змістовно. Василь — добрий ритор. Отже, Василь говорить грамотно, цікаво і змістовно". Індуктивну логіку варто застосовувати, якщо ми узагальнюємо великий за обсягом статистичний матеріал, перебравши чимало прикладів. Тут приклади є ілюстрацією до готової тези. І навпаки, сама теза формулюється як висновок з наведених фактів, є їхнім узагальненням; висновок начебто формулюється на очах у слухачів, що справляє ефект співучасті аудиторії в акті мислення. Ніби кожен слухач сам дійшов до цього висновку, хоча насправді це ведемо його ми. Так, перерахувавши відомі приклади морального занепаду — наркоманію, пияцтво, проституцію, рекет, убивства тощо, ми можемо запропонувати слухачам порівняти цю сумну статистику зі спокійним та цивілізованим життям: висновок напрошується сам собою. Можна було б піти зворотним шляхом: підкреслити, що там, де люди змалку виховані в добрі, менше грунту для злочинів і моральної деградації, а потім наводити низ- ку прикладів. Перевага першого способу в тому, що тут приклади — не ілюстрація до висунутої догматичної тези, а матеріал для розумової роботи слухачів. Прикладів має бути достатньо, щоб Ваші висновки не виглядали малочисленними, "притягнутими за вуха". Недостатня кількість прикладів справляє враження підтасов-ки, ніби оратор не може довести свою правоту. Не слід також наводити приклади виключні, нетипові. Якщо, приміром, десь син вбив власну матір, не варто інтерпретувати такий злочин як свідоцтво занепаду цілого суспільства — слухачів може образити, розгнівати те, що всі вони поставлені нібито на один щабель з виродком. Часто на практиці оратори при використанні індукції вдаються до доказу за аналогією, тобто висновком від часткового до часткового. Аналогія — це висновок, що базується на схожості суттєвих ознак явища. Обов'язковою умовою при наведенні аналогій є порівняння за суттєвими ознаками (а не випадковими). Наприклад, я — учень шостого класу — не в змозі осягти матеріал підручника сьомого класу; ви — також учні шостого класу — так само не в змозі. На жаль, життя такі моделі мислення часто спростовує. Отже, з аналогією треба бути обережним. Використовуючи дедукцію можна спростити, приміти-зувати проблему, ставши, по суті, на шлях старогрецьких софістів. Наприклад, гасло "Ворогів революції слід знищувати!" у сполученні з відкриттям "Моя сестра — ворог революції!" закликає до недвозначного рішення, але прийняти його — справа суто особистого смаку. Існують закони логіки, які тне слід порушувати оратору. Саме слово "логіка" (від грец. Хоуїко^ — побудований на міркуванні) означає науку про форми та засоби висловлення думки. Цей термін пов'язаний з відомим нам поняттям "логос" — слово, зміст, основа, наука. Антична та середньовічна наука вивела такі закони логіки: 1. Закон тотожності (всяка суть збігається сама із собою). На практиці це означає, що ми дотримуємося певного значення слова, уникаючи варіантів. Наприклад, якщо ми говоримо про дівочу косу, то слово "коса" ми маємо вживати тільки у цьому значенні (пор.: "коса" як інструмент косаря). .. 2. Закон протиріччя (ніяке судження не може бути водночас істинним і помилковим). Якщо вислови суперечать один одному, вони не можуть бути істинними. 3. Закон виключеного третього (істинним може бути або вислів, або його заперечення). Із двох висловів, що суперечать один одному в один і той самий час у відношенні до одного і того самого предмета (явища, особи) лише один — істинний. Іноді об'єднують закон протиріччя і виключеного третього у загальне положення: між двома висловами, що суперечать один одному, немає середнього (третього не дано). Наприклад: "Ця стіна біла" і "Ця стіна рожева". Тільки одне твердження є істинним, третє — виключене. 4. Закон достатньої підстави (всяке судження, що приймається, має бути належним чином обгрунтоване). Достатньою підставою для оратора можуть бути: фактичний матеріал, цитати, наочність. Усе це дає змогу переконати аудиторію у справедливості своєї думки. Логічні помилки виникають, коли порушено вищезазначені закони логіки або логічні прийоми використано недобросовісно (софістичне). Основні види логічних помилок 1. Підміна тези (побудова виступу на неправильних поглядах). Наприклад: "Вивчати логіку не треба, бо без неї можна прожити". 2. Недоведена основа доказу. Наприклад: "Пора відкинути церковну мораль як застарілу". 3. Визначення не відомого через інше невідоме. Наприклад: "Атман — це індивідуальна проява Брахмана". 4. Подання визначення через заперечення. Наприклад: "Чай — не горілка, багато не вип'єш". 5. Коло в доказі. Наприклад: "Якщо ти цього не втрачав, то ти його маєш"; "Чи втрачав ти роги? Ні? Отже, ти їх маєш". 6. Неврахування полісемії слова. Наприклад: "Чи будемо ми сьогодні ввечері дивитися фільм? — Подивимося" (слово "подивимося" тут може означати і те, що співрозмовники подивляться фільм, і сумнів в цьому). 7. Об'єднання неспіввідносних понять. Наприклад: "Цей чоловік має прекрасні жінку і авто". 8. Повторення доказу (тавтологія). Наприклад: "Цього не може бути, бо такого не може бути". 9. Поспішні висновки після недбалого перерахування фактів. Це "докази" типу: "Оскільки поруч із слідами багаття первісних людей часто знаходять рештки людиноподібних істот, це означає, що саме ці істоти розводили багаття". Але логічніше припустити, що їх там було засмажено. 10. Модель — після цього; отже; з цієї причини. Наприклад: "Після ворожіння на дощ, пішов дощ. Отже, ворожіння безперечно було причиною дощу". 11. Нерозрізнення об'єктів дії, визначене невмінням правильно побудувати речення чи встановити зв'язок між реченнями. Наприклад: "Іван — сирота. Його батько помер, коли йому було 16 років" (незрозуміло, кому було 16 років — батькові чи сину). Тобто логіка не є пусте, формальне розуміння, відірване від життя. Навпаки, знання її законів і типів логічних помилок допоможе промовцеві уникнути смішного й незграбного положення, коли його докази нікого не переконують, оскільки їх недоведеність чи штучність, або й не-конкретність буде легко викрита будь-якою людиною, яка може поставити лекторові запитання. Логічні моделі, наведені вище, слід мати на увазі при підготовці матеріалу, складанні плану виступу, написанні тексту. Ви мусите знати, що алогічні чи помилкові положення Вашого виступу можуть у будь-який момент повернутися проти вас, якщо виникне дискусія. З іншого боку, негідно ораторові, який себе поважає, використовувати логічні підтасовки, щоб вплинути на просту й безхитрісну аудиторію. Варто також знати, що психіку людини побудовано не лише на логічних моделях. Саме наше розуміння часто є методом оборони й обгрунтування у власних або в чужих очах цілком ірраціональних поривань. .Відомо, наприклад, що в людей, чия психіка ушкоджена, існує суїцидальний синдром, неусвідомлене тяжіння до смерті (самогубства). Так само патологічного вбивцю тягне вбивати не тому, що це для нього чимось вигідно, а тому, що так велить йому зіпсоване й спотворене почуття самоствердження. Пара-ноїдальні особи, що вчиняли подібні злочини, здатні вельми красномовно, годинами обґрунтовувати правильність своїх лихих вчинків, але тут логіка слугує безумству. З ін- шого боку, коли адвокат у суді закликає до співчуття злочинцеві, змальовує його нещасне дитинство, обставини, що призвели цю людину до такого життя тощо, то це хоч є й ірраціональним, проте людяним, і ніхто за це адвоката не засуджує. Емоційні моменти промови Оратор потрапляє в атмосферу аудиторії, яка вже певною мірою емоційно налаштована. Це живі люди, що мають власну думку з питань, які Ви висвітлюватимете, і відповідний настрій почуттів. Інколи серед них можна відчути "своїх". Не слід думати, що часто-густо виступати доводиться перед людьми індиферентними, яким усе байдуже, або відверто no-ворожому налаштованою аудиторією. Будь-яку бездоганну логіку може збити брутальний хуліганський вигук, зле, прискіпливе зауваження, "невинне" запитання на зразок: "Чи довго ви ще говоритиме? Час іти на обід" тощо. Тому треба враховувати психологічний настрій аудиторії, зважаючи на неусталеність і конфліктність психіки підлітка та юнака. Ваше завдання — закріпити чи, принаймні, не зрушити позитивні емоції, які зібрали громаду людей, або подолати все вороже Вам і поставлену мету зірвати чи знецінити Ваш виступ. Насамперед, звертайте увагу на вік аудиторії — це допоможе обрати правильну та цікаву саме для цієї, категорії людей тему промови й передбачити реакцію аудиторії. Наприклад, якщо аудиторія дитяча, то потрібно враховувати, що діти не можуть спокійно сидіти протягом, скажімо, години, їхня увага переключається на інші об'єкти. Тому оратор у виступі перед дитячою аудиторією має обов'язково змінювати форми розповіді, не перевантажувати дітей фактами, вводити у розповідь елементи гри, бесіди тощо. Якщо аудиторія юнацька, то слід враховувати, що юнаків і дівчат передусім цікавлять питання кохання, сенсу буття і т. ін. Крім того, молодіжна аудиторія достатньо емоційна та відверта: оратор має бути готовий до найнесподіваніших запитань. Зріла аудиторія менш емоційна, вона, на відміну від юнацької, скоріше за все слухатиме ввічливо, але її важче зацікавити, її непросто захопити якоюсь ідеєю — словом, переконати. Крім того, щоб не провести "невидиму" межу між собою та аудиторією, досвідчені оратори користуються займенником "ми", а не "я": "Ми розглянемо", "Ми побачили" і т. п. Це допомагає аудиторії відчути себе активною учасницею творчого процесу, а не суто пасивними слухачами. Бажання та сподівання людей Як точно відзначає П. Сопер, більшості людей притаманні психологічні установки на самоствердження, про-довження роду, осягнення здоров'я та збереження життя1. Це продиктовано елементарним, "тваринним" страхом за власне життя й життя та благополуччя своїх близьких. Але психологічно варто апелювати не тільки до тих бажань і страхів, щр. наводить Сопер, а й до ширшого кола психологічних імпульсів. Так, дослідник перераховує звичайні бажання і прагнення, які є у будь-якої людини: • фізичне благополуччя, пов'язане з прагненням людини зберігати життя і здоров'я, свободу і діяльність; отже, породжуючи почуття загрози всьому цьому, ми одразу ж пробуджуємо увагу аудиторії; • економічні інтереси, прагнення до власності та гарантій добробуту, насамперед, у сфері професійній (скажіть робітникам, що завод буде зачинено, й це одразу викличе більше, ніж цікавість); • суспільні інтереси, що включають прагнення людини до престижу, авторитету та влади, а також до піднесення статусу тієї групи, до якої ця людина належить; питання національної і соціальної консолідації, або ж те, що їм заперечує і противиться — це завжди "жива струнка" будь-якої аудиторії; • розвага — "інстинкт гри", що сполучається з духом змагання, риску й осягнення нових обріїв; • почуття власної гідності: люди полюбляють, коли оратор підкреслює їхній розум, практицизм, проникливість тощо, натяк же на те, що перед оратором сидять не дуже розумні люди, назавжди зруйнує контакт з цією. аудиторією2. Сопер П. Основы искусства речи. — С. 286—290. 2 Там само. — С. 286—290. Проте дослідник визнає і прагнення людини до істини, підкреслюючи, що пробудити в людях почуття справедливості, співчуття до слабкого, високі душевні поривання не так вже й складно (хоч і відмічає не без сарказму, що такі поривання не вимагають чогось більшого, ніж "віддати голос", надати "моральну допомогу"). Це свідчить про те, що автор не так вже й багато надій покладає на совість і загалом вищі моральні цінності в серцях слухачів, зовсім не враховуючи успіхи релігійних проповідників. Але він-таки добре знає, що всякий раз, коли кордон між добром і злом різко окреслений, оратор, який є професіоналом, прямолінійним і щирим закликом до кращих душевних поривань слухачів дістане гарячу підтримку"1. Мистецтво сполучати логічне та емоційне Отже, "залізні" докази самі по собі мало що дадуть, якщо ви не пам'ятатимете про людські почуття, основні емоції, якими живуть люди. Роблячи логічний виклад, бажано апелювати до почуття безпеки, шляхетності, справедливості, національно-суспільних інтересів тощо. Слід постійно повертатися до цих "незримих" моментів, що мусять стати головним чинником вашої "агітації", їх можна висловити "відкритим текстом" (експлицитно) або у "підтексті" (імпліцитно), так би мовити, між рядками, але цієї лінії краще дотримуватися протягом усієї промови. Так, у третій промові проти цезаря Катіліни Ціцерон постійно викриває змову проти республіки. Він дуже детально описує як Катіліна та його "співучасники у злочині" втекли з Риму, де вони розташувалися (Мульвіїв міст), як оборонялися від загону, що його послав Ціцерон, як було захоплено листи заколотників. Автор промови не відмовляє собі у задоволенні детально розповісти про власну роль у ліквідації заколоту, хоч і приписує з великою скромністю остаточну заслугу Юпітеру (проте саме автору допомагає, мовляв, Юпітер). Легкими торканнями словесного пензля Ціцерон пробуджує огиду до своїх ворогів ("...істинно, виганяючи його з Риму, я передбачав, квірити, що після усунення Катіліни мені не доведеться боятися ані 1 Сопер П. Зазн. праця. — С. 294. сплюха Публія Лентула, ані товстуна Лупія Касса, ані скаженого в нестямі Гая Петага. З усіх цих людей варто було боятися саме лише Катіліни, але і його — лише доки він перебував у стінах Риму. Він знав усе, вмів підійти до будь-якої людини, він насмілювався навертати до себе людей, вивідувати їхні думки, підбурювати їх; він мав здібність замислити злочинну дію, й цій здібності вірно служили його язик та руки") Тут автор пригадує історію про те, як блискавка знищила ідолів Капітолія, як довго й безуспішно прагнули їх відтворити і створити нових — Юпітера, що дивився б на схід — це, мовляв, мусило б забезпечити стабільність державі. З усіх цих начебто розрізнених мотивів вимальовується наприкінці самозвеличення політика, якому, за підтекстом, допомагає сам Юпітер: "...аби ви могли насолоджуватися миром, який нічим не порушується, — про це буду піклуватися я, квірити!"2. Постійно повторюючи, які огидні вороги республіки, як мало зробили попередники Ціцерона для стабільності держави, детально розгортаючи історію вигнання Катіліни і свою участь в цьому, Ціцерон вперто проводить основну логічну лінію, але начебто постійно переймаючись емоціями релігійного благочестя, громадянського обурення та огиди до ворогів республіки — людей, що їх ненавидять самі боги... Приклади Ціцерона, як бачимо, дуже конкретні, він не боїться повторювати кілька разів одне й те саме, але з кожним разом все сміливіше наближаючись до основної Ідеї: заколотники — вороги не лише республіки, а й богів, у той час як він, Ціцерон, має підтримку богів, отже, мусить мати прихильність римлян-квіритів... Ні в якому разі не можна звертатися замість доказів чи переконань до псевдопсихологічних доводів на зразок: "А той, хто не розуміє цього, просто дурний" чи "Це побачить й ішак". Докази, подібні до цих, на жаль, ще зустрічаються, скажімо, в учителів, які не вміють дохідливе пояснити матеріал чи відповісти на запитання. 1 Цицерон. Речи: В 2 т. — М., 1962. — Т. 1. —С. 316—317. 2 Там само. — С. 321. Ключові слова: аксіологія, асертивність, індукція, дедукція, закони логіки, логічні помилки. Практичне заняття 11 Логічний постулат промови І. Відтворіть пропущену ланку в доказах. Визначте, які з доказів побудовані на індукції, а які — на дедукції. Усі вчителі навчають учнів. Віра Петрівна навчає учнів. Коля знає п'ять мов. Коля — поліглот. Я поступаю до університету. Я — абітурієнт. Ми любимо говорити про природу. Ми любимо говорити про тварин. У цій родині всі вміють дотепно жартувати. Мар'яна вміє дотепно жартувати. //. Визначте, який з текстів побудований з допомогою дедукції, а який — з допомогою індукції. Підсумуйте це в коротких тезах. Ви питаєте, як він опинився в будинку? Для цього було дуже багато способів, але він обрав найпростіший. Виходячи з того, що багато людей не закривають на ніч вікна, а тільки прикривають їх, він спробував пройти через вікно — доторкнувся до нього, і воно відчинилося. У цьому йому майже'"допоміг" сам хазяїн квартири. Тоді злочинець прослизнув на кухню. Він знав, що саме тут він може знайти інструмент для вчинення злочину. І він не помилився. Сьогодні, коли Петро збирався на роботу, в нього спочатку згорів сніданок, потім він зробив праскою велику пляму на сорочці, а на зупинці довго чекав на тролейбус. Через все оте він запізнився. "Який же я нещасливий!" — подумав він. ///. Прочитайте наведений далі текст. На якому логічному законі його побудовано? Обгрунтуйте свою думку. Гомерівський епітет — поетичне означення, характерне для Гомерового епосу ("Іліади", "Одіссеї"). Дві ознаки характеризують ці епітети: вони складені, об'єднують два корені, і постійні, тобто назавжди закріплені за певними словами чи іменами. Наприклад: світлоока богиня, швидконогий Ахіллес, срібролукий Аполлон, золототронна Ге-ра, хитророзумний Одіссей і т. д. Український перекладач "Одіссеї" Б. Тен користується епітетами многосяізний, богорівний (Словник літературознавчих термінів). IV. Визначте логічні помилки в наступних реченнях і класифікуйте їх: 1. Цією пральною машиною користуємося я та моя донька, їй вже більше 17 років. 2. Він мав чарівну доньку та велику квартиру. 3. Учителька питає учня: — Послухай, СергІйку, якщо я кажу: "Я красива" — який це час? — Минулий, Валентине Василівно (І. Страшко). 4. Синтаксис — це не фонетика, а фонетика — не синтаксис. 5. Та що ви кажете! Вона не може вийти заміж, бо ніколи цього не робила! 6. "Спартак" — це погана команда, тому що мій тато ніколи не вболіває за неї, а тільки — за "Динамо". 7. Розмова в Києві перед Золотими Воротами: — Невже ці ворота й насправді золоті? — Так, Золоті. 8. Після лекції у нас був гарний настрій. Отже, якщо у вас поганий настрій — ходіть на лекції. 9. — Що це ти робиш? — спитав Маленький принц. — П'ю, — похмуро відповів п'яничка. — Навіщо? — Аби забути. — Про що забути? — спитав Маленький принц, йому стало шкода п'янички. — Хочу забути, що мені соромно, — зізнався п'яничка. — Через що це тобі соромно? — спитав Маленький принц, йому дуже хотілося допомогти бідоласі. — Соромно пити! — пояснив п'яничка, і більше від нього неможливо було почути жодного слова (А. де Сент-Екзюпері). 10. Діти не можуть мати своєї думки, бо вони ще малі. 11. Він ніколи не мовчить, коли його питають. Отже, він — відмінник. 12. Ми можемо не читати цей твір, тому що він стоїть останнім у списку літератури. 13. — Та вже ж, звичайно, — відповіла Горлиця з великим презирстом. — Бачила я на своєму віку багато маленьких дівчаток, але щоб з такою шиєю — жодної! Ні, мене не обдуриш! Справжня змія — ось хто ти! Ти мені ще скажеш, що жодного разу не куштувала яєць? — НІ, чому ж, куштувала, — відповіла Аліса. — Дівчатка, бачте, теж їдять яйця. — Не може того бути, — сказала Горлиця. — Але якщо це так, то вони також змії (А. Керолл). V. Наведений текст побудовано переважно на логіці. Які психологічні моменти (наприклад, приблизне змалювання настрою Олега, відомого завойовника) тут можна залучити для мобілізації уваги аудиторії? Думаємо, що Олег ходив-таки на узбережжя Каспійського моря — відповідно до свідчення Хазарського документа. Арабський географ першої половини X ст. ал-Ма-суді повідомляє, що якісь руси на п'ятистах суднах, піднявшись по Дону, волоком перебралися на Волгу, спустилися по ній і попливли на південь уздовж західного узбережжя Чорного моря. В цих русах найприродніше бачити вихідців з Тмутаракані, яку було розташовано у ни-зів'ях Дона. Але ж хазарський документ повідомляє, що Хельгу-Олег напередодні походу на Каспій оволодів Тму-тарака