Главная | Обратная связь

Правове регулювання безготівкових розрахунків

 

Поняття безготівкових розрахунків. Безготівкові розрахунки – це спосіб приймання-передачі грошового еквівалента за допомогою банківських перерахувань певної суми з рахунку платника на рахунок одержувача або з каси банку на рахунок одержувача. Згідно зі ст. 198 ГК України, платежі за грошовими зобов’язаннями у сфері господарювання здійснюються за загальним правилом у безготівковій формі або в готівковій формі через установи банків.

При безготівкових розрахунках скорочуються витрати обігу внаслідок економії витрат на друк, перевезення, зберігання грошових знаків тощо. Правильна організація безготівкового обігу сприяє пом’якшенню сезонності грошового обігу. Наприклад, грошова маса, яка зростає у період масової заготівлі сільськогосподарської продукції, за умови збільшення безготівкових розрахунків сільськогосподарськими підприємствами призводить до більш рівномірного її обігу. При безготівкових розрахунках створюються сприятливі умови для державного регулювання грошового обігу, покращується економічний стан суб’єктів грошового обігу, оскільки прискорюється обіг капіталу, забезпечується тісний зв’язок з банками і грошовим ринком у цілому, стимулюються інвестиції.

Безготівкові розрахунки протидіють розвитку «тіньової» економіки. Так, можливість перевірки обігу коштів за банківськими рахунками забезпечує порядок в оподаткуванні підприємств торгівлі, які при готівкових розрахунках допускають неоприбутковування частини виручки, користуючись байдужістю покупців до отримання розрахункових документів.

Здійснення платежів реалізується дорученнями платника до банку на виконання зобов’язань банку за договором банківського рахунку. У процесі переказу грошей одержувачу банк платника виступає третьою особою, яка виконує зобов’язання за боржника (платника) у порядку ст. 194 ГК України (ст. 528 ЦК України). Шляхом вказівки банківських реквізитів у договорі або рахунку-фактурі одержувач засобів (бенефіціар) вказує платнику на обслуговуючий його банк як на третю особу, відносно якої повинно бути виконане грошове зобов’язання згідно зі ст. 195 ГК України (ст. 636 ЦК України).

Законна платіжна сила безготівкових грошей у сучасних умовах господарювання не тільки дорівнює платіжній силі готівки, але й за багатьма параметрами перевищує її (зокрема, з огляду на відсутність обмежень за сумами і видами платежів). За законодавством України безготівкові гроші є виразом того ж законного засобу платежу, що й готівка. У ст. 3 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» від 05.04.2001 встановлено, що гроші існують у готівковій формі (формі грошових знаків) і в безготівковій формі (формі записів на рахунках у банках). Готівка (грошові знаки) і безготівкові засоби розглядаються в законодавстві як єдиний об’єкт майнових прав, що охоплюється поняттям «гроші».

Економічні властивості безготівкових розрахунків втілюються з об’єктивної передумови у дійсність у результаті їх юридичної організації, що підкріплюється набором управлінських, інформаційно-психологічних та інших форм організаційного впливу. І якщо навіть припустити, що умови безготівкових розрахунків були б передбачені в окремих приватноправових договорах між банками і клієнтами, то очевидно, що вони не змогли б функціонувати внаслідок відсутності єдності порядку та форм їх здійснення.

Основою правового регулювання безготівкових розрахунків є вказані вище положення глави 35 ГК України, глави 74 ЦК України, Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», а також Інструкція про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затверджена постановою Правління НБУ від 21.01.2004 р. № 22, та Інструкція про міжбанківський переказ грошей в Україні в національній валюті, затверджена постановою Правління НБУ 16.08.2006 р. № 320. Окремі розрахункові операції (наприклад, вексельні розрахунки) регламентуються спеціальними нормативно-правовими актами.

Принципи безготівкових розрахунків. Принципи безготівкових розрахунків орієнтують на одноманітне застосування норм права у сфері безготівкових розрахунків. До числп принципів безготівкових розрахунків відносяться:

1) проведення таких розрахунків через банківські установи. Інструкція НБУ про безготівкові розрахунки закріпила цей принцип у пункті 1.4, встановивши, що безготівкові розрахунки – це перерахування коштів з рахунків платників на рахунки одержувачів засобів, зокрема перерахування банків за дорученням клієнтів засобів, внесених готівкою у касу банку, на рахунок одержувачів;

2) правило «прямого платежу», що припускає заборону платежів однієї особи за рахунок засобів іншої. Така заборона обумовлена п. 22.12 ст. 22 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», яка передбачає, що ініціювання клієнтом банку переказу на користь третіх осіб може здійснюватися у випадках, передбачених законодавством. Прикладами такого виключення є переуступка права вимоги і переведення боргу;

3) вільний вибір суб’єктами господарювання умови про попередню оплату товарів (робіт, послуг) за винятком випадків, закріплених у законодавстві. Наприклад, згідно зі ст. 17 Закону України «Про страхування» від 17.03.1996 р., договір страхування набуває чинності з моменту внесення першого страхового платежу. Крім того, окремими указами Президента України та постановами Кабінету Міністрів України передбачена попередня оплата в таких господарських відносинах як перевезення вантажів, постачання хлібопродуктів, води, електро- та теплової енергії, природного газу, нафтопродуктів, сільськогосподарської продукції;

4) проведення платежів лише за наявності на рахунку платника вільних грошових коштів або за рахунок кредиту банку. Це правило відображене у ст. 341 ГК України, ст. 1090 ЦК України, п. 22.9 ст. 22 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», які передбачають, що за відсутності засобів платіжні документи банком не приймаються (за винятком оформлення кредиту);

5) формалізація безготівкових розрахунків шляхом використання платіжних інструментів на паперових або електронних носіях у зв’язку з необхідністю суворої фіксації економіко-правових станів суб’єктів господарювання по відношенню до самого ліквідного товару – грошей (ст. 1087 ЦК України, ст. ст. 18, 20 – 26 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», ст. 51 Закону України «Про банки і банківську діяльність»);

6) списання засобів з рахунків клієнтів проводиться банками тільки за розпорядженням або за згодою (акцептом) клієнта, окрім випадків, що охоплюються поняттями примусового та договірного списання.

Поняття та зміст розрахункових документів. Розрахунки між учасниками господарських відносин здійснюються на підставі розрахункових документів. Поняття розрахункових документів можна трактувати у широкому та вузькому розумінні. У широкому розумінні – це документи, використовувані учасниками розрахункових операцій для оформлення переказу коштів від платника до одержувача (документи на переказ). У вузькому розумінні – це передбачені ст. 22 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» документи для ініціювання платежу, які подаються ініціатором платежу (платником або одержувачем – залежно від форми розрахунків) до обслуговуючої банківської установи для переказу коштів з рахунку платника на рахунок одержувача. До документів на переказ, окрім документів для ініціювання платежу, відносяться також документи на переказ готівки, міжбанківські розрахункові документи, клірингові вимоги тощо. Згідно зі ст. ст. 17 і 18 вказаного Закону документи на перелаз можуть бути паперовими або електронними з рівною юридичною силою.

Поняття платіжного інструменту є ширшим за поняття розрахункового документа. Згідно зі ст. 1 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», до платіжних інструментів, окрім документів на переказ, відносяться також спеціальні платіжні засоби, що є засобами зберігання інформації, необхідної для ініціювання платежу (наприклад, платіжні картки).

Стаття 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» містить поняття банківського платіжного інструменту, під яким розуміється засіб, що містить необхідні реквізити (ідентифікація емітента, використовувана платіжна система, та, як правило, держатель) і вживається в операціях з переказу коштів або інших банківських послугах. Банки в Україні можуть використовувати такі платіжні інструменти як платіжні доручення, платіжні вимоги, вимоги-доручення, векселі, чеки, банківські платіжні картки, інші дебетові та кредитові платіжні інструменти, вживані в міжнародній банківській практиці (ст. 341 ГК України, ст. 1088 ЦК України, ст. 51 вказаного Закону). Ряд розрахункових документів використовуються тільки у сфері банківських операцій (наприклад, меморіальний ордер, банківське авізо).

Таким чином, розрахунковий документ – це документарна вказівка, яка виконана в паперовій або електронній формі відповідно до державних стандартів і містить необхідну інформацію для здійснення суб’єктами господарювання безготівкових операцій.

Реквізити розрахункових документів, особливості їх оформлення, обробки і захисту регламентуються НБУ. Аналіз Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» та Інструкції НБУ про безготівкові розрахунки дозволяє виділити такі обов’язкові реквізити розрахункових документів: 1) назва документу; 2) його номер, число, місяць, рік виписки; 3) назви і коди (номери) платника та одержувача коштів; 4) реквізити банків платника та одержувача, їх номери за МФО; 5) суму платежу цифрами і буквами; 6) призначення платежу: назва товару (робіт, послуг), посилання на документ, на підставі якого здійснюється операція (договір, рахунок, товарно-транспортний документ тощо). Якщо здійснюється примусове списання (стягнення) засобів, то необхідне посилання на відповідну статтю закону; 7) відтиск печатки (за її наявності) та підпису відповідальних осіб ініціатора платежу; 8) коди бюджетної класифікації та термін настання платежу (у разі бюджетних платежів); 9) суму ПДВ або запис «без ПДВ», за винятком розрахункових документів на сплату податків, зборів, обов’язкових платежів.

Відносно окремих форм розрахунків, наприклад, акредитивних, встановлені спеціальні вимоги до реквізитів розрахункових документів. Обов’язковим реквізитом електронного документа є електронний цифровий підпис.

При виконанні розрахункової операції у національній валюті банк зобов’язаний перевірити належне оформлення розрахункового документа. При розрахунках в іноземній валюті банки, виступаючи суб’єктами валютного контролю, перевіряють також підставу платежу (наявність контракту, рахунку одержувача тощо). Банк не має права приймати до виконання розрахунковий документ у випадку, якщо в ньому не відображений будь-який із реквізитів, які вимагаються законодавством.

Розрахункові документи зберігають дійсність протягом певного терміну з дня виписки. Так, для платіжного доручення такий термін складає 10 днів, для вимоги-доручення – 20 днів, для гарантованого платіжного доручення – 30 днів, для платіжної вимоги на примусове списання (стягнення) термін диференціюється: для направлення в банк стягувача – 10 днів, у банк платника – 30 днів з дня складання.

Необхідно розмежовувати також поняття «розрахунковий документ» і «цінний папір». Так, по-перше, якщо розрахункові документи опосередкують відношення зі зберігання коштів між банками і клієнтами, то цінні папери відповідно до визначення Закону України «Про цінні папери і фондову біржу» засвідчують відносини позики. По-друге, цінні папери, будучи використаними для погашення зобов’язань, реалізують не грошові платежі, а заміну одного майнового зобов’язання іншим з метою уникнення (відстрочення) грошового платежу. По-третє, цінний папір відноситься до складу майна особи, тоді як розрахунковий документ лише містить необхідну інформацію для здійснення розрахункових операцій.

Форми безготівкових розрахунків. Форми безготівкових розрахунків зумовлюють механізм розрахункових операцій (активна функція формалізації процесу). Форми безготівкових розрахунків поділяються на дві групи залежно від їх співвідношення з поняттям самостійних розрахункових правовідносин: 1) інструментальні форми розрахунків, яким властива завершена здатність без залучення інших форм реалізувати завдання платіжної операції, тобто переказувати кошти з рахунку платника на рахунок одержувача; 2) інтеграційні (комплексні) форми розрахунків, яким така цілісна самостійність не властива та які є надінструментальними утвореннями і можуть бути остаточно реалізовані переважно з підключенням у відповідні відносини інструментальних форм розрахунків. Проте, інтеграційні форми розрахунків додають початковим господарським відносинам додаткові властивості кредитного, організаційного та іншого характеру.

Основними формами безготівкових розрахунків є: 1) розрахунки з використанням платіжного доручення; 2) розрахунки з використанням платіжної вимоги-доручення; 3) розрахунки з використанням розрахункового чека; 4) розрахунки акредитивом; 5) розрахунки за інкасо (з використанням інкасового доручення): а) розрахунки за інкасо документів, що вимагають згоди платника; б) розрахунки за інкасо в порядку примусового списання (стягнення); в) розрахунки за інкасо в порядку договірного списання; 6) розрахунки, засновані на зарахуванні взаємної заборгованості; 7) розрахунки векселем; 8) розрахунки, засновані на платіжній гарантії.

Розрахунки з використанням платіжного доручення – це інструментальна форма розрахунків, при якій платіж проводиться за допомогою подання платником обслуговуючому його банку належно оформленого доручення на перерахування певної суми зі свого рахунку на рахунок одержувача коштів. ГК України не містить спеціального регулювання цієї форми розрахунків. Тому у сфері господарювання застосовуються положення ст. ст. 1089 – 1092 ЦК України.

Важливо враховувати, що розрахунки з використанням платіжного доручення є основною формою безготівкових розрахунків. Всі інші форми використовуються за спеціальною угодою господарюючих суб’єктів або вказівкою закону (наприклад, примусове списання здійснюється платіжними вимогами).

Розрахунки платіжним дорученням можуть застосовуватися для розрахунків з фізичними особами, зокрема підприємцями, з перерахуванням коштів на їх банківські рахунки. Такі засоби потім можуть бути затребувані одержувачем у вигляді готівки. Проте, необхідно враховувати, що згідно з п. 3.11 Інструкцій НБУ про безготівкові розрахунки у випадку, якщо кошти, які надійшли, не затребувані громадянином протягом 30 календарних днів, то банк меморіальним ордером повертає їх платнику.

Інструкція НБУ про безготівкові розрахунки усунула детальне регулювання взаємовідносин між учасниками розрахунків у порядку переказу коштів через органи зв’язку, необхідних у тих випадках, коли фізична особа-одержувач не має рахунку у банку або одержувачу недоступні банківські послуги (наприклад, у віддаленій місцевості відсутня установа банку). Відповідна правомочність віднесена до відання Українського державного підприємства поштового зв’язку «Укрпошта». У даний час через підприємства зв’язку здійснюються перекази: на ім’я громадян – для отримання аліментів, заробітної плати, витрат на відрядження тощо, підприємствам – для виплати заробітної плати, за організований набір робітників, для заготівлі сільськогосподарської продукції тощо.

Розрахунки з використанням платіжної вимоги-доручення – це інструментальна форма розрахунків, здійснювана за допомогою комбінованого документа, який складається з двох частин: верхня – вимога одержувача коштів безпосередньо до платника сплатити грошовий борг; нижня – доручення платника обслуговуючому його банку перерахувати кошти зі свого рахунку на рахунок одержувача.

Одержувач засобів заповнює розділ «вимога» у платіжній вимозі-дорученні та направляє безпосередньо платнику. Перевіривши підставу оплати, платник заповнює розділ «доручення» та подає оформлений платіжний документ в обслуговуючий банк на оплату.

До моменту згоди платника сплатити платіжну вимогу-доручення не виникає обов’язку банку провести платіж з рахунку платника. Цим розрахунки платіжними вимогами-дорученнями за своєю природою відрізняються від акцептної форми розрахунків, яка діяла в СРСР. При акцептній формі розрахунків платіжна вимога спрямовувалася бенефіціаром в обслуговуючий платника банк і підлягала оплаті, окрім випадків прямої відмови платника його акцептувати. Проте, якщо відмова в акцепті не надходила протягом 10-денного терміну, акцепт вважався «мовчазним» і платіжна вимога підлягала оплаті. Акцептна форма розрахунків ставила платника в жорсткі рамки поведінки, але вона мала й позитивне значення. Вже після закінчення 10-денного терміну після пред’явлення платіжної вимоги до оплати постачальник міг оцінити безумовність факту порушення зобов’язання платником. Це дозволяло постачальнику вжити своєчасні заходи зі стягнення заборгованості або розірвати договір з правопорушником, щоб уникнути зростання боргу.

Розрахунки з використанням розрахункового чека – це інструментальна форма розрахунків, при якій платник видає одержувачу документ, що містить нічим не обумовлене розпорядження обслуговуючому чекодавця банку перевести чекодержателю вказану в чеку суму грошей. Дана форма регулюється ст. ст. 1102 – 1106 ЦК України і банківськими правилами.

Чеки застосовуються для здійснення розрахунків у безготівковій формі між юридичними особами, а також фізичними та юридичними особами з метою скорочення розрахунків готівкою за отримані товари, виконані роботи і надані послуги. У чековій формі розрахунків обов’язково беруть участь 3 учасники: чекодавець – особа, що здійснює платіж за допомогою чека; чекодержатель – особа, що одержує кошти за чеком; банк-емітент – обслуговуючий чекодавця банк, який видає йому чекову книжку (розрахунковий чек). Чекодержатель може доручити обслуговуючому його банку отримати платіж за чеком. У цьому випадку банк чекодержателя приймає чек на інкасо (операції з отримання платежу).

Незаповнені чеки групуються в чекові книжки, обмежені граничною сумою коштів – лімітом. Розрахункові чеки і чекові книжки є бланками суворої звітності. Без видачі чекової книжки розрахунковий чек може бути виданий банком-емітентом фізичній особі для разових розрахунків з підприємствами торгівлі або послуг. Термін дії чекової книжки складає один рік. Чек, виданий з чекової книжки, повинен бути пред’явлений до оплати протягом десяти днів. Термін дії розрахункового чека для разового розрахунку фізичній особі – три місяці з дня видачі банком чекодавцю.

Чеки з чекової книжки виписується у момент здійснення платежу та видаються чекодавцем чекодержателю за отримані ним товари (послуги). Чекодержатель здає чек у банк разом з реєстром, що відображає сумарні (кількісні) характеристики пред’явлених до оплати чеків.

Банк-емітент може відмовитися від оплати чека у випадках, якщо чек або реєстр заповнені з порушенням Інструкції НБУ про безготівкові розрахунки; чек виписаний чекодавцем на більшу суму, ніж задепонована (заброньована) чекодавцем сума на самостійному банківському рахунку.

На відміну від векселя, розрахунковий чек не є цінним папером. Видача розрахункового чека не породжує зобов’язань обслуговуючого чекодавця банку перед чекодержателем – воно зберігається перед чекодавцем. Тому у разі неоплати банком чека чекодержатель не має права вимагати примусового стягнення сум за чеком з обслуговуючого чекодавця банку, а видача чека не припиняє початкового грошового зобов’язання до оплати чека (ч. 4 ст. 1102 ЦК України). У цьому випадку чекодержатель як постачальник продукції має можливість вимагати у вантажоодержувача (чекодавця) не виконання «розрахункового чека», а виконання початкового грошового зобов’язання.

Згідно зі ст. ст. 1105 – 1106 ЦК України, чекодержатель зобов’язаний повідомити чекодавця про неплатіж протягом двох робочих днів, наступних за днем здійснення протесту або іншого рівнозначного акту (підтвердження неплатежу за чеком). Проте, це не означає, що порушення цього обов’язку чекодержателем позбавляє його права на пред’явлення до суду позову про неоплату чека. Ч. 2 ст. 1105 ЦК України недвозначно вказує на те, що особа, яка не направила повідомлення у зазначений строк, не втрачає своїх прав. Єдиний наслідок, який передбачений для такої особи, полягає в тому, що вона відшкодовує збитки, які можуть статися внаслідок неповідомлення про несплату чека. При цьому розмір відшкодовуваних збитків не може перевищувати суми чека.. Такі збитки можуть виникнути у чекодавця у зв’язку з неможливістю пред’явити своєчасні вимоги до свого банку внаслідок визнання його банкрутом, ліквідації тощо.

Розрахунки акредитивом – це інструментальна форма розрахунків, при якій банк-емітент (банк, що відкрив акредитив) за дорученням клієнта (платника та заявника акредитиву) зобов’язується здійснити платіж одержувачу (бенефіціару) після отримання визначених в акредитиві документів. Такими документами є, як правило, товарно-транспортні документи, які підтверджують факт виконання товарного зобов’язання перед платником. Банк-емітент при акредитиві може доручити іншому банку (виконуючому банку) здійснити цей платіж, за умови отримання передбачених в акредитиві документів. У випадку, якщо банк-емітент не залучає інший банк для виконання акредитиву, він вважається виконуючим банком.

Ця форма розрахунків, окрім ст. ст. 1093 – 1098 ЦК України регламентується також Інструкцією НБУ про безготівкові розрахунки та Уніфікованими правилами і звичаями для документарних акредитивів у редакції 1993 р.. При вказівці на підстави платежу за акредитивом Уніфіковані правила і звичаї для документарних акредитивів застосовують поняття «проти документів», що означає «після надання документів».

Види акредитивів є достатньо різноманітними. За забезпеченістю коштами платника вони поділяються на: 1) покритий акредитив, при якому своєчасно бронюються кошти платника в повній сумі на окремому рахунку в банку; 2) непокритий акредитив, оплата за яким гарантується банком-емітентом за рахунок банківського кредиту.

За можливістю дострокового відкликання невиконаного документа акредитиви поділяються на: 1) відзивний акредитив, який може бути замінений або анульований банком-емітентом без попереднього узгодження з бенефіціаром; 2) безвідзивний акредитив, який може бути замінений або анульований тільки з відома бенефіціара, на користь якого він відкритий. У разі відсутності такої вказівки в акредитиві він вважається безвідзивним.

На прохання банку-емітента виконуючий банк може підтвердити акредитив шляхом прийняття додатково до зобов’язання банку-емітента зобов’язання провести платіж відповідно до умов акредитиву (підтверджений акредитив).

Інструкція НБУ про безготівкові розрахунки та Уніфіковані правила і звичаї для документарних акредитивів не встановлюють граничний термін, на який може бути відкритий акредитив.

Акредитив може бути депонований (розміщений) у банку бенефіціара або в банку платника згідно з умовам акредитиву. Інструкція НБУ не містить заборони на переадресацію акредитиву, тобто акредитив може призначатися для розрахунків з декількома бенефіціарами. Це відповідає ст. 54 Уніфікованих правил і звичаїв для документарних акредитивів, що передбачає перевідний (трансферабельний) акредитив. Останній дозволяє торговому посереднику передати своє право на отримання коштів за акредитивом (як правило, за вирахуванням посередницької націнки) третій особі (як правило, фактичному постачальнику).

Для виконання акредитиву бенефіціар надає у виконуючий банк документи, передбачені умовами акредитиву. Проте, банк не перевіряє відповідність документів фактично проведеним операціям (наприклад, не перевіряє фактичне прибуття вантажу в місце призначення). Виконуючий банк перевіряє документи лише за формальними ознаками (їх склад, дотримання реквізитів, наявність певних даних, підписів тощо). Саме тому Уніфіковані правила і звичаї для документарних акредитивів ведуть мову про «документарний» акредитив.

При порушенні умов платежу за покритим або підтвердженим акредитивом виконуючий банк несе відповідальність перед бенефіціаром і платником солідарно з банком-емітентом. При порушенні умов платежу за непокритим акредитивом відповідальність несе банк-емітент. Виконуючий банк несе відповідальність перед банком-емітентом за необґрунтовану відмову та неправильну виплату грошей за акредитивом.

Розрахунки за інкасо (з використанням інкасового доручення) згідно зі ст. ст. 1099 – 1101 ЦК України характеризуються тим, що банк (банк-емітент) за дорученням клієнта здійснює дії з отримання від платника платежу та / або акцепту платежу (наприклад, з отримання акцепту перевідного векселя).

Розрахунки за інкасо можуть бути трьох видів, два з яких є інкасо документів, що не вимагають згоди платника на здійснення платежу, та одне – засноване на такій згоді.

Розрахунки за інкасо документів, що вимагають згоди платника, є інтеграційною формою розрахунків, при якій одержувач засобів доручає обслуговуючій його банківській установі отримати грошовий платіж від платника проти комерційних документів або в результаті інших інструкцій.

У господарському обороті України поширеним є інкасо чеків і векселів, коли банки приймають на себе зобов’язання здійснити комплекс заходів щодо подання відповідних документів до оплати платникам у необхідні строки і порядку, зокрема з виконанням супутніх процедур (наприклад, пред’явити до протесту у неплатежі).

Основою регламентації інкасової форми розрахунків є нормативні акти НБУ, а також Уніфіковані правила з інкасо у редакції 1995 р., яка набула чинності з 01.01.1996 р.

Розрахунки за інкасо в порядку примусового списання (стягнення) – це специфічна інструментальна форма розрахунків, при якій у випадках, встановлених законами України, банківська установа проводить платіж з рахунку платника, минуючи його волевиявлення, на підставі платіжної вимоги одержувача. Примусове списання засобів відповідає поняттю «безперечне стягнення, що застосовувалося протягом тривалого часу».

Правовою основою для такої форми розрахунків слугує ч. 2 ст. 1071 ЦК України і Закон України «Про виконавче провадження», що встановлюють виняткові випадки стягнень (списань) коштів з банківських рахунків платника без його згоди. Мова йде про виключення із загального правила ст. 1071 ЦК України про те, що грошові кошти можуть бути списані з рахунку клієнта лише з його згоди (розпорядження).

Примусові списання здійснюються для виконання рішень судів та інших виконавчих документів у таких випадках: 1) ч. 2 ст. 1071 ЦК України передбачає можливість списання коштів з банківського рахунку клієнта без його розпорядження на підставі рішення суду, а також у випадках, встановлених договором банку з клієнтом; 2) ст. ст. 46, 50 і 63 Закону України «Про виконавче провадження» - для примусових стягнень у порядку виконавчого провадження.

Тому примусовому списанню підлягають гроші з рахунків на підставі будь-яких виконавчих документів (зокрема, визнаних претензій, виконавчих написів нотаріусів, опротестованих нотаріусами векселів тощо) згідно із Законом України «Про виконавче провадження», а також на підставі документів інших органів у випадках і порядку, встановлених законом.

У той же час, необхідно враховувати, що для звернення стягнення на гроші на банківських рахунках за виконавчими документами, що не є судовими актами, державний виконавець повинен звернутися до суду із заявою про накладення арешту на безготівкові кошти на банківських рахунках боржника та примусове списання цих коштів.

Розрахунки за інкасо в порядку договірного списання є самостійною інструментальною формою розрахунків по відношенню до примусового списання (стягнення) коштів. Поняття договірного списання вперше було встановлене у Законі України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» та охоплює собою процедуру, коли банк реалізує платіжну вимогу, ініційовану одержувачем, на виконання договору між платником та одержувачем.

У той же час, потрібно враховувати, що ст. 1071 ЦК України передбачає можливість списання банком коштів з рахунку клієнта без його розпорядження на підставі укладеного між ними договору (а не договору клієнта з іншими особами). Тому одержувач має право ініціювати договірне списання лише у випадку, коли у договорі банківського рахунку його контрагента обумовлена умова про договірне списання, що випливає з положень п. 61 Інструкції про безготівкові розрахунки.

У договорі між клієнтом та обслуговуючим його банком може передбачатися, наприклад, договірне списання плати за розрахунково-касове обслуговування. У цьому випадку сам банк виступає ініціатором списання.

На відміну від примусового списання, договірне списання здійснюється не в публічно-правових, а в приватноправових відносинах.

Розрахунки, засновані на зарахуванні взаємної заборгованості, – це інтегративна форма розрахунків, при якій взаємні зобов’язання боржника та кредиторів один щодо одного погашаються у рівновеликих сумах, а на різницю здійснюється платіж на загальних підставах, тобто з використанням платіжного доручення, платіжної вимоги-доручення, чека або векселя.

Правовою основою такої форми розрахунків є ст. ст. 203 і 341 ГК України, які встановлюють, що зобов’язання припиняється зарахуванням зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не вказаний або визначений моментом вимоги. Для зарахування достатньо заяви однієї сторони. Аналогічні вимоги містять ст. ст. 601 – 603 ЦК України. У випадках, вказаних у законі, наприклад, при закінченні строку позовної давності, зарахування вимог у господарських відносинах не допускається.

Структурованим видом зарахування взаємних вимог учасників платежів визнається кліринг, під яким у ст. 1 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» розуміється механізм, що включає збір, сортування, реконсиляцію (контроль) і проведення взаємозарахування взаємних вимог фінансових установ, а також обчислення за кожною з них сумарного залишку на певний період часу між загальними обсягами вимог і зобов’язань.

Розрахунки векселем – це інтеграційна форма розрахунків, при якій замість грошового зобов’язання, заснованого на початковому товарному відношенні, учасники розрахунків оформляють безумовне та абстрактне грошове зобов’язання однієї особи сплатити іншій після настання строку певну суму. Інтегративність цієї форми безготівкових розрахунків зумовлена, по-перше, поєднанням у векселі кредитного та розрахункового інструменту, по-друге, наявністю при погашенні векселя інших форм розрахунків – платіжного доручення, вимоги-доручення, акредитиву тощо.

Безумовність векселя означає, що зобов’язання платежу за векселем повинні бути простими і необтяженими якими б то не було умовами та обмовками або посиланнями на них. Абстрактність векселя означає відірваність від основоположної операції як текстуально, так і по суті, коли боржник не має права захищатися проти добросовісного векселедержателя запереченнями, заснованими на дефектах і невиконанні операції, що передує видачі або передачі векселя. Вексельне зобов’язання повністю втілене в документі суворої форми – векселі. Для стягнення боргу за векселем не вимагається інших доказів; вексель не може бути спростований ні запереченнями про безпідставність його видачі, ні запереченнями про платіж, який вже відбувся. Такий висновок підтверджується правилом ч. 2 ст. 198 ЦК України про те, що відмова від виконання зобов’язання, засвідченого цінним папером, з посиланням на відсутність підстав зобов’язання або на його недійсність не допускається.

Основу регламентації вексельних операцій в Україні складають Закон України «Про обіг векселів в Україні» від 05.04.2001 р. № 2374, Женевська конвенція 1930 р., якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі; Закон України «Про цінні папери і фондову біржу», Указ Президента України «Про сплату державного мита за вексельні бланки» від 02.11.1993 р. № 504/93; Положення про вимоги до стандартної (типової) форми виготовлення вексельних бланків, затверджене рішенням Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку від 22.11.2001 р. № 338; Положення про порядок здійснення банками операцій з векселями в національній валюті на території України, затверджене постановою Правління НБУ від 16.12.2002 р. № 508.

Найбільш істотні особливості застосування векселів у господарському обігу України, у порівнянні з Женевською Конвенцією 1930 р. полягають у наступному: 1) векселі не можуть видаватися як попередня оплата за товари (роботи, послуги), не можуть використовуватися як внесок до статутного капіталу господарських товариств; 2) векселі повинні оформлятися в документарному вигляді на бланках суворої звітності, які реалізуються банками, зі сплатою державного мита; 3) векселі підписуються не тільки керівником, але й головним бухгалтером юридичної особи, а також завіряються печаткою; 4) платіж за векселем на території України допускається тільки безготівковим шляхом тощо.

Залежно від того, платіж за векселем проводиться безпосередньо векселедавцем або за його дорученням («переказом») іншою особою (її боржником), векселі поділяються на прості та переказні (тратти).

При перевідному векселі фактично відбувається уступка векселедавцем векселедержателю вимоги боргу у третьої особи, що стає платником за векселем. Проте, на відміну від уступки вимоги (ст. 195 ГК і ст. 516 ЦК України), платник за перевідним векселем повинен дати згоду на платіж новому кредитору, тобто акцептувати вексель. Це пов’язано з абстрактним характером векселя, оскільки платник за векселем втрачає право висувати проти вимог нового кредитора заперечення, які висувалися проти первісного кредитора.

Право отримання платежу за векселем (як за простим, так і за переказним) векселедержатель має право передати іншій особі, яка стає, таким чином, векселедержателем. Така передача оформляється передавальним написом (індосаментом) на звороті векселя або на додатковому листі до векселя (алонжі).

Для отримання платежу векселедержатель повинен пред’явити вексель платнику до платежу у строк оплати за векселем.

При неотриманні платежу за векселем векселедержатель зобов’язаний засвідчити цей факт шляхом оформлення в нотаріальному порядку протесту в неоплаті. Згідно із Законом України «Про обіг векселів в Україні», векселі для здійснення протесту в неоплаті приймаються нотаріусами у день платежу або два подальших робочих дня (на відміну від Женевської конвенції 1930 р., де такий термін визначений днем, наступним після закінчення дати платежу за векселю, але не пізніше 12-ти годин наступного після цього строку дня).

Тільки опротестований вексель вважається виконавчим документом і може бути пред’явлений державному виконавцю для примусового стягнення коштів з боржника. Неопротестований вексель втрачає властивості векселя та розглядається як звичайна розписка, яка може бути покладена в основу судового позову про витребування грошового боргу.

Розрахунки, засновані на платіжній гарантії – це інтеграційна форма розрахунків, що існує як альтернативний спосіб отримання платежу бенефіціаром за контрактом з платником-принципалом.

Підхід до банківської гарантії виключно з погляду забезпечувальної функції у майнових зобов’язаннях є вузьким сприйняттям практики використання цього господарського інструменту. Згідно зі ст. 341 ГК України, ст. 1088 ЦК України і ст. 51 Закону України «Про банки і банківську діяльність», банки здійснюють розрахунки не тільки у формах, встановлених НБУ, але й прийнятих у міжнародній банківській практиці.

При цьому відповідно до ст. 200 ГК України, главою 49 ЦК України, Уніфікованими правилами з договірних гарантій 1978 р. та Уніфікованими правилами для гарантій на першу вимогу 1992 р. Міжнародної торгової палати розрізняється банківська гарантія та поручительство (солідарне або субсидіарне). При простому поручительстві зобов’язання поручителя виникають лише тоді, коли основний боржник зазнає банкрутства або йому надана відстрочку у зв’язку зі спадковим процесом тощо.

Що ж до банківської гарантії та такої її особливої форми як платіжна гарантія, то окрім забезпечувальної функції такий інструмент виконує платіжну функцію. Остання полягає в тому, що банк приймає неакцесорне (пряме) абстрактне зобов’язання, тобто незалежно від виконання принципалом певних зобов’язань обов’язок здійснити платіж бенефіціару при настанні певних умов. При платіжній гарантії такою умовою виступає, як правило, проста письмова заява бенефіціара про невиконання принципалом зобов’язань за договором у строк і надання документів, вказаних у гарантії. У цьому випадку, як і при акредитиві, діє принцип « спочатку платити, а потім вести судовий розгляд».

Правова природа платіжної гарантії володіє всіма властивостями документарного акредитиву, але зі спрощеною схемою документообігу. Основна відмінність полягає в тому, що бенефіціар має право вибору: отримати платіж від контрагента безпосередньо, чекаючи банківського переказу платника, або реалізувати таку форму розрахунку як банківська гарантія. При акредитиві такої альтернативи не передбачено.