Главная | Обратная связь

Структура та функції свідомості

Свідомість як внутрішній світ людини має складну структуру, котру традиційно досліджували філософія та психологія. У XX ст. структуру свідомості вивчали такі філософські школи, як феноменологія, психоаналіз, екзистенціалізм, структуралізм, герменевтика, когнітивна психологія та ін. Враховуючи результати останніх досягнень, слід зауважити, що складність фіксації структурних одиниць свідомості полягає у необхідності розмежувати її функціональні та результативні властивості, які в дійсному процесі свідомого життя людини перебувають у нерозривній єдності. Наприклад, пам'ять — це і здатність актуалізувати минуле (функція свідомості), і, водночас, наявність у свідомості певних образів, понять та переживань (структурні одиниці чи форми свідомості). Отже, можна стверджувати, що структура свідомості є не чим іншим, як єдністю її властивостей та похідних від них (чи результативних) форм прояву. Враховуючи це, структуру свідомості можна унаочнити в таких її складових: за рівнями свідомість функціонує в єдність самосвідомості, свідомого та несвідомого (і підсвідомого), за складовими власне свідомість складається із мислення, емоцій і почуттів та волі. Така структура свідомості засвідчує, що свідомість не тотожна психіці. Поняття “психіка людини” ширше порівняно з поняттям свідомості. Психіка людини вбирає у себе як свідоме, так і несвідоме та підсвідоме. Тобто значна частина людських реакцій, дій і т.п. відбувається на інстинктивному, або автоматичному рівні, не стає предметом усвідомлення, не освітлена променями розуму. Свідоме і несвідоме перебувають у постійній взаємодії. Психічні процеси стають предметом свідомого становлення людини, що їх вона контролює і спрямовує. Своєю чергою, значна кількість усвідомлених дій людини внаслідок багаторазового повторення набуває значення автоматизму, звички, що не потребує втручання свідомості. Такі дії забезпечує несвідоме чи підсвідоме функціонування психіки.

Вищим рівнем свідомості є самосвідомість. Самосвідомість — це здатність людини робити об'єктом розгляду свою власну свідомість. На рівні самосвідомості людина (на основі ідеальних еталонів) здійснює самооцінку та самоконтроль, проводить аналіз своїх знань, думок, ідеалів, мотивів, вчинків та ін. Самосвідомість є обов'язковим елементом свідомості; без неї людина не змогла б зрозуміти себе, визначити своє місце у світі та вдосконалюватись. Іншими словами, самосвідомість — це діяльність душі людини, її спрямованість на свою внутрішню сутність, діалог “Я” з самим собою. В основі самосвідомості лежить рефлексія — специфічний спосіб мислення, що його можна назвати “подвійним баченням”, тобто це розуміння самого розуміння, мислення самого мислення, сприйняття своїх внутрішніх станів, знань, уявлень, цінностей і, відповідно, умова конструктивної діяльності свідомості.

Виходячи з цієї схеми та вдаючись до значного спрощення, весь цілісний світ людського духу можна уявити у вигляді трьох великих сфер: мислення, емоцій та почуттів, волі. Ядро свідомості становить мислення — оперування предметним змістом, який свідомість має у вигляді знання. Предметний зміст свідомості означає, що ми завжди бачимо в речах значно більше, ніж те, що дають нам відчуття. Наприклад, скульптор бачить у дереві майбутню скульптуру, різьбяр — майбутній виріб, хоча чуттєво їм надано лише дерево. Усі складники людської свідомості предметне насичені. У зв'язку з цим, коли ми дивимося на картину, то відчуваємо емоції не з приводу барв або кольорових плям, а з приводу тих сюжетів із життя, що їх можемо угледіти в зображеному. Формою представлення предметного змісту дійності в свідомості людини є знання, бо саме в знанні дійсність постає перед людиною як сукупність буттєвих одиниць. Внаслідок сказаного стає зрозуміло, що взаємодію свідомості людини з дійсністю можна виразити так: свідомість – знання – дійсність. Без знання свідомості не існує, бо саме у знанні виявляється ідеальний статус її буття. В певному сенсі свідомість і знання є те ж саме, проте поняття свідомості дещо ширше, бо воно включає в себе не лише рефлексію на дійсність (знання, “відання”), а й рефлексію на результати першої рефлексії, тобто певні дії із знанням, певне їх використання. Специфіка мислення полягає в оперуванні предметним змістом свідомості, тобто мислення – це знання в дії; провідною формою мислення постають загальні поняття. Найпростіші поняття (наприклад “будинок”) фіксують необхідні та суттєві властивості певного класу речей.

Сфера емоцій людини — це процес переживання життєвої значущості явищ і ситуацій, внутрішній стан, що виявляє ставлення особи до зовнішніх подій. Так, позитивні емоції (радість, задоволення), як результат корисних чи приємних впливів, спрямовані на їх досягнення чи збереження, а негативні (ненависть, жах) — стимулюють активнії^ь на втечу від відповідних впливів або послаблення їх дії. Вищим рівнем емоцій є духовні почуття (наприклад, почуття любові), які формуються унаслідок усвідомлення зв'язків особи з найсуттєвішими соціальними та екзистенціальними цінностями. Почуття характеризуються предметним змістом, постійністю, значною незалежністю від наявної ситуації. Емоційна сфера здійснює значний вплив на всі прояви свідомості людини, виконує функцію засади діяльності.

Ще однією важливою складовою частиною духовного світу людини є воля. Вона виявляється у здатності людини мобілізувати і сконцентрувати всі духовні та фізичні сили на виконанні мети, яка не має безпосереднього біологічного значення (бо в останньому випадку можуть спрацьовувати інстинкти). Ознакою вольовитості виступає уміння приглушити в собі безпосередні життєві імпульси, хоча вольові акти можуть стимулюватись не лише розумом, знанням, а й емоціями, ціннісними установками. У будь-якому разі людська воля пов'язана з людською предметністю, зміст якої доступний лише свідомості.

Дійові можливості свідомості виявляються в її функціях, єдність яких урешті-решт і забезпечує людині особливий спосіб буття. У скороченому, проте сфокусованому варіанті виділяють три основні функції свідомості: пізнавальну, самосвідомості та творчу. І дійсно, в них знаходять своє виявлення всі основні можливості свідомості. Докладніше вони розкриваються так: пізнавальна, інформативна, орієнтувальна, контрольно-регулятивна, оціночна, цілепокладання, прогнозування, організаційно-вольова, соціально-адаптивна. Їх зміст, фактично, вже висвітлений у попередньому розгляді і проблем свідомості, і проблеми людського буття, да і їх назва достає досить інформативною. До вищих функцій свідомості відносять функції сенсоутворення, вироблення ідеалів та переконань, самовиховання; їх зміст ми також вже розглядали.

ФЕНОМЕН ШТУЧНИХ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИХ СИСТЕМ: ФІЛОСОФСЬКИЙ ПОГЛЯД. I.

Динаміку інтересу філософів до проблеми штучного інтелекту (надалі ШІ) у найзагальнішому вигляді можна охарактеризувати так. У 60-70 х роках ХХ ст., тобто в час інтенсивного становлення таких наук, як кібернетика й інформатика, розвитку комп'ютерної техніки і появи самого терміна "штучний інтелект", філософів головним чином цікавили питання, які, насамперед, стосувалися принципової можливості створення ШІ. Причому ШІ найчастіше розумівся як деякий цілісний феномен, що в певному розумінні співвідноситься, а то й суперничає (і навіть переважає) з людським інтелектом. Значні зусилля були витрачені на те, щоб довести, що ті системи ШІ, що були створені на той час, не є повноцінними аналогами людського інтелекту, що вони працюють не так, як функціонує людський інтелект. Тут відзначимо, насамперед, праці Д.А. Поспєлова, В.Н. Пушкіна, О.К. Тихомирова, С.М. Шалютіна, Х.Дрейфуса, Г.Клауса, М.Таубе тощо.

 

У міру того, як ілюзії про швидке створення повноцінного замінника людського інтелекту розвіювалися, а кількість програм, що тією або іншою мірою беруть на себе роботу інтелекту, неухильно зростала, змінювалося і розуміння проблеми ШІ, точніше, змінювалося фактичне ставлення до цієї проблеми. Якщо раніше суть її більшістю дослідників вбачалася в тому, чи можна створити штучний аналог людського інтелекту, то сьогодні вона фактично перетворилася на конгломерат найрізноманітніших проблем і завдань, пов'язаних, наприклад, з моделюванням психіки, інтелекту, розпізнаванням образів, автоматичним доведенням теорем тощо. І хоча в більшості праць, присвячених розгляду цих проблем, ідея ШІ майже завжди присутня десь на задньому плані, усі вони, як правило, пов'язуються з нею лише формально. Проблема ШІ трансформувалася не тільки в уявленнях фахівців, а й в уявленнях філософів. Сьогодні все більше філософських праць присвячуються, наприклад, тому, як впливають вже існуючі інтелектуальні системи на людину, її психіку, як змінюється суспільство в результаті появи таких систем тощо (див. праці А.Е. Войскунського, Н.Н. Моісеєва, Г.Л. Смоляна, О.І. Ракітова, І.В. Девтерова, Е.Ф. Смеричевського, Г.І. Рузавіна, О.Я. Мороза). Чимало праць присвячено також аналізові проблеми ШІ у контексті комп'ютерного моделювання мислення, зокрема, роботи мозку. Тут згадаємо таких авторів, як А.В. Брушлинський, В.Ю. Крилов, Ю.І. Морозов, Г.С. Поспєлов, М.М. Амосов. З цього погляду, особливий інтерес - переважно, з філософської точки зору, - становить розгляд моделювання як репрезентації (праці В.С. Ратнікова, М.Вартофського).

 

Не в останню чергу подібна зміна акцентів зумовлена тим, що на цей час створена настільки велика кількість систем, що тією чи іншою мірою беруть на себе роботу інтелекту, що в уявленнях більшості дослідників у своїй сукупності всі вони набули, у певному розумінні, самодостатнього і відносно незалежного від ШІ значення і статусу.

 

Ще один момент, на який необхідно звернути увагу, полягає у тому, що проблема ШІ сама по собі аж ніяк не зводиться до тієї сукупності проблем, для яких вона на даний час фактично є лише назвою. Те, що створення "інтелектуальних систем" є підготовкою до створення повноцінного ШІ, ще вимагає свого обґрунтування.

 

Внаслідок усіх цих обставин, можливо, взагалі є сенс розглядати ці системи як відносно незалежні від ШІ (тобто формально зафіксувати те, що вже відбулося фактично), підійти до їхнього аналізу з інших, ніж з погляду ШІ, позицій. Конкретно це може виражатися в генерації такого філософського положення, яке дало б можливість розглядати ці системи як певну цілісність і визначити місце цих систем у сучасній філософській і науковій картині світу.

 

У вітчизняній філософії досить докладно розроблена теорія відображення, що є фундаментом матеріалістичної теорії пізнання.

 

Ми спинимося на розгляді одного маловивченого аспекту властивості відображення, суть якого полягає у тому, що не тільки зовнішня щодо людини реальність так чи інакше відбивається на ній, її свідомості, фізіології, але і сама людина, а також її уявлення про себе і навколишній світ відбиваються у тій частині реальності, яку вона створює, відбиваються у її творіннях (Під творіннями ми розумітимемо будь-які створені людиною речі. Сюди належать і знаряддя праці, і витвори мистецтва, літератури, наукової думки тощо.)

 

Цей аспект відображення ми називаємо закарбуванням. Таким чином, закарбування можна визначити як відображення творця в творінні.

 

Очевидно, що закарбування може розглядатися і як процес, і як результат цього процесу. Як творця ми розглядатимемо й окремого індивіда, і все людство в цілому.

 

Закарбуванню може піддаватися як фізична, так і духовна складова творця. Під фізичною складовою розуміються різні характеристики його тіла. Наприклад, зріст, вага, фізична сила, кількість кінцівок, їх розташування, тактильна, зорова, слухова чутливість тощо. Під духовною складовою творця розуміються його мислення, інтелект, почуття.

 

Типологія закарбування може бути побудована на основі того, чи піддається закарбуванню структура певного органа (органа в найширшому розумінні) або його функція.

 

На наш погляд, слід розрізняти закарбування функції того чи іншого органа і закарбування результату функціонування цього органа. Чи можна стверджувати, що закарбування функції певного органа здійснюється лише за допомогою закарбування структури цього органа? Деякі автори, наприклад Ю.П. Орфеєв і В.С. Тюхтін, вважають, що "найважливіший момент діалектики структури системи і її функцій полягає у відносній незалежності функції від структури системи. Функція може реалізовуватися за допомогою деякої множини внутрішніх структур системи… Однак діапазон… структур, що реалізують ту саму функцію, обмежений характером функції і… точністю її завдання. Підвищення цієї точності звужує "свободу вибору" структури" [5, 44]. Приблизно те саме випливає зі слів Г.П. Мельникова: "… Якщо виявлено структуру зв'язності об'єктів, то тим самим встановлені функції всіх його елементів. Однак, якщо відомо функцію об'єкта, то ми ще нічого не знаємо про те, мережі зв'язків якої якості відповідає ця функція" [4, 30]. Однак в обох цих випадках (а також в деяких інших) немає впевненості у тому, що автори не плутають власне функцію об'єкта і результат його функціонування. Через це ми будуватимемо свої міркування таким чином, щоб вони були справедливі як у випадку позитивної відповіді на поставлене вище питання, так і у випадку негативної відповіді.

 

Отже, нехай функція не завжди закарбовується за допомогою закарбування відповідної структури. Однак жодна функція не може бути відображена без того, щоб не була реалізована деяка структура. Припустимо, що ми закарбували деяку функцію, реалізувавши деяку структуру (можливо, зовсім відмінну від тієї, на якій функція була реалізована спочатку). Якщо при цьому дана структура функціонує так само, як і структура вихідна, то подібне закарбування назвемо функціональним. Якщо ця умова не виконується (тобто, якщо структура не функціонує так само, як вихідна), назвемо таке закарбування нефункціональним.

 

Залежно від того, чи усвідомлює творець, що, створюючи деяке творіння, він закарбовує у ньому ті або інші риси своєї природи, ми будемо розрізняти свідоме і несвідоме закарбування.

 

Залежно від того, чи відомі людині ті риси, властивості її природи, що піддаються закарбуванню, ми будемо говорити про закарбування відомого і закарбування невідомого.

 

Надалі нас будуть цікавити не стільки самі ці види закарбування, скільки різні їх сполучення, а саме: свідоме закарбування відомого, несвідоме закарбування відомого, несвідоме закарбування невідомого і свідоме закарбування невідомого.

 

Свідомим закарбуванням відомого буде, очевидно, зображення зовнішності людини, різних частин її тіла, опис природи людини з різних точок зору (структури і функцій її тіла, органів її тіла, її психології тощо).

 

Закарбування тих або інших відомих людині рис, властивостей її природи можна назвати несвідомим, якщо при створенні того або іншого творіння, по-перше, ці риси і властивості не ставляться в явну відповідність до властивостей і функцій творіння; по-друге, невідомий характер зв'язку між цими властивостями і формою закарбування (наприклад, людина може знати, що вона має ті чи інші риси характеру, але не знає, як саме ці риси закарбовуються в її почерку, як саме ці риси впливають на її почерк. Визначенням рис характеру за почерком, як відомо, займається графологія).

 

Часто закарбування тих або інших фактів залишається непоміченим, тобто, по суті, несвідомими через удавану очевидність цих фактів. За приклад несвідомого закарбування невідомого може служити фіксація архетипічної структури психіки в творах літератури, фольклору, образотворчого мистецтва, що досліджувалася К. Г. Юнгом і його послідовниками.

 

Крім теорії архетипів Юнга, прикладом теорії, майже цілком побудованої на аналізі несвідомо відображеного невідомого, є психоаналітична теорія мистецтва [6, 8]. Графологію також можна віднести до наук, що займаються аналізом розглянутого виду закарбування.

 

Незважаючи на те, що розглянуті вище поняття були побудовані значною мірою апріорно, ми, проте, змогли досить легко знайти приклади, що їх ілюструють. Що ж до свідомого закарбування невідомого, то назвати приклади цього виду закарбування досить складно.

 

Закарбуванню піддаються риси не тільки творця, а й інструмента, за допомогою якого створюється те або інше творіння. Причому як інструмент може виступати і власне інструмент (як знаряддя праці), і мова (формальна або природна), і наукові теорії, за допомогою яких проводиться той або інший науковий аналіз.

 

Очевидно, що для закарбування різних рис людської природи необхідні різні засоби. Чим адекватніше засіб, тим адекватніше закарбування.

 

Закарбування мислення як один із найскладніших видів закарбування має деякі особливості. Насамперед, необхідно розрізняти закарбування форм мислення і закарбування змістів мислення. Під формами мислення ми розумітимемо будь-які закони, яким воно підпорядковується. Під змістом - власне думки.

 

Пізнаючи своє мислення, ми переводимо його форми в його зміст. Можна сказати, що в цьому і полягає смисл будь-якої рефлексії. Пізнаючи форми свого мислення, ми виявляємося здатними тим або іншим способом описувати їх, мислити їх, про них: форми мислення, таким чином, стають його змістом. Втім говорити про повний перехід першого в друге не можна. Хоча мислення саме по собі є чимось абсолютно безпосереднім, пізнавати його можна лише опосередковано, через його дії, результат, тобто можна пізнавати своє мислення лише як певною мірою зовнішній нам об'єкт. Пізнавати форми мислення прямо, безпосередньо, такими, які вони є самі по собі, не можна, вони нам не доступні. Знання про форми мислення завжди є результатом інтерпретації здобутих тим або іншим способом (наприклад, за допомогою інтроспекції або експерименту) емпіричних даних відповідно до тих або інших теорій. Можна легко простежити, як розумілися ті або інші феномени мислення залежно від прийнятої в середовищі вчених наукової парадигми, як вони розуміються на даний час. Таким чином, достовірність наших знань про наше мислення в принципі нітрохи не більше, ніж достовірність наших знань про будь-який інший об'єкт, річ або явище.

 

Інша важлива особливість закарбування мислення полягає в тому, що творець і інструмент збігаються, є одним й тим самим. Дійсно, людина - це його мислення (Гегель), усе - і сама людина в тому числі - дане їй в її мисленні. Водночас розв'язання будь-яких завдань, побудова будь-яких теорій здійснюється мисленням.

 

Далі. Коли ми говорили про закарбування, об'єктивна сторона, компонент цього процесу відігравала досить пасивну роль: матеріал, у якому здійснювалося закарбування, або пасивно приймав вплив, що робився з боку творця, або пасивно ж пручався йому, спотворював його. Але об'єктивна реальність відіграє в процесі закарбування і більш активну роль. Полягає вона у тому, що об'єктивна реальність постачає мисленню різні завдання, розв'язання яких або забезпечується, або супроводжується створенням тих або інших творінь. Різноманітні інструменти, знаряддя праці, наукові теорії - усі ці творіння так чи інакше створюються для розв'язання тих або інших завдань. Створюючи ж ці творіння, людина вільно або мимоволі (тобто свідомо або несвідомо) закарбовує у них свою природу.

 

Слідом за Ф.Кліксом [2], ми вважаємо, що найбільш адекватне ставлення до інтелекту полягає у тому, щоб розглядати його як якість мислення як процесу. Однак на даному етапі розвитку наших уявлень, імовірно, все ж таки краще вживати термін "інтелект" у загальноприйнятому розумінні, тобто як віртуальний об'єкт, віртуальний орган - почасти щоб не занадто порушувати традицію, почасти тому, що так просто зручніше.

 

Як віртуальний орган інтелект певним чином співвідноситься з іншим віртуальним об'єктом, який зазвичай іменується "Я". Інтелект також здійснює певну діяльність. Вважається, що ця діяльність полягає у розв'язанні різного роду завдань.

 

Правила і методи, за допомогою яких інтелект розв'язує ті або інші завдання - суть форми інтелекту. Очевидно, що ці форми становлять щонайменше частину форм мислення.

 

Те, що ми пов'язуємо інтелект із розв'язанням завдань, аж ніяк не означає, що наше уявлення про інтелект може бути названо визначеним або досить ясним. Саме поняття завдання часто є занадто невиразним і розпливчастим. Імовірно, буде доречно навести тлумачення Т.Куном тієї позиції, що посідав Л.Вітгенштейн з приводу проблеми віднесення того або іншого предмета до деякого класу.

 

Т.Кун пише: "Що необхідно знати, запитує Л.Вітгенштейн, щоб недвозначно… використовувати такі слова, як "стілець", "лист" або "гра"?

 

Це питання далеко не нове. Звичайно, відповідаючи на нього, говорять, що ми зобов'язані знати, свідомо або інтуїтивно, що являє собою стілець, лист або гра. Іншими словами, ми повинні мати здатність схоплювати деяку сукупність невід'ємних властивостей всіх ігор і тільки ігор. Однак Вітгенштейн прийшов до висновку, що… немає необхідності в такій сукупності характеристик. Хоча обговорення деяких з невід'ємних властивостей ігор, стільців або листів часто допомагає нам навчитися використовувати відповідний термін, немає такого ряду характеристик, що одночасно можна б було застосувати до всіх елементів класу і тільки до них… Ми застосовуємо термін "гра", оскільки те, що ми бачимо, виявляє значну родову подібність із рядом дій, які ми ще раніше навчилися називати цим ім'ям. Коротше кажучи, для Л.Вітгенштейна ігри, стільці і листи становлять природні групи, кожна з яких встановлена завдяки сітці подібних властивостей, що частково збігаються і перетинаються. Існування такої сітки досить для того, щоб пояснити нам успіх у визначенні відповідного об'єкта або діяльності" [3, 71-72].

 

Щодо завдань, то ситуація цілком аналогічна. Ми знаємо деякі класи феноменів як завдання не через те, що маємо визначення поняття завдання, а через те, що ці класи перетинаються. Дотепер були лише одиничні спроби створити загальну теорію розв'язання завдань.

 

Проте можна завжди вказати на деякий клас феноменів, кожний з яких, по-перше, достатньою мірою відповідає нашому інтуїтивному, багато в чому "міжрядковому", уявленню, що ми пов'язуємо з терміном "завдання", і, по-друге, який, безумовно, може бути пов'язаний з нашим уявленням про інтелект. Іншими словами, можна вказати ті завдання, що безумовно розв'язує інтелект. Надалі нас будуть цікавити саме такі завдання (До них можна віднести інженерні, математичні та інші завдання.)

 

Успіх у розв'язанні того або іншого завдання часто багато в чому залежить від того, наскільки вдало воно описане, сформульоване. Взагалі, поділ на стадію формулювання і розв'язання є досить умовним. Часто розв'язання завдання насправді полягає в її поступовому переформулюванні, а адекватне переформулювання забезпечує автоматизм здобуття розв'язання, нібито вже містить його у собі. Невдачі з розв'язанням якого-небудь завдання породжують необхідність заново його формулювати [1, 6]. Можна сказати, що сформулювати завдання - це теж завдання. Формулювання і розв'язання - це, таким чином, різні сторони одного процесу, що перебувають у складній діалектичній взаємодії. Таким чином, можна стверджувати, що і формулювання, і розв'язання завдання - це витвори інтелекту. Тому інтелект закарбовується й у формулюванні завдання, і в його розв'язанні. Але що саме в інтелекті закарбовується?

 

По-перше, сам факт, що людина усвідомлює існування деякого завдання і формулює його, вже характеризує її певним, дуже специфічним, чином - адже жодна інша істота на Землі на це нездатна. Таким чином, те, що людина усвідомлює і формулює завдання, свідчить хоча б вже про те, що в неї є інтелект.

 

По-друге, у формулюванні і розв'язанні завдання закарбовується рівень розвитку інтелекту.

 

По-третє, розв'язуючи те або інше завдання, інтелект закарбовує в її розв'язанні свої методи і прийоми, свої форми. Розглянемо, як саме інтелект закарбовується при розв'язанні завдань.

 

По-перше, хід розв'язання завдань може бути просто описаним на тій або іншій мові, тобто описана послідовність дій, що приводить до розв'язання.

 

По-друге, може бути описана послідовність думок, що виникли під час розв'язання того або іншого завдання.

 

По-третє, ланцюжок витворів для розв'язання того або іншого завдання дає можливість простежити хід думок творця.

 

По-четверте, інтелект закарбовується у тих витворах, що самі покликані виконувати частину його роботи, тобто інтелект закарбовується у тому, як ці творіння функціонують.

 

Очевидно, що далеко не завжди закарбовуються всі стадії розв'язання завдання, часто це лише закарбування проміжних результатів діяльності інтелекту. Що ж до процесів, що призводять до цих результатів, то про них можна лише здогадуватися.

 

Отже:

 

1. Людська природа закарбовується в усіх витворах людини, в усьому, чого торкається її рука або думка.

 

2. Закарбовується як фізична, так і духовна складові людської природи.

 

3. Значна частина витворів є або розв'язанням тих або інших завдань, або засобом їхнього розв'язання.

 

4. Оскільки і формулювання, і розв'язання завдань - суть витворів інтелекту, в них закарбовується природа останнього.