Здавалка
Главная | Обратная связь

Проблема свідомості в історії філософії



Тема : ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ свідомості

План

1. Проблема свідомості в історії філософії.

2. Антропосоціогенез, практика, мова і свідомість.

3. Ідеальність свідомості, її творчий характер.

4. Структура і динаміка індивідуальної свідомості.

5. Структура і динаміка суспільної свідомості.

Основні поняття і категорії: матеріальна діяльність, духовна діяльність, відображення, психіка, ідеальне, творчість, несвідоме, духовне, мислення, самосвідомість, воля, почуття, рівні суспільної свідомості, форми суспільної свідомості.

Література:

1. Горак Г.І. Філософія: Курс лекцій. – К., 1998.

2. Савельєва М.Ю. Введение в метатеорию сознания. – К., 2002.

3. Саух П.Ю. Філософія: Навчальний посібник. – К., 2003.

4. Спиркин А.Г. Сознание и самосознание. – М., 1972.

5. Спиркин А.Г. Философия. – М., 1999.

6. Успенский П.Д. В поисках чудесного. – СПб., 1991.

7. Философский энциклопедический словарь. – М., 1997.

8. Философская энциклопедия: В 5-ти т. – М., 1960-1970.

9. Філософія. Курс лекцій: Навчальний посібник / Бичко І.В., Табачковський В.Г. та ін. – К., 1994.

10. Філософська енциклопедія / Ін-т філософії НАН України. – К., 2002.

11. Фрейд З. Психология бессознательного. – М., 1989.

12. Фромм Э. Душа человека. – М., 1992.

13. Фромм Э. Психоанализ и этика. – М., 1993.

14. Юнг К.-Г. Архетип и символ. – М., 1991.

Проблема свідомості в історії філософії

v в архаїчному суспільстві, коли світ ще не знав поділу на матеріальний і духовний, а характеризувався як видимий і невидимий, свідомість (те, що ми сьогодні так називаємо) зводилася до сфери невидимого, на яке впливали матеріально-практичними діями, люди вірили, що душу можна нагодувати звичайною їжею;

v в античному світі, де визначальним був космоцентричний світогляд, вже не існувало таких уявлень про духовне, але воно мислилось як особливий витвір зовнішнього буття (матерії), тобто витоки свідомості перебували за межами людини. Демокріт вважав, що ми бачимо речі (навколишній світ) завдяки своєрідному «витіканню» з кожної рочі найтонших атомів. Платон пояснював буття речей через існування до них ідей, а відтак те, що ми сприймаємо у мисленні, є не що інше, як добуття;

v у середньовічну епоху, коли домінувало геоцентричне світобачення, свідомість тлумачили як щось середнє між вищим рівнем – нерефлективним блаженством, або не-усвідомленим життям нашого «Я» в Бозі, та нижчим рівнем – мовчазним життям нашого тіла. Починаючи з Платона, Августина, свідомість розглядається як щось вторинне, а тому ненайкраще, несправжнє, невисоке, що є в духовному досвіді людини, оскільки завдяки свідомості людина розуміє, що вона покарана, а тому не може тривалий час перебувати у стані «Божої благодаті» (нашого життя у Бозі), і це змушує її страждати, у свідомості «Я» живе подвійним життям («життям у тілі» та «життям у Бозі»); завдяки свідомості людина усвідомлює свою кінечність, вічність відходить від неї, акт свідомості вже знає час, а час – це плинність, смерть, яка присутня скрізь і постійно нагадує людині про себе,трагізм і печаль свідомості через незворотність часу; свідомість нагадує людині, що вона не лише природна, а й духовна істота. Порівнюючи у свідомості стан екстазу свого буття в Бозі зі станом тілесних потреб, людина починає соромитися своїх природно-тілесних властивостей і захоплень, а сором – свідчення відлучення людини від вічності і Бога, свідчення свідомості;

v у Новий час з його антропоцентричним світоглядом, коли людина вивільнилася з-під опіки і влади надприродного й була проголошена початком і причиною всього, що відбувається з нею у світі, свідомість перестає бути другорядним поняттям і набуває нового якісного виміру. Вперше було вжито Р. Декартом і термін і свідомість» як особлива здатність душі, він вважав, що свідомість – це інтелектуальна діяльність суб'єкта, який проектує світ.

v свідомість Декарт подав у формі «я мислю», тобто фактично звів її до мислення, або до когнітивних актів. Ця традиція, яка зводила свідомість до мислення і в кінцевому підсумку до розуму, у формі раціоналізму запанувала в усій класичній філософії. Так, у Гегеля свідомість це суб'єктивна форми існування духу, культури, яку він звів до знання. Різні форми культури (мистецтво, релігія, наука) постають у нього лише як форми вияву істини, тобто фактично зводяться до знання. Отже, він не вийшов за рамки когнітивної інтерпретації свідомості, Гегель впритул підійшов до проблеми соціально-історичної природи свідомості, звернув увагу на різні рівні її організації, на активність і історизм – свідомість особи (суб'єктивний дух) необхідно пов'язана з об'єктом, залежить і визначається історичними умовами життя;

v філософи-матеріалісти акцентували на вирішальній ролі матеріальних факторів у формуванні й функціонуванні свідомості, свідомість виникла природним шляхом: матерія, розвиваючись від нижчих до вищих форм, витворила живі істоти, а з ними і психіку, на основі якої пізніше сформувалася свідомість людини. Французькі матеріалісти, зокрема, трактували свідомість як відображення людиною навколишньої дій-сноті. Окремі матеріалісти розглядали свідомість як щось подібне до речовини, яку виділяє мозок. Вони вважали, що коли існує тільки матерія, то все суще повинно мати матеріальний характер. Звідси випливав висновок, що на­ші поняття, ідеї також матеріальні, тобто займають (в мозку) певний простір, мають причинні зв'язки та ін. Та­ка позиція має назву «вульгарний матеріалізм». Насправді наші поняття позбавлені ознак матеріальних речей.

v нове слово в матеріалізмі сказав марксизм, який поєд­нав у цьому питанні попередній матеріалізм і гегелівську концепцію, для Маркса свідомість людини – це засвоєна нею культура суспільства, яка створена працею поколінь. Людина, за Марксом, не «відображає» дзеркально світ у свідомості (як це спрощено трактував Ленін, повертаючись до французького матеріалізму), а сприймає його у формах, витворених культурою; марксистське розуміння свідомості має суттєві недоліки: 1) Маркс схилявся до когнітивної традиції; 2) підкреслюючи суспільно-історичний характер свідомості, він фактично не брав до уваги специфіку свідомості конкретного індивіда. Тобто у свідомості індивіда Маркс вбачав тільки вияв суспільної свідомості;

§ вирішальний крок у подоланні когнітивної інтерпретації свідомості зробив Ніцше. Декартівське «я мислю» він замінив на «я хочу (волію)». Хоча філософ спеціально не досліджував проблему свідомості, однак він вплинув на інших мислителів, що займалися нею. В руслі філосо­фії життя оригінальну концепцію з креном у біологізм створив 3. Фрейд. В ній він розглянув механізм взаємодії свідомого і несвідомого. Найбільш плідно у XX ст. досліджував проблему свідомості Е. Гуссерль. Він схилявся до когнітивної інтерпретації свідомості, але піддав аналізу всі її акти, в тому числі й не когнітивні.

§ велика заслуга у з'ясуванні природи свідомості належить позитивному знанню, яке збагачується в XIX-XX ст. досягненнями нейрофізіології (І.М.Сеченов, І.П.Павлов,) та експериментальної психології (зв'язки елементів свідомості в працях Е.Вебера, Г.Фехнера, В.Вундта, У.Джемса та і ін.);

§ у марксистській концепції свідомість, по-перше, розглядається як функція головного мозку; по-друге, як необхідна сторона практичної діяльності людини, вона виникає, функціонує і розвивається в процесі взаємодії людини з реальністю, на основі її чуттєво-практичної діяльності, суспільно-історичної практики.

§ не слід забувати, що поставлені питання є предметом дослідження не тільки філософії, а й природодослідників, психологів, кібернетиків, генетиків, соціологів та ін.

§ світова філософська думка XX ст. переважну увагу приділяла ролі суб'єктивних факторів у існуванні та функціонуванні свідомості, щодо світової сучасної філософії, то її трактування "онтології суб'єктивності і свідомості" не є однозначним. Представники різних філософських шкіл або описували свідомість в її суттєвій "чистоті" та феноменальній виразності (Е.Гуссерль, Ж.-П.Сартр), або фіксували життя свідомості на феноменально-тілесному рівні (Ф.Ніцше, М.Мерло-Поиті), або виявляли детермінацію свідомості через мовні (герменевтика) та інші структури несвідомого – психоаналіз, структуралізм. Останні з названих напрямків пошуку розуміння "онтології свідомості" не були безуспішними, вони принесли нове знання про механізми свідомості, обумовлені причинними, структурними, функціональними та іншими зв'язками.

§ на початку XX ст. родоначальник феноменології Гуссерль у боротьбі проти «об'єктивістського» підходу до дослідження свідомості намагався започаткувати новий "ненатуралістичний стиль мислення", вільний від антропологізму й натуралізму, приписувати свідомості природу, шукати реальні частинки для її визначення, це значить впадати в безглуздя, яке полягає в натуралізації того, сутність чого виключає буття у значенні природи; така позиція забезпечила появу в його теоретичних будовах понять "трансцендентальної суб'єктивності", "чистої свідомості". Це рішуче виведення Гуссерлем свідомості за межі природного порядку привело в подальшому до таких наслідків, яких він сам не міг передбачити. Так, його учень і послідовник М.Хайдегер, намагаючись очистити свідомість від різного роду "метафізичних" напластувань (антропологізму, об'єктивного детермінізму), в кінцевому підсумку став перед лицем загрози розчинення суб'єкту в "ніщо". Ще в гірше становище потрапив один із представників екзистенціалізму Ж.-П.Сартр. Досліджуючи терміни екзистенціалізму через призму свідомості і справедливо міркуючи про тс, що людське буття неможливе без звернення до свідомості, без "свідомого виміру" (все ніби пропущене через свідомість), він дійшов висновку, що свідомість є чистою суб'єктивністю, імманентністю, "вона – абсолютна, тому досліджуючи свідомість, потрібно залишатися в рамках свідомості, бо вона не може вийти за свої межі для того, щоб споглядати себе збоку; отже в дослідженні свідомості є певна межа (сфера буття, екзистенції свідомості);

§ для Леві-Стросса базовим у дослідженні свідомості стає несвідоме, як об'єктивна, формальна, конструктивна за своїм характером структура, цю властивість несвідоме "отримує" завдяки тісному зв'язку своїх власних структур із мовою, яка є одночасно і факт культури, який відрізняє людину від тварини, і факт, завдяки якому започатковуються і утверджуються всі форми соціального життя, вона не тільки допомагає схоплювати специфіку свідомості, а й виступає рушійною силою переведення несвідомих структур у соціальні продукти; мова є базисом, який слугує провідником впливу свідомості на соціальне життя людини, разом із тим мова здійснює "зворотне" переведення соціальних продуктів у несвідомі структури і ще глибше, у всезагальні структури мозку. Таким чином, проблема свідомості розглядається у структуралізмі через призму трьох "об'єктивностей": структури, несвідомого, мови;

за останні 15—20 років філософія свідомості в англомовних країнах помітно перебудувалася. Вона взяла курс на зближення з природознавством, на розробку "наукової метафізики", набула більш емпіричного, натуралістичного вигляду. Сьогодні дослідження філософів зосередились на співвідношенні "духу" і "тіла", фізичних і психічних станів тощо. Багато уваги приділяється питанням, які виникають на межі філософії і мови, когнітивної психології і комп'ютерного моде­лювання свідомості;

багаторівневий характер свідомості зумовлює різні підходи до неї: вона вивчається і описується різними науками: еволюційною теорією, медициною, кібернетикою, психологією, фізіологією, антропологією, а також певною мірою художньою літературою, мистецтвом та ін.;

для філософського аналізу проблеми плідними є узагальнення сучасної антропосоціогенетики, яка стверджує, що проблему походження свідомості потрібно розглядати в єдності з проблемою виникнення людини і суспільства.

Концепції свідомості, що існували в історії філософії, умовно можна поділити на два типи: індивідуалістські та колективістські;

індивідуалістські розглядали як вихідне (абсолютне) свідомість окремого індивіда, а суспільні форми свідомості (форми культури) – мораль, релігію, мистецтво, право – як похідне, таке, що створене індивідуальною свідомістю;

колективістські концепції, навпаки, вихідним вважали суспільні форми свідомості, наявну культуру, а індивіду­альну свідомість розглядали як щось похідне. До індивідуалістичних концепцій схилялися філософи Нового часу (як емпірики, так і раціоналісти), а також І. Кант, позитивісти, представники філософії життя, феноменології. Колективістська традиція яскраво представлена у Гегеля і Маркса. Щодо ідеологічної орієнтації колективістська традиція тяжіла до тоталітаризму (підпорядкування особи загалу), а індивідуалістська – до лібералізму, коли загальне розуміють як суму інтересів індивідів;

ідеальні, духовні явища, які на відміну від матеріальних існують тільки у головах людей як похідні від матеріальних, як результат їхнього відображення, становлять зміст свідомості – вони знаходять свій вияв у мові і, головне, в діях, діяльності людини. Мабуть, через неможли­вість об'єктивної фіксації та опису духовні, ідеальні явища все ще залишаються важкозбагненними і загадковими;

ідеалізм вважає свідомість активним началом матерії, внаслідок цього свідомість наділялася надматеріальним, надприродним характером, їй приписували самостійне, незалежне субстанціальне існування, така свідомість не мала ніякого відношення до мозку, тому, стверджували ідеалісти, свідомість може бути зрозуміла тільки із самої себе;

згідно з дуалізмом у світі завжди існували дві самостійні субстанції – матерія і свідомість, незалежні одна від одної, свідомість, як і матерія, є вічною, вона не виникала і не народжувалась, відповідно відпадала й необхідність вирішення питання про її походження; близькою до дуалістичного трактування свідомості є концепція французького філософа, вченого і богослова П'єра Тейяра де Шардена:в земній матерії була замкнута деяка маса елементарної свідомості, психічної енергії – отже, свідомість так само первісна, як і матерія, тому не слід дивуватися, що вона пробилась на світ із темряви підсвідомості, ніхто, у тому числі й наші предки, не помітив появи розуму на землі, "людина увійшла у світ безшумно".







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.