 |
|
ОЛЕКСАНДР ПОТЕБНЯ (1835-1891)
ДУМКА І МОВА
«Мова, - зазначає Гумбольдт, - за своєю сутністю є явищем перманентно мінливим… Вона не становить завершеного витвору, а є видом діяльності», тобто самим процесом її формування. «Тому її дійсне визначення може бути виключно генетичним. Мова є вічним зусиллям духу щодо реалізації звукового ряду у думці… це скоріше є визначенням не мови, а мовлення, у його повсякчасній актуалізації; однак, власне кажучи, тільки сукупність таких мовленнєвих актів і є мовою… При цьому в таких розрізнених стихіях непомітно найголовнішого у мові, того, що можна помітити або відчути тільки у зв’язному мовленні. Це доводить, що сутність мови розкривається у самому акті її актуалізації».
«Назвати мову роботою духу (відповідно діяльні стю) буде правильним ще й у зв’язку з тим, що саме існування духу можна собі уявити тільки в діяльності і як діяльність»… і мова є настільки ж діяльністю, наскільки і витвором…
«Мова є основою формування думки». Пояснення такого визначення приводить до нових важливих суперечностей, які, як ми побачимо, безпосередньо пов’язані з антиномією діяльнісного характеру та завершеності мови і можуть бути результатом її перетворення, а саме: думка як внутрішня суб’єктивна діяльність у слові перетворюється на дещо зовнішнє, стає об’єктом, зовнішнім предметом для себе самої і засобами слухових відчуттів уже як об’єкт повертається до свого виголошувача. Думка при цьому не втрачає своєї суб’єктивності, оскільки проголошене мною слово залишається моїь. Тільки на основі об’єктивації думки у слові з нижчих форм думки може утворитися поняття…
Особиста думка, доходячи до відома інших, досягає того, що є спільним для всього людства і що в індивідуальній свідомості існує як модифікація, яка потребує доповнення з боку інших особистостей; будь-яке мовлення, починаючи з найпростішого, поєднує особисті відчуття із загальнолюдською природою, тому мовлення і розуміння постають як протилежність часткового і загального. Те, що робить мову необхідною умовою формування думки, перманентно повторюється у духовному житті суспільства в цілому…
Якщо під кутом зору протилежності мовлення та розуміння мова постає посередником між людьми і сприяє досягнення істини в сути суб’єктивних межах людської думки, то, з іншого боку, вона є середньою ланкою між світом пізнавальних предметів і людиною як суб’єктом пізнання, і в цьому розумінні поєднує в собі об’єктивність і суб’єктивність… Мова є не засобом вираження вже готової істини, скільки основою відкриття раніше невідомої – відносно того, хто пізнає, а реальністю об’єктивною, відносно пізнаванного світу – суб’єктивною… Слово утворюється із суб’єктивного сприйняття і є відбитком не самого предмету, а його відображення в душі…
«Людина оточує себе світом звуків для того, щоб сприйняти і осмислити світ предметів.У цих словах немає ніякого перебільшення. Адже відчуття і діяльність людини залежать від уявлень, а уявлення – від мови, тому ставлення людини від зовнішньої реальності обумовлене тим, як ця реальність розкривається їй у мові. Людина, користуючись мовою, заглиблює себе до її канви; кожен народ обмежений особливостями власної мови і може вийти за її межі, тільки опанувавши іншу»…
У мовленні людина найбільш чітко усвідомлює свою сутність крізь призму розуміння своєї власної сутності як еманації людського роду в цілому. Однак, як кожен індивід постійно впливає на мову, так і кожне покоління змінює її, якщо не у словах і формах, то в їх вжитку… У впливі мови на людину розкривається законність її форм, а у впливі людини на мову – принцип свободи, адже людина може запровадити такі зміни, які розум не зможе пояснити на основі обставин, що передували їх… Мова саме настільки впливає на об’єкт і настільки самостійна, наскільки створюється суб’єктом і залежить від нього. Це відбувається тому, що нібито завершена (мертва, належна минулому і така, що підкорює собі особисту свободу) сфера мови, не маючи втілення у писемності, кожного разу відтворюється у думці, оживає у мовленні та розумінні і, відповідно, набуває суб’єктивних рис.
Суперечність мовлення і розуміння вирішується для Гумбольдта на основі ідеї єдності людської природи. Як мовлення, так і розуміння були б неможливі… якби розрізнення окремих осіб не було тільки виявом єдності людської природи…
Крім того, в самій думці можна віднайти те, що не потребує мови… Творча думка живописця, скульптора, музиканта не піддається вербалізації й актуалізується без участі слова, хоч і передбачає значний ступінь розвитку, який забезпечується тільки мовою. Глухонімий теж постійно мислить, оперуючи не тільки образами, як художник, ай абстрактними сутностями, без звукового мовлення, хоча, можливо, ніколи і не досягне такої досконалості розумової діяльності, яка притаманна тим, хто володіє мовленням. І насамкінець, у математиці, як найдосконалішій за формою науці, людина, володіючи мовленням, відмовляється від слова і здійснює найскладніші розмірковування, користуючись виключно умовними знаками.
Викладені зауваження свідчать про те, що сфера мови далеко не завжди збігається зі сферою думки. Для проміжних ланок людського розвитку характерний зв'язок думки зі словом, але на початкових щаблях розвитку мислення думка, скоріше за все, ще не доросла до нього, а на найвищих – вона відмовляється від нього як невідповідної її вимогам сутності і, оскільки не може цілком позбутися чуттєвості, віднаходить зовнішню опору суто в довільних знаках.
Потебня А.А. Мысль и язык. – Гл.3: Гумбольдт //Собрание трудов; Мысль и язык/ А.А.Потебня. – М.: Лабиринт, 1999. –С.26-45.