Мал. 2. Економічні наслідки чистої монополії.

Економічні наслідки чистої монополії (див. схему):

· Більш високі ціни, ніж на конкурентному ринку (на конкурентному ринку ціна товару дорівнює граничним витратам, а на монопольному вона перевищує ці витрати).

· Недостатній розподіл ресурсів для певного продукту — менший обсяг виробництва, ніж той, що потрібен суспільству для задоволення суспільної потреби.

· Можливість виробництва з більшими витратами, ніж ті, що були б при конкурентному ринку.

· Суперечливий вплив на науково-технічний прогрес. З одного боку, масштаби монополії дають змогу виділяти значні кошти на проведення наукових досліджень та розробку нових технологій. Це, як правило, не під силу дрібним виробникам на конкурентному ринку. Більшість сучасних відкриттів, зроблено за участю монополій. З іншого боку, у чистого монополіста немає постійних стимулів до науково-технічного прогресу, тому він може дозволити собі бути неефективним. Існує можливість відмови від удосконалення техніки, технології, продукції з метою повного використання вже придбаного обладнання і повернення витрачених на нього коштів;

· Збільшення нерівності доходів населення.

Антимонопольна політика. Слід звернути увагу на важливість і основні заходи державної політики стосовно монополій, яка реалізується за допомогою антимонопольного законодавства. Держава може: 1) сприяти підвищенню конкуренції в окремих галузях — суд має можливість прийняти рішення про розподіл великої фірми на декілька менших фірм; 2) регулювати діяльність природних монополій, визначаючи територію їх діяльності, якість товарів і послуг, рівень цін на їхню продукцію (регульована державою ціна, як правило, компенсує середні загальні витрати і скорочує або навіть ліквідує економічний прибуток, забезпечує збільшення обсягів виробництва), може здійснювати перевірку обґрунтованості підвищення тарифів природними монополіями на відповідність їхнього зростання реальному підвищенню витрат фірм, а у випадку необґрунтованого підвищення тарифів висувати обвинувачення у зловживанні монопольною владою (на основі антимонопольного законодавства); 3) введення державної власності на підприємства — природні монополії (водо-, електро-, газопостачальні компанії, залізничний транспорт).

Реалізація антимонопольної політики держави базується на застосуванні відповідного законодавства. Загальним принципом його застосування у країнах світу взагалі, та в Україні зокрема, є факт антиконкурентних дій підприємств, що володіють ринковою владою, а саме здійснення ними злиттів та (або) фіксації цін (обсягів випуску продукції).

Створення антимонопольного законодавства у світі мало на меті встановлення правил поведінки на ринку, захист підприємств від антиконкурентних дій ринкових суб’єктів, сприяння створенню ринкового середовища та конкуренції. Перший антимонопольний закон – Закон Шермана – було ухвалено у США у 1890 р. у відповідь на негативні явища в економіці, що пов’язані з існуванням трестів. Згодом такий закон було доповнено та уточнено в законах про Федеральну торгову комісію, у Законі Клейтона тощо.

За прикладом США в інших країнах світу також ухвалювались антимонопольні закони. В Європі антимонопольні норми вперше запровадили у Франції, Італії, Бельгії, Великобританії, Німеччині. Антимонопольне законодавство країн світу має суттєві відмінності, що стосуються: практики визнання дій антиконкурентними; визначення критеріїв та факту монополізації галузі; складу, повноважень державних органів, процедур впливу тощо.

Створення правової бази конкурентної політики в Україні відбувалося у складних умовах, оскільки були відсутні фахівці, а досвід розвинених країн неможливо механічно перенести в умовах перехідної економіки. Однак, за порівняно короткий строк в Україні були розроблені та прийняті відповідні закони. Відповідно до ст. 42 Конституції України в нашій країні гарантується підтримка конкуренції та не допускається зловживання монопольним становищем. Першим кроком у становленні національного антимонопольного законодавства в Україні вважається прийняття у серпні 1990 р. Закону УРСР «Про економічну самостійність Української РСР». Такий закон впроваджував ринкові засади управління економічними процесами та принципи підприємництва. У державі активний розвиток системи антимонопольного регулювання відбувся у 1990-х рр., наслідком чого було зниження рівня монополізації економіки шляхом поділу та ліквідації державних монопольних утворень. Пізніше було прийнято «Закон про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» (1992 р.). Загалом норми вітчизняного антимонопольного законодавства містять близько 100 законів України з питань регулювання економічної діяльності. Проте практика застосування чинного антимонопольного законодавства показала необхідність його удосконалення для забезпечення належного запобігання монопольним зловживанням.

Важливе місце в антимонопольній діяльності в Україні займає Закон "Про Антимонопольний комітет України" (1993). Правові норми щодо конкурентного регулювання містяться також у Законах України "Про захист від недобросовісної конкуренції" (1996), "Про природні монополії" (2000). У 2002 році в Україні набув чинності новий базовий Закон "Про захист економічної конкуренції", згідно з законодавством монопольне становище підприємств на ринку для всіх видів товарів народного споживання, а також для всіх видів робіт і послуг визначається Антимонопольним комітетом України і його територіальними управліннями в межах адміністративної одиниці. Голову Антимонопольного комітету України призначає на посаду та звільняє з посади за згодою Верховної Ради України Президент України.

Зрозуміло, що вимоги конкурентного законодавства виконуватимуться лише в тому випадку, якщо відповідні державні органи виявлятимуть його порушників і притягуватимуть їх до відповідальності. На відміну від конкурентних відомств розвинених країн, становлення таких інституцій в Україні відбувалось одночасно з кардинальними змінами в економіці країни. Якщо головне завдання антимонопольних органів у Західній Європі, США, Японії — підтримка вже діючої конкуренції, то в Україні йшлося про створення конкурентного середовища. Тому функції конкурентних відомств України значно ширші, ніж у країнах з розвиненою ринковою економікою.

До них належать такі:

— державний контроль за дотриманням конкурентного законодавства;

— розробка та впровадження заходів з попередження, обмеження та запобігання монополістичної діяльності та недобросовісної конкуренції;

— сприяння формуванню ринкових відносин на основі розвитку конкуренції та підприємництва;

— захист законних інтересів громадян (споживачів і підприємців) від проявів монополізму та недобросовісної конкуренції.

Зловживання монопольним становищем — це передусім нав'язування таких умов договору, які ставлять конкурентів у нерівне становище, або додаткових умов, що не стосуються предмета договору, в тому числі нав'язування товару, непотрібного контрагентові. Це обмеження або припинення виробництва, а також вилучення з обороту товарів з метою створення або підтримки дефіциту на ринку чи встановлення монопольних цін. І, нарешті, зловживанням є часткова або повна відмова від реалізації або закупівлі товару за відсутності альтернативних джерел постачання або збуту з метою створення або підтримки дефіциту на ринку чи встановлення монопольних цін.

Неправомірними угодами між підприємствами визнаються угоди (погоджені дії), спрямовані на: встановлення (підтримання) монопольних цін (тарифів), скидок, надбавок, націнок, розподіл ринків за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом реалізації чи закупівель, за колом споживачів чи за іншими ознаками з метою їхньої монополізації, усунення з ринку або обмеження доступу на нього продавців, покупців, інших підприємців.

Дискримінацією підприємців органами влади та управління передусім визнається заборона створення нових підприємств чи інших організаційних форм підприємництва у будь-якій сфері діяльності, примушення підприємців до укладення певних договорів, прийняття рішень про централізований розподіл товарів тощо.

Недобросовісною конкуренцією передусім визнається неправомірне використання товарного знаку, фірмового найменування або маркірування продукту, а також копіювання форми, упаковки і т. ін. Крім того, зумисне поширення неправдивої або спотвореної інформації, що може завдати шкоди діловій репутації або майновим інтересам іншого підприємця, а також отримання, використання та розголошення комерційної таємниці з метою заподіяння шкоди діловій репутації або майну іншого підприємця, некоректне порівняння товарів, що виробляються та реалізуються, введення споживачів в оману відносно характеру, споживчих властивостей та якості товарів.

За порушення антимонопольного законодавства накладаються штрафи на підприємців і посадових осіб. На підприємства вони накладаються за: ухилення від виконання або несвоєчасне виконання розпоряджень Антимонопольного комітету України; неподання чи несвоєчасне подання інформації Антимонопольному комітету і його територіальним управлінням або свідоме подання недостовірних даних. За аналогічні порушення несуть адміністративну відповідальність у вигляді штрафу і посадові особи органів влади та управління, а також керівники підприємств.

Органи виконавчої влади та місцевого самоврядування частіше за все допускають такі порушення: надання суб'єктам господарювання необґрунтованих пільг, створення несприятливих чи дискримінаційних умов діяльності підприємців, встановлення обмежень на здійснення окремих видів діяльності, заборони або обмеження міжрегіональної торгівлі. Антимонопольні органи України мають повноваження видавати органам виконавчої влади, місцевого самоврядування обов'язкові для виконання рішення про скасування та зміну прийнятих ними неправомірних актів, припинення порушень і розірвання укладених ними угод, що суперечать антимонопольному законодавству, а також накладати штрафи на посадових осіб.

Загальний підсумок здійсненої в Україні демонополізації можна оцінити так: на початку 1990-х років частка монопольного сектора в національній економіці була практично стовідсотковою, і сьогодні в економіці України ще не створено ефективного конкурентного середовища. Держава не гарантує суб'єктам господарювання однакові "правила гри". Частка монопольного сектора економіки у ВВП перевищує 40%. Залишаються неефективними механізми державного регулювання природних монополій, не відповідають економічним розрахункам ціни і тарифи на їхні послуги, структура витрат виробництва. В цілому вжиті державою протягом останніх років правові та організаційні заходи в Україні дали можливість певною мірою створити умови для практичної реалізації положень Конституції України щодо забезпечення захисту конкуренції у підприємницькій діяльності, запобіганню зловживання монопольним становищем та неправомірному обмеженню конкуренції.

2 питання.

Олігополія представляє собою такий галузевий ринок, на якому декілька великих фірм монополізують виробництво і збут основної маси продукції і ведуть між собою, головним чином, нецінову конкуренцію. Фірми в умовах олігополії можуть виробляти як стандартну продукцію (сталь, алюміній), так і диференційовану продукцію (автомобілі, побутова техніка). Виробники можуть співпрацювати або агресивно конкурувати.

Які ж причини існування олігополістичного ринку? По-перше, це дія ефекту масштабу. Як відомо, виробництво певних видів продукції може здійснюватись з низькими середніми витратами лише при значних розмірах випуску. Новим фірмам дуже важко ввійти на ринок такого продукту, якщо вони не мають великих фінансових ресурсів для придбання дорогого основного капіталу, ефективність використання якого досягається лише при значних масштабах виробництва. Іншим бар'єром щодо збільшення кількості фірм в олігополістичній галузі є наявність патентів у вже функціонуючих виробників, їх контроль над джерелами сировини та кредитів. Однією з причин існування олігополії є високі витрати на рекламу продукту (автомобілів, сигарет, побутової техніки, миючих засобів тощо), які під силу лише крупним виробникам. Однією з причин функціонування лише декількох фірм на олігополістичному ринку є привабливість і вірогідність їх злиття, що дозволяє одержувати ще більші вигоди в результаті дії ефекту масштабу, збільшувати частку ринку, а отже, і посилювати свою владу на ньому, контролювати ціну продукту, добиватись нижчих цін на економічні ресурси, бо вони є основними їх покупцями.

Для визначення структури кожного галузевого ринку необхідно врахувати не тільки обсяг національного виробництва і продажів, але й обсяг продажів імпортних товарів даного виду. В окремих галузях їх частка може бути надто істотною. Це властиво як високотехнологічним, так і трудомістким галузям. Постачання імпортних товарів спроможне значно загострити конкуренцію і збільшити кількість її учасників.

Економісти використовують таке поняття як “ринкова влада” (ринкова сила), що характеризує ступінь впливу однієї чи декількох фірм на ціну і обсяг пропозиції в певній галузі. Для вимірювання ступеню ринкової влади використовують коефіцієнт концентрації. Цей коефіцієнт можна підрахувати для одної, двох та ще більшої кількості фірм. Коефіцієнт концентрації для певної кількості фірм галузі – це їхня частка в галузевому обсязі виробництва, що приходиться на ці найбільші фірми.

В умовах чистої монополії коефіцієнт концентрації дорівнює 100%, а в умовах досконалої конкуренції він буде близьким до нуля. Слід прийняти до уваги, що традиційні показники концентрації того чи іншого галузевого ринку не завжди точно відображають реальну ситуацію з конкуренцією в певній галузі бо не враховують дуже сильну в умовах відкритої економіки конкуренцію з боку іноземних виробників аналогічної продукції. Ці показники також не враховують зростання конкуренції з боку інших галузей виробництва (наприклад, звичайний телефонний зв’язок має могутнього конкурента – сотову телефонну мережу).

З точки зору економічної теорії, ступінь концентрації ринку визначається трьома факторами: 1) технологією і витратами виробництва; 2) бар’єрами до вступу в галузь; 3) стратегічною взаємодією найкрупніших фірм певної галузі.

Галузі з високою концентрацією найбільш яскраво демонструють недоліки недосконалої конкуренції. Концентрація ринку, панування лише декількох фірм зумовлені тим, що в ряді галузей економічно ефективним є тільки великомасштабне виробництво.

Конкуренція на олігополістичному ринку має два аспекти: 1) конкуренція діючих тут фірм з фірмами, що бажають пробитися на даний ринок; 2) конкуренція фірм, що діють на олігополістичному ринку, між собою.

В умовах олігополії фірми ведуть, головним чином, нецінову конкуренцію. Нецінова конкуренція позв’язана з технічними перевагами, якістю і надійністю продукції, з оригінальним стилем товарів, наданням гарантій, пільг і послуг покупцям, а також з рекламою і економічним шпигунством.

У ціновій політиціфірми з олігополістичного ринку стають взаємозалежними – оскільки тут невелика кількість фірм, остільки їм доводиться при формуванні своєї цінової політики брати до уваги реакцію з боку конкурентів. Якщо якась фірма, бажаючи збільшити свою частку на ринку зменшить ціну товару, то інші фірми можуть теж так зробити. В результаті частки, які фірми займають на ринку залишаться колишніми, а прибутки значно скоротяться, бо втрати торкнуться великих обсягів виробництва цих фірм. Звісно, фірми іноді ведуть “цінові війни”, намагаючись більш низькими цінами потіснити конкурентів з ринку, але існує висока ймовірність того, що програють всі конкуренти. Тому частіше на олігополістичному ринку практикують “лідерство в цінах” (найбільш ефективна в наданій галузі фірма першою змінює ціни, а інші наслідують її приклад) або фірми змовляються про ціну.

Узгоджену цінову політику учасники олігополістичного ринку здійснюють і тоді, коли утворюють картель. Картель— це згода між фірмами стосовно збуту продукції: де продати, скільки (квота), по якій ціні. Але такі офіційні згоди в багатьох країнах переслідує антимонопольне законодавство, тому згоди можуть бути таємними.

Олігополістичне ціноутворення виявляє дві взаємопов’язані тенденції: з одного боку, ціни олігополістичного ринку негнучкі, вони змінюються рідше, ніж в умовах досконалої конкуренції і навіть чистої монополії; з іншого боку, – найбільш імовірно, що коли ціни змінюються, то одночасно у всіх фірм, – це відображає схильність олігополістів до таємної змови. Розроблені моделі олігополістичного ціноутворення призначені для пояснення його стабільності.

Модель «ламаної кривої попиту» ілюструє негнучкість олігополістичних цін. Модель описує імовірну поведінку фірм-конкурентів у ситуації, коли одна з них почне змінювати ціну. Інші фірми можуть або слідувати зміні ціни, або її ігнорувати. Коли фірми слідують зміні ціни, то при зниженні ціни однією з фірм обсяг її продажу збільшиться незначно, тому що інші фірми також почнуть знижувати ціни. Якщо ж одна з фірм підвищить ціну, то не буде витіснена з галузі, її обсяг продажу значно не скоротиться. Такого типу реакція характерна для нееластичного попиту, якому відповідає крива попиту D1 (рис.10.6). Коли фірми ігноруватимуть зміну ціни, то при зниженні ціни однією з них обсяг її продажу суттєво зросте, а якщо одна фірма підвищить ціну, то сама втратить покупців, обсяг її продажу значно впаде. У цьому випадку попит є більш еластичним і відповідає кривій попиту D2на рис.10.6.

Логіку реакції фірм відображає зламана у точці рівноважної ціни Р крива попиту. Ситуацію зниження ціни відображає відрізок кривої попиту D1, а ситуацію підвищення ціни – відрізок D2. Ліворуч від точки переважаючої ціни крива попиту полога, а попит більш еластичний, праворуч – крива попиту стрімка і відповідає нееластичному попиту. На рис.10.6 нанесені також криві граничного виторгу MR1, MR2які відповідають відрізкам кривої попиту D1і D2. Оскільки крива попиту в точці Pзламана, то крива граничного виторгу на обсязі має розрив.

Ламана крива попиту пояснює, чому зміни ціни в олігополістичних галузях, де немає таємної змови, відбуваються дуже рідко. Кожна фірма може передбачити, що будь-яка зміна ціни погіршить її становище. Якщо вона підніме ціну, то втратить значну частину своїх покупців, оскільки попит еластичний, а якщо вона знизить ціну, то за нееластичного попиту обсяги продажу зростуть незначно. До того ж зниження ціни може викликати цінову війну. Коли фірма виробляє оптимальний обсяг, визначений за правилом MR = MC, то зміна рівня граничних витрат в межах розриву кривої ніяк не вплине на обсяг виробництва чи ціну, що є додатковим свідченням негнучкості олігополістичного ціноутворення.

Наступний графік (Мал. 3.)показує довгострокову рівновагу фірми в умовах олігополістичного ринку, коли фірмам вдалось заключити угоду про ринкову ціну. Це найвигідніша для них ситуація, бо немає втрат, пов’язаних з ціновою конкуренцією. Положення фірм майже таке, як в умовах чистої монополії.

Оскільки на ринку з олігополією існують значні вхідні бар¢єри для конкурентів, остільки і в довгостроковому періоді фірми в цій галузі отримують економічний прибуток.

Положення довготермінової рівноваги фірми при максимальному економічному прибутку в умовах олігополістичного ринку, коли фірмам вдалось заключити угоду про ринкову ціну, відображає крапка М на кривій попиту DD, що знаходиться вище за крапку перетину кривих MR (граничний дохід) і MC (граничні витрати) довгострокового періоду і на однієї вертикалі з нею: правило МR = МС. Оптимальна ціна P_mперевищує середні загальні витрати (крива АС), тому фірма при олігополії постійно отримує економічний прибуток, що відображає площа прямокутника, яка дорівнює добутку КМ х PmМ, де відрізок КМ – економічний прибуток з одиниці продукції, що визначається різницею між Pm і середніми загальними витратами АС для цієї крапки кривої витрат, а відрізок PmМ = Qm – кількості продукції, що забезпечує максимум економічного прибутку з усього випуску.

Pm M

MR D

Qm Q

⇐ Предыдущая 123 Следующая ⇒