 |
|
Управління виробництвом як сфера вираження праці
Люба виробнича система, об’єднання, підприємство чи його підрозділ складається із двох підсистем: безпосередньо виробничої і управляючої (рис 10.1).
Рис. 10.1. Модель управління виробничою системою
Виробнича підсистема включає колективи робочих, які за допомогою техніки і технічних підсистем виконують виробничу працю з перетворення предметів праці (сировини, матеріали, напівфабрикати) в продукти праці. В нашому випадку виробнича гідромеліоративна підсистема направлена на покращення водно-фізичних властивостей ґрунту за рахунок зрошення або осушення і проведення меліоративних робіт. Управляюча підсистема (або апарат управління) здійснює управління виробничою підсистемою.
Найбільш повне перше визначення управління виробництвом належить К.Марксу, який сказав що «Всяка безпосередня суспільна або спільна праця, яка здійснюється в порівняно крупному масштабі, потребує в більшій або меншій мірі в управлінні, яке встановлює узгодженість між індивідуальними роботами і виконує загальні функції, які виникають із руху всього виробничого організму на відміну від руху його самостійних органів. Окремий скрипаль сам управляє собою, оркестр потребує диригента». В цьому формулюванні одночасно подане визначення управління і обґрунтована його необхідність. Виходячи із цього висловлення, управління виробництвом є видом діяльності, який направлений на забезпечення погодженої, спільної і ефективної праці людей, що створюють матеріальні цінності, та надають послуги тощо.
Існують різні відповіді на питання, яке коло робіт включає в себе управління виробництвом і які працівники їм займаються. Але вся їх різноманітність може бути зведена до двох основних концепцій.
За першою концепцією, яку можна назвати вузьким тлумаченням управління, останнє охоплює тільки керівництво ходом виробництва: оперативне планування і диспетчеризація виробництва, підбір і розставлення кадрів. Підготовку виробництва, планування, облік і аналіз господарської діяльності матеріально-технічне забезпечення та ще цілий ряд інших робіт інженерно-управлінських працівників відносять безпосередньо до виробничої діяльності. В основі доводу для обґрунтування цієї концепції використовується ствердження, що ці види робіт не відносяться до управління діями людей в процесі виробництва, а складаються із чисто виконавських процесів, які передують виготовленню матеріального продукту, або завершують його. Саме так кваліфікується діяльність технологів, економістів, бухгалтерів, працівників, зайнятих матеріально-технічним постачанням, контролем тощо.
Друга позиція, яка по суті є розширеним тлумаченням управління, містить те, що управлінням виробництва зайняті на підприємстві практично всі інженерні працівники. За цим критерієм розмежування праці на безпосередньо виробничу і управлінську вважається прийняття визначення, що є предметом праці при управлінні. Якщо для робочих предметом праці є різні види матеріалу, сировина, напівфабрикати, то для працівників сфери управління в якості предмета праці може бути признана інформація. Вона суттєво відрізняється у різних професійних груп працівників, але у всіх випадках є відомості про виробництво і для виробництва. І весь персонал, трудова діяльність якого зводиться до процесів збору передачі і переробки інформації, необхідно вважати управлінським.
Друга позиція впевнено може бути признаною і єдино вірною, тому що є достатньо логічною, простішою в практичному застосуванні, тому що виключає необхідність у кожному випадку виясняти, зайнятий той чи інший працівник управлінням чи ні.
Ця точка зору фактично отримала визначення керівних органів держави.
Показово, що прихильники ділення праці працівників на управлінську і не управлінську, як правило вважають працю другої частини працівників продуктивною, а першій частині у цьому відмовляють. Всі працівники є частиною сукупної роботи підприємства, а їх праця мас важливий вплив на результати виробництва в цілому. Праця всього складу працівників є виробничою при такому розгляді. По крайній мірі ця праця виробнича в такій мірі, в якій мірі успішне підприємство, в якому працює працівник.
Значення різних підходів в розглянутих концепціях виходить далеко за межі чисто академічних суперечок, за ними стоять не погоджені, часто протилежні практичні позиції. На протязі багатьох років весь склад службовців ділився на працівників апарату управління і працівників, які не відносилися до нього.
До другої групи відносилися технологи, конструктори, виробничі майстри, інженери. Їх праця вважалася необхідною виробничою для цього підприємства, а ці посади скороченню не підлягали. Вся решта службовців причислялася до першої групи і ставала об’єктом щорічних скорочень. Разом з тим подібне ділення не мало об’єктивної основи. Більше того, щорічне скорочення в зв’язку з зменшенням асигнувань заважало виробництву. Тому система щорічних скорочень була замінена системою нормування фонду заробітної плати працівників. Цей значний крок в сторону ліквідації штучних бар’єрів між працею різних груп працівників, визначив коло працівників, зайнятих управлінням виробництвом, яких необхідно встановити, вірно і простіше назвати.
Правомірно використовувати назву «працівники апарату управління», але вона громіздка і при частому використанні невиправдано ускладнює текст. Крім того, така назва в ряді випадків не забезпечує однозначності розуміння, оскільки може бути витлумачена як та частина персоналу, яка була названа в статистичній звітності і штати якої лімітовані.
Використання назви інженерно-технічні працівники і службовці також пов’язане з деякими незручностями. Справа в тім, що таке твердження дає в якійсь мірі можливість розділенню оперувати термінами «ІТП» і службовці при вирішенні теоретичних і практичних питань організації праці цих працівників. Але це було б принципово невірно, тому таке ділення тяжко здійснити. Інструкція, у відповідності з якою встановлюється приналежність працівників до тієї чи іншої групи, не дає чітких критеріїв, а рекомендує в одному випадку враховувати характер фактично виконуємих робіт, а в іншому – наявність або відсутність спеціальної освіти.
Строго розмірковуючи, працю всіх категорій службовців називати просто управлінською, не зовсім точно. В більшій мірі характеру і ступеню праці в сфері управління виробництвом відповідає поняття «інженерно-управлінська праця», її використання виправдане не тільки внаслідок тісного переплетення інженерних і чисто управлінських функцій, але і тому, що в умовах виробничого підприємства (на відміну від проектно-конструкторської організації) любий вид управлінської діяльності безпосередньо зв’язаний з виробництвом, направлений на управління виробництвом, повністю підпорядкований його поточним і перспективним задачам. Все це не виключає, а навпаки, передбачає можливість у необхідних випадках роздільно розглядати інженерну і не інженерну працю, тобто чисто управлінську працю.
Праця управлінців (якщо говорити про неї в цілому), у порівнянні з працею робочих, відрізняється рядом суттєвих відмінностей.
Перш за все праця в апараті управління є в більшості розумовою працею з більшою чи меншою питомою вагою творчої діяльності. Крім того, праця управлінців, як говорилося раніше, має інформаційний характер (люба праця службовців в кінцевому результаті зводиться до визначених операцій по збору, передачі і переробки інформації).
Дві ці особливості взаємозв’язані; але разом із тим кожна із цих особливостей має свої риси. Праця службовців відрізняється також різноманітністю змісту і характеру виконання робіт. Це мається на увазі не тільки інженерно-управлінська праця, яка суттєво різниться в конкретних умовах виробництва, яку приходиться кожному працівнику виконувати.
На відміну від державного управління, яке сформувалося давно, господарське управління підприємством виділилося порівняно недавно. В умовах ремесляного виробництва, в період середньовіччя, такого виділення не могло статися. Тоді ще не було яких-небудь працівників, які займалися виключно управлінням виробництвом. Всі управлінські функції виконував майстер, паралельно приймаючи безпосередню участь у виробничому процесі і як найбільш кваліфікований робочий – носій секретів професійної майстерності і як бригадир. Подібне могло статися тільки тому, що виробництво було невелике по об’єму і простим за технологічним оснащенням.
Таке положення стало мінятися в зв’язку з виникненням крупних підприємств, спочатку в Англії, потім в інших найбільш розвинених країнах Західної Європи, а також в США, в кінці 18-го – початок 19-го століття. В цих умовах апарат управління на підприємствах виріс до значних розмірів і безперервно продовжував рости. Особливо великий ріст спостерігався в останній період, починаючи із середини 20-го століття, коли чисельність службовців росла випереджуючими темпами у порівнянні з ростом робітників.
Таке положення характерне для всіх індустріально-розвинених країн.
Прискорений ріст чисельності працівників апарату управління неможливо однозначно розцінювати як негативне явище (як це часто робиться). Це було б невиправданим і навіть принципово невірним спрощенням. Цей ріст викликаний дією двох факторів різних властивостей.
Перший фактор зв’язаний з ростом масштабу виробництва, його розвитку і вдосконалення, а відповідно і ускладнення. Головним і визначним у всіх процесах є науково-технічний прогрес. Тут неминуче виникає запитання, кого необхідно вважати головним рушієм науково-технічного прогресу?
Часто висловлюється в періодичній пресі думка, що рушієм НТП є робітники, з чим погодитися неможливо. При всій повазі до технічної творчості, раціоналізації і винахідництва, необхідно признати, що робітник в робочий час повинен виконувати своє виробниче завдання, а раціоналізацією може займатися лише у вільний від роботи час. Інженерно-управлінські працівники (точніше якась їх частина) спеціально для того і існують, щоб займатися науково-технічним прогресом, який розуміють в широкому баченні як необхідність, розробляти і впроваджувати нову техніку, прогресивну технологію, вдосконалювати методи планово-економічної роботи, організацію виробництва і праці, форм матеріального стимулювання тощо. Із цього випливає, що постійне підсилення апарату управління в кількісному відношенні (збільшення чисельності), і в якісному (підвищення кваліфікації) виступає як об’єктивна і необхідна умова для прискорення науково-технічного прогресу. Причому НТП повинен розповсюджуватися і на сферу управління і проявлятися в механізації праці управлінців, удосконалення його організації. Загальним результатом повинне стати як скорочення трудомісткості виконання управлінських робіт, так і підвищення їх якості. А це в значній мірі еквівалент збільшення чисельності працівників.
Другий фактор прискореного росту чисельності працівників управління пов’язаний з властивістю любого апарату управління постійно збільшувати свої штати, якщо із зовні не використовуються які-небудь заходи стримування необхідного розширення.
Таким чином, виходить так, що з правомірністю першого фактору необхідно погоджуватися йти на відповідне збільшення чисельності працівників управління, а дії другого фактору необхідно ставити бар’єр і не допускати збільшення штатів.
Складність полягає у тому, що тяжко знайти границю, де закінчується дія одного фактора, а де починається дія другого (хоча пошук таких методів ведеться).