Главная | Обратная связь

Внутрішня і зовнішня політика лейбористських і консервативних урядів у 1940-1970-х рр.

Велика Британія.

 

План:

1. Внутрішня і зовнішня політика лейбористських і консервативних урядів у 1940-1970-х рр..
2. Ліквідація Британської імперії.
3. «Тетчеризм».
4. Сучасне становище у країні.
5. Українсько-британські відносини.

 

Внутрішня і зовнішня політика лейбористських і консервативних урядів у 1940-1970-х рр.

 

Підсумки участі Великої Британії у Другій світовій війні були двоїстими. Вона ввійшла в число країн-переможниць і взяла безпосередню участь у визначенні долі післявоєнного світу. Але з іншого боку різко скоротився експорт британських товарів, зріс імпорт сировини і продовольства.

Головним завданням уряду Великої Британії була ліквідація економічного відставання країни. З цією метою ряд галузей націоналізується і відбудовується за рахунок держави. Велика Британія прийняла план Маршалла.

Лейбористи, проводячи націоналізацію, прагнули підсилити роль держави у відновленні і реконструкції, насамперед, важкої промисловості. При цьому не обмежувалися права колишніх власників. Компенсація за націоналізовану власність перевищувала її дійсну вартість і склала 2,5 млрд. ф. ст..

Незважаючи на низький рівень життя населення (вартість життя зросла на 25%), Велика Британія нарощувала виробництво зброї, витрачаючи на це 1/3 бюджету.

У повоєнний період у влади поперемінно знаходилися лейбористи та консерватори.

Але попри всі їх зусилля, вони все ж не домоглися економічної стабілізації.

 

2. Ліквідація Британської колоніальної імперії.

Після Другої світової війни почав наростати опір колоніальній політиці Великої Британії. Англійці вже не могли утримати своїх позицій.

1947 р. Індія перестала бути Британською колонією. Територія країни була

штучно за релігійною ознакою поділена на 2 частини:

1) Індію 2)Пакистан (мусульманська частина).

Уряд Великої Британії надав цим двом державам статус домініону.

Домініон – держава у складі Британської колоніальної імперії, що визнавала главою держави англійського короля (королеву) і мала самоврядування.

1948 р. – здобув незалежність о. Цейлон (нині Шрі-Ланка) і Бірма.

1957 р. – здобула незалежність перша держава «Чорної Африки» - це була британська колонія Гана.

1960 р. – Нігерія та Британське Сомалі. 1961 р. – Танганьїка. 1962 р. – Уганда. 1963 р. – Кенія.

1964 р. – Замбія, Танзанія, Малаві. 1966 р. – Ботсвана і Лесото. 1968 р. – Свазіленд.

Кілька нових держав виникають на місці колишніх британських володінь в Азії та на Близькому Сході:

1960 р. – Кіпр. 1961 р. Кувейт. 1963 р. – Малайзія. 1970 р. – Південний Ємен та Оман.

1983 р. - Бруней. 1997 р. Гонконг (Сянган) був переданий КНР.

У 1960-ті рр.. нові незалежні держави виникли в басейні Карибськогоморя й в Океанії. Серед них – Ямайка, Тринідад, і Тобаго, Барбадос, Фіджі та інші.

В Середземному морі в 1964 р. незалежною від Великобританії стала Мальта.

Крах Британського колоніального володарювання завдав важкого удару по Великій Британії.

Однак Велика Британія зуміла замість імперії створити Співдружність – особливу історичну форму відносин 49 держав, з якою їх пов’язує система економічних та політичних угод.

Саме співдружність є сьогодні основною турботою зовнішньої політики Великої Британії, фактором, що сприяє підвищенню «політичної ваги» Великої Британії.

 

Тетчеризм».

У травні 1979 р. на парламентських виборах перемогла консервативна партія на чолі з Маргарет Тетчер.

Мета уряду:

Вивести країну з соціально-економічного застою, проведення «неоконсервативної революції», повернувшись до політики свободи.

Тетчер і її однодумці представляли нове покоління британських консерваторів, яких стали називати «неоконсерваторами» («новими консерваторами»).

Основні положення неоконсервативної програми Тетчер і засновану на ній внутрішню політику її уряду згодом назвали «тетчеризмом».

Внутрішня політика:

1. Надання свободи приватному підприємництву.
2. Скорочення національного сектору економіки (до приватних власників верталися підприємства нафтової, авіакосмічної, суднобудівної та інших галузей промисловості).
3. Скорочення витрат на будівництво комунального житла, прокладання шляхів, культуру і освіту.
4. Зниження податків на великі прибутки.
5. Уряд розгорнув наступ на профспілки. Закони про зайнятість, які приймав парламент, ускладнювали процедуру проведення страйків, передбачали судове переслідування «незаконних страйків», ускладнювали пікетування підприємств.
6. Денаціоналізація ряду державних підприємств.

Зовнішня політика:

1. Зміцнення обороноздатності країни і НАТО. Тетчер розглядала ядерну зброю як засіб досягнення безпеки.
2. Англія почала брати участь у європейській економічній інтеграції.

Інтеграція (від лат. integratio – поповнення, відновлення) – об’єднання в одне ціле яких небудь частин або елементів. Наприклад, економічна І., політична І.

1. У 1982 р. уряд рішуче вступив у військовий конфлікт з Аргентиною за Фолклендські (Мальвінські) острови і виграв його. В 1990 р. англо-американські відносини відновилися.
2. Після радянської інтервенції в Афганістан відносини з СРСР почали погіршуватись. Водночас уряд М. Тетчер активно підтримував позитивні зміни у зовнішній політиці СРСР, що відбулися з 1985 р. В 1987 р. Тетчер особисто відвідала Москву з офіційним візитом.

Результат:

У результаті політики «тетчеризму» країна досягла значного рівня економічного розвитку, який дав підстави говорити про «британськеекономічне диво».

1. Зросли доходи населення. 60% англійців стали власниками квартир чи будинків. Кожен четвертий британець став власником акцій.
2. Зменшилася зовнішня заборгованість. Збільшились золотовалютні запаси. Піднявся курс фунта стерлінгів.
3. Скоротилося число страйків і членство у тред-юніонах.
4. Однак майже 9 млн. чоловік потрапили до категорії бідняків.

Спроба М.Тетчер запровадити новий подушний податок наразилася на опозицію не лише з боку противників, а й навіть у середовищі консерваторів. З цих причин у листопаді 1990 р. М.Тетчер подала у відставку.

Новим прем’єр-міністром Великої Британії став Джон Мейджор.

 

4. Сучасне становище у країні.

На парламентських виборах в травні 1997 р. перемогла лейбористська партія на чолі з Тоні Блером.

Під його керівництвом лейбористська партія суттєво змінила свою програму, відкинувши традиційні соціалістичні принципи та запозичивши ряд тез у консерваторів і соціал-демократів. Лейбористи почали відстоювати і послідовно впроваджувати в життя курс на розвиток ринкової економіки і різноманітність форм власності, заливши в минулому свою орієнтацію на націоналізацію промисловості.

Англійський фунт протягом 1997-2001 р. постійно зростав, як і ВВП.

Був відчутний прогрес в сфері охорони здоров’я та освіти, які британці в списку пріоритетів ставлять навіть вище економіки. За останні 16 років в Британії був зафіксований самий низький відсоток безробітних.

На виборах 2001 р. лейбористська партія знову отримала перемогу. У травні 2007 р. прем’єр-міністром Великої Британії став Гордон Браун, представник тієї ж лейбористської партії. Наступним прем’єр-міністром Великої Британії в травні 2010 р. став 43-річний лідер консервативної партії Девід Кемерон (наймолодший прем’єр-міністр у Великій Британії з 1812 р.)

 

Франція.

 

План:

1. Четверта республіка.
2. Становлення П’ятої республіки. Шарль де Голль.
3. Травневі події 1968 р.
4. Франція наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст..
5. Взаємини Франції з Україною.

 

Навчально-методичний комплекс:

1 Т.В. Ладиченко. Всесвітня історія 11 клас. Підручник. К., «Видавництво А.С.К.» 2003 р. стор. 114 – 120.

2 Я.М. Бердичівський, Т.В. Ладиченко, І.Я. Щупак. Всесвітня історія 11 клас. Підручник. Запоріжжя. Прем’єр. 2004 р. стор. 116 – 124.

 

Довідка. П’ять республік у Франції.

 

1792-1804 1848-1852 1870-1940 1946-1958 з 1958

1 2 3 4 5

Перша Республіка Друга Республіка Третя Республіка Четверта Республіка П’ята Республіка

 

1. Четверта Республіка.

Історію Франції з моменту визволення можна поділити на 3 періоди:

1. Відродження країни в період Тимчасового режиму (1944-1946 рр.);
2. Четверта республіка (з грудня 1946 – 1958 рр.)
3. П’ята республіка (1958 – по нинішній час).

Після Другої світової війни гостро постало питання якими методами

відбудовувати країну. Почалась жорстока політична боротьба між лівими партіями на чолі з ФКП (Французька комуністична партія), які вважали, що потрібна націоналізація промисловості, - з одного боку, і правими партіями, що виступали категорично проти націоналізації – з іншого.

Тимчасовий уряд, який очолював герой французького національно-визвольного руху генерал Шарль де Голль, пішов на поступки і тим і іншим. Було націоналізовано вугільну промисловість, газові заводи, електростанції, залізниці, автомобільне підприємство «Рено», п’ять великих банків. Націоналізацію було проведено за викуп.

У грудні 1945 р. уряд представив на обговорення бюджет на 1946 р. Депутати соціалісти запропонували скоротити на 20% військові витрати. Їх підтримали комуністи. Генерал рішуче протестував. Він був переконаний у нездатності коаліційного уряду справитися з внутрішньо економічними і міжнародними труднощами, які очікували країну. 20 січня 1946 р. де Голль зробив заяву про відставку.

1946 рік.

24 грудня 1946 року набула чинності конституція, що відкрила період Четвертої республіки – парламентської.

Конституція мала демократичний характер, виголошувала громадянські свободи і соціально-економічні права (на працю, відпочинок, охорону здоров’я, участь в управлінні підприємствами).

Вищим органом державної влади за конституцією 1946 р. був парламент, що складався із Національних зборів та Ради республіки.

1947 рік.

Внаслідок «холодної війни» і в зв’язку з підключенням Франції до плану Маршалла в 1947 р. ФКП була виведена з уряду. Тобто вже з самого початку існування, розпався блок партій, на співробітництві яких, власне й була заснована Четверта Республіка.

Обраний президент Франції – соціаліст Венсан Оріоль.

1948 рік.

Відновлено довоєнний рівень економіки.

1949 рік.

Франція вступила до НАТО.

На території Франції було розміщено американські військові бази.

Витрати на гонку озброєнь у рамках НАТО і війну у В’єтнамі поглибили політичну кризу, протистояння лівих та правих партій.

1951-1954 рр.

На виборах у Національні збори перемогу здобув блок правих партій.

Уряд блоку правих партій, що прагнув перемогти у війні в Індокитаї, втягнув у неї США*, сприяв переозброєнню ФРН, ввів війська в Алжир, аби придушити національно-визвольну революцію що розгорнулася у цій колонії Франції.

* У 1954 р. уряд Франції був змушений припинити війну і визнати незалежність В’єтнаму, Лаосу, Камбоджі.

1956-1958 рр.

На виборах у Національні збори перемогу здобули ліві сили. Уряд лівих сил провів соціальні реформи; визнав незалежність Марокко, Тунісу; дав згоду на продовження воєнних дій в Алжирі; участь у війні проти Єгипту (1956 р.); підписав договір про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС 1957 р.).

Наростання Алжирської кризи. У другій половині 1950-х рр.. політичну ситуацію в країні загострили події в Алжирі. З 9 млн. населення Алжиру 1 млн. становили французи, яким належали кращі землі, фабрики і заводи в цій країні. За статусом Алжир не був колонією, а заморським департаментом Франції.

У 1954 р. в Алжирі почалася національно-визвольна війна алжирського народу проти Франції, яку очолив Фронт національного визволення (ФНВ). Алжирські французи були категорично проти надання Алжиру незалежності. Алжирська війна була жорстокою та спустошила французьку скарбницю. У травні 1958 р. криза в Алжирі досягла апогею.

Налякані перспективою нового піднесення демократичного руху владні структури Франції пішли на ліквідацію Четвертої республіки. У червні 1958 р. Національні збори передали владу генералу де Голлю як прем’єр-міністру з надзвичайними повноваженнями.

 

2. Становлення П’ятої Республіки. Шарль де Голль.

28 вересня 1958 р. було прийнято нову Конституцію, що оформила утворення П’ятої республіки – президентської.

21 грудня 1958 р. президентом Франції було обрано генерала Шарля де Голля.

Внутрішня політика:

Зміцнено владу президента. Президент набув право розпускати Національні збори, висувати законопроекти на референдуми, приймати всю повноту влади при надзвичайних обставинах.

Докладались зусилля щодо збільшення військової могутності (створено французьку ядерну зброю, балістичні ракети, підводні човни, стратегічні бомбардувальники тощо).

Широко використовувалися методи державного регулювання економіки.

Приділялась значна увага досягненням НТР.

Зовнішня політика:

- 1960 р. де Голль надав незалежність 14 африканським колоніям.

- Припинено війну в Алжирі, визнано право Алжиру на самовизначення, незалежність (1962 р.).

- Пішов на зближення з ФРН. (Федеративна республіка Німеччина).

- Франція не підписала договір про заборону випробувань ядерної зброї 1963 р.

- Франція засудила агресію США в Індокитаї; Ізраїля проти арабських країн (1966-1967 рр.)

- У 1966 р. президент заявив про вихід Франції з військової організації

НАТО при збереженні участі в політичних структурах Північноатлантичного блоку.

- Негативно ставлячись до ідеології та практики комунізму, Ш. де Голль

пішов на зближення зі СРСР, щоб створити противагу США.

- Франція не підписала договір про нерозповсюдження ядерної зброї (1968 р.).

Основними цілями у зовнішній політиці де Голля були:

відродження величі Франції, посилення її позиції на міжнародній арені.

Зміцнення суверенітету країни та її самостійності при прийнятті зовнішньополітичних рішень.

Послаблення впливу США в Європі.

 

3. Травневі події 1968 р.

Довгий час єдиною партією, що знаходилась в опозиції до внутрішньої політики Ш. де Голля, була ФКП. Але наприкінці 60-х років опозиція розширилась за рахунок соціалістів та радикалів.

У зв’язку з перебудовою промисловості збільшилася кількість безробітних. Постійно зростали податки. Усі категорії населення були невдоволені соціально-економічною політикою уряду.

У травні 1968 р. почались масові виступи які започаткували студенти.

У ніч з 10 на 11 травня на вулицях Парижу з’явилися перші збудовані студентами барикади.

Виступи студентів дали поштовх масовому руху трудящих. Їх підтримала ФКП. 13 травня 1968 р. на демонстрацію протесту в Парижі вийшло біля 600 тис. чоловік. Вони вимагали покласти кінець поліцейським репресіям, підвищити заробітну плату, покращити соціальне забезпечення, поважати демократичні свободи.

Протягом травня-червня 1968 р. у Франції страйкувало близько 10 млн чоловік.

Ситуацію вдалося врегулювати певними поступками (збільшення зарплати на 13-18 %, подовження відпусток, тощо).

Відставка де Голля. Президент де Голль у зверненні до нації вбачав у травневих подіях загрозу встановлення комуністичної диктатури й оголосив розпуск Національних зборів. На нових виборах 30 червня 1968 р. голлістська партія одержала 358 мандатів і абсолютну більшість у парламенті.

Президент увів до складу уряду лівих голлістів, які виступали з проектом соціально-економічних реформ. Генерал вирішив здійснити ці реформи. Першим кроком став законопроект про новий адміністративний поділ Франції та відновлення сенату. Де Голль заявив, що винесе проект на загальний референдум і, в разі його відхилення, піде у відставку. Проект виявився непопулярним, і на референдумі 27 квітня 1969 р. 52% виборців його відхилили. Де Голль склав повноваження, а наступного року помер.

В червні 1969 р. президентом було обрано Ж.Помпіду. Уряд послабив державну регламентацію економіки, розширив соціальне законодавство. Поліпшились відносини зі США.

Наступним президентом став В. Жискар д’Естен, який продовжив політичний курс Ж. Помпіду.

 

4. Франція наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття.

1981 р. президентом Франції обраний Франсуа Міттеран – соціаліст, прибічник націоналізації і розширення соціальних програм.

 

У 1988 р. президентом знову обраний Ф. Міттеран.

1995 рік - президентом Франції обраний Жак Ширак.

5 травня 2002 р. Жак Ширак переобраний на другий термін президентського правління. На сучасному етапі Франція – одна із самих розвинутих в індустріальному відношенні країн Європи та світу.

У 2007 р. перемогу на президентських виборах здобув Ніколя Саркозі – послідовник Ж.Ширака.