 |
|
Підходи до фізико-географічного районування території України
ЗМІСТ І МЕТОДИКА ВИВЧЕННЯ
ФІЗИКО-ГЕОГРАФІЧНИХ КРАЇН
У ШКІЛЬНОМУ КУРСІ ГЕОГРАФІЇ
Виконала: студентка V курсу, групи Г-53
спеціальності
7.04010401 Географія
(шифр і назва спеціальності)
Укладач проф. Булава Л.М.
Полтава – 2014 рік
ЗМІСТ
ВСТУП……………………………………………………………………………………3
Розділ 1. ЗАГАЛЬНІ ПИТАННЯ ЗМІСТУ Й МЕТОДИКИ ВИВЧЕННЯ ТЕМИ "ФІЗИКО-ГЕОГРАФІЧНІ КРАЇНИ"…………………………………………9
1.1. Підходи до фізико-географічного районування території України……………9
1.2. Узагальнення досвіду вивчення фізико-географічних країн у середній школі
(за матеріалами методичної літератури і преси)………………………………..19
1.3. Тематично-поурочне планування вивчення тем…………………………………..24
Розділ 2. ЗМІСТ І МЕТОДИКА ВИВЧЕННЯ ТЕМИ "УКРАЇНСЬКІ КАРПАТИ"...30
2.1. Географічне положення і природні компоненти………………………………….30
2.2 Висотні ландшафтні пояси. Природні області. Проблеми, пов’язані з природокористуванням. Охорона природи………………………………………36
Розділ 3. ЗМІСТ І МЕТОДИКА ВИВЧЕННЯ КРИМСЬКОЇ ФІЗИКО-ГЕОГРАФІЧНОЇ КРАЇНИ……………………………………………………45
3.1. Географічне положення і природні компоненти …………………………………45
3.2. Висотні ландшафтні пояси. Природні області. Проблеми, пов’язані з природокористуванням. Охорона природи………………………………………49
Розділ 4. МЕТОДИКА ПРОВЕДЕННЯ ПРАКТИЧНОЇ РОБОТИ
"ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КАРПАТСЬКИХ
І КРИМСЬКИХ ГІР"…………………………………………………………..56
4.1. Порівняльна характеристика природних компонентів……...................................56
4.2 Порівняльна характеристика висотної поясності………………………………….60
ВИСНОВКИ……………………………………………………………………………...65
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………………….70
ДОДАТКИ………………………………………………………………………………..74
РОЗДІЛ 1
ЗАГАЛЬНІ ПИТАННЯ ЗМІСТУ Й МЕТОДИКИ ВИВЧЕННЯ ТЕМИ "ФІЗИКО-ГЕОГРАФІЧНІ КРАЇНИ"
Підходи до фізико-географічного районування території України
Одним із найважливіших завдань науки є систематизація знань. У географії систематизація знань про природні об'єкти здійснюється у вигляді фізико-географічного районування.
Фізико-географічне районування — це виділення й описування великих територій, для яких характерна певна єдність і неповторність рис природи.
У фізичній географії існує кілька підходів до природного районування, частина науковців вважає, що провідним чинником, який зумовлює розмаїтність природних комплексів, є кліматичний процес. Оскільки клімат має добре виражені зональні особливості, той природні компекси, що утворюються під його впливом, підпорядковані закону горизонтальної зональності. Інший підхід полягає в тому, що визначальним фактором формування ПТК вважаються геолого-геоморфологічні умови території. Цей чинник не пов'язаний з широтною зональністю, його азональним.
Другим за величиною природним комплексом після материка при районуванні за зональним принципом є природна зона, а за азональним (геолого-геоморфологічним) - фізико-географічна країна, в основі якої лежить одна і тектонічна структура (платформа, область складчастості).
Українські географи Попов В. П., Маринич О. М. і Ланько А. І., які у книзі «Фізико-географічне районування Української РСР», (1968) обґрунтували природне районування території України, враховуючи дію зональних та азональних чинників.
За найбільшу одиницю районування вони взяли фізико-географічну країну, тобто велику частину материка, в основі якої лежить єдина тектонічна структура. Рівнинна країна поділяється на зони за зональними ознаками, які характеризуються спільністю та своєрідністю ґрунтово-рослинного і тваринного світу, що формуються при певному співвідношенні тепла і вологи. Далі йде поділ на підзони, провінції, області, райони. Останні співпадають за ландшафтом.
Уперше фізико-географічне районування території України здійснили 1922 року П.А. Тутковський та Б.Л. Личков. Воно ґрунту малося на основних особливостях рельєфу та геологічної будови. Пізніше спроби поділити країну на природно-територіальні комплекси були неодноразовими. Схема районування, якою користуються тепер, була складена наприкінці XX ст. і уточнена останніми роками зусил лями і дослідженнями багатьох учених усієї України.
Карта фізико-географічного районування України [Додаток А]. Природні комплекси для складання схеми районування виділяли, ґрунтуючись на .шпальних і азональних чинниках. Головні риси природних умов нашої країни визначаються тим, що майже вся її територія лежить у помірному географічному поясі, який є зональним комплексом. Лише Південний берег Криму та південні схили Кримських гір перебувають у субтропічному поясі.
Територія України розташована в межах трьох азональних комплексів - фізико-географічних країн, кожна з яких виділена на основі спільності тектонічної будови території та макрорельєфу (див. форзац). Це Східноєвропейська рівнинна країна (її південно-західна частина), Карпатська гірська країна (її частина Українські Карпати) і Кримська гірська країна. Кожна фізико-географічна країна має свій набір комплексів, які менші за розмірами і простіші за будовою. У рівнинній країні це природні зони, у гірських - висотні пояси [34].
Науковець Л.М. Булави виділяє сновні одиниці фізико-географічного районування: країна, зона, підзона, край (провінція), область, район. Виділення кожної одиниці фізико-географічного районування проводиться з урахуванням трьох головних чинників, які зумовлюють зональні чи азональні риси природи [6].
У природі ландшафти утворюють складну мозаїку. Наприклад, мішано-лісові ландшафти можуть поєднуватися з ділянками болотних, заплавних, лісостепових. При створенні карт фізико-географічного районування ландшафтні межі узагальнюють — за переважаючим класом, типом чи видом ландшафтів [Додаток В]. Між одиницями фізико-географічного районування та одиницями класифікації ландшафтів існує певна відповідність. Наприклад, у межах фізико-географічної країни переважає один клас ландшафтів, фізико-географічної (природної) зони — тип, природної підзони — підтип, району — один вид ландшафтів. Чим дрібнішою є одиниця району-вання, тим більше спільних рис природи в її межах, і навпаки. [Додаток Г, схема Г.1.]
Фізико-географічні країни виділяють:
—за положенням у межах великих тектонічних структур, які мають спільну історію розвитку впродовж неотектонічного етапу (за останні 25 млн років);
—приналежністю до великих форм рельєфу (гір або рівнин);
—спільністю процесів циркуляції атмосфери;
—певним набором природних зон або висотних поясів.
Для рівнинних країн характерний своєрідний і неповторний набір природних зон, а для гірських країн — висотних поясів. У межах фізико-географічної країни переважає один клас ландшафтів.[5].
Понад 93 % площі України належить до південно-західної частини Східноєвропейської рівнинної фізико-географічної країни, її фундамент утворюють платформи, у межах яких тектонічні рухи мають малу інтенсивність (переважають слабкі підняття). На Східноєвропейській рівнині чітко виражена широтна зональність ґрунтово-рослинного покриву й ландшафтів у цілому.
Щонайменше 1/18 частину (близько 6 %) площі України займають Українські Карпати (північно-східна частина Альпійсько-Карпатської гірської фізико-географічної країни), а 1 % — Кримські гори (крайня західна частина Кримсько-Кавказької гірської фізико-географічної країни). Вони сформувалися в межах Середземноморського рухливого поясу. Для гірських країн характерна висотна поясність ландшафтів.
Фізико-географічна (природна) зона на рівнинах відповідає території найбільшого поширення одного певного зонального типу ландшафтів. У межах Східноєвропейської рівнинної країни зазвичай виділяють три природні зони: мішаних лісів (15 % площі України), лісостепу (понад 39 % площі України) та степу (понад 39 % площі України).
У межах зони степу виділяють три підзони (відповідають поширенню трьох підтипів ландшафтів: північностепового, середньо-степового та південностепового).
Фізико-географічний край (провінція) — частина зони (або підзони), яка, передусім, відрізняється континентальністю клімату. Найбільш чіткий поділ на краї — у лісостепу й північному степу.
Фізико-географічні області — частини краю (провінції), які відрізняються особливостями геологічної будови й рельєфу.
Фізико-географічний район — найменша одиниця районування, у межах якого переважає один вид ландшафтів.
Одиниці фізико-географічного районування, виділені з урахуванням радіаційного чинника, називаються зональними, а ті, що виділені з урахуванням тектонічного й циркуляційного, — азональними [6].
Фізико-географічне районування проводиться з метою полегшення описування природи певних територій на науковій основі. Воно має також практичне значення, оскільки відображує взаємозв'язки всіх природних компонентів. Результати районування використовують для наукового обґрунтування спеціалізації сільського господарства, меліоративних заходів та інших робіт з охорони навколишнього середовища. У кожному природному регіоні необхідно здійснювати різні природоохоронні заходи.
Формулювання принципів фізико-географічного районування території України започаткував у своїх працях В. Докучаєв, який обґрунтував перші спроби виокремлення природних зон. У його праці "Зони природи і класифікація ґрунтів" (1900) характеризуються зони Північної півкулі: бореальна, лісова, лісостепова, степова, сухих степів, пустель, субтропіків. Він розглядав природну зону як природно-територіальний комплекс, всі компоненти якого взаємозумовлені. Ідеї В. Докучаєва стимулювали розвиток робіт з фізико-географічного районування, ландшафтного картографування.
Г. Танфільєв у своїй праці "Физико-географические области Европейской России" (1897), враховуючи особливості зонального розподілу рослинності й ґрунтів, а також частково характер ґрунтотворних порід та їх походження, поділив Східно-Європейську рівнину на "області", "смуги" та "округи". За цією схемою північну частину України було віднесено до області ялини, зокрема до смуги мішаних лісів, у якій виділявся округ Полісся; південну частину України — до давньостепової області. Робота Г. Танфільєва стала однією з перших спроб комплексного опису окремих частин України з урахуванням зональних і провінціальних відмінностей [44].
Для розвитку робіт з фізико-географічного районування території України велике значення мали дослідження земельних експедицій (1882-1916). У них працювали відомі вчені-природознавці В. Докучаєв, Л. Берг, Ф. Левінсон-Лессінг, В. Вернадський, А. Архангельський, Б. Полинов, А. Краснов, Н. Дімо та ін. Матеріали досліджень Полтавської, Чернігівської і Подільської земських експедицій було покладено в основу класичної праці В. Докучаєва "Наші степи колись і тепер" (1892), а також робіт з ландшафтознавства і фізико-географічного районування Б. Полинова і Л. Берга [44].
Пізніше, в 20-х роках, було опубліковано праці з природного районування України Б. Лічкова "Естественние райони Украйни" (1922) і Л. Тутковського "Природна районізація України" (1922). У них в основу природного районування покладено геолого-геоморфологічні ознаки. Б. Лічков, з урахуванням історії геологічного розвитку території України, виділив 7 природних районів. П. Тутковський виділив також 7 районів (за термінологією автора "краєвидів"): лесовий, зандровий, кінцевоморенний, моренний, острівних гір, товаровий і гранітний. У 1923-1924 рр. опубліковано праці Г. Танфільєва з фізико-географічного районування Херсонської та Одеської губерній, виконані на замовлення сільськогосподарських органів. У цих працях фізико-географічні райони виділялися з урахуванням їх ландшафтно-типологічних ознак.
У 1928-1929 рр. В. Попов і В. Симиренко здійснили природно-історичне районування України для обґрунтування розміщення плодових культур. В основу районування покладено ознаки теплового і водного режиму території, частково з урахуванням особливостей рельєфу і характеру ґрунтового покриву. В системі таксономічних одиниць було виділено 14 природно-історичних районів, згрупованих у чотири краї. Академік К. Воблий в академічному виданні "Економічна географія Радянської України" (1945), у розділі "Фізико-географічні зони і райони УРСР", виділив поліську, лісостепову і степову зони та гірську країну Карпат і Передкарпаття; зони поділялися на дев'ять макрорайонів [44].
У монографії "Естественно-историческое районирование СССР (1947) територію України віднесено до трьох країн — Східно-Європейської рівнини, Карпат і Кримсько-кавказької. Рівнинну частину було поділено на чотири зони — лісову, лісостепову, степову і посушливо-степову. В цій праці охарактеризовано природні ресурси виділених таксономічних одиниць для цілей сільського господарства. У 1949 р. було опубліковано карту ґрунтів України, а згодом монографію до неї "Почви Украйни" (1951) з додатком схеми ландшафтних зон і агроґрунтових районів України.
Роботи з фізико-географічного районування України та її окремих адміністративних областей проводилися зі значним розмахом у 1957-1965 рр., коли під керівництвом і за участю географів Київського університету ім. Т. Шевченка виконувалися дослідження з природного та економіко-географічного районування території України для цілей сільського господарства. Результати цих робіт опубліковано в монографії "Физико-географическое районирование Украинской ССР" (1968). У ній вперше за єдиним науковим географічним принципом дано комплексну характеристику регіональних одиниць до фізико-географічних районів [44].
У процесі ландшафтного картографування і фізико-географічного районування України було сформульовано його наукові принципи і методику. Фізико-географічне (ландшафтне) районування України виконано на основі ландшафтно-генетичного принципу.
При визначенні меж фізико-географічних регіональних одиниць аналізується історія розвитку ландшафтів даної території, а також плив на природні умови, ландшафти господарської діяльності, наслідком чого є ступінь освоєння території у зв'язку з конкретними сторичними і соціально-економічними умовами. Вивчення взаємозв'язків між ландшафтоутворюючими факторами і компонентами географічного середовища проводиться в такій послідовності: ландшафтоутворюючі фактори — основні фізико-географічні процеси — компоненти географічної оболонки. Основними ландшафтоутворюючими факторами є: 1) сонячна радіація — джерело світла і тепла на земній поверхні, вона зумовлює енергетику, характер та інтенсивність природних процесів, нею визначаються поясно-зональні риси природних комплексів та процесів, що в них протікають; 2) атмосферна циркуляція — фактор перенесення мас тепла і вологи в географічній оболонці; це зумовлює відмінності в структурі зональності приокеанічних і внутріматерикових територій, формує провінціальні властивості ландшафтів; 3) літосфера і гідросфера з їх ендогенними та гідрофізичними процесами — це місце, де відбувається взаємодія згаданих факторів. Співвідношення поверхні літосфери і гідросфери впливає на зонально-провінціальні риси ландшафтів.
Взаємодія між ландшафтоутворюючими факторами відбувається опосередковано, через основні фізико-географічні процеси: тепло- та вологообмін, речовинний органо-мінеральний обмін. Ці процеси досліджуються, вимірюються і кількісно оцінюються у вигляді певних балансів: тепла, вологи, мінеральних і органічних речовин. У результаті такої взаємодії ландшафтоутворюючих факторів через згадані фізико-географічні процеси формуються природні комплекси, розвиваються взаємозв'язані їх складові — компоненти: 1) форми рельєфу, які формуються тектонічними та екзогенними факторами; 2) клімат як багаторічний режим погоди та її складових; 3) гідрологічний режим суші та моря, поверхневий і підземний стік; 4) ґрунтовий покрив, який формується через процеси вивітрювання, накопичення гумусу і мінеральних солей, зміну фізико-хімічних властивостей материнських порід; 5) біота — рослинний покрив і тваринний світ. Утворення біоти завершує формування вертикального профілю ландшафту. Характер і поширення біоти відбивають вплив ландшафтоутворюючих факторів і фізико-географічних процесів на даній території [44].
Сучасні фізико-географічні процеси розвиваються в межах певних природних територіальних комплексів. Вони характеризують якісні й кількісні відмінності класифікаційних одиниць ландшафтів.
Закономірні поєднання процесів декількох видів, їх територіальні відмінності служать об'єктивними ознаками для розмежування і виділення регіональних одиниць. Відмінності в характері й ступені прояву властиві видам ландшафтів і місцевостям. Так, мозаїчність ландшафтної структури поліських ландшафтів пов'язана з процесами різновікового її переформування. У межах зони мішаних лісів і лісостепу спостерігається складне взаємопроникнення місцевостей і урочищ з розвитком процесів заболочування, засолення, водноерозійних та еолових.
Показники інтенсивності сучасних фізико-географічних процесів кількісно характеризують природні територіальні комплекси певних рангів. Цим природним комплексам властиві відносна генетична спільність умов, за яких інтенсивність і прояв процесів наростають від нижчих рангів до вищих.
В основу виділення одиниць фізико-географічного районування покладено аналіз ландшафтно-генетичної структури території з використанням матеріалів галузевих досліджень (геоморфологічних, кліматичних, гідрологічних, ґрунтових, геоботанічних) і схем районування окремих компонентів природи.
Прояв взаємодії основних ландшафтоутворюючих факторів має зональний і азональний аспекти. Тому в системі одиниць фізико-географічного районування в одному таксономічному ряді необхідно об'єднувати групу зональних одиниць (фізико-географічний пояс, зона, підзона) і групу так званих азональних одиниць (фізико-географічна країна, край (провінція), область, район).
Для відображення просторової диференціації ландшафтної оболонки на територіальне обмежені природні комплекси шляхом фізико-географічного районування прийнята така система таксономічних одиниць: країна, пояс, зона, підзона, край (провінція), область, район.
На карті фізико-географічного районування України показані країни, зони, підзони, краї (провінції) і області. Пояси на карті не відображені, бо майже вся територія України знаходиться в межах помірного поясу за винятком Південного берега Криму, який характеризується низкою рис субтропічного поясу.
У межах географічної оболонки сформувалися різноманітні і неоднакові за розмірами природні (фізико-географічні) регіони, для кожного з яких характерне певне поєднання ландшафтів. Для того щоб розрізняти ці регіони за приналежністю до материків, географічних поясів, природних зон, встановити підпорядкованість за розмірами і особливостями природних умов, їх досліджують комплексно. На основі цих досліджень складають карти фізико-географічного районування. Розглянемо типи природних фізико-географічних регіонів.
Фізико-географічна країна — це великі частини суходолу, що займають сотні тисяч і навіть мільйони квадратних кілометрів, їх утворення і розвиток пов'язані з великими тектонічними структурами (платформи, складчасті області). Розрізняють рівнинні і гірські фізико-географічні країни, які характеризуються властивими їм системами ландшафтної зональності. Рівнинна територія України належить до країни, що розташована в межах давньої докембрійської платформи, фундамент якої перекритий товщею мезозойських і кайнозойських відкладів, їх горизонтальне залягання і зумовлює рівнинність поверхні України. Ландшафтні зони на рівнинній частині території України змінюються з півночі на південь [10].
Українські Карпати і Кримські гори є складчастими спорудами, що сформувалися в результаті альпійського горотворення. Для цих фізико-географічних країн характерна вертикальна зміна ландшафтних поясів, оскільки з підняттям угору змінюються умови ландшафтоутворення, розвиток фізико-географічних процесів. Українські Карпати і Кримські гори — фізико-географічні країни, що чітко відмежовуються від рівнинної частини [Додаток А].
Фізико-географічна зона — це частина природної країни. На рівнинних територіях зони зберігають широтне або близьке до нього простягання. Природні умови кожної фізико-географічної зони мають свої, що залежать від широти місця, співвідношення тепла і вологи, характер циркуляції атмосфери. Внаслідок цього в межах зони існують типові для неї гідрологічні і теплові умови, що є вирішальним чинником формування зональних типів ґрунтів, рослинності і тваринного світу. Основною ознакою фізико-географічної зони є переважання в її межах певного зонального типу ландшафтів. У межах рівнинної частини України виділяють зону мішаних хвойно-широколистих лісів, лісостепову і степову зони. Природні умови цих зон значною мірою змінені господарською діяльністю, зокрема землеробством [35]. Тому їх межі можна простежити за поширенням зональних типів сучасних ґрунтів та відновлюваного рослинного покриву. Зональні особливості природних умов враховуються в сільськогосподарському виробництві, лісовому господарстві, містобудуванні, під час проектування інженерно-меліоративних і природоохоронних заходів, проведення рекреацій та ін.
У межах природних зон виділяють підзони. Фізико-географічна підзона — частина зони, що виділяється в її межах за умовами зволоження. Підзони, як і зони, мають горизонтальне простягання. В різних зонах підзональні особливості виражені неоднаково. Нечіткість меж підзон пов'язана зі складом антропогенових відкладів та особливостями рельєфу, що поряд з відмінностями кліматичних і гідрологічних умов в межах зони зумовлює неоднорідність ландшафтів. Саме їх просторове поєднання утворює власне природну підзону. На рівнинній частині України підзональні фізико-географічні одиниці виділяються не в усіх зонах. У зоні мішаних хвойно-широколистих лісів та в Лісостепу підзон немає. Степова зона України залежно від умов зволоження, теплозабезпечення, характеру ґрунтово-рослинного покриву, фізико-географічних процесів окремих її частин поділяється на північностепову, середньостепову і південностепову підзони.
Фізико-географічна провінція — частина зони або підзони в рівнинній чи гірській країні. Виділяється у зв'язку з неоднорідністю поверхні зони, віддаленістю окремих її частин від океану, різним характером впливу на неї повіт-ряних мас, ступенем континентальності клімату. Під час виділення провінцій як одиниць фізико-географічного районування враховують також історію розвитку території в антропогені (вплив материкових зледенінь, наступ морів, новітні тектонічні рухи). Так, характерні ландшафтні риси Українського Полісся зумовлені дніпровським зледенінням, походженням і складом гірських порід [35].
Фізико-географічні відмінності провінцій лісостепової і степової зон України найбільш чітко представлені в межах височин та низовин (Придніпровська, Причорноморська, Північ-нокримська та ін.). Найбільш піднятою і зволоженою в лісостеповій зоні є Західноукраїнська провінція. Найбільш посушливою в степовій зоні — молода рівнинна Причорно-морсько-Приазовська сухостепова провінція. Провінціальні ландшафтні особливості зон враховуються під час господарського використання цих територій.
Фізико-географічна область — складова частина фізико-географічної провінції. Під час визначення меж областей враховують їх приуроченість до тектонічних структур, положення над рівнем моря, ступінь розчленування поверхні, склад гірських порід, поширення певних фізико-географічних процесів. Так, у межах провінції Українського Полісся критерієм виділення природних областей Волинського, Житомирського, Київського, Чернігівського та Новгород-Сіверського Полісся є приуроченість кожної з них до різних тектонічних структур, яким властиві свої нашарування гірських порід, поєднання форм рельєфу, видів ландшафтів [17].
Фізико-географічне районування має велике значення в поглибленні уявлень про закономірності природних умов території України, її поділу на природно-територіальні комплекси. Чим детальніше фізико-географічне районування, тим краща вивченість території. А оскільки територія України має високий ступінь господарської освоєності, розв'язання проблеми природокористування неможливе без всебічного врахування особливостей природних умов і ресурсів. Тому детальне фізико-географічне районування є науковою основою обґрунтування проектів землевпорядкування, містобудування, меліорації, раціонального використання земельних і водних ресурсів, охорони навколишнього середовища тощо.
Отже, майже вся територія України знаходиться в межах помірного поясу, і тільки на Південному березі Кримських гір ландшафти мають риси субтропічних. Україна розташована в межах трьох фізико-географічних країн: Східноєвропейської рівнини, Українських Карпат і Кримських гір.