Главная | Обратная связь

Розквіт Галицько-Волинського князівства. Данило Галицький

Смертю Романа скористались галицькі боярські угруповання, які не допустили до влади його вдову та малолітніх синів Данила і Василька. Як тільки княжичі підросли, вони розпочали з боярством тривалу і запеклу боротьбу за престол Волині, а пізніше і Галичини.

Великі бояри у Галицькій землі були могутніми. Вони не тільки володіли значними багатствами, які давали їм розвинуте с/г, прикарпатські солеварні промисли, торгівля, а й у ході боротьби за утвердження своєї династії на Прикарпатті Ростиславовичі здобули значну підтримку місцевої боярської верхівки. Для цього вони надавали їй посади і маєтки. Зростання багатства сприяло посиленню впливу боярських родів, що дало їм потім можливість протидіяти спробам зміцнення князівської влади. Проте нерідко найбагатші бояри вважали за вигідніше для себе іноземне покровительство. Адже правителям-чужинцям було важче, ніж своїм, домогтися підтримки населення, що спонукало їх давати більше привілеїв боярам як головній своїй опорі. До того ж боярам не могло не імпонувати законодавче обмеження королівської влади і гарантування прав феодалів Угорщини згідно з „золотою буллою” короля Андрія І.

Втягнення іноземних покровителів – угорців, а пізніше – і поляків в внутрішні конфлікти боярства з князями вело до зміцнення позицій бояр і до небаченого досі в інших князівствах загострення їх боротьби з князівською владою.

Ось що трапилося, скажімо, під час короткого правління в Галичині трьох синів Ігоря Святославовича, онуків Ярослава Осмомисла. Бояри самі їх запросили, сподіваючись, що князі з Сіверської землі стануть слухняними знаряддям у їхніх руках. Коли ж Ігоревичі стали домагатися реальної влади, розгорілась боротьба не на життя, а на смерть. Ігоревичі влаштували розправу над великими боярами, і „вбито їх було числом 500, а решта розбіглася” (ГВ літопис). 1211р. бояри. Запросивши на допомогу угорське військо, захопили трьох Ігоревичів і „повісили задля пости”. Через два роки провідник боярства Володислав Кормильчич насмілився сісти на князівських стіл – це був єдиний випадок титулування князем людини з-поза династії Рюриковичів.

Ще 1214рю з допомогою частини бояр угорці, які вступили в союз з Краківським князівством, захопили Галич і проголосили „королем королівства Галицького” п’ятирічного угорського королевича Калмана (Коломана), якого одружили з дворічною польською княжною Саломеєю. Від цієї, по суті воєнної, окупації визволив галичан 1219р. новгородський князь Мстислав Удатний, який разом з Данилом Романовичем (одруженим з його дочкою) успішно відбив наступ угорського і польського військ. Однак пізніше Мстислав передав князювання не Данилові, а молодшому угорському королевичу Андрію, одруженому з другою дочкою Мстислава (1227). Нарешті після наполегливих зусиль Данилові вдалося утвердитися на Волині, звідкіля він повів наступ на Галицьку землю. 1230р. Данило витіснив угорців із Галича, але не зміг втриматися в місті. Це повторилося 1233р. Новий угорський король Бела ІУ визнав князювання в Галичі ставленика бояр чернігівського князя Ростислава Михайловича.

Оскільки політично безпринципні боярські угруповання йшли на угоди з угорськими феодалами, які прагнули захоплення земель Русі, боротьба Данила і Василька проти бояр, за об’єднання галицько-волинських земель набирала характерувизвольної війни за державну незалежність.

Романовичі спиралися на:

· населення і на ту частину бояр, котра розраховувала на покровительство князів;

· їх підтримали містичі – міські купці і ремісники, в тому числі іноземні поселенці у деяких найбільших містах (вірмени, німці тощо). Вони були прихильниками не боярського свавілля, а міцної князівської влади. Лише пізніше, коли держава ослабла, міські колонії католиків стали орієнтуватися на своїх одновірців – іноземних агресорів;

· для перемоги Романовичів мала істотне значення позиція і селянських громад, і княжих слуг, які в разі необхідності входили до княжого війська. Нащадками дрібних бояр і князівських сліг стали українські шляхтичі Підкарпаття, які дістали прізвища за назвою сіл – роди Кульчицьких, Терлецьких, Добрянських, Дідушицьких, Вітошинських, Крушельницьких тощо.

Князь намагався створити центральний апарат управління з вірних собі бояр:

· У ньому найпомітнішою фігурою, своєрідним заступником князя у військових, адміністративних і судових справах став двірський. Ця посада відповідала західноєвропейському палатинові.

· Важливу роль у державному управління відігравав „печатник” – охоронець державної печатки, канцлер,міністр закордонних справ.

· Вдосконалюючи державний апарат, прямуючи до спеціалізації його ланок, князі спирались і на досвід інших країн. Так, деяким посадам при дворі Данила є аналогії у Візантії (печатник) і у західних сусідів (стольник, сідельничий).

У результаті тривалої боротьби Данилові вдалося подолати угрупування галицьких і перемишльських бояр, які орієнтувалися на підтримку Угорського королівства. 1238р. Данило укріпився в Галичі. Волинь він залишив молодшому братові Василькові, який у всіх важливих справах діяв спільно з Данилом.

Навесні 1238р. Данило не лише розгромив тевтонських лицарів Добжинського ордену, що захопили великий торговий центр на Підляшші – м. Дорогочин над Бугом, а й узяв у полон Бруно, магістра ордену. За словами літопису, Данило напередодні проголосив: „Не личить держати нашу батьківщину крижевникам (хрестоносцям).

Незадовго до зруйнування Києва Батиєм Данило укріпився в Києві і доручив управління згадуваному вже тисяцькому Дмитрові, досвідченому і хороброму воєводі, якому і довелося керувати обороною міста.

Столицею князівства Данило обрав резиденцію Холм, де побудував оборонні споруди, церкви, заклав великий парк. Планомірною і цілеспрямованою була містобудівнича діяльність Данила й його брата. З їх наказу були споруджені міста-замки Данилів, Кремянець, Угровеськ тощо. До міст Данило запрошував „сідлярів і лучників, тільників, ковалів заліза, міді, срібла, і життя наповнювало двори навколо замку, поля і села”. Ці слова літописі наводяться під час опису заснування Холма, але вони стосуються й інших новозбудованих міст.

Будівництво фортифікаційних споруд, яке вели Романовичі, було дуже своєчасними. Здолавши впертий опір на лінії укріплень уздовж Верхнього Тетерева, Горині, Случі, незліченні монголо-татарські війська Батия на початку 1241р. рушили на Волинь. Хан Батий, побачивши. Що не зможе взяти Кремянець і Данилів, відступив від них. Очевидно, мешканці цих дуже укріплених фортець чинили відчайдушний опір. Орда вирішила не затримуватись біля їх мурів і рушила до головного міста Волині – Володимира. Боротьба за володимирський дитинець була кривавою. Дружинники і озброєні містичі боролись до кінця, до останнього воїни. Бастіонами опору стали муровані церкви, які після відходу ворогів залишалися повні трупів. Так само самовіддано захищалися Звенигород, інші міста і феодальні замки. Данило, який тим часом повертався з Угорщини, спинився в Синьоводському монастирі (в сучасному Сколівському районі). Тут він дізнався про навалу і був змушений повернутися до Угорщини. „бо мало з ним було дружини” (ГВ літопис).

Ймовірно, шлях орди проходив з Прикарпаття на Венецький і через Буковину на Роднянський перевали. Коли в Угорщині стало відомо про наближення орд Батия, був посланий палатин Григорій з дорученням перекрити карпатські „ворота”. Але він здав їх без опору. Не затримуючись у Карпатах, війська Батия вирушили в Угорщину, де об’єдналися з іншою частиною орди, яка поверталася з Польщі і Чехії. Зруйнування міст і сіл, величезні людські втрати – все це завдало значної шкоди економіці й культурі краю.

Все ж ГВК потерпіла порівняно менше, ніж східні князівства. Відразу після відходу монголо-татар стали відбудовуватися зруйновані міста й споруджуватися нові. Зокрема, було зведено могутні укріплення Холма, куди Данило переніс свою столицю, збудовано Львів, який названо ім’ям старшого сина Данила.

Одночасно тривала боротьба з непокірними боярами, які схилялися до Ростислава Михайловича з чернігівської династії та його союзників. 1245р. військо Данила здобуло блискучу перемогу в битві з приведеним Ростиславом військом угорського короля та його союзниками біля міста Ярослава на Сяні. Ярославська битва, в якій Данило підтвердив славу хороброго воїна і здібного полководця, надовго зупинила експансію угорського королівства на Північ від Карпат. Нарешті Данило зламав опір боярської опозиції та остаточно утвердився у Галичі. Близько 1250р. між Данилом і угорським королем Белою ІУ налагодилися дружні стосунки, які були закріплені шлюбом сина Данила Льва з дочкою Бели Констанцією.

Але спроба організувати сильний союз проти ординців не вдалася.

Не маючи змоги виставити достатньо надійний заслін переважаючим силам Золотої Орди, Данило був змушений поїхати на переговори до Батия, столиця якого Сарай знаходилася поблизу гирла Волги. Хан прийняв його з почестями, але сучасники розуміли, що ця поїздка означала визнання залежності від Орди. „О, гірша будь-якого зла честь татарська!”.

Подальша діяльність Жанила засвідчує, що він тільки у критичних обставинах ішов на підпорядкування Орді, щоб тим самим отримати передишку і зібрати сили для вирішальної боротьби. Саме з цією метою було споруджено низку укріплених міст, які мали стати опорою „проти безбожних татар”. Поступово, спершу дуже обережно, Данило знову починає шукати союзників для боротьби з ординцями. 1254-1255рр. війська Данила та його брата і сина здобули міста. Що піддалися татарам (болохівські міста в районі Случі і Тетерева). А коли загони хана Куремси перейшли в контрнаступ, вони були відтіснені в свої кочовища. Однак після походу 1258р. величезного війська Бурундая Данило і Василько були змушені розібрати укріплення найбільших фортець на доказ того, що вони „мирники” Орди. Лише столичний Холм не скорився і зберіг свої фортифікації.

Данило проводив активну зовнішню політику:

- Налагоджує союзницькі відносини зі своїми колишніми ворогами – Польщею, Угорщиною та Литвою;