Організаційно-процесуальні основи судово-психіатричної експертизи в Україні: правовий статус, завдання, підстави та порядок призначення, основні форми.

Згідно з чинним кримінально-процесуальним і цивільно-процесуальним законодавством України, а також “Порядком проведення судово-психіатричної експертизи” від 8 жовтня 2001 р., судово-психіатричне експертне обстеження проводиться на підставі постанови слідчого, прокурора, органу дізнання, ухвали суду для вирішення питань, що мають правове значення і не вирішуються без знань у галузі психіатрії.

Організація та проведення судово-психіатричного експертного дослідження є компетенцією органів і лікувальних установ психіатричного профілю Міністерства охорони здоров’я (МОЗ) України. З метою досягнення максимальної об’єктивності судово-психіатрична експертиза не оплачується зацікавленою стороною.

Відповідно до підстав основними завданнями судово-психіатричної експертизи можуть бути:

– визначення психічного стану і надання висновків (заключень) про осудність чи неосудність підозрюваних, обвинувачених, засуджених, стосовно яких в органів дізнання, слідства та суду виникли сумніви щодо їх психічного здоров’я, а також надання висновків (заключень) про необхідність застосування медичних заходів стосовно осіб, визнаних неосудними в момент скоєння ними правопорушення або таких, що захворіли на психічну хворобу після вчинення злочину;

– визначення психічного стану свідків і потерпілих і подання висновків (заключень) про здатність обстежуваного правильно сприймати, запам’ятовувати та відтворювати обставини, які мають значення для справи, у випадках, коли в органів слідства та суду виникають сумніви в психічному здоров’ї цих осіб;

– визначення психічного стану позивачів, відповідачів, а також осіб, стосовно яких вирішується питання про їх дієздатність.

З метою організації проведення судово-психіатричної експертизи органами охорони здоров’я утворені при психіатричних лікарнях, відділеннях (стаціонарна експертиза) та при амбулаторній ланці психіатричної служби – психіатричних і наркологічних диспансерах (амбулаторна експертиза) спеціальні судово-психіатричні експертні комісії (СПЕК).

До СПЕК входять не менше 3-х лікарів-психіатрів (голова та 2 члени). У виключних випадках допускається проведення експертного обсеження двома чи одним психіатрами. В Україні у СПЕК вводяться, здебільшого головуючими, спеціалісти-психіатри з найдосвідченіших кадрів, яким призначаються відповідні ранги державних службовців. Судово-психіатричним експертом може бути тільки особа, котра має звання лікаря і пройшла спеціалізацію з психіатрії. Експерт повинен бути незалежним від сторін, об’єктивним, тобто не мати особистої зацікавленості в результатах експертизи, що забезпечує його процесуальну незалежність, об’єктивність і неупередженість.

У радянський період головним методологічним і науково-практичним центром судової психіатрії в загальнодержавній системі охорони здоров’я був Всесоюзний науково-дослідний інститут загальної та судової психіатрії ім. В. П. Сербського. Там проводилися найскладніші судово-психіатричні експертизи, наукові дослідження, підготовка кадрів і підвищення кваліфікації експертів, викладалася судова психіатрія для студентів юридичних вузів.

Нині провідними в Україні в цій галузі є Український науково-дослідний інститут соціальної і судової психіатрії та наркології МОЗ України в Києві, Харківський інститут неврології, психіатрії та наркології АМН України, центри судово-психіатричної експертизи.

Відповідно до законодавства і практики судово-психіатрична експертиза не має інстанцій. Всі СПЕК і судові психіатри, як і всі психіатри, залучені до судової експертизи, є юридично абсолютно рівноправними. Це означає, що експертиза, проведена комісією судових психіатрів у складі провідних вчених інститутів і повторно призначена експертиза в складі лікарів будь-яких психіатричних закладів або судово-психіатричних відділень лікарень – процесуально рівноправні для суду. Цей організаційний принцип дуже важливий, особливо з огляду на те, що дозволяє уникати тиску авторитетних структур владних установ, а також відомчих інтересів. Суд може не погоджуватися з висновками будь-яких медичних установ чи СПЕК, якщо вони будуть недостатньо обґрунтованими, і має право призначити нову експертизу, але обов’язково повинен мотивувати свою незгоду.

Судово-психіатричну експертизу можна проводити в стаціонарі, амбулаторно, в суді, у слідчого чи особи, котра здійснює дізнання, заочно чи посмертно за матеріалами справи. Строк проведення судово-психіатричної експертизи не повинен перевищувати 30 днів. У разі неможливості дати висновок протягом вказаного часу експертна комісія виносить умотивоване рішення про необхідність продовження цього строку.

Судово-психіатричний висновок про психічний стан піддослідних, про їх осудність чи неосудність, а також про стан психічного здоров’я (в цивільному процесі) дається на основі їх психіатричного обстеження, вивчення матеріалів карної справи чи відомостей з минулого життя (анамнезу), документів і довідок про перенесені раніше захворювання. Всі медичні заклади (лікарні, клініки, диспансери, поліклініки тощо) зобов’язані надавати СПЕК через органи, які призначили експертизу, всі необхідні відомості і матеріали про обстежуваних чи пролікованих виписки з історій хвороби, довідки, дані аналізів і різних методів досліджень та ін.

Судово-психіатричний висновок оформляється у вигляді акту, який підписується всіма членами комісії, причому кожний з них несе однакову відповідальність за його зміст. У разі незгоди одного з експертів із висновками інших членів комісії він має право не підписувати цей акт і складає свій окремий висновок чи акт (ст. 75 Кримінально-процесуального кодексу України (КПКУ), ст. 148 Цивільного процесуального кодексу України (ЦПКУ).

Відповідно до ст. 65 КПКУ та ст. 57 ЦПКУ висновок судово-психіатричних експертів є одним із джерел доказів у справі. Необхідно підкреслити, що остаточний висновок про осудність чи дієздатність особи робить тільки суд.

У разі недостатньої повноти чи ясності висновку може бути призначена додаткова експертиза, яка доручається тим чи іншим експертам, а при необґрунтованості висновків чи сумнівах у їх правильності – повторна експертиза, що доручається іншим експертам (ст. 203 КПКУ, ст. 150 ЦПКУ).

Згідно зі ст. 77 КПКУ та ст. 53 ЦПКУ про обов’язки та права осіб, які залучаються до проведення судово-психіатричної експертизи, вони мають право знайомитися з матеріалами судової справи, бути присутніми на судовому засіданні, радитися з іншими експертами, задавати питання потерпілим, обвинуваченим і свідкам за наявності відповідного дозволу.

Якщо відповідь на поставлене судово-слідчими органами запитання виходить за межі спеціальних знань експерта або надані матеріали недостатні для висновку, експерт у письмовій формі сповіщає про неможливість дати цей висновок, докладно пояснивши мотиви своєї відмови. Коли ж під час проведення судово-психіатричної експертизи експертом встановлюються обставини, що мають значення для справи, він має право вказати на них у своєму висновку.

Судово-психіатричний експерт не має права розголошувати відомі йому слідчі матеріали. Отримані в процесі експертизи дані він сповіщає тільки слідчим і судовим органам. За розголошення даних попереднього слідства чи дізнання або за відмову від виконання покладених обов’язків і за явно неправдивий висновок експерт несе відповідальність за статтями 384, 385, 387 ККУ, 53 ЦПКУ, 184-4, 185-3, 185-6, 186-8 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Важливе значення мають тісно пов’язані з проблемами судово-психіатричної експертизи питання лікування осіб, котрі були визнані неосудними, й осіб, які захворіли після скоєння правопорушення і винесення вироку. Всі ці питання обов’язково відображаються в експертних висновках і відповідних рекомендаціях.

Так само, як при вирішенні питань про осудність, при визначенні характеру психічного захворювання, що виникло після скоєння правопорушення, до чи після вирішення судом кримінальної справи за суттю судово-психіатричні експерти повинні враховувати його типи – тимчасовийчи хронічний. При останньому виноситься висновок про неможливість цієї особи постати через це перед судом і нести покарання за правопорушення, скоєне до розвитку психозу, чи про неможливість подальшого відбування покарання в місцях позбавлення волі та необхідність її переводу на лікування до психіатричної лікарні. Тимчасовий характер захворювання – це коли особа лише деякий час не може постати перед судом, приймати участь у слідстві під час розслідування або провадження справи судом чи відбувати покарання.

Згідно із законодавством як заходи медичного характеру стосовно душевно хворих, котрі скоїли суспільно небезпечні дії, застосовується примусове лікування в психіатричних лікарнях загального чи спеціального типу; лікування на загальних підставах, тобто так само, як і всіх інших душевно хворих; передача на піклування родичам або опікунам при умові обов’язкового лікарського нагляду психіатричного диспансеру за місцем проживання.

Примусове лікування не можна розглядати як покарання, тому що душевно хворі не спроможні розуміти його значення. Хоча воно призначається, відміняється або замінюється іншими заходами за рішенням суду, останній не встановлює термін примусового лікування. У разі одужання особи чи настання стійкого покращення і втрати нею соціальної небезпечності примусове лікування за поданням адміністрації лікувальної установи, згідно з висновком експертної комісії, може бути скасоване судом навіть через короткий термін, тобто це залежить від психічного стану хворого і його оцінка є прерогативою лікарів-психіатрів.

Госпіталізація психічно хворих на загальних підставахздійснюється з такого їх психічного стану, коли в цьому є необхідність, і у відповідності з нормами організації системи амбулаторної та стаціонарної психіатричної допомоги в Україні. Згідно з цим лікар-психіатр диспансеру або поліклініки, встановивши факт психічного захворювання та наявність показань до стаціонарного лікування, направляє хворого в психіатричну лікарню. Черговий лікар психіатричної лікарні, прийнявши й особисто оглянувши хворого, визначає, в який відділ його потрібно госпіталізувати; там лікуючим психіатром і завідуючим відділом проводиться подальше обстеження та призначається лікування, а за участю лікарсько-консультативної комісії (ЛКК) колегіально проводиться оцінка працездатності, наявності суїцидальних і соціально небезпечних тенденцій, ознак інвалідності і подальше направлення на медико-соціальну експертну комісію (МСЕК). Психічно хворі, лікування яких проводилося на загальних підставах, виписуються, якщо вони не потребують продовження стаціонарного лікування. В подальшому нагляд за психічним здоров’ям хворих і підтримуюче лікування здійснюють позалікарняні психіатричні заклади: диспансери, медико-соціальні реабілітаційні установи, лікувально-виробничі майстерні та цехи тощо.

Наявність позалікарняних закладів, окрім продовження амбулаторного підтримуючого лікування, забезпечує нагляд і можливість своєчасно виявити небезпечні зміни в психіці хворих і повторно госпіталізувати їх для ефективного лікування. Якщо хворий, котрий підлягає за медичними показаннями виписці з лікарні, перебуває в стані, при якому він не може бути повністю справним і залишатися на самоті, а, крім цього, не має постійного місця проживання і близьких, зобов’язаних здійснювати піклування про нього, він може бути виписаний з лікарні тільки після встановлення над ним опіки.

Такі організаційно-структурні особливості психіатричної служби спрямовані на профілактику суспільно небезпечних дій психічно хворих і їх ефективне лікування та виправдані часом, забезпечують наступність між стаціонарною й амбулаторною ланками психіатричної допомоги населенню. Завдяки цьому персонал психіатричного диспансеру, як правило, своєчасно проводить амбулаторне лікування хворих, що прикріплені до диспансеру і котрих добре знає, підтримує постійний тісний контакт з ними та їх родичами, а при необхідності проводить госпіталізацію хворих у звичайному або невідкладному примусовому порядку.

При направленні в стаціонар дільничний лікар-психіатр попередньо встановлює діагноз та оформляє відповідної форми направлення, а при виписці після лікування психічно хворого в стаціонарі амбулаторна ланка повідомляється з направленням відповідної виписки з історії хвороби та рекомендацій з організації підтримуючого амбулаторного лікування і реабілітації. Всі ці дані разом з описом динаміки поточного диспансерного нагляду відображаються в амбулаторних картах психічно хворих. При виписці зі стаціонару психічно хворих з суїцидальними або соціально небезпечними тенденціями після проведеного лікування обов’язково, не менш як за 10 днів до виписки, спеціальні сигнальні повідомлення надсилаються в психіатричний диспансер або районному психіатру, в прокуратуру і міліцію, відповідно за місцем проживання хворого.

Правові й організаційні засади забезпечення громадян психіатричною допомогою, ґрунтуючись на пріоритеті прав і свобод людини та громадянина, визначає Закон України “Про психіатричну допомогу”. Згідно з його ст. 4 психіатрична допомога надається на основі принципів законності, гуманності, дотримання прав людини та громадянина, добровільності, доступності і відповідно до сучасного рівня наукових знань, необхідності достатності заходів лікування з мінімальними соціально-правовими обмеженнями.

Психіатричний огляд, амбулаторна психіатрична допомога та невідкладна госпіталізація до психіатричного стаціонару в примусовому порядку можуть здійснюватись і без усвідомленої згоди особи чи без згоди її законного представника у випадках, коли одержані відомості дають підстави для обґрунтованого

припущення про наявність у цієї особи тяжкого психічного розладу, внаслідок чого

вона:

– вчиняє чи виявляє реальні наміри вчинити дії, що становлять безпосередню

небезпеку для неї чи оточуючих, або

– неспроможна самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який

забезпечує її життєдіяльність, або

– завдасть значної шкоди своєму здоров’ю у зв’язку з погіршанням психічного стану

в разі ненадання їй психіатричної допомоги.

У практиці судово-психіатричної експертизи підекспертні (обстежені) – це, здебільшого, звинувачувані чи підозрювані в скоєнні злочину. Свідки, потерпілі, позивачі та відповідачі становлять, відповідно, невелику частину від усіх підекспертних, тому тут розглядаються загальні питання про ведення судово-психіатричної експертизи переважно стосовно звинувачуваних і підозрюваних.

Юридичними підставамидля призначення судово-психіатричної експертизи у процесуальному порядку, передбаченому законодавством, можуть бути постанови слідчого, прокурора, органів дізнання, ухвала суду або одноосібна постанова судді у справі обвинувачення особи чи в порядку досудової підготовки цивільної справи. Інші юридичні документи (супровідні листи, доручення, списки запитань) підставою для проведення експертизи не можуть бути.

У практиці судово-психіатрична експертиза найчастіше призначається у зв’язку з наявністю сумнівів щодо психічної повноцінності звинувачуваного, підозрюваного, потерпілого, свідка, цивільних позивача та відповідача, а також особи, стосовно якої вирішується питання про дієздатність. Згідно зі ст. 76 КПКУ судово-психіатрична експертиза призначається обов’язково лише для визначення психічного стану підозрюваних або звинувачуваних при наявності у справах даних, які викликають сумніви щодо їх осудності. В ст. 69 цього кодексу передбачено також, що лише експертизою встановлюється нездатність осіб правильно сприймати обставини, які мають значення для справи, і спроможність давати про них показання. При розгляді справ у цивільному процесі про визнання громадянина недієздатним, при наявності достатніх даних про психічну хворобу чи недоумство судово-психіатрична експертиза є обов’язковою, незалежно від заявлених клопотань (ст. 258 ЦПКУ).

Клопотанняпро призначення судово-психіатричної експертизи перед відповідними інстанціями та посадовими особами можуть подавати підозрювані, звинувачувані, потерпілі, їх родичі та законні представники, адвокат (з моменту його участі у процесі), прокурор, цивільні – позивач, відповідач і їх представники.

Для направлення на судово-психіатричне обстеження формальними або фактичними підставамиможуть бути відомості про те, що особи, стосовно яких ведеться слідство або розглядається справа в суді, в минулому вже мали психічні порушення, перебували на обліку в психіатра у диспансері (кабінеті), раніше проходили судово-психіатричне обстеження, трудову чи військову експертизу, в результаті чого були виявлені психічні відхилення від норми, перебували на лікуванні у психіатричній лікарні. Варто проводити експертизу і щодо тих, хто переніс енцефаліти, менінгоенцефаліти, травми голови, особливо, коли після цього були відставання у навчанні, зниження працездатності, зміни в психіці, судомні припадки тощо. Необхідно звертати увагу на безглузду поведінку затриманих у слідчому ізоляторі, в суді. Підставою для призначення судово-психіатричної експертизи можуть бути й аргументовані клопотання родичів або піклувальників про “неправильну” чи “дивну” поведінку звинувачуваного. Такі відомості можуть бути у показаннях свідків, що потребує від слідчого додаткових уточнень і запитань. Неадекватна, тобто невідповідна обстановці поведінка, спроби самогубства, деякі ознаки психічних розладів, наприклад, судомні епілептичні напади, можуть спостерігатися також особисто слідчим або в суді на всіх етапах кримінального чи цивільного процесу. Клопотання про експертизу може надходити і від самого звинувачуваного чи підозрюваного. До цього потрібно ставитися з відповідною увагою, без зайвої недовіри, хоча часто це й буває зловмисними прийомами психічно здорових злочинців, щоб уникнути відповідальності.

Суттєвими обставинами, які зумовлюють сумніви у психічному здоров’ї звинувачуваного, можуть бути характер скоєного злочину та його мотиви (надмірна жорстокість дій, відсутність психологічно зрозумілих мотивацій дій, їх безглуздість і недоречність). Одночасно треба зауважити, що самі собою ці обставини ще не можуть бути доказом психічної хвороби і потребують розгляду в сукупності з іншими даними про особу та її поведінку.

Тактовна і своєчасна постановка питань про особу, її інтереси, проблеми й оточення можуть дати необхідні дані про її психічний стан, а своєчасне направлення на судово-психіатричну експертизу осіб із психічними розладами свідчить про належну підготовку юристів, слугує справедливості правосуддя, відіграє суттєву роль у профілактиці суспільно небезпечних дій психічно хворих, дозволяє охороняти законні права та інтереси цих осіб.

При розгляді завдань працівників слідства і судупри призначенні судово-психіатричної експертизи необхідно звернути увагу на ретельність підготовки матеріалів відповідно до мотивів і підстав, з яких це призначення проводиться. Деякі дії має право проводити лише орган, який призначив експертизу. Від повноти і якості зібраних матеріалів залежить правильність і надійність експертних висновків. Потрібно також переконливо довести, що саме ця особа вчинила протиправні діяння.

Так, наприклад, коли в слідчого виникають сумніви у психічному здоров’ї обвинувачуваного, треба допитати свідків про поведінку досліджуваного. Якщо у свідків склалося враження “ненормальної”, “дивної” тощо поведінки, то треба з’ясувати й уточнити, чому саме. Важливо з’ясувати об’єктивні дані про характер поведінки та вчинків досліджуваного до, під час і відразу ж після вчинення ним протиправних дій, що допоможе при проведенні судово-психіатричної експертизи встановити можливість тимчасових психічних розладів. Завжди потрібно допитати осіб, які знали досліджуваного, мали змогу спостерігати його у побуті і на роботі. Такі допити необхідні навіть тоді, коли встановлюється факт перебування звинувачуваного на обліку і під наглядом психіатричного чи наркологічного диспансеру (кабінету).

У разі з’ясування, що досліджуваний проходив лікування в амбулаторних чи стаціонарних психіатричних або наркологічних закладах, слідчий і суд зобов’язані вимагати від цих установ оригінали таких медичних документів: амбулаторні карти, історії хвороби, детальні виписки з них, матеріали лабораторних та інших спеціальних досліджень. Копії, короткі довідки про факт перебування на обліку чи лікуванні в стаціонарі з термінами перебування і діагнозом хвороби для надання судово-психіатричним експертам не приймаються. В разі неповноти вищевказаних відомостей або їх відсутності судово-психіатричні експерти, спираючись на ст. 82 КПКУ, можуть подавати клопотання про потребу в необхідності їх представлення, вказавши, які саме матеріали їм потрібні.

У контексті підготовчої діяльності для вивчення психічного стану особи велику цінність можуть мати ретельно зібрані різні записи, нотатки, листи, щоденники, які стосуються душевного стану і переживань досліджуваного.

Після завершення підготовчого етапу слідчий або суд зобов’язані прийняти рішення про те, в котрий судово-психіатричний заклад чи якому спеціалісту в галузі психіатрії направити матеріали та постанову (ухвалу) суду для проведення судово-психіатричного експертного дослідження.

Постанова про проведення судово-психіатричної експертизи повинна бути вмотивованою, у ній вказують підстави, на основі яких остання призначається.

Постановамає таку форму: у вступнійчастині записують повне найменування і номер кримінальної справи, прізвище, ім’я та по батькові особи, направленої на судово-психіатричну експертизу, норми кримінального закону, які передбачають скоєне правопорушення.

В описовій частинікоротко викладаються суть протиправних дій особи, котра наплавлена на експертизу, а також ті підстави, що викликають сумніви в її психічному здоров’ї. Далі вказується установа, експертам якої доручається експертиза.

Після цього формулюються запитанняв зв’язку із завданням експертного обстеження. Можна, наприклад, поставити кілька характерних запитань для з’ясування психічного стану підекспертних:

1) Чи не страждав звинувачуваний психічним захворюванням на час скоєння ним правопорушення і чи не страждає в цей час? Якщо так, то яким саме?

2) Якщо звинувачуваний страждав психічним захворюванням у момент скоєння правопорушення, то чи виключало це захворювання його здатність розуміти свої дії або керувати ними, тобто чи вважати його осудним або неосудним?

3) Чи не страждає звинувачуваний захворюванням, яке виникло після скоєння ним злочину, а якщо страждає, то чи не позбавляє це захворювання його здатності розуміти свої дії або керувати ними?

4) Коли звинувачуваний страждає психічним захворюванням, то чи потребує він застосування до нього примусових заходів медичного характеру, передбачених законодавством, і яких саме?

У багатьох випадках виникають в експертів й інші запитання. Вони можуть стосуватися, зокрема, обґрунтованості висновків попередніх судово-психіатричних експертиз, а також встановлених раніше діагнозів. Залежно від обставин і терміну злочинної діяльності можуть бути запитання про час початку психічної хвороби, наявність т. зв. “світлих проміжків” в перебігу захворювання, а у випадку, коли захворювання виникло після скоєння злочину, – про можливість видужання хворого.

У практиці, згідно з вимогами законодавства та відповідно до діючої інструкції, проводяться такі організаційні форми судово-психіатричної експертизи:

1) експертиза в кабінеті слідчого;

2) експертиза в судовому засіданні;

3) амбулаторна;

4) стаціонарна;

5) заочна (посмертна).

Експертиза в кабінетіслідчого проводиться нечасто і має, як правило, оглядово-консультативний характер. На відміну від позапроцесуального консультування слідчого судовими психіатрами, для якого не потрібна постанова, в результаті такого експертного обстеження робиться висновок про психічний стан особи на цей час, щодо можливості проведення з нею слідчих дій, а також про необхідність призначення того чи іншого виду судово-психіатричної експертизи. Так, наприклад, експерт-психіатр може уточнити, які ще документи потрібно зібрати слідчому для проведення амбулаторної чи стаціонарної експертизи. Може взагалі бути скасовано потребу в проведенні судово-психіатричної експертизи в разі встановлення відсутності психічного захворювання.

Судово-психіатрична експертиза в судовому засіданніможе бути призначена звинувачуваному, що не оглядався психіатром раніше, а його психічне здоров’я викликало у суду сумніви. В цих умовах судово-психіатричний експерт не завжди може зробити остаточний висновок; найвірогідніше це можливо, коли підекспертний не хворий психічно. Найбільшу групу підекспертних, з приводу яких психіатрів-експертів викликають на судове засідання, становлять звинувачувані, щодо яких вже проводивсь якийсь вид судово-психіатричної експертизи і було винесено остаточний висновок. Виклик експерта в судможе бути зумовлений сумнівами у правильності експертного висновку чи необхідністю отримати роз’яснення щодо матеріалів, які не були відомі експертам на час проведення ними експертного дослідження. В багатьох випадках воно спричинене тим, що відбулися зміни в психічному стані та поведінці звинувачуваного, раніше визнаного судово-психіатричними експертами осудним. При ньому найчастіше мова йде про реактивні стани чи симулятивну поведінку звинувачуваного. Виклик судово-психіатричного експерта може бути пов’язаний і потребою вирішення судом питання про застосування примусових заходів медичного характеру. Коли СПЕК прийшла до єдиної думки щодо свого висновку, то до суду викликається лише один експерт – її член. У судовому засіданні він має право ставити запитання свідкам, потерпілим, звинувачуваним і проводити обстеження підекспертних. Для цього оголошується спеціальна перерва в засіданні й обстеження проводиться в присутності складу суду, захисника, законних представників та учасників процесу. Фактично такі обстеження практикуються дуже рідко, лише в необхідних випадках.

Амбулаторна судово-психіатрична експертиза– це одноразове, рідше повторне обстеження особи комісією лікарів-психіатрів в умовах відповідно створеної в системі охорони здоров’я на постійній основі спеціальної СПЕК, яке проводиться в амбулаторних умовах при психіатричних диспансерах, психіатричних відділяннях або у відповідних приміщеннях слідчих ізоляторів. Амбулаторну експертизу проводять для визначення дієздатності особи при розгляді цивільних справ, а також більшості свідків і потерпілих. При розгляді кримінальних справ експертні висновки можуть бути сформульовані, здебільшого, у зрозумілих випадках, коли досліджувані раніше знаходилися під наглядом психіатричних лікувальних установ або в результаті обстеження осіб, котрі вчинили протиправні дії в стані звичайного алкогольного сп’яніння, під час короткочасних розладів психічної діяльності, коли матеріали кримінальної справи містять достатньо даних про стан особи в момент скоєння правопорушення.

Порядок проведення амбулаторної судово-психіатричної експертизи.Лікар-доповідач попередньо проводить огляд і детальну співбесіду з підекспертним, знайомиться з матеріалами справи, складає історію хвороби. Для ефективної роботи попередньо збираються всі документи, що потрібні лікарям-експертам, встановлюються суттєві обставини справи і дані, які характеризують особу досліджуваного. Всі відомості потрібно завчасно подати для попереднього ознайомлення з ними експертів. Лікар-доповідач представляє підекспертного СПЕК, повідомляє їй історію його хвороби. На основі особистого та колегіального обстеження, даних історії хвороби, всіх матеріалів справи комісія виносить висновок з питань, які перед нею були поставлені.

Основною перевагою амбулаторної експертизиє її короткочасність, а головним недоліком– неможливість у всіх випадках вирішити питання про характер і тяжкість психічних розладів та їх прогноз, для чого потрібна стаціонарна експертиза. Однак останні обставини не мають призводити до недооцінки значення амбулаторної експертизи. В тих випадках, коли стоїть питання про тимчасовий розлад психічної діяльності під час скоєння правопорушення, а до моменту проведення амбулаторної експертизи психічні порушення не спостерігалися, висновки в деяких випадках можуть бути зроблені амбулаторною експертизою, звичайно, якщо зібрані достатньо певні матеріали, які характеризують поведінку та висловлювання обвинуваченого у той час. Так само без особливих труднощів проводиться амбулаторне обстеження явно психічно хворих, котрі лікувалися раніше у психіатрів, та осіб, які не є психічно хворими.

Стаціонарна судово-психіатрична експертиза– це найдосконаліша форма судово-психіатричної експертизи, яка включає в себе відносно тривале психіатричне спостереження в умовах спеціальних судово-психіатричних відділень закладів МОЗ України, палатах звичайних психіатричних лікарень. Для направлення на таку експертизу підозрюваного чи звинувачуваного, що не перебуває під вартою, необхідна санкція прокурора. Цивільні позивачі та відповідачі, потерпілі та свідки для проведення стаціонарної судово-психіатричної експертизи направляються до загальних відділень психіатричних лікарень.

У стаціонарах проводяться ті ж обстеження і такий же нагляд, що й для інших осіб, котрі лікуються і проходять інші види експертизи (військової, трудової). При неможливості дати остаточний висновок в установлений 30-денний термін, експертна комісія подає обґрунтоване письмове клопотання про продовження строків експертизи до органу, який її призначив. Під час проведення стаціонарної експертизи припиняються будь-які слідчі дії з підекспертним, щоб це не вплинуло на стан його психіки та хід дослідження. До ухвали суду підекспертний не вважається психічно хворим у правовому сенсі.З етично-правових мотивів досліджуваний повністю інформується про проведення експертизи та лікування. В разі категоричної відмови від цього робляться відповідні записи у висновку експертної комісії.

Стаціонарна судово-психіатрична експертиза повинна проводитись у тих випадках, коли важко розпізнати психічну хворобу, визначити її тяжкість стосовно юридичного критерію осудності, встановити прогностичні показники з точки зору закону, а також при підозрі особи в симуляції чи дисимуляції. Стаціонарною, як правило, буває і повторна судово-психіатрична експертиза.

При стаціонарній експертизі, крім клінічних використовуються також дані лабораторних і додаткових методів досліджень. Проводяться спеціальні лабораторні дослідження крові, біологічних рідин і виділень, пункційне дослідження спинномозкової рідини (при потребі), електроенцефалографічні, рентгенокраніографічні, томографічні, ехографічні й інші доступні в стаціонарних умовах інструментальні дослідження, які можна проводити в динаміці та комплексі з психіатричним спостереженням. Передбачено можливість комплексних експертних комісій, якщо для вирішення питання про психічний стан піддослідного необхідна компетенція лікарів інших спеціальностей. Так, до проведення експертизи можуть залучатись судові медики для визначення ступеня завданої шкоди стану здоров’я потерпілих, котрі перебували під час нападу на них чи скоєння над ними насилля в стані сп’яніння. В таких випадках може виникати питання про ступінь тяжкості сп’яніння особи, що перебувала в безпорадному стані. При утрудненнях із соматичними хворобами, коли є залежність психічного стану від основного соматичного страждання, стає необхідним залучення лікарів-спеціалістів тієї галузі медицини, до якої відноситься соматичне (неврологічне, інфекційне) захворювання. Все частіше використовуються у судово-психіатричній практиці комплексні психолого-психіатричні, психолого-педагогічні експертизи з метою, наприклад, встановлення т.зв. розумового віку неповнолітніх, характеру психічної незрілості.

Така комплексна, разом із психологами, експертиза може бути корисна для уточнення діагнозу у випадках із нечіткими психічними аномаліями, які не виключають осудності, при афективних реакціях, аномаліях поведінки в момент правопорушення в особливо складних, екстремальних ситуаціях, у стані тяжкої втоми. Психіатричне спостереження за клінічними змінами в умовах стаціонарної судово-психіатричної експертизи, що проводиться в динаміці, на фоні лікування, дозволяє ретельніше проводити діагностику, подати надійні висновки експертного дослідження, зробити об’єктивну медико-правову оцінку дій підекспертних.

Заочна (посмертна) судово-психіатрична експертизапроводиться лише за матеріалами справи, медичними й іншими документами без особистої участі та обстеження підекспертного. Такий вид експертного дослідження проводиться, коли очне обстеження особи неможливе через, наприклад, перебування за кордоном або коли посмертно необхідно встановити стан психічного здоров’я особи в той чи інший період її життя. Посмертна експертиза необхідна при розгляді справ про самогубства, а в цивільному процесі – коли виникають сумніви в психічному здоров’ї особи, котра померла, при факті складання дарчого акта, заповіту чи іншої юридичної дії. Судово-психіатричне експертне дослідження базується на показаннях свідків, що характеризує особу; часом варто проводити допит рідних, близьких і знайомих за участю судового психіатра. Аналізуються також медичні документи, листи, щоденники тощо. За недостатністю матеріалів експерти мають підставу для відмови від остаточних висновків.

Судово-психіатричні експерти не мають права самостійно замінювати один вид експертизи іншим, а якщо в постанові не вказано вид експертизи, то експерт може самостійно обрати доцільний вид експертного дослідження.

У практиці судово-психіатричний висновок експертів оформляється у вигляді документа, під назвою “Акт судово-психіатричної експертизи”, а результати – у заключній частині акта – “висновки”. Висновки експерта є доказом у кримінальній і цивільній справах (ст. 65 КПКУ та ст. 57 ЦПКУ).

Важливо розглянути форму та вимоги до оформлення “Акта судово-психіатричної експертизи”, принципи оцінки його висновку слідчим і судом. Він складається зі вступної, досліджувальної (описової) та мотивувальної частин і висновку (заключної частини), яка містить обґрунтовані висновки.

У вступній частинівказується: дата складання акту; склад комісії; дані про установу, в приміщенні якої проводиться експертиза; вид експертизи; анкетні дані підекспертного; його процесуальне становище (наприклад, суть обвинувачення); орган, яким призначено експертизу; коротка характеристика обставин справи; питання, що необхідно вирішити; дані про попередні судово-психіатричні експертні дослідження та їхні висновки, якщо вони були.

У досліджувальній (описовій) частинінаводяться відомості про минуле (анамнез життя і хвороби), наявність патологічної спадковості, психічний і фізичний розвиток, хід навчання з дитячого віку, особливості характеру, дані про інвалідність, якщо вона була встановлена раніше компетентними органами, описуються необхідні особливості поведінки і трудового життя.

Послідовно висвітлюється розвиток психічного захворювання, вказується час перебування на лікуванні в психіатричних закладах, наводяться встановлені там діагнози. Обов’язково вказується, звідки взяті ці відомості (зі слів підекспертного, його родичів або матеріалів справи).

Після анамнестичної частини подаються короткі дані про фізичний, соматичний та неврологічний статус особи, результати лабораторних та інших досліджень. Особлива увага приділяється описові психічного статусу підекспертного, яке має бути детальним, з відображенням усіх змін, які відбулися з ним за час експертного спостереження в стаціонарі. Дуже переконливо потрібно описувати факти симуляції або агравації, якщо такі спостерігалися. Опис психічного статусу та його динамічних змін має бути поданий у зрозумілій для суду формі.

У мотивувальній частиніакта подається аналіз клінічних фактів, досліджень та інших з’ясованих відомостей, чим обґрунтовується діагноз хвороби, характер і глибина психічних порушень і, відповідно, висновок про осудність-неосудність або дієздатність-недієздатність підекспертного, основні питання, які ставляться експертам. У випадку, коли експерти вважають особу осудною, в мотивувальній частині акта наводиться обґрунтування того, що виявлені психічні відхилення не виключають осудності підекспертного.

Висновок (заключна частина) містить обґрунтовані висновки судово-психіатричного експертного дослідження, в ньому подається розгорнутий медичний діагноз і судово-психіатрична оцінка. Наводяться відповіді на основне питання про осудність (у цивільному процесі – про дієздатність) і на всі інші запитання, поставлені експертам. Якщо підекспертний вчинив кілька правопорушень, то робляться висновки про психічний стан особи у кожному епізоді. При наявності психічного захворювання та висновку про неосудність оцінюється ступінь суспільної небезпеки досліджуваного і даються рекомендації про застосування заходів медичного характеру.

Акт експертизи підписується кожним експертом і засвідчується печаткою медичної установи, на базі якої проводилася судово-психіатрична експертиза.

Зміст документа повинен бути зрозумілим усім учасникам процесу, а не лише спеціалістам-психіатрам. Висновок судово-психіатричної експертизи оцінюється органами слідства і суду на його вірогідність та інформативність. Висновок судових психіатрів, як і всіх експертів взагалі, не є обов’язковим для слідства та суду, що призначили експертизу, однак, незгода з експертним висновком повинна бути мотивованою. Оцінка судово-психіатричних висновків є дуже складною і вимагає не тільки юридичних, а й судово-психіатричних знань, хоч якою би зрозумілою мовою це дослідження було викладене. У разі непогодження із заключними висновками експертів, сумнівів щодо їх правильності й обґрунтованості слідчий, прокурор чи суд, керуючись ст. 75 КПКУ та ст. 150 ЦПКУ, мають право призначити повторну експертизу, проведення якої доручається іншому складові експертної комісії. Якщо експертні висновки визнаються лише неповними або незрозумілими в окремих своїх положеннях, то може бути призначено додаткову експертизу для уточнення та роз’яснення цих положень. У проведенні додаткової експертизи можуть приймати участь ті, хто проводив експертизу, визнану неповною. При недостатній зрозумілості окремих положень експертизи або за наявності сумнівів щодо повноти дослідження повторна експертиза може не призначатись, а недоліки можуть бути усунені шляхом допиту експертів із матеріалів експертизи та її висновків, при цьому допит експерта повинен обмежуватися лише предметом експертного дослідження. При встановленні додаткових обставин справи може бути призначено додаткову експертизу. Оскільки остаточна оцінка висновків судово-психіатричної експертизи є прерогативою органів, які її призначили, при повторній експертизі постановка питання про правильність попередньої перед експертами нового складу є некоректною.

Питання осудності при судово-психіатричній експертизі обвинувачених. Обстеження засуджених.

Проблема осудності-неосудності у вітчизняній судовій психіатрії розглядається як найважливіша за значенням. Експертизи, котрі призначаються у зв’язку з сумнівами щодо осудності обвинувачених, становлять до 90% від усіх судово-психіатричних експертиз, а більшість осіб, які знаходяться на стаціонарному примусовому лікуванні, визнано неосудними.

Основною передумовою провини правопорушника є осудність, тобто здатність особи вірно розуміти сутність скоєної дії, усвідомлювати її наслідки для себе, оточуючих, суспільства загалом, а також можливість контролювати свої дії, керувати ними. З цих позицій особа в кожний момент повинна усвідомлювати, що саме вона робить і як суб’єкт права нести відповідальність за кожну свідомо вчинену дію, що тягне за собою юридично значимі наслідки. Це означає розуміння суб’єктом права дозволів і заборон, які є в законі, та пристосовувати до них свою поведінку. Отже, щоби бути суб’єктом права, тобто бути осудною, особа повинна мати фактичну можливість правильно оцінювати обстановку, в якій здійснюються юридичні дії, усвідомлювати їх сутність і бути в змозі розпоряджатися ними.

Саме категорія осудності в кримінальному праві відображає ту міру вимог до психіки людини, яка дозволяє притягти її до кримінальної відповідальності у випадку скоєння нею злочину. В законодавстві закріплено традиційний альтернативний підхід, коли судово-психіатричний експерт на питання про осудність відповідає однозначно. Якщо особою вчинено злочин в стані неосудності, то вона не є суб’єктом злочину, а її дії потрібно кваліфікувати як небезпечні дії психічно хворої. При психічному захворюванні наявність психічних розладів позбавляє людину можливості правильно розуміти й оцінювати свої вчинки, а також контролювати і направляти свою поведінку.

У ст. 19 ККУ зазначено, що не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння була в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати своїх дій або бездіяльності, керувати ними внаслідок хронічної душевної хвороби, тимчасового розладу душевної діяльності, недоумства чи іншого хворобливого стану психіки.

Із цього видно, що у формулі неосудності присутні два критерії: медичний (біологічний) і юридичний (психологічний), які виступають у поєднанні та визначають стан неосудності особи, котра скоїла суспільно небезпечні дії.

Формула неосудності Медичний (біологічний) критерійстановить узагальнюючий перелік хвороб і складається з чотирьох ознак (груп психічних розладів):

1) хронічна душевна хвороба;

2) тимчасовий розлад душевної діяльності;

3) недоумство, слабоумство;

4) інший хворобливий стан психіки.

У першій групіоб’єднані психічні захворювання, що протікають довготривало, безперервним чи нападоподібним перебігом, мають тенденцію до прогресування, тобто до поступового наростання та ускладнення психічних розладів і їх наслідків. Хронічні психічні розлади часто призводять до глибоких і стійких змін особи хворого. До захворювань, об’єднаних цими ознаками медичного критерію, відносяться: шизофренія, шизофреноподібні та маячні (маревні) розлади, епілепсія, сифіліс мозку, старечі психози й ін.

У другу групувходять тимчасові розлади психічної діяльності, які мають різну тривалість, але закінчуються видужанням. Це поняття медичного критерію поєднує різні групи психічних розладів: розлади поведінки і психіки внаслідок вживання психоактивних речовин (патологічне сп’яніння, алкогольні психози – параноїд, делірій, галюціноз); невротичні, поєднані зі стресовим впливом, патологічний афект та інші виключні стани; синдроми розладів поведінки, пов’язані з ендокринними, фізіологічними й іншими причинами. Перелічені психічні та непсихічні розлади мають різну тривалість (від кількох хвилин чи годин до тижнів, місяців і навіть років), як, наприклад, при затяжних реактивних станах. Отже, часовий фактор у цій групі не головний, хоча він і міститься в основі визначення “тимчасовий”. Тут основним критерієм психічних розладів треба вважати їх певну зворотність, виліковність, принципову можливість одужання.

До третьої групипсихічних захворювань, зазначених у законі медичного критерію, входять стійкі розлади пізнавальної діяльності з порушенням інтелекту як вродженого (олігофренія), так і набутого (стареча деменція) характеру. Сюди ж відносять недоумкуватість (розумова відсталість) і захворювання, що призводять до слабоумства. Для всіх цих захворювань характерним є збіднення психіки зі зниженням розумових здібностей, пам’яті та критики.

Четверта групаоб’єднує стани психіки та її аномалії – розлади особистості, порушення психічного розвитку, психопатії, легкі форми розумової відсталості, психічний інфантилізм, інші хворобливі стани.

Практично дуже складно віднести психічний стан особи, яка вчинила правопорушення, до тієї чи іншої групи медичного критерію. Це стосується передовсім незвичних форм поведінки в екстремальних ситуаціях. Ті обставини, що медичний критерій неосудності має бути обумовлений виключно психічним розладом, означають: 1) психічний розлад зумовлюється причинами, що не залежать від волі та бажання хворого; 2) нехворобливі порушення психіки, які можуть вплинути на здатність усвідомлення своїх дій і керування ними (сильне емоційне потрясіння, афект, сп’яніння та ін.), не відносяться до обставин, що обумовлюють неосудність; 3) для встановлення осудності необхідна судово-психіатрична експертиза. Медичний критерій вказує лише на необхідність визначення і кваліфікації захворювання, що є недостатнім для вирішення питання про неосудність. Психічний розлад обумовлює неосудність лише з досягненням певної глибини (ступеня тяжкості, як наприклад, при олігофреніях), а це визначається юридичним (психологічним) критерієм, і тому повинен зіставлятися з ним.

Юридичний (психологічний) критерій.Згідно з формулюванням у законі – це “неможливість усвідомлювати свої дії або керувати ними”, тобто узагальнена характеристика клінічних даних про розлади психіки з точки зору їх тяжкості. Таким чином, цей критерій складається з двох ознак: інтелектуальної (неможливість усвідомлювати) та вольової (неможливість керувати своїми діями). Наявність двох ознак юридичного критерію дозволяє аналізувати різні сторони психічної діяльності досліджуваних – мислення, емоційно-вольову та інтелектуальну функції.

Інтелектуальна складова потребує аналізу критичних здібностей підекспертного, можливості адекватно сприймати дійсність, осмислювати і розуміти її, вміння передбачати можливі наслідки своїх вчинків. Наявність інтелектуальної ознаки свідчить про нездатність особи діяти на підставі вірного світосприйняття і розуміння (“здорового глузду”).

Вольова ознака акцентує увагу на нездатність особи бути владною над собою, тобто адекватно, відповідно до правильного розуміння, організувати і регулювати свою поведінку при здійсненні конкретних вчинків або при відмові від їх здійснення.

Слово “або”, яким розділено інтелектуальну та вольову ознаки формули, означає, що особа може бути визнана неосудною при наявності деяких психічних розладів, які залишають інтелектуальні функції відносно збереженими, але вражають вольову сферу. Це, по суті, втрата здатності втримуватися від вчинку, порушення “здатності керувати своїми діями” (як у визначенні). В практиці таке зустрічається, наприклад, у випадках деяких психопатичних розладів, при “непоборності” потягів при окремих статевих збоченнях, при інфантилізмі, неглибоких формах олігофренії.

В цих випадках вольова ознака стає визначальною, а інтелектуальна – підпорядкованою складовою.

Отже, при різних захворюваннях можуть бути різні поєднання окремих складових юридичного критерію, їх взаємодія та взаємовплив. Інтелектуальний і вольовий компоненти становлять єдиний ланцюг в обґрунтуванні осудності чи неосудності особи, котре скоїла протиправні порушення.

У процесі експертного дослідження та формування експертного висновку основним заключним етапом є встановлення єдності обох критеріїв формули неосудності (медичного та юридичного) в результаті їх зіставлення, що є основною, обов’язковою умовою неосудності. Неосудною людину може бути визнано лише на певний час і стосовно конкретної суспільно небезпечної дії (чи бездіяльності), тому що “осудності” чи “неосудності”, як постійно властивої конкретній особі характеристики, взагалі не може бути, а також тому, що тоді втрачається науково-обґрунтований сенс цих визначень.

У ст. 20 ККУ введено поняття “обмежена осудність”. Вказується, що “підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними”. Введення у визначення обмеженої осудності тлумачення, що така особа “не була здатна” саме “повною мірою” усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними, вказує на більш демократичний, в дусі сучасної правової реформи підхід до захисту законних прав, свобод та інтересів широкого кола осіб, котрі страждають на психічні розлади. В сенсі медичного та юридичного критеріїв тут враховано численні за останній час клінічно невиразні, порівняно неглибокі психічні розлади (подібні з описаними у четвертій групі наведеної вище формули неосудності), а також ті, які мають форму лише психічних аномалій. Такі розлади психіки не сягають глибини, що зумовлює неосудність, але вже впливають на поведінку суб’єкту злочину і потребують враховувати їх при призначенні покарання. Психічний розлад, що не виключає кримінальної відповідальності, враховується судом при призначенні покарання і згідно з п. 2 ст. 20 ККУ, “може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру”, не тягне за собою відбування покарання в місцях позбавлення волі.

Вирішення питання судово-психіатричної оцінки психічних розладів, які виникли в особи після вчинення нею правопорушення, але до винесення судом вироку,передбачається п. 3 ст. 19 ККУ, де вказується, що не підлягає покаранню особа, котра вчинила злочин у стані осудності, але до винесення судом вироку захворіла на душевну хворобу, що позбавило її можливості усвідомлювати свої дії, бездіяльність або керувати ними. До такої особи за призначенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, а після одужання вона може підлягати покаранню.

З наведеного вище можна бачити, що ця категорія осіб визнається такими, які вчинили злочин, є осудними щодо скоєного ними діяння (на відміну від неосудних осіб, чиї діяння не визнаються злочинами і не підлягають кримінальній відповідальності), але не підлягають покаранню до свого одужання. Відповідальність за злочин у вигляді покарання в цьому випадку не може настати з таких причин: досудове або судове розслідування без участі обвинуваченого (підсудного), який захворів, не може проводитись, а справа не може бути завершеною винесенням вироку, а також тому, що стосовно особи з глибоким психічним розладом покарання неможливо ні призначити, ні виконати.

Через психічну хворобу, яка виникла, обвинувачений не в змозі правильно оцінювати обставини, що мають значення для справи, і не може використовувати передбачені законам процесуальні права. Він не здатний правильно сприймати сутність пред’явленого обвинувачення, значення доказів, не може захищати свої права, подати скаргу, апелювати до суду, тобто психічний розлад своєю наявністю робить його процесуально недієздатним. Глибина ураження психічних функцій, що зумовлює неосудність чи процесуальну недієздатність, практично є однією й тією ж: особа при наявності такого психічного розладу позбавлена можливості усвідомлювати свої дії або керувати ними, а юридичний критерій у цьому визначенні – єдиний. Медичний критерій теж єдиний – душевна хвороба, але характер цієї хвороби, з точки зору тривалості і можливості одужання, має принципово важливе значення для остаточного вирішення питання.

Отже, коли судово-психіатричний експерт повинен оцінювати психічне захворювання, яке було констатоване як таке, що виникло після скоєння злочину, він має його правильно кваліфікувати, визначити його клінічну виразність і глибину ураження, а також вірогідні тривалість і фінал (можливість видужання). Важливість клінічного аналізу і точність діагнозу визначаються необхідністю конкретних рекомендацій стосовно заходів медичного характеру та подальшої професійної діяльності хворого.

При тимчасових розладах психічної діяльності хворі після одужання повертаються на слідство і суд. При хронічних психічних захворюваннях, після лікування, хворий втрачає можливість приймати участь судово-слідчому процесі і лишається у віданні органів охорони здоров’я.

Відповідно до п. 2 ст. 206 КПКУ, якщо особа після вчинення злочину захворіла на тимчасову душевну хворобу і це перешкоджає закінченню провадження у справі, то провадження у справі лише зупиняється до покращання психічного стану суб’єкта, доки він знову зможе брати участь у проведенні процесуальних дій. Коли ж хвороба є хронічною, то особа, котра захворіла, підлягає звільненню від покарання. В цьому випадку значного покращання стану психічного здоров’я суб’єкта не очікується, а тому питання про необхідність покарання такої особи не виникає. Тоді експертиза також вирішує питання про потребу хворого у застосуванні до неї примусових і непримусових заходів медичного характеру.

Таким чином, при направленні на судово-психіатричну експертизу осіб із психічними розладами вищезазначеної категорії необхідно з’ясувати такі питання: 1) чи наявна в особи душевна хвороба, яка виникла після вчинення нею злочину і яка саме; 2) визначити глибину психічного розладу (юридичний критерій); 3) визначити характер перебігу хвороби (хронічна чи тимчасова); 4) уточнити час виникнення психічного розладу. Зміст останнього пункту має особливе процесуальне значення, тому що з’ясування, в яких саме процесуальних діях обвинувачений брав участь, перебуваючи у хворобливому стані, допомагає визначити, які саме дії не мають кримінально-процесуального значення.

Проведення повторної судово-психіатричної експертизипісля припинення примусового лікування регламентується застосуванням ч. 2 ст. 19 ККУ, де вказується, що така експертиза проводиться для з’ясування здатності особи до оцінки матеріалів справи, самостійного права на захист, можливості усвідомлювати свої дії бездіяльність або керувати ними.

При наявності в обвинуваченого психічних недоліків, які не впливають на його осудність, це не перешкоджає розслідуванню справи і винесенню вироку. Згідно зі ст. 46 КПКУ, такі обвинувачені розглядаються в одному ряді з іншими, що не в змозі внаслідок захворювань чи дефектів самостійно здійснювати свої процесуальні права. Маються на увазі німі, сліпі, глухі й інші особи з фізичними та психічними вадами. Обов’язкова участь захисника процесуально компенсує наявність психічного розладу, коли судово-психіатричною експертизою вже з’ясовано наявність психічних недоліків, які перешкоджають самостійному здійсненню права на захист.

У практиці трапляються випадки, коли душевна хвороба може виникнути й у засуджених після призначення та під час відбування ними покарання. У психіатрії та праві загальновизнаним є той факт, що психічно хворі люди не в змозі усвідомлювати карально-виховне значення покарання, тому їхнє перебування в місцях позбавлення волі не є доцільним як для них самих, так і для оточуючих. Вказані обставини слугують підставою для проведення психіатричного обстеження засудженого, стосовно якого виникають сумніви у його психічному здоров’ї. Так, наприклад, згідно зі ст. 84 ККУ, ст. 408 КПКУ, передбачено можливість звільнення від подальшого відбування покарання засуджених, які захворіли на тяжку психічну хворобу. До таких хвороб, що виключають можливість відбувати покарання, відносять глибокі, стійкі психічні розлади з тривалим перебігом і несприятливим прогнозом, позбавляють особу здатності правильно розуміти і виконувати вимоги діючих норм виправно-трудового законодавства. Такі засуджені підлягають звільненню судом від подальшого відбування покарання на підставі відповідного лікарського висновку і наплавляються на примусове лікування чи під опіку органів охорони здоров’я. При повторних (зворотних) процесах захворювання такі особи направляються на лікування до психіатричних лікарень у місцях позбавлення волі, а після одужання продовжують відбувати покарання.

Рішення про звільнення від подальшого відбування покарання в місцях позбавлення волі виноситься судом на підставі подання адміністрації виправно-трудового закладу та висновків лікарської комісії про наявність психічного захворювання у засудженого. Згідно з Положенням про проведення судово-психіатричної експертизи стосовно таких засуджених лікарська комісія складає медичний висновок, а не акт судово-психіатричної експертизи. В цьому висновку обов’язково повинно бути викладено думку психіатрів про можливість подальшого перебування засудженого в місцях позбавлення волі та відбування ним покарання.

Сумніви в психічному здоров’ї засудженого виникають найчастіше у випадках тривалого і впертого порушення ним режиму утримання, немотивованої відмови від роботи, незвичайної конфліктності, повторних необґрунтованих скарг і протестів, а також інших незвичайних вчинків: відмова від спілкування з оточуючими, відлюдькуватість, схильність до приховування, відмова від їжі тощо. У засуджених можливе виникнення будь-яких психічних захворювань шизофренічних, маніакально-депресивних чи епілептичних розладів. У деяких випадках можуть загострюватись хронічні психічні захворювання, що почалися ще до скоєння правопорушення і не були розпізнані експертизою під час досудового слідства та розгляду справи в суді в наслідок особливостей перебігу захворювання, якщо експертиза взагалі проводилася. Коли лікарська комісія встановить, що душевна хвороба виникла до правопорушення, за яке було засуджено досліджуваного, то вона має право поставити питання про бажаність перегляду висновку про осудність цієї особи.

У практиці лікарська комісія частіше знаходить захворювання, яке виникло вже після засудження. В цих випадках за результатами обстеження нею робиться висновок про стан хворого та можливість подальшого відбування ним покарання. Комісія керується інструктивними матеріалами і переліком хвороб, які перешкоджають відбуванню покарання в місцях позбавлення волі. До таких хвороб відносяться шизофренія, епілептичне слабоумство, неоперабельні пухлини головного та спинного мозку тощо.

Стосовно засуджених, визнаних такими, що страждають на хронічну душевну хворобу, і звільнених від подальшого відбування покарання в порядку, передбаченому статтями 19, 84 ККУ, ст. 408 КПКУ, можуть бути застосовані заходи медичного характеру у вигляді примусового лікування в психіатричній лікарні зі звичайним або посиленим наглядом. Вибір виду примусового лікування залежить передовсім від психічного стану хворого, тяжкості суспільно небезпечного діяння та потенційної соціальної небезпечності особи.

У деяких випадках, при відсутності маячних розладів та агресивних тенденцій, стає можливим застосування непримусового заходу медичного характеру: звільнення хронічно хворого засудженого від покарання за злочин, який за своєю суттю не становить великої суспільної небезпеки, і передача його на піклування органів охорони здоров’я без призначення примусового лікування. Тоді засуджений, звільнений від відбування покарання, передається під нагляд психіатричного диспансеру і на піклування родичів, опікунів та інших законних представників психічно хворого.

Іноді психічне порушення засудженого оцінюється комісією лікарів як тимчасовий розлад душевної діяльності. Найчастіше при цьому виявляються реактивні стани, динамічні зрушення при психопатіях (декомпенсації) або клінічні прояви алкогольної чи наркотичної залежності (абстинентні стани). Можливість одужання та значного покращання психічного стану осіб із такими душевними розладами перешкоджають їх звільненню в порядку, передбаченому ст. 408 КПКУ. Тому лікування цих засуджених, у порядку застосування до них ст. 411 України, ст. 421 КПКУ, ч. 2 ст. 96 ККУ і статтях 21, 117 Кримінально-виконавчого кодексу України (КВКУ), проводиться в психіатричних відділеннях і стаціонарах при лікарнях місць позбавлення волі. Після проведення необхідних терапевтичних заходів і видужання ці особи повертаються до місця позбавлення волі для подальшого відбування покарання.

Серед засуджених можуть знаходитися особи, яких було визнано осудними, але такими, що мають ті чи інші психічні відхилення. Це психопатичні особи, такі, що перенесли черепно-мозкові травми й інші органічні ураження головного мозку. Одним із найважливіших засобів стосовно таких засуджених є медичне і психіатричне спостереження за ними з метою профілактики погіршання їх психічного стану.

⇐ Предыдущая 1 234 5 6 7 8 9 10 Следующая ⇒